Приїхати на війну в Україну, пережити тут зустріч з Господом та охреститися? Чудовий план!
Хлопці Джек Росс і Фентон Чемберс із Великобританії у складі волонтерської організації Vans Without Borders («Волонтери без кордонів») доставляють гуманітарну допомогу українським військовим на передову та мешканцям у прифронтових населених пунктах.
У квітні вони прийняли Хрещення в храмі в ім’я великомучениці Анастасії Узорішительниці — бо у волонтерських поїздках їх супроводжували православні священники, а зустріч з православ’ям зазвичай не минає для людини безслідно.
Чому люди з благополучної Британії їдуть на війну в Україні і що для себе тут знаходять, читайте в нашому першому інтерв’ю нового 2023 року.
Коли ми приїхали в Україну, лінія фронту тут була всюди
— Хлопці, можете розповісти докладніше, хто ви та як потрапили в Україну?
Джек: Мене звати Джек Росс, я з англійського міста Портсмут. Мені 24 роки. Я приїхав сюди у квітні 2022 року та заснував Vans Without Borders («Волонтери без кордонів»). Ця організація привозить гуманітарну допомогу — їжу, ковдри, медикаменти — та й узагалі все, що може знадобитися. Ми намагаємося підібратися якомога ближче до лінії фронту.
Я працював журналістом, але покинув роботу. Також займався та продовжую займатися політикою, в консервативному напрямку. Частиною цієї роботи, наприклад, є дослідження, чи в навчальних закладах не насаджуються ідеї комунізму серед студентів. У нас зустрічається таке, однак університети мають вчити, а не вдаватися до пропаганди якихось ідей.
Фентон: Мене звати Фентон Чемберс. Мені 23. Я з Лондона. Якось я побачив уривок одного відео Джека на YouTube та подумав, що мої навички колишнього військового, а також деякі знання з медицини можуть знадобитися в Україні. Бо я парамедик, а ще працював водієм швидкої допомоги.
Остаточно я вирішив приїхати, коли побачив новини про те, що росіяни бомблять не тільки військові об’єкти, а й цивільні будівлі, внаслідок чого чимало мирних людей помирає. Після того, що відбувалося в Бучі, неможливо було просто сидіти перед екраном та спостерігати, особливо з моїми навичками.
— Чому ви вирішили приїхати особисто? Чи не простіше зібрати вантаж з гуманітаркою та відправити його з Англії до нас?
Джек: Ми хотіли переконатися, що гроші, які нам довірені, не потраплять до чиїхось кишень, а гуманітарна допомога не припадатиме пилом десь на полицях, наприклад, у Польщі (ми знали, що таке може бути).
Місія, яку ми тут виконуємо, прекрасна. Ми не рятівники — не заходимо в палаючі будинки, не витягуємо людей з-під завалів. Ми просто роздаємо їжу.
Фентон: Коли приїжджаємо в небезпечні місця та бачимо вдячні обличчя — це безцінно.
— Чому відразу вирушили в найгарячіші точки?
Джек: Коли ми вперше приїхали в Україну, лінія фронту тут була всюди. Тож особливо не обирали тоді. Росіяни підійшли до Києва, але на час нашого приїзду їх уже звідси відтіснили. І ми поїхали до Бучі та Ірпеня зі священниками з храму святої Анастасії — отцем Володимиром Ковальчуком та отцем Василієм Колбом, а також Артемом Соломахою, засновником громадської організації «Право за людей». Тоді тут скрізь валялися нерозірвані боєприпаси, не було безпечних місць для роздачі гуманітарки.
Відтоді ми намагаємося дістатися щойно звільнених від росіян сіл, де люди дуже постраждали від дій Росії. Для нас пріоритет — доставити їжу ось цим 30-40 мешканцям в якомусь невеличкому містечку, бо у містах принаймні є можливість піти до магазину, а там, куди ми їздимо, магазини не працюють. На сході та півдні це селища, де люди виживали завдяки тому, що самі вирощують. У будинках немає опалення, електроенергії, водопостачання… Наша задача — забезпечити найнеобхіднішим, щоб люди могли перезимувати.
— Де ви вже встигли побувати?
Джек: Харків, Полтава, Вінниця, Херсонська та Донецька області, Краматорськ, Слов’янськ, Миколаїв, Торецьк, Ізюм, Суми, Часів Яр.
Днями їдемо додому, бо паралельно збираємо донати та допомогу для України. Коли повернемось з Британії наступного разу, пунктом призначення буде схід — починаючи від Краматорська й далі ті міста та селища, які потребуватимуть допомоги.
— Як влаштована робота Vans Without Borders?
Джек: Офіційно ми поки що просто бренд. У Великобританії якщо ти стаєш благодійною організацією, то більше не можеш їздити в Україну, бо це несе загрозу здоров’ю. Благодійні організації мусять чітко слідувати інструкціям з безпеки, а Україна поки що не підпадає під вимоги цих інструкцій. Тому ми б змогли доїхати максимум до Польщі.
Тепер про те, як ми організовуємось. Спочатку не все виходило. Але коли приїхали сюди, у нас склались гарні стосунки з медіа, і це сприяло перепостам наших повідомлень у соцмережах. Нам не доводиться самотужки просити по допомогу, шукати її. Дійсно можна сказати, що про нас багато хто чув, і чимало людей залучені до процесу нашої діяльності. З органами влади у нас теж налагоджений контакт. Так що зараз усе складається досить непогано.
— Скільки вас у складі місії? Хто ці люди?
Фентон: У цей приїзд нас шестеро, але в середньому їздить 10-15 людей, ще стільки ж залучено ззовні. Ми намагаємось працювати маленькими групами, бо чим більше їздить людей, тим легше наразитися на небезпеку. Є ті, хто приїжджає на тиждень чи два та розуміє, що це не для них. А є такі, хто постійно їздить з нами. Наймолодшому 19 років, найстаршому трохи за 70.
Це люди різного соціального статусу, віку та фізичної підготовки. Допомагаючи українцям, інколи водночас ми допомагаємо членам нашої команди знайти себе, і повертаючись додому, наші волонтери після побаченого тут переосмислюють власне життя.
— Що особисто вам найбільше запам’яталося з поїздок?
Артем Соломаха, перекладач: У них був спецназовець з Афганістану на ім’я Джон, який має екстремальне хобі — стрибає з парашутом з багатоповерхівок. І він у Бучі стрибнув з пошкодженого будинку.
Джек: Він це зробив, щоб люди усвідомили, що відбувається в Україні. Хотів зібрати трохи коштів і привернути увагу. Він потрапив на обкладинки The Telegraph, The Daily Express та зібрав декілька тисяч фунтів для України.
Ще дещо сталося в Бучі, коли я попередив Фентона: «Стережися мін». І він одразу ж раптово став ногою впритул до розтяжки.
Фентон: Я перестрибнув через паркан за дюйм від міни.
Артем Соломаха: А ще одного разу вони заїхали за нульову позицію, тобто на територію, контрольовану російськими військами. Фентон був за кермом.
Джек: Так, це трапилося на Херсонщині. Військові часто нас попереджають: «Туди не їдьте, там небезпечно». Але на території, контрольованій Україною, ми так не боїмося небезпеки. Так і того разу зрозуміли, що заїхали не туди, коли росіяни почали по нас стріляти.
А ще тяжкою для мене була ситуація в Краматорську, коли я побачив одного хлопця з синдромом Дауна. Йому було років 20-25. Він сидів у магазині на підлозі весь день та сумував, бо ніхто не давав йому грошей. Ми тоді зайшли до магазину після роздачі гуманітарки та помітили його. На жаль, не знали, як допомогти. Наш перекладач запитав у хлопця, що той хоче. Він сказав, що цукерок та шоколадок.
Він був такий простий, безневинний, не розумів взагалі, що до чого… Ми думали зняти йому готель чи найняти людину, щоб приглянула за ним, але ми не знаємо нікого в Краматорську. Ще й місто все розбомблене. Він зовсім загубився в реальності. Ситуація дуже тяжка.
Артем Соломаха: У Джека брат має таке саме захворювання. Тому він особливо ставиться до людей із синдромом Дауна, в Британії допомагає їм.
Джек: Ми хотіли тому хлопцеві дати якихось грошей, але проблема в тому, що там були інші жебраки, алкоголіки, які могли потім забрати в нього гроші. Тож ми просто купили йому шоколадок. Ми повернемося в Краматорськ знову і спробуємо його там знайти.
У них весь автобус в іконах!
— Вам страшно тут?
Джек: Думаю, кожен, хто приїжджає сьогодні в Україну, приймає той факт, що може тут загинути. Якщо час вмирати прийшов, то що поробиш.
Та в нас, звичайно, немає такого бажання. До речі, це я агітував усіх похреститися. Ми з друзями роздавали допомогу разом зі священниками з благодійної організації «Право за людей», спілкувалися з ними про Церкву, і я запитав, чи можемо ми похреститися. Отець Володимир сказав: «Так, звісно».
Я сказав, що хочу це зробити якнайшвидше, бо тут війна, а в нас попереду небезпечна дорога. Тому отець Володимир похрестив нас із мінімумом настанов та вишколу з основ православ’я, і ми зі смиренністю та з розумінням, що можемо загинути, поїхали на передову.
— Наскільки Хрещення стало для вас свідомим рішенням?
Фентон: Я ніколи не був хрещений та знаходився в пошуку Церкви для себе. Я відвідав католицький костел, протестантський та англіканський храми… Церкви в Британії не слідують Біблії, відходять вліво — підштовхують до соціалізму, комунізму. Саме тому Українська Православна Церква здалася мені привабливою.
Джек: У мене щось схоже — така ж історія й міркування. Мій шлях у пошуках Бога привів до такої ситуації, коли ти віриш, що Хрещення і перебування під покровом Божим врятують тебе.
Артем Соломаха: Вони побачили наші церкви, і хлопців це дуже вразило!
— Розкажіть, як відбувалося Хрещення.
Джек: Ми обговорили, що отець Володимир може службу провести українською, а Артем перекладе нам усе, щоб було зрозуміло.
Артем Соломаха: Отець Володимир запропонував мені стати хрещеним для британців. А саме хрещення здійснювалося англійською мовою… Ми їм пояснювали, що відбувається, погуглили Символ віри англійською. Усе пройшло чудово. Тепер вони причащаються у нас в храмі, щоправда, літургії в роз’їздах їм не завжди вдається відвідувати.
— Як до Хрещення поставилися ваші близькі?
Джек: Доволі-таки добре. Моя мама католичка, а тато протестант. Щоправда, ми з родиною не ходимо до церкви. Церква у Великобританії роками занепадає. Проте коли я був маленьким, то співав у протестантському хорі.
Фентон: У мене не дуже релігійна сім’я. Якщо мені так добре, то й для них все гаразд.
— Минуло півроку. Що змінилося у вашому житті?
Фентон: Я відчуваю полегшення — відтепер в мене є небесна допомога.
Джек: Дійсно, почуваєшся безпечніше.
Артем Соломаха: У них весь автобус в іконах!
Джек: Так, а перед поїздкою на фронт ми щоразу молимось про Боже заступництво.
Через культурні розбіжності ми лише зараз потроху підходимо до православ’я, однак хочемо все робити належним чином, хочемо бути хорошими дітьми Церкви.
Наше навернення до віри — не якісь пустощі, це серйозна річ для нас. Ми обидва виховувалися християнами, нам прищеплювали християнські цінності. І для нас це дуже важливо.
— Що британці думають про ситуацію в нашій країні?
Фентон: Багато людей люблять українців. Але по всьому світі є проукраїнські та проросійські настрої. Для більшості провина Росії є очевидною, як чорне та біле. Але російська пропаганда також працює. Дехто вірить, що росіяни звільняють українські території. Втім, незважаючи на пропаганду, багато людей розуміє, що ваш сусід — країна-терорист.
Джек: Багато хто боїться ядерної зброї. Є ті, хто просто боїться війни. Вони надають перевагу своєму простому життю та не хочуть його втратити, не хочуть бути втягнутими у кровопролиття. Думаю, було б круто показати світові, який опір чинять українські війська. Як саме вони відштовхують росіян. І таким країнам, як Великобританія, яка знаходиться трішки осторонь Європи, важливо продемонструвати, що потрібно сприяти Україні, поки війна йде на території України, а не в Угорщині, Литві чи Польщі.
Український народ дуже хоробрий. І сильний. Мені здається, такого патріотизму не вистачає західним країнам — просто піднятися і сказати: досить.
— Коли ви від нас поїдете, вже знаєте?
Джек: Коли війна закінчиться. Та ми вже думали про новий проєкт: притулок для переселенців у Київській області. І навіть коли закінчиться війна, гуманітарна допомога все одно буде необхідна, адже близько 8 мільйонів людей є переселенцями.
Ми вже досить багато часу провели в Україні й можемо сказати, що нам дуже подобається ваша країна, її люди, культура. Хочемо бути впевненими, що допомагатимемо саме там, де потрібно.
Ми займалися благодійністю у Великобританії також, але там у магазині можна купити, наприклад, консерву в перерахунку на ваші гроші за 10 гривень, а в Україні найдешевша консерва коштує 42 грн. Навіть враховуючи те, що наші співвітчизники більше заробляють, їжа в нас дешевша. Через подібні причини ми хочемо продовжувати допомагати Україні.
— Ви будете шукати православ’я в Англії?
Джек: Так, але ми зацікавлені, щоб це були не російські церкви.
Взагалі ж, мені здається, люди по-різному вірують у Британії та Україні. І ми хочемо повчитися в українців вірити, стати частиною саме української Церкви.
Церква Британії, англіканська, трактує Біблію прямолінійно. Наприклад, Ісуса вдарили, і Він терпів — тож і наша Церква каже просто терпіти, не захищатись. У Британії бачать Ісуса якимось добряком, Який ходить собі та любить усіх, і я вважаю, що це неправильно. Християнство більш серйозно сприймається в Україні, ніж у мене вдома.
Британці більше не ходять до церкви. Немов ми більше не християни. Ні в кого немає боязні Господа. І люди, живучи своїм прекрасним життям з хорошою роботою, не задумуються про свої вчинки та більше не бояться потрапити в пекло.
Ви подивіться на рівень злочинності в Британії, на проблеми з психічним здоров’ям, жорстокість, сексуальні меншини та всю ту нісенітницю. До того ж, коли ти приїжджаєш в Україну, розумієш, наскільки християнство є важливим для українського опору. Коли ми їздимо по містечках, то бачимо хрести всюди. Християнство єднає людей на теренах України.
Редакція дякує за допомогу в організації інтерв’ю та його перекладі подружжю протоієрея Володимира та Анни Ковальчуків, а також Артему Соломасі.
