З 14 по 20 червня 2023 року в столиці Естонії Таллінні проходила XVI Генеральна асамблея Конференції європейських Церков.
Через повномасштабну війну в Україні увага до нашої держави серед європейців залишається величезною, тому ситуації в нашій державі на Асамблеї КЄЦ були присвячені окремі дводенні слухання. Лідери та представники європейських Церков обговорювали шляхи допомоги Україні у відновленні після війни, відбудові зруйнованих та пошкоджених культових, історичних та культурних споруд, а також моральної, матеріальної та духовної підтримки українців, які вимушено виїхали в країни Європи, рятуючись від військових дій. Представники Церков уже неодноразово відвідували Україну та на власні очі побачили всі руйнування, завдані російською армією.
Особливу зацікавленість християни Європи виявляють до ситуації в релігійній царині та дотримання принципів свободи віросповідання. Під час відвідування України вони звертали увагу на прояви релігійної дискримінації, якої зазнають парафії Української Православної Церкви зокрема на Київщині, у Львові, Івано-Франківську, Хмельницькому.
УПЦ не входить до складу КЄЦ і не була представлена серед учасників на рівні офіційної делегації. Тому розповісти про ситуацію зі свободою віросповідання було запрошено парафіян, зокрема представника нашого незалежного журналістського проєкту «Діалог.ТУТ». Єдина умова для 7-хвилинного виступу — говорити про свій власний досвід від першої особи. Тема: «Спілкування православних Церков в Україні: виклики й перспективи в ситуації розділення».
Рік існування нашого проєкту показав сильні, позитивні плоди пошуку діалогу. Але ситуація в релігійній царині в Україні останнім часом досягла такого напруження, що шляхів для порозуміння на релігійному ґрунті залишається катастрофічно мало. Про це ми й спробували сказати — на прикладі особистої історії.
Пропонуємо український переклад доповіді в її розширеному вигляді.
Також є російськомовна версія.
Виступ англійською можна подивитися за посиланням:
5 причин, чому необхідно продовжувати діалог навіть тоді, коли не залишається жодної надії бути почутим
Причина перша: ти мусиш припинити боятися
Я народилася в Луганську. Це місто на крайньому сході України, практично на кордоні з Росією. У моєму регіоні завжди говорили переважно російською, але нашою улюбленою, рідною країною ми, народжені в 1980-х, вважали тільки Україну.
І я чудово пам’ятаю, що серед людей мого покоління жодних бажань від’єднуватися від України, існувати автономно, чи тим більше приєднуватися до Росії, не було. Навіть коли я вирішувала, куди вступати після школи, то відвідала спершу Москву, потім Київ і обрала саме Київ. Це місто стало мені рідним з першого погляду з потяга «Луганськ-Київ» на знаменитому залізничному мосту.
Тому події 2014 року, коли зненацька було проголошено так звані Луганську народну республіку і Донецьку народну республіку, особисто я сприйняла з жахом і болем. Усі мої родичі залишилися там. Дехто з них уже помер, і я не змогла потрапити на похорон. Навіть доступу до могил рідних у мене немає — а їхати на територію безправ’я, на яку перетворилися ті землі, я не збираюся.
І тільки 2022 року, після початку повномасштабної війни, я зрозуміла, що точно так само, як без оголошення війни зараз Росія напала на Україну, хоча обіцяла цього не робити, так і 8 років тому саме Російська Федерація розв’язала конфлікт на сході України. Щоб прозріти, мені знадобилося стільки років.
«Де ви були 8 років?» — це стало одним із найбільш нав’язливих запитань, які ставили люди з бажанням виправдати повномасштабне вторгнення.
Де я була 8 років? Я сиділа й боялася сказати хоч слово. Адже я «простий громадянин» і мені невідомі таємниці держав. Я думала, що оскільки не розбираюся у військових питаннях, то краще мовчати — розумні люди все вирішать.
Проте вони не вирішили.
У лютому 2022 року ми з родиною виїхали в евакуацію з Києва, коли його почали бомбити. Два місяці жили у родичів чоловіка на заході України, і в мене був час усе усвідомити.
Повернувшись до Києва у квітні 2022 року, я зрозуміла одне: я більше не можу мовчати. Так і з’явився наш незалежний журналістський проєкт «Діалог.ТУТ».
***
Причина друга: на війні ти ще більше відчуваєш потребу залишатися людиною
Нас зібралося троє професійних журналістів, парафіян Української Православної Церкви. Своїм головним завданням ми вважали озвучувати все. Проговорювати те, що відбувається, надавати людям можливість свідчити про свій досвід.
Тому що я бачила, що відбувається на сході України з 2014 року на прикладі моєї сім’ї. Але намагалася «ні про що таке» не говорити й не думати — щоб «не нагнітати».
24 лютого 2022 року стало зрозуміло, що гірше вже нікуди. Але що робити? — Свідчити про те, що насправді відбувається. Тільки правда зцілює. Тільки правда може допомогти.
Від самого початку нашого проєкту ми поставили перед собою такі завдання:
1. Подолання насильства. Ми надавали слово тим, хто зіткнувся безпосередньо з проявами агресії, зміг це творчо переосмислити й може поділитися своїм досвідом.
2. Відновлення людяності. Як ті, хто пережив окупацію, бомбардування, безпосереднє зіткнення з реаліями війни, знаходили в собі сили зберігати людяність.
3. Пошук сенсу. Ми готували інтерв’ю з філософами, психологами, священнослужителями — про сенс страждань, випробувань, уміння прийняти волю Божу та слідувати їй.
4. Пошук Бога. Усе посилається нам для чогось. А саме — для віднайдення Бога. Де Бог, коли ми страждаємо, вмираємо, втрачаємо все? Навіщо потрібно пережити нам це — крах надій, втрату справи всього життя? Де шукати сили рухатися далі? Що може в цьому допомогти? Чому життя влаштоване саме так, а не інакше?
За перший місяць аудиторія нашого проєкту склала понад 100 000 осіб. І хоча в деякі місяці вона сягала понад пів мільйона читачів, однак можу сказати, що зберігати в собі людяність протягом такого величезного періоду повномасштабної війни — це дійсно дуже важко.
***
Причина третя: наскільки ти готовий захищати те, що тобі насправді дороге?
З якими труднощами ми зіткнулися.
Нам не повірили. Росіяни не повірили нашим історіям про те, як багатодітні сім’ї священників з малими дітьми в голоді й холоді переживали окупацію Київщини. Нам так і писали: «Ви вигадали і цих людей, і ці історії». Хоча ми особисто знаємо всіх, чиї свідчення розміщували на нашому проєкті.
Жителі сходу України не повірили, що тепер ми розуміємо їхні почуття, бо самі переживаємо те саме. Вони сказали: «Горіть у пеклі, нехай вам буде так само погано, як було нам».
Мешканці заходу України не повірили, що ми, вихідці зі сходу і члени УПЦ, у цій війні підтримуємо Україну. Що ми любимо свою державу, молимося за неї й бажаємо їй перемоги. Нам і досі кажуть: «Ви зачаїлися, бо чекаєте, що Путін переможе. Ми вам не віримо. Гоу ту раша».
Нам не повірили деякі віряни УПЦ. Вони сказали: «Ви лукавите, ви хочете нас об’єднати з ПЦУ».
Нам не повірили деякі віряни ПЦУ. Вони сказали: «Ви боїтеся, що вашу Церкву закриють, тому вдаєте, ніби хочете діалогу. Насправді ви не діалог, а монолог. Перейменуйте свій проєкт!»
Та найскладніше залишалося попереду. Нашу Українську Православну Церкву оголошено загрозою для духовної незалежності України. Держава спрямувала чималі сили на всебічне законодавче обмеження діяльності УПЦ. І це той виклик, який поки що нам ніяк не вдається подолати.
Зате, маючи досвід не здаватися й не опускати рук, ми зрозуміли, що вже не відступимо. Ми створили петицію на сайті Кабміну, її підписали понад 25 тисяч осіб. Ми звертаємося до різних органів влади — до депутатів Парламенту, пишемо відкриті листи Президенту Зеленському, в яких висвітлюємо небезпеку й несправедливість дискримінації громадян за релігійною ознакою.
Ми не втомлюємося повторювати, що ми не вороги нашій Батьківщині, що ми засуджуємо російську агресію, працюємо на свою країну і просимо не покладати провину за вчинки окремих вірян на всю величезну УПЦ.
Наша Церква не заслуговує на законодавчу заборону. І наша Україна, як демократична держава, від такого рішення тільки втратить. Ми боремося не за наші будівлі — храми, чи громади, чи Церкву, — а за нашу вільну, улюблену Україну, де всім завжди знаходилося місце й люди різних поглядів чудово уживалися.
А Свою Церкву, ми віримо, збереже Її Глава Господь Ісус Христос.
***
Причина четверта: як залишатися християнином, коли твою віру випробовують з усіх сторін?
Щоразу, коли я знову й знову бачила лайливі та глузливі коментарі, мене накривала безнадія: «Ну все, з мене досить». Але внутрішнє почуття тиснуло дуже сильно: «Не смій мовчати. Краще зроби все, що від тебе залежить, для взаєморозуміння, ніж замкнешся і будеш гордовито ображатися на весь світ».
За рік навколо нашого проєкту зібралася аудиторія в декілька тисяч людей, які налаштовані на взаєморозуміння, єдність та взаємоповагу. Ми справді разом із читачами й авторами працюємо для створення простору для діалогу різних регіонів, різних юрисдикцій, різних поглядів.
Наш проєкт — це те, що допомагає нам на війні залишатися християнами і зберігати людяність. Це головна причина, чому ми досі не опустили руки.
***
Причина п’ята: діалог — це цікавий досвід
Навіщо я все це говорю вам тут. Тому що я зробила для себе важливі висновки й хочу ними поділитися.
Що б не відбувалося навколо, не можна мовчати. Не можна думати, що зло саме собою якось розчиниться в повітрі, якщо удавати, ніби його немає.
Ще одне. Абсолютно кожен із нас може зробити дуже багато перед обличчям несправедливості. Не в наших силах виправити всі неправди світу — це ми віддаємо в руки Господа. Але не погоджуватися зі злом — це те, що дійсно змінює реальність. І за рік існування нашого проєкту в мене були тисячі можливостей в цьому переконатися.
Я бачу й вірю, що діалог уже переміг. Господь сказав жінкам-мироносицям після Свого Воскресіння: «Ідіть, скажіть Петрові та апостолам…» Свідчити правду, навіть якщо дуже страшно, — це те, що християни повинні робити. Але щойно ти починаєш говорити, як розумієш, що більше нічого не боїшся.
Заглавне фото: Facebook-сторінка Conference of European Churches