Наші запитання до молодшого сержанта Лариси Збурлюк спочатку, зізнаємося, були дещо інстаграмними. Про героїчне місце жінки на війні, про бойові виходи, про порятунок життя бійців. А також про її сміливі відео на захист Української Православної Церкви, за які їй довелося витримати чималу хвилю негативу.
З перших хвилин розмови стало очевидно, що з інстою доведеться зав’язувати. Хоча посилань на Instagram Лариси в цьому тексті буде дуже багато.
Знаєте, яким одним словом можна описати те, що, на наш погляд, відчувають військові? Нерозуміння. Навіть від своїх, навіть від найближчих. За два роки «на нулі» чого тільки Ларисі не довелося почути на свою адресу.
Вважаємо, про це обов’язково треба говорити. Адже саме задля порозуміння і створювали ми колись наш Діалог.ТУТ.
Спочатку мучило, що нічим не допомагаю країні. Коли стала військовою, переживала, що покинула дітей
— Пані Ларисо, ви були сімейним лікарем і з початком повномасштабної війни пішли на фронт. Для більшості з нас сімейна лікарка — це усміхнена приємна жіночка в затишному кабінеті. А ви опинилися в окопі. Що для жінки найважче бачити на війні?
— Відірвані ноги й велику кількість поранених. Коли тобі треба одночасно братися за всіх, а ти повинен вибирати.
Цей больовий шок. Ці всі крики адські. Дуже адські крики, дуже…
І саме важче — це коли ти на рації чуєш, що вони важкі поранені, а тобі або не дозволяють до нього підібратися, або ти не знаєш, де він знаходиться. Ти уже і порушив би наказ, пішов би, але не знаєш куди, бо не всі позиції пам’ятаєш напам’ять.
— Чому можуть не дозволяти піти забрати поранених?
— Бо обстріли. У нас багато «двохсотих» через те, що якраз намагалися евакуювати пораненого.
Вони по перехвату все чують. Те, що перепрошивають рації — це все не працює. На жаль, а точніше, на щастя, ми чуємо по перехвату їх. На жаль, вони чують по перехвату нас. Щойно вони чують, що в нас «триста», всі сили ада, просто всі види зброї, які тільки можна — важка арта, «гради», міномет, «сапоги», «птури» — починає падати по нашій евакуації.
https://www.instagram.com/reel/C2RpJC3ILIj/?igsh=Z2F5Mjd4anpmdXc2
Ніколи не забуду нашу евакуацію під Бахмутом. Декілька кілометрів — так, як була наша стежка, бомби і падали. Ми забивалися в глиб лісу, плакали, перечікували, ішли далі. А за спиною падали тони бомб. Ти чуєш, як вони падають, і йдеш.
— Не виникало думок «нащо я сюди сама прийшла»?
— Єдине, що мене мучило до того, як переступила поріг військкомату, що йде війна, а я нічого не роблю.
Бо я лікар, мій покійний свекор був лікарем, працював під час афганської війни і мав колосальний досвід. Мене дуже багато чого навчив. Люди замість того, щоб іти в район до хірургів, травматологів чи ще когось, їхали в село лікуватися до тата. Через це багато було заздрощів.
Але з області головний невропатолог відправляв хворого з інсультом додому помирати, людина вже ні руками, ні ногами не ворушила, а після тата той чоловік потім їздив на велосипеді. Батько працював не на рівні сімейної медицини, а на рівні поглибленої спеціальності — кардіологія, хірургія, пульмонологія, багато чого.
Мене мучило, що досвід, який він мені передав, я не використовую. В мене дуже багато практики. Під час ковіду я вела таких хворих на дому, яких вели в реанімації. З ковідною пневмонією, ураженням легенів 30-50%, сатурацією менше 90 і діабетичною прекомою. Кожні чотири дні тисяча дзвінків. І в одинадцятій вечора, о першій годині ночі я просто прошу когось із пацієнтів: «Дайте поїсти, бо в мене ще п’ять викликів. Я не вигрібаю. Я ще сьогодні не їла».
Але тільки-но я переступила поріг військкомату, підписала всі документи і поїхала воювати, мене почало мучити, що я єдиний годувальник у родині, і якщо зі мною щось трапиться… Що я просто егоїстка, пішла на війну. Діти весь час мені про це нагадували: «Ти нас лишила. Ти могла не йти. Тобі там добре».
— Скільки у вас дітей?
— Двоє. Тринадцять і вісім років.
— Скільки ви пробули на фронті? Де служили, коли прийшли і коли демобілізувалися?
— Два роки без одного місяця. Була медиком у розвідці. Хоча з розвідкою ми тільки тренувалися, проходили два місяці навчання в Чернівцях. А вже коли пішло діло до бойових, ту розвідку розпорошили між батальйонами, і з тими самим хлопцями потім ми служили в стрілецьких ротах і заходили на позиції на Харківщині.
Після Харкова нас кинули на Макіївку. Той підрозділ, куди я прийшла, перед цим був у Торецьку. То з моєї роти кожен четвертий уже «двісті».
На Макіївці було легше, ніж у Бахмуті, але теж дуже багато втрат.
Навіть рідні ображаються на військових: «Куди ти діваєш гроші?»
— Досить несподівано було почути, що про перебування на фронті вам казали «тобі там добре». Взагалі ви багато стикалися з нерозумінням того, що на війні доводиться переживати?
— Люди тільки рахують, скільки ми на війні грошей заробляємо. Хоча коли переступаєш поріг воєнкомату, так сильно хочеш жити, що взагалі не хочеш тих грошей.
Коли я йшла добровольцем, у мене десь двадцять тисяч доларів було. Я не мала свого житла, і на житло в мене точно були зібрані гроші. З війни я прийшла, то разом із чоловіком (якраз ми зараз одружуємося) на двох маємо одні борги.
Бо всю війну ти так думаєш — зараз оцево ще ми купимо й оцево, а потім якісь бойові ти відкладеш. Але так цього і не сталося.
Під Бахмутом ти приходиш з бойового виходу і хочеш просто помитися, а на це тобі треба десь тисячу-дві. Там такі ціни. І коли нам потрібно було організувати хлопцям, щоб вони не на дворі спали, а хоча б в якійсь квартирі, навіть облупленій, за це також мусили платити гроші. Якісь брудні старі рушники в тій квартирі лежали, один пропав, і за це нам нарахували доплату.
Ми в різних точках бували. Десь люди нас приймали і ще щось від себе давали. А десь ми не мали, де зупинитися, то з нас кучу грошей здирали.
Навіть рідні ображаються на військовослужбовців: «Куди ти тратиш гроші?»
Було багато таких випадків (і я вважаю, що це диверсія), коли нам завозять солярку і бензин, після чого повністю «накриваються» всі машини батальйону. Така солярка і бензин, що там просто сміття плаває. Ладно, всі машини зламані. За свій рахунок ремонтуємо, і це обідно. Бо там такі дороги, що автівки й так ламаються як сірники, та й привозять нам металобрухт.
Потім у нас важкий участок, ми втопили абсолютно всі машини нашої роти. І нам «на позавчора» треба або сім кілометрів іти багнюкою, або скидаємося по 40 тисяч і купляємо «шишигу». Купили. Утопили і її. Знаходимо якийсь місцевий трактор, утопили і його. Знайшли гусінічний, зламали й той. І чекаємо після всього цього на бойові, бо ж треба щось придумати.
Волонтери теж кучу машин дали, але на війні це все просто розходніки. Елементарно, якийсь наступ-відступ і — загубив усе, що на тих позиціях було. Або його вже нема, або засипало, або «прильот» був, і нема ні пацанів, ні тих тепловізорів.
— Що вам, як віруючій людині, на фронті виявилося найважче?
— Доки ти просто говориш на цю тему, ми нічим не відрізняємося: цивільні, військові, всі приблизно однакові — в кожного свої переконання, конфесії, якісь претензії.
Та коли дійшла справа до мого звернення на захист митрополита Мелетія та архімандрита Нікіти, і коли це діло набрало обертів, у батальйоні мені сказали: «Нащо ти це відеозвернення зробила, ти нас опозорила». Тому що вони інших конфесій і їм «соромно», що вони в цьому батальйоні.
Мені дорікали: «Ти не говори “от ми повернемося”, бо не ми, а ти…» Не хотіли навіть, щоб я жила в одній хаті разом з ними. Я вже про це потім дізналася. Ми заїхали на нову хату, де ми ховалися, то вони порахували місця і для мене місця не знайшлося. Після цього відеозвернення. Так і сказали: «Для неї місця немає».
А ще один священник моїй найкращій подрузі сказав, що йому всіх військовослужбовців шкода, а мене ні, бо я сама на фронт пішла. Це чути було дуже боляче.
Виходило, що скрізь я чужа. Можливо, про це не треба писати.
— Навпаки. Про таке треба говорити.
— Можливо, вони думали, що я підписала контракт. Але я не підписувала контракту. Я була добровольцем і зараз звільнилася. Мене просили підписати контракт, майже заставляли, щоб я подала свій диплом і стала начмедом, але я сказала, що прийшла в окопи рятувати хлопців, а не займатися бумажками.
Почалися допити як за часів Сталіна
— Як позначилося на вашому настрої та бойовому дусі релігійне протистояння, яке з початком повномасштабної війни тільки посилилося?
— Я якраз була у відпустці, коли почула про скандал з архімандритом Нікітою. Зателефонувала в єпархію до знайомих священників і запропонувала зробити відео на його захист. Мені нічого на це не відповіли, бо тоді для всіх це була катастрофа.
Так, було дуже боляче.
І коли я зробила своє відеозвернення… Його взяли росіяни, вимкнули звук і поставили свій текст. Ківа (колись був наш, потім став руський, його зараз убили) виступав з моїм відео по всіх телеканалах росії. Моє обличчя включали, і він на камеру як хотів усе коментував.
Почалося службове розслідування. У мене на три місяці забрали телефон. Допроси такі, як за часів Сталіна. Якщо ви читали про те, як допитували тоді православних християн, то нічого з тих пір не помінялося.
«Де народилася. В яку церкву ходила. Номера телефонів священників. З ким контактувала. З ким останній раз бачилася. З ким спілкувалася. Хто співає в хорі. Номера телефонів контактних осіб…»
Мене допитував головний в області. Старенький дядько, одразу мене розкусив, зрозумів, що нічого такого за мною немає, що ніяка я не проросійська. Але допитував ну дуже професійно.
Я просто сиділа там у нього цілий день плакала, бо будь-яким запитанням, навіть напряму не пов’язаним зі справою, він шукав мої больові точки. Сам мені потім розказував: «Я запитав тебе про дітей, ти говорила довго. Запитався про чоловіка, ти сказала два слова і поміняла тему». І давив у саме болюче. Дізнався абсолютно про все, що йому було потрібно, від народження і дотепер, навіть якщо це не мало безпосередньо відношення до теми.
Але нічого за мною вони не знайшли.
— Після цього розслідування були й наступні ваші відеозвернення. На них уже не було такої гострої реакції?
— Загалом православних відео в мене було декілька. Перше про владику Нікіту, друге про владику Лонгіна. Третє про отця Сергія Чертиліна.
Після цього на мене напав весь штаб. Казали, що мене використовують, що я сама не розумію, а це насправді ФСБ дали мені вказівки. Довелося перед усім штабом відстоювати свою позицію. Хоча й наші, православні, в батальйоні теж були, але коли я просила їх робити відео… Можливо, вони не настільки свідомі в цьому плані.
— Ви давно в Церкві?
— Так, з дитинства.
— І ви не вважаєте, що вас чи нас усіх використовують? Бо ми також постійно чуємо на свою адресу навіть від друзів, що ми «відбілюємо священноначалля», бо намагаємося показати Церкву з її людяного боку. Що нами, простими вірянами, прикриваються ті, хто хочуть через Церкву впливати на політичні процеси.
Що ви думаєте про такі обвинувачення?
— Я пояснюю військовослужбовцям, і вони мене в якійсь мірі через раз чують, що якби я в цій Церкві не виросла, і на ці молодіжні гуртки не ходила, і разом з ними з 2014 року не купувала гуманітарку на той схід і не передавала, і не відвідувала ті дитячі будинки та будинки престарілих, і не знала б, чим дихає ця Церква і що ми робимо… Що ті самі священники познімали ряси й пішли служити на еваки — без бойових, без грошей, без захисту будь-якого. Якби я цього всього не бачила і прийшла «свіжа» в Церкву, то ви б мені могли щось розказувати. А так я все зсередини знаю.
Ще кажу, що якщо подивитися в глобальному масштабі, то ми єдина ортодоксальна православна Церква, визнана всіма Православними Церквами. Ми єдині, кого визнав і приймає весь православний світ.
— І попри це всесвітнє прийняття парафіянином УПЦ в Україні бути, м’яко кажучи, немодно. До запису своїх відео ви відчували певне недоброзичливе ставлення до себе через свою приналежність до нашої Церкви?
— Так, постійно. Але оскільки і на гражданці це було і до цього вже звикла, то і в військовій частині я все одно собі знала своє, хто б там що мені не казав.
Мені здавалося, що я ніколи не зможу вбити, але на війні приходилося це робити
Коли своє перше відеозвернення зробила, якраз тоді мені довелося розстрілювати групу ДРГ. Так що все на кучу. То й за відео мене пресували, і після цих розстрілювань було важко.
— Можете розказати про той випадок?
— Цебула «еспешка», спостережний пункт. Заброшений будиночок лісника на окраїні лісу без даху. Орки думали, що нас там нема, але ми в куточку ховалися. Вони пускали дрони, продивилися, наче нікого не побачили. Почали підходити, ми їх провтикали, бо ті йшли як кабанчики — поприсідали і на колінах. Підійшли аж занадто близько.
У мого напарника заклинив автомат. Прийшлося розстрілювати їх самій.
Бо або вони, або ми. Професійні групи ДРГ дуже добре оснащені. А в нас з напарником один тепловізор на двох, і ти відчуваєш себе піддослідним кроликом. Вони тебе в будь-який момент можуть побачити і нічним прицілом пристрілити, а ти їх ні, бо нічого з того в тебе нема.
Чесно, в той момент було дуже страшно. Мені різко захотілося в туалет по-большому. Відчуття страху смерті запускає ці рефлекси, вони реально спрацьовують.
Якщо так здавалося, що я ніколи не зможу вбити, то на війні приходилося це робити.
— Як ви витримали те все?
— Я ж кажу, все до кучі було. Навіть хлопці почали підозрювати після всіх цих допитів, що я тепер буду їх «здавати» начальству. Що мене там зацькували, і я доноситиму про все, що в роті відбувається.
У той момент я просто лежала і дивилася в потолок.
Зараз, уже скільки часу пройшло, в мене нормальні відносини з будь-яким підрозділом, де я воювала. Тим більше всі ці православні групи — «Перший козацький», СПЖ, Тетяна Царук, де я розміщувала прохання про збір коштів — допомогли зібрати для мого батальйону близько 2 мільйонів гривень. І досі я залишаюся одним із основних волонтерів, які хлопців снабжають.
🇺🇦 Ua
Orthodox
😊 Волонтер ЗСУ
І лікувала я їх постійно. Бо на фронті — це не те, що два дні курси пройшов, турнікет наклав, пораненого запакував, і ти медик. У мене скільки випадків було…
Один хлопець «на нулю» мав приступ почечної коліки жесточайший. Він просто у больовому шоку в тебе на очах уходить. Здоровенний камінь заскочив у мочеточник, і ти бачиш, як на спині росте гуля. Це по гражданці — тільки операція. Але я розуміла весь механізм, що я маю робити. Вплоть до знеболення наркотиками, аби зняти біль і по можливості заставити його бігати-скакати, щоб витрусити той камінь. Або той з нього вийде, або операція. Третього не дано.
Слава Богу, що все необхідне я мала з собою. Вдалося купірувати той приступ. Але я говорила з лікарями, які там зі мною були, то вони не знали, що робити.
Тобто там ти маєш знати все. Тому що іде штурм — всьо, «на больнічку» тільки ті, в кого переламаний позвоночник. Всіх інших — з гіпертонічними кризами, при комі діабетичній, що завгодно — ти маєш надати допомогу на місці й відправити бійця знову «на нуль».
— Той хлопець з нирковим приступом вижив?
— Так. Його звати Гєна Рибак, ми зідзвонюємось.
У мене є відео про те, як хлопці два тижні були в окопах. Взяли їжі на сутку, а просиділи чотирнадцять. Якщо дрони якісь наші кидали їм мівіну чи воду, то орки одразу вичисляли й «насипали» туди.
Декілька тижнів хлопці були без їжі і декілька діб взагалі без води. А ще декілька кілометрів треба бігти — не йти, а, якщо хочеш вижити, бігти в броніках з амуніцією. Ще й волочити на собі «двохсотого», який уже гниє, і запах від нього такий, що кожні півтора кроки ти просто ригаєш.
Щоб у них хоч щось було в роті, вони тримали в роті камінчики.
— Вижили?
— Так. В одного зараз дружина двійнятами вагітна.
А той, що після двох тижнів волочив «двохсотого» і ригав… Коли йому сказали знову йти на позицію, він уже просто не витримав. Його відправили на лікування в стаціонар тут, у Чернівцях. То я його запрошувала до нас додому, потім знову повернувся на лікування.
Ніколи не забуду ту силу і швидкість удару. Це бєсовська, нелюдська швидкість і сила
— Ви відчували над собою захист Божий там, на війні?
— Дааа… Куча була випадків. Навіть той, коли біля мене ракета впала.
Взагалі якщо навіть падає граната, то це «двісті». Звичайна граната. А ракета «Краснополь»… В мене була черепно-мозкова травма, контузія. Весь бронік залило кров’ю. До цього часу шум у голові, болі. Так забило грудну клітину, що декілька тижнів я не мала сил дихати. Реально не було сил.
Хлопці не зрозуміли, як я вижила. Так і сказали: «Ларисо, це була одноразова акція від Бога».
До речі, ці «Краснополі» й раніше на нас кидали і кидали парами. Тут кинули один. Наші спочатку ховалися, ховалися, а потім почали потроху виходити. Я кажу: «Куди?! Зараз буде другий, вони завжди парами». — «Та їде комбриг, буде перевірка. Давай виходь». Навіть броніки познімали, бо це таке село, там і мирні жителі, і наші. Хоча прильоти постійно.
І мені кажуть: «Знімай бронік». Але я щось так подумала, що комбриг «всипе», чого не в броніку, і не зняла.
Так і жарила цибулю, готувала їсти, слухала музику. І тут — думка: «Вимкни музику, читай молитву Богородиці». Я почала тихенько співати молитву. Хлопці ще так роздратовано: «Шо це ти наспівуєш».
Не пам’ятаю, чи встигла я їм відповісти, чи ні, як падає ракета. І такий больовий шок…
Я ніколи не забуду ту силу і швидкість удару. Це бєсовська, нелюдська швидкість і сила.
І потім втрата свідомості. Кома (можливо, заброньова травма), дуже довго не було свідомості та дихання.
Ще був випадок на Бахмуті. Там дуже багато «двохсотих» із-за дронів-камікадзе або FPV-дронів. Коли йдемо 50 метрів один від одного і хтось кричить «дрон», ми падаємо. Якщо дрон зупиняється над кимось, усі розуміють, що це вже «двісті».
Тут ми кричимо «дрон», падаємо. Я впала на коліна й на лікті, намагалася якомога більше тіла сховати під бронік, тому що ці дрони «бачать», як ми світимося червоним.
Дрон завис наді мною. Хлопці з боку бачать, що це FPV-дрон і що він починає потроху опускатися. Це як кілер, який має виконати свою роботу, — треба тільки зробити останній рух, натиснути на спусковий гачок. Так і дрон має зробити все по протоколу й кинути на мене снаряд.
Це якраз був день святого Миколая. І я вже так молюся до святого, так молюся, але розумію, що дрон все робить по протоколу і зараз кине скид. Він так низько завис наді мною, що здавалося, ніби зачепить рюкзак. Висить, висить, висить… А потім підіймається й летить далі.
Для мене це на Миколая Господь дав іще один день народження.
На Різдво була історія. Чую, летять «гради». Завжди, коли бомби чи «гради» летять, ти чуєш вібрацію, звук і розумієш траєкторію, по тобі це чи не по тобі. І тут я чую, що це по нас. Ну такі страшні «гради» й так багато…
Страх напав на всіх, паніка. Ти просто розумієш, що це кінець. Але розумію, що такий стан не тільки в мене. Я якраз була в такій точці, яка зв’язує штаб з дальніми позиціями. Беру рацію в руки й по рації кажу: «Всім постам! Всім постам! На зв’язок». Вони починають звітувати. Всі відзвітували і я їм кажу: «Христос Ся рождає!» А мені всі відповідають: «Славімо Його! Славімо Його!»
І все. Страх зник, ніби ніяких «градів» і немає.
По перехвату це все орки теж чули. Такий був тоді тяжкий на нас наступ, а ми дуже сильно його відбили. І ти відчуваєш, як цей страх появляється в них, в орків. Просто це відчуваєш.
На мій день Ангела я прийшла в воєнкомат добровольцем. Мені сказали: «Молодець, що прийшли, ідіть додому, будете в запасі». Бо таку саму історію проходило багато фельдшерів на Буковині. Я думала, що дійсно буду в запасі.
Медкомісію я проходила наступного дня, на свій день народження. Пройшла комісію, розвертаюся в двері, мені кажуть: «У вас є три години, аби зібрати речі».
На день народження мене забрали в військо, на Різдво через 2 роки я виходила з позицій і розуміла, що це мої останні бойові. Так і було. Більше на позиції мене не брали.
— Коли у вас день Ангела?
— 8 квітня.
— А день народження?
9 квітня.
Ми навчилися воювати, нам просто нема чим
— Як ви вважаєте, коли-небудь ми досягнемо порозуміння поміж українцями? Адже здається, що вже ніколи не переконаємо суспільство, що ми в УПЦ не вороги. І з Церкви своєї теж не підемо. Ви вірите, що знову буде в суспільстві лад і взаємоповага?
— Так, я вірю в це. Вірю, тому що те, що зараз відбувається, це все ідеологічне розділення. Раніше ж його не було. Щойно перестануть диктувати «зверху», цього не стане.
Я свято вірю, що станеться якесь чудо, бо будь-яка війна колись закінчується. Звичайно, мрію, аби закінчилася в цьому році.
Наші хлопці як говорять? «Ми можемо перемогти буквально за декілька тижнів. Дайте нам просто важких ракет в 10 разів більше, ніж ви даєте. Не чотири штучки на день, а сорок».
Ми навчилися воювати, нам просто нема чим. Питання в зброї, і все. Конфлікт буде вирішено.
— Наприкінці нашої розмови наважуся запитати. Ви сказали, що скоро плануєте виходити заміж, то ви на війні знайшли своє щастя?
— В останньому підрозділі, куди мене перевели, мене довірили замкомандиру роти. Бо стільки було переводів — якщо на початку повномасштабної я мала «нулячий» воєннік, то зараз у ньому вклеєні листочки. Комбат пояснив мою ситуацію Аркадію Миколайовичу, попросив щоб він приглядав за мною.
Він старший на 27 років, і я ще ніколи не бачила, щоб когось із начальства так любили. Його дуже сильно хлопці любили. Тому що він закінчував вище командне училище й знав, що таке тактика війни. Ніколи не лягав спати, допоки не побачить, що хлопці повернулися з завдання, що «птур» їх не вбив, бо дорога прострілювалася. Для мене це був приклад жертовності. І сміливості. Бо не вистачає сміливості на війні. На «нуль» іти стріляти в ворога сміливість є, а йти в штаб і корегувати тактику війни, не кожен може.
На той час ми розійшлися з чоловіком. І я мала такий гріх — плакала і казала, що, Боженько, любові не існує. Думала, що буду одна до кінця життя. Тим більше що фізіологічно за два роки на фронті до того вже привикла, і вирішила, що більше нічого такого не хочу. Але проскочила колись думка, що якби я й була з якоюсь людиною, то тільки з Аркадієм. Нікому про це не казала і ніхто про це не знав.
Аркадій справді ні на що не сподівався. Він бачив, що я оточена такою кількістю людей — на сто чоловік в армії я одна жінка. Навіть хлопці молодші підходили пропонували вийти заміж.
— Що саме він вам сказав?
— «Я просто хотів, щоб ти знала, що я в тебе закохався». Він по віку звільнявся з армії й наостанок вирішив сказати, аби не тримати це в собі
— Дай, Боже, щастя вам обом! І останнє запитання. Що б ви хотіли зробити найперше після того, як скінчиться війна?
— Мабуть, поїхати туди, на окуповану територію. Зараз окуповану, а після війни знову нашу.
