ВІД РЕДАКЦІЇ. Ми задумали наш проєкт для пошуку взаєморозуміння, тому що віримо: вирішення будь-якого конфлікту починається з усвідомлення насамперед своєї провини. У наших текстах ми чимало уваги приділяємо осмисленню дій і подій, які призвели до повномасштабної війни в Україні та негативного ставлення до Української Православної Церкви. І нещодавно на пост-міркування у Facebook про причини народного гніву проти УПЦ ми отримали від читачки ось такого листа.
***
Добрий день! Часто читаю ваші пости й обдумую те, що ви говорите. А сьогодні наважуся поділитися своїми роздумами стосовно цих же питань. Але з дещо іншої точки зору. Прошу вибачення, якщо недоречно вриваюся у ваш простір.
Ось я. Народжена у православній сім’ї на заході України. Мої батьки одружилися в епоху, яка чимось схожа на нашу. Тоді війна за храми, щоправда, була з греко-католиками.
Бути православною в цих широтах для мене за замовчуванням означає ставати свідком умисних чи випадкових випадів стосовно моєї віри та представників моєї віри. У школі, університеті, на роботі; в сільському автобусі чи електричці, між родичами чи друзями, від знайомих і незнайомих.
Коли мій брат ішов у перший клас, його через конфесійну належність відмовились фотографувати. А ви ж розумієте, що таке — зробити фото в середині 1990-х.
У нашій звичайній сільській сім’ї тато рано зійшов з дороги. Алкоголізм. І все, що з ним пов’язано. Масштаби цієї трагедії для мене та моїх рідних я усвідомила лиш недавно. Таке дуже гірке відкриття.
Але яким чином пов’язані ці біографічні відомості та ваші пости у фб про сьогодення УПЦ? Спробую пояснити.
Сьогодні багато рідних, знайомих та друзів обмежили зі мною спілкування, бо ми все ще УПЦ. Випади та звинувачення на адресу моєї Церкви, духовенства й віруючих, а отже й мене, звучать звідусіль. Багато хто задається питанням: а що УПЦ доброго зробила для України? Де УПЦ була весь цей час? І в мене на це питання є відповідь.
Трагедія моєї сім’ї, а отже і моя, розгорталася на очах односельців, родичів, учителів, водія сільського автобуса (ви ж розумієте, в селі всі про всіх все знають), який не гребував у присутності православної дівчини-підлітка відпустити гострий жарт про православних. Та чомусь ніхто з них не став для мене таким авторитетним, як наш сільський священик. І ні про кого з них я не згадую з таким теплом, як про нього.
Ніхто з родичів чи друзів, яким відомі обставини мого життя, не став мені підтримкою, коли померли мої добрі дідусь та бабуся й почалося моє самостійне плавання. Підтримкою та опорою для мене став старенький монах з одного великого монастиря, насельників якого зараз просто демонізують у ЗМІ. Уявіть, людина, яка ніколи раніше мене не знала, а не люди, які знають мене з дитинства!
Моя Церква через таких добрих людей (їх, звичайно, більше, ніж двоє) дає мені шанс втримувати землю під ногами. Буквально. Бо краще нікому не знати, як то жити, коли знаєш, що твої батьки опускаються щоразу нижче. І ти нічого не можеш зробити. І ти не маєш на кого надіятися. І ті, хто знають твою біду, вдають, що нічого не бачать. Нічого, окрім твоєї конфесії.
Скільки знедолених у Церкві. Скількох Церква втримала від безладних зв’язків, залежності, деградації — і від усіх можливих наслідків такого життя? У тому числі й мене.
Мені здається, що без Церкви нас чекала би якась соціальна катастрофа. Так, розумію, аналогічні історії, напевно, є серед вірян УГКЦ чи євангелістів, але це аж ніяк не применшує значення УПЦ, а навпаки, підтверджує, що плюралізм у суспільстві — це нормально.
За іронією долі, мені так і не довелося зустріти серед знайомих священників проповідників «руського міра», та й сама я про нього нічого не знаю. Хоча в Церкву ходжу регулярно не один рік і священика знаю не одного. І землю свою люблю, і стараюся жити так, щоб не приносити шкоди. Але в це, звичайно, ніхто не повірить.
Я не знаю, де знаходиться першопричина, через яку УПЦ ненавидять. Але вона явно не в тому, що УПЦ не прийняла/не засудила/не сказала/мало старалася/не заявила/не спростувала і так далі. Хоча б тому, що тут, де я живу, й там, де народилася, УПЦ ненавиділи ще тоді, коли в столиці вона переживала кращий свій час.
Тому я дуже співчуваю православним, які вперше стикаються з таким диким і безпідставним хейтом. Це боляче. Тільки, напевно, помилка думати, що нас ображають, бо ми винуваті. Ні, ображати інших НЕ нормально, як би це не обґрунтовували.
У моїй історії багато хто впізнає себе. В моєї куми — щось дуже схоже. Села та провінційні міста, на жаль, часто мають таке обличчя.
І найбільший парадокс у тому, що ті, хто роками з байдужістю проходять повз таких, як я, змушують мене і таких, як я, повірити, що ті, хто був до мене милосердним, — зрадники.
