«Гарна новина, збір на кейс-евак закрито! Оголошується новий збір», — читаємо чергову новину на сторінці Фонду підтримки захисників України на честь гетьмана Петра Калнишевського.
Волонтерська робота не припиняється. Їдуть і їдуть евакуаційні машини на фронт, аби було врятовано якомога більше наших захисників. Віряни та духовенство Української Православної Церкви організовують збори, купують автівки та медикаменти, налаштовують доставку «гуманітарки», особисто їздять на передову як тактичні медики.
Протоієрея В’ячеслава Яковенка важко спіймати на місці: з однієї поїздки на фронт він вирушає в іншу — чи то за новою автівкою для ЗСУ, чи як тактичний медик допомагає в евакуації поранених.
Але нам вдалося трохи розпитати отця В’ячеслава: відколи УПЦ допомагає захисникам, як влаштоване духовне окормлення воїнів пісня заборони священнослужителям УПЦ бути капеланами та звідки береться наснага допомагати попри суспільну зневагу.
Про співрозмовника: протоієрей В’ячеслав Яковенко. Освіта: юридична, економічна, духовна (КДА, магістр богослов’я). Військовий священик з 2009 року, бойовий медик. Член Української спілки ветеранів Афганістану. Заступник голови Синодального відділу по взаємодії із Збройними силами та іншими військовими формуваннями України. Настоятель храму на честь Всіх святих воїнів, м. Київ. Реабілітолог ПТСР («Американський інститут зцілення душевних травм»).
— Отче, розкажіть про себе: що покликало вас до Церкви? Як і коли сталося, що ви стали займатися волонтерською роботою, а також духовною підтримкою наших захисників?
— До Церкви кликає Бог: саме Він дав мені зрозуміти, що в мене є Небесний Отець, і я, Його дитина, повинен мати з Ним відповідні відносини. Вже дорослою людиною я прийшов до Церкви, а перші сповідь та причастя змінили мій світогляд та дали зрозуміти, що це — мій дім.
Пам’ятаю, як Блаженніший Митрополит Володимир (Сабодан), Царство йому Небесне, після побиття студентів на Майдані Незалежності в Києві в грудні 2013 року благословив на богослужіннях читати молитву за мир в Україні. І це зрозуміло: духовні закони свідчать про те, що зло злом не перемагається.
Потім розпочався конфлікт на Донбасі. Ми почали ще більше сугубо молитися, але водночас наші священики дехто пішли служити у військо або як волонтери неофіційно вирушили з підрозділами ЗСУ захищати територіальну цілісність України (бо інституту капелланства на той час іще не існувало).
І моя особиста, і нашої парафії волонтерська допомога війську розпочалася з Іловайської трагедії. Стало відомо, що багато наших хлопців гинуть не від отримання поранень, несумісних з життям, а від втрати крові, шоку тощо. Ми тоді зібрали гроші (5000 доларів США), закупили медикаменти, джгути, кровоспинні засоби та передали військовим.
Потім 20 серпня на Луганщині загинув наш побратим, заступник голови Української спілки ветеранів Афганістану Олег Міхнюк. Після того, як Блаженніший Митрополит Онуфрій разом із нами відспівав його в Свято-Воскресенському «Афганському» храмі, я взяв благословення їхати в батальон «Айдар», де наш герой (Олег Міхнюк посмертно отримав звання Героя України) керував «Афганською» сотнею. І поїхав підтримати наших хлопців.
У листопаді 2014 року наш Предстоятель благословив мене очолити духовно-гуманітарну місію по всій лінії фронту в зоні АТО. Це була перша така місія — з нашими святинями, молитвою та допомогою, але ми не були першими. З квітня майже постійно в зоні бойових дій, духовно підтримуючи бійців багатьох підрозділів, знаходився мій колега і побратим протоієрей Димитрій Марандюк. У червні взяв благословення йти служити клірик Київської єпархії ієрей В’ячеслав Литвиненко (служить і дотепер, хоча має всі підстави для отримання інвалідності та звільнення).
Кожен із нас насамперед за покликом серця їхав, допомогав, ризикував. Тоді нас ще нізвідки не гнали, і хоча дехто намагався використовувати кліше «МП», та наші справи свідчили самі за себе: Українська Православна Церква разом із нашим народом, з захисниками України.
Декого з нас вже у 2015-2017 роках було нагороджено за понесені труди не лише відомчими нагородами, а навіть відзнакою Президента «За гуманітарну участь в АТО». Не знаю всіх поіменно, але зі мною цю нагороду отримав протоієрей Сергій Ющик (Київська єперхія), а незабаром протоієреї Володимир Гонтар (Бориспільська єпархія) та Олександр Шнякін (Олександрійська єпархія).
І прошу розуміння: я не найкращий із своїх колег-побратимів військових священників. Серед них дуже багато класних, дієвих, поважних отців. Просто вони немов «у тіні», а я, з огляду на посаду, десь завжди «свічусь».
— Чим сьогодні займається Синодальний відділ із взаємодії з ЗСУ та іншими збройними формуваннями України? Як на його діяльність вплинула заборона духовенству УПЦ бути капеланами українського війська?
— Військовий відділ, незважаючи на перепони, виконує своє служіння: надає духовну та гуманітарну допомогу нашим захисникам, їх родинам, сім’ям загиблих, ветеранам.
Після початку повномасштабного вторгнення ми долучилися до допомоги вимушеним переселенцям, жителям прифронтових та деокупованих територій, які знаходяться в зоні бойових дій або на межі гуманітарної катастрофи.
З 2018 року ми стали поза законом в офіційних військових справах, швидко втратили всі наші храми (а їх було майже 100) у військових частинах, навчальних закладах, шпиталях ЗСУ, Нацгвардії, МВС.
При тому, що на той час 90% військових храмів в Україні було збудовано або облаштовано саме духовенством УПЦ.
Але там, де нас знають ще з 2014-2015 років, нормальні командири і сьогодні нас приймають. Наші справи свідчать самі за себе: ми не шукаємо слави, якоїсь користі чи соціальних пільг. Усього цього в нас і немає. Ми робимо те, чому вчить Христос: бути там, де горе, та допомагати всім, хто потребує нашої допомоги.
Дивні справи Божі: начебто нас вигнали і без участі духовенства УПЦ закрили більше половини вакансій капеланів, але ті захисники та їх командири, які нас знають, більше довіри мають до нас (бо штатні для них стали, в більшості своїй, лише посадовими особами).
Більшість людей, далеких від Православної Церкви (і цивільних, і військових) вірять ЗМІ, вірять офіційним особам. Але коли люди стикаються з нами в реальному житті та бачать те, що ми робимо, вони починають ставитися до нас з великою повагою та вдячністю.
— Зараз ви активно задіяні у Фонді, названому на честь гетьмана Петра Калнишевського (якого, до речі, було канонізовано зовсім нещодавно, у 2014 році). На сторінці фонду можна знайти численні фото- та відеозвіти про поїздки на фронт, допомогу військовим. Як з’явився фонд, як він працює, з якими складнощами доводиться стикатися?
— Щоб надавати допомогу більш ефективно, з ініціативи Синодального військового відділу УПЦ та з благословення нашого Предстоятеля Блаженнішого Митрополита Онуфрія було створено Фонд підтримки захисників України на честь гетьмана Петра Калнишевського.
Треба розуміти, що Фонд не є структурою УПЦ, він існує паралельно: ми відкриті для всіх людей доброї волі, які розділяють мету та задачі нашої організації. Ми відкриті для всіх. Перемога – спільна справа всього народу України. Істинні учні Христа, якщо вони дійсно Його учні, не можуть бути осторонь у такий скрутний для нашої земної Батьківщини час.
Кожна духовна чи гуманітарна місія потребує матеріальної підтримки. Наші проекти залучили чимало людей, яких ми часом і не знаємо: окремі віряни, цілі парафії та монастирі УПЦ.
На початку літа команда наших волонтерів почала займатись евакуацією цивільних із Торецька. Для цього довелося опановувати тактичну медицину. Це стало початком нашого служіння позаштатними бойовими медиками. Щоправда, в деталях розкривати питання роботи медпідрозділу ми не маємо права.
У зоні бойових дій ти бачиш багато того, від чого може бути тяжко на серці, від чого болить душа: смерть, трагедії людського життя, некомпетентність окремих посадових осіб, яка має тяжкі наслідки, недостатнє забезпечення наших військових необхідним озброєнням та амуніцією, які чомусь не квапляться надавати Україні закордонні партнери… Та, як завжди, віра в Бога нас дуже підтримує, а ми підтримуємо інших.
Доволі часто, особливо в кризових ситуаціях, відчувається безпосередня присутність Божа. Це заспокоює, дає сили та впевненість.
Завжди пам’ятаю слова святого Фоми Аквинського: «Роби все так, ніби все залежить від тебе, але пам’ятай, що все залежить від Бога». Так ми і несемо своє служіння: перед очима Божими заради слави Його.
Віримо в те, що незважаючи ні на що Господь не залишить український народ Своєю ласкою: подарує перемогу та поверне мир, дасть можливість жити у вільній і незалежній Україні, де всі люди будуть соціально захищені та реально матимуть однакові права, в тому числі й право вільного віросповідання.
— Чи ведете ви якусь статистику допомоги фронту?
— За минулий рік у мене було 40 відряджень, з них більше 30 — в зону бойових дій. Гуманітарку в тоннах ми не рахуємо, але менше ніж за рік діяльності Фонд здійснив допомоги на 5 мільйонів гривень. Ми придбали та передали на фронт 13 автівок.
Фото: Facebook-сторінка Фонду на честь гетьмана Петра Калнишевського
