Ми задумали розмову з матушкою Юлею після одного її посту в Facebook. Вона написала, що колись у скрутний для неї час наш журнал «Отрок.UA» підтримав її та не дав зневіритися. Ми запитали, що там трапилася за історія. Виявилося, що про це обов’язково треба написати.
Увесь цей текст, по суті, велика преамбула до тієї історії. Але без преамбули не зовсім буде зрозуміло, в чому ж суть.
Ви неодмінно маєте познайомитися з цим чудом на ім’я Юлія Петренко, тому одразу переходимо від нашого вступу до її прямої мови.
Юлія Леонідівна Петренко — композиторка, регентка, піаністка, викладачка по класу фортепіано та вокалу. Народилася 13 березня 1991 року. Закінчила Харківський національний університет мистецтв ім. І.П. Котляревського (виконавсько-музикознавчий факультет, кафедра теорії музики). Дружина протоієрея Євгенія Петренка, настоятеля парафій на честь Піщанської ікони Божої Матері (м. Ганновер) та на честь Святих жон-мироносиць (м. Гальберштадт) у Німеччині. Працює органісткою, грає на найстарішому органі Північної Німеччини в кафедральному соборі святого Стефана (в якому зберігаються мощі святого первомученика Стефана, святителя Миколая Чудотворця, святої великомучениці Варвари та багатьох інших святих) у м. Гальберштадт. Мама трьох синів.
Я не відчувала у своїй сім’ї опори
Я народилася в невіруючій сім’ї. Позашлюбна дитина.
Тато служив у ДАЇ. У 90-х це було дуже прибутково. Мама зовсім молоденька, тато старший за неї на 14 років. У нього інша сім’я. Після мого народження він маму не покинув, завжди нам допомагав.
У дитячому садку вихователька помітила, що я повторюю за нею всі мелодії, які вона грає на піаніно. Розказала про це моїм батькам.
У нас у Харкові є школа-інтернат для музично обдарованих дітей, називається «музична десятирічка». У перший клас був дуже великий конкурс: 10 осіб на місце. Але мене взяли, і я там провчилася 11 років.
Одного разу до нас прийшов представник Єврейського культурного центру. Відбирав дітей, які добре співають, для участі в театралізованих постановках. Так я опинилася в єврейському театрі. Три роки ми ставили вистави, їздили з ними по Україні та закордон.
Я була хрещена, але невіруюча. Взагалі невіруюча. А тут викладачка з фортепіано почала наполягати, що театр потрібно залишити, тому що він займав дуже багато часу і заважав заняттям у школі. І якраз подруга з двору запросила мене співати до церкви. У Свято-Пантелеімонівський храм у дитячий хор. Було мені 12 років.
На Володимирську ікону Божої Матері я вперше прийшла до церкви. До речі, прізвище моєї регентки — Володимирська. Анна Сергіївна. Ось такий дивовижний збіг.
Мене взяли в хор, бо голос добре поставлений, але я не знала навіть, що таке Причастя, що взагалі в храмі відбувається. Тому одразу пішла в недільну школу. Відучилася три роки, закінчила з червоним дипломом. Школа була дуже сильна. Усі вчителі — викладачі Харківської духовної семінарії.
Мама влаштовувала своє особисте життя. А я більше була в музиці.
Тато був «приходящий», чи «приносящий гроші», можна так сказати. Усі свята — Новий рік, дні народження — приїхав, привітав і поїхав. Тобто батька поруч я не пам’ятаю. Якщо треба до школи закупитися або в ліс на шашлики, він міг мене на цілий день взяти. Але так, щоб поділитися з ним переживаннями, такого не було.
Тепер у мене вже свої діти, і я бачу, як ті комплекси, що сформувалися в дитинстві, нікуди не поділися. Насамперед відсутність опори. Я не відчувала, що можу спертися на свою сім’ю.
Наприклад, якщо зараз у моїх дітей у школі виникає якась проблема, я йду і вирішую. Коли проблема поставала в мене, мене просто карали. Ніхто нічого не питав, не з’ясовував. Не думав, що я при цьому відчуваю. Дорослі лише хотіли, щоб я була зручною, не заважала.
Можливо, це сприяло тому, що я не розвинулася так, як хотіла, у творчому плані. У мене народжувалося багато ідей, але при цьому постійно був страх і відчуття, що мене не підтримають, не зрозуміють і не приймуть. Через це багато моїх проєктів так і не склалися. Принаймні поки що.
Я працюю над цим, намагаюся це змінити, кидаю собі виклик щодня. Навіть тим, що погодилася на це інтерв’ю.
Коли ти дитина, ти не можеш кричати у відповідь. Тому я сідала за піаніно й грала
Музика — це був мій засіб комунікації зі світом. Коли ти дитина, і ти не можеш кричати у відповідь, а тобі кажуть «будь тихіше», «поводься тихіше», «нічого не кажи», «ці проблеми нам не потрібні». Я просто сідала за піаніно і грала те, що відчувала.
Тобто я комунікувала через музику. За висловом одного музикознавця, «музика — це мистецтво інтонованого сенсу». Мені здавалося, що так я з кимось розмовляю. Я не знала ще Бога, але відчувала, що є в цьому світі «щось таке».
Коли в моєму житті з’явилася Церква, я відчула себе талановитою. Мене дуже добре прийняли в хорі. Моя регентка, Анна Сергіївна Володимирська, писала музику для нашого хору. І якщо ти постійно чуєш нову, красиву, сучасну церковну музику, звісно, починаєш це наслідувати.
Спочатку я нікому не могла показати свої твори. Здавалося, це щось дитяче, нецікаве. Коли вступила до консерваторії, прийшла до покійного вже нині Птушкіна Володимира Михайловича, і він оцінив мою духовну музику з точки зору музичного твору, дав їй високу оцінку. Тоді я подумала, що, напевно, все-таки щось можу, комусь це може бути цікаво.
Після того як мій чоловік став священником, ми поїхали служити в монастир у Полтавській єпархії. Владика сказав: «Ти не будеш працювати, займайся тільки криласом». Тож десять років ми з монахинями співали на службах, і в мене був і час, і бажання, та й атмосфера сприяла тому, щоб композиторствувати.
Дуже довго, п‘ять років, у нас із чоловіком не було дітей, і весь цей час я писала музику. У мене дві повністю написані літургії: одна в стилі знаменного співу, друга в сучасному стилі.
Згодом я дізналася, що люди почали виконувати мою музику в храмах. За першою освітою мій чоловік фахівець в IT-сфері, він зробив мені сайт, я викладала туди ноти своїх творів, люди заходили й коментували. Це мотивувало. Раз комусь подобається, раз музика проходить через серце і прославляє Бога, отже, треба далі цим займатися.
До речі, мою музику скачували й публікували в російських нотних збірках і підписували чомусь не Юлія Петренко, а Юрій Петренко, Ю.Петренко. При цьому ніколи на мій сайт не посилалися. Ми писали листи в Петербург, у Москву, але ніхто не відповідав.
Зараз, буває, я сама себе на записах не впізнаю. Бо працюєш багато (якщо хочеш писати, треба весь час цим займатися, інакше втрачаєш хватку, пропадає навичка), а потім мені надсилають записи: «Ось, ми виконали ваше Мале славослів’я, така чудова музика, спасибі велике». А я вже не пам’ятаю, коли його писала. Чую на записі, дійсно, твір мій. Але ніби хтось інший за мене його написав.
У мене взагалі відчуття, ніби не я пишу музику. Це Господь через мене дає людям можливості Його прославлення. Тому я завжди хочу, щоб у мене було багато співавторів. Люди, коли читають ноти, бачать кожен свою композицію, щось своє вкладають у твір. Часто я не прописую в нотах нюанси — де форте, де піано, якісь динамічні відтінки. Тому що кожен регент, кожен виконавець хоче відчути себе співтворцем.
У мене є піснеспів «Світе тихий», він став дуже популярний, його багато де виконують. І я чую, що дехто закінчує в мажорі, а хтось у мінорі. Написаний він у мінорі, але людям, напевно, хочеться йти від мороку до світла. І це теж класно. Нехай буде. Хтось відчуває по-іншому, і я тільки вітаю такі зміни.
Регентка привчала нас бути жінками
З приводу того, що мої ноти підписували чоловічим ім’ям.
Коли ми служили в жіночому монастирі в Полтаві, був у нас один священик-монах, який міг і грубе слово сказати, особливо щодо зовнішнього вигляду. Звичайно, це порушення особистих кордонів. Але коли тобі 19 років, і ти приїхала після консерваторії в монастир, то думаєш, що, напевно, й справді, така погана, раз роблять зауваження.
Мені він одного разу сказав: «Ти як дурочка з тим чубчиком ходиш». А я з купою комплексів, дружина наймолодшого за хіротонією священика. Вирішила, що я справді дурочка з цим чубчиком. Він говорив подібне й іншим людям, і, звісно, згодом владика повпливав, і його прибрали з монастиря.
Але більше я ніколи не стикалася з тим, щоб жінок у Церкві принижували. Ми служимо зараз у Німеччині, і коли я запитала чоловіка, на честь кого назвемо нашу парафію в Гальберштадті, він відповів: «Давайте на честь Святих жон-мироносиць». Бо першими нашими парафіянками були жінки з дітьми, чоловіки яких воюють у ЗСУ, а вони, подібно до жінок-мироносиць, моляться за перемогу і за здоров’я своїх чоловіків та їхніх побратимів.
Жіночка-німкеня, що наглядає за протестантським храмом, в якому ми служимо, одного разу сказала: «Я весь час думала, що ортодокси — це патріархат. Що до храму ходять чоловіки, а жінки сидять удома і займаються дітьми. А у вас усе по-іншому. У вас жінки і співають у храмі, і флористикою займаються, і спілкуються». Дуже їй це припало до душі.
Наша регентка, Анна Сергіївна, навіть зараз, у літах, залишається дуже красивою жінкою. Для мене вона приклад жіночності, приклад взагалі православної християнки. Ми всі називали її мамою. Їй можна було зателефонувати серед ночі з будь-яким питанням.
Ми завжди дивилися на неї з таким захопленням. І саме вона привчала нас бути жінками. Стежила за нашим зовнішнім виглядом.
На кожне свято для нас купували новий ошатний одяг. Якась гарна спідниця, однакова для всіх блузка і хустка. Це дуже мотивувало. Ти розумів, що перебуваєш у храмі. Не просто прийшов поспівати, а предстоїш Господові і в тебе для Нього найкрасивіший одяг, найкрасивіша хустка.
Цікаво, що коли я співала в єврейському театрі або брала участь в інших шкільних заходах, вчителі говорили: «Кидай це, у тебе знижується успішність». Але коли почала ходити до церкви, то й уроки робити встигала, і загалом щодо навчання до мене не виникало жодних претензій.
Зараз думаю, наскільки Господь мені допомагав, наскільки Він мене вів. Була ще зовсім дитиною, 12 років, і щонеділі вставала раненько та їхала в храм на весь день. О восьмій ранку на репетицію. Потім служба. Потім трапеза. Недільна школа до шостої вечора.
Ми всі в хорі були справжньою сім’єю. Зараз уже виросли, похрестили одне в одного дітей, стали кумами і продовжуємо спілкуватися.
«Тобі 19 років, ти можеш із хлопцем хоча б поспілкуватися?»
У консерваторії я вчилася на двох відділах, паралельно проходила навчання на вокальному відділі в музичному училищі. Деякий час співала у філармонії. Це дуже велике навантаження. Ще й церква по вихідних.
Нова атмосфера, нова форма навчання. Болонська система, якісь модулі. Мені це давалося неймовірно важко. Я навіть потрапила в лікарню, бо від перенавантаження нервова система просто зірвалася. Але вчилася дуже добре.
Це був 2010 рік. Перша седмиця Великого посту. Вечір. Пише мені в особисті повідомлення якийсь хлопець. Теж із Харкова. На аватарці юнак у стихарі з кадилом. Уже він мені здався з дивацтвами.
«Привіт, ти хочеш стати матушкою?» Від такого запитання в мене відібрало мову. Звісно ж, нічого не відповіла.
А ми на криласі одне над одним жартували. Анна Сергіївна казала: «Ти ж вчилася, Юлю. Ти ще матушкою станеш». Проте я не планувала, хотіла займатися кар’єрою. Тим більше що так важко вчилася.
Хлопець почав мені писати постійно. Я не відповідала. Потім моя найкраща подруга каже: «Юль, тобі 19 років. Ти можеш із хлопцем просто поспілкуватися? Може, він непогана людина».
Зрештою вона мене вмовила. Ми почали листуватися, потім спілкувалися по телефону. Він наполягав на зустрічі. Я відповідаю: «У мене немає часу взагалі, абсолютно. Але я буду відвідувати свою подругу в студентській лікарні наступної п’ятниці. У неї виразка шлунка. Якщо хочеш, можеш піти зі мною». Він: «Звичайно, хочу». Накупив тоді цілий пакет фруктів для моєї подруги. Хоча їй, звісно, цього всього було не можна.
Я дивлюся, хлопець непоганий. Можна спілкуватися.
Він брав активну участь у харківській молодіжці. Одного разу каже: «У нас є проєкт для онкохворих діток. Ми їздимо до них у лікарні та проводимо вистави. Тому що діти живуть у відділеннях місяцями, не маючи можливості навіть просто вийти на вулицю». Звісно, мене це зацікавило. Це ж моя тема — по лікарнях ходити, когось відвідувати.
Потім нас запросили в психоневрологічний диспансер. Там у виставі я брала участь як річка — треба було постояти блакитною тканиною хвильки зображати. А він був неслухняною овечкою.
Хлопець, метр вісімдесят зростом. Здоровенний. У костюмі овечки. Я ніколи не бачила, щоб молода людина не соромилася ось так вбиратися. І настільки він занурювався в цю всю атмосферу… Думаю, реально хороша, добра людина. Що ще треба?
Минає час. У мене концерт в органному залі. Каже: «Я піду з тобою». Уявіть, стоїть хор шістдесят осіб, а він після виступу підходить і дарує величезний букет квітів мені одній. А я навіть не солістка була.
Як дівчині, мені дуже подобалася така увага.
Потім мої друзі вирішили одружитися. Ми знали, що Євген професійно займався спортивно-бальними танцями. Подруга каже: «Давай попросимо його поставити нам весільний танець?» Я відповіла, що не знаю, чи погодиться він. Але в розмові я тільки заїкнулася про це, як він одразу: «Коли виїжджати, де будемо репетирувати?»
Усі мої прохання він настільки делікатно вислуховував і так уважно виконував… Я подумала, що якщо так буде все життя, я була б не проти.
Як ми подали заяву про одруження, як готувалися до весілля — все пам’ятаю як у тумані. Він сам купив що потрібно, про все домовився.
І в цьому він весь. Настільки цілеспрямована людина. Якщо поставив собі завдання, не заспокоїться, поки не зробить, що задумав.
«Господи, якщо у Твоїй владі це змінити…»
Я вже говорила, що в нас тривалий час не було діток. Майже п’ять років. І коли ми дізналися, що чекаємо на сина, це стало справжнім дивом. Ім’я вибрали задовго: Тимофій, що перекладається як «той, хто шанує Бога». Друга дитина теж з’явилася, можна сказати, несподівано. Через два роки. Назвали Филипом.
А потім, ще через два роки, я дізнаюся, що вагітна третьою дитиною. Іду на перше УЗД, все чудово. До другого УЗД починається коронавірус і все це безумство. Садочки, школи — все закривається. Людей у храми не пускали, і ми могли виживати тільки за рахунок підробітку отця Євгена як юриста. Це все настільки пригнічувало…
Настав період якогось суцільного мороку. Щодня читаєш, скільки людей померло, скільки захворіло. І в цій атмосфері ми їдемо до Харкова на друге УЗД.
Я в масці, дихати нічим. Лікарка каже: «Ви зараз тільки не лякайтеся та не засмучуйтеся, але я маю вам дещо сказати». І я розумію, що треба хвилюватися.
Вона показує на моніторі: «Бачите, ось тут має бути обличчя. А в плода тут новоутворення». Так і каже: «Я не бачу обличчя». Новоутворення дійсно може спричиняти деформації або каліцтва. Може, рот буде викривлений, або ще якісь відхилення.
Я в повному розпачі виходжу з кабінету і вже уявляю, як ми стаємо батьками хворої дитини. Тут ці двоє зовсім маленькі, ми в однокімнатній квартирі в будиночку при монастирі. І такі перспективи вимальовуються.
Я молилася, просила: «Господи, зціли. Якщо потрібно, нехай буде так. Але якщо у Твоїй владі це змінити…»
У нас усі діти з грецькими іменами — Тимофій, Филип. Я чоловікові кажу (а ми вже знали, що буде хлопчик): «Нехай буде Гавриїл». Чоловік: «Що за ім’я? Гаврюша, як телятко в мультфільмі». Але Гавриїл перекладається як «міцність від Бога». І щоб Господь зцілив немовля або допоміг нам усе це прийняти, я вирішила молитися архангелу Гавриїлу.
«Наскільки ж Ти сильний, Господи! Наскільки ж Ти мудрий»
Я постійно молилася, читала акафісти. У 30 з чимось тижнів призначають нам третє, останнє УЗД. Діагноз декілька разів підтверджений і записаний у картці. Не кіста, не просто якась пухлина, а новоутворення.
Якраз це було на свято святителя Афанасія, патріарха Царгородського. Його мощі спочивають у Харкові в кафедральному соборі. УЗД призначено на 9 ранку, а в соборі архієрейське богослужіння. Думаю, з’їздимо швиденько на УЗД і ще встигнемо в собор.
Лікарка один раз дивиться, другий. Повертає до мене монітор: «Ось, дивіться. Тут було новоутворення, а тепер від нього залишилося тільки порожнє місце». Я кажу: «Куди воно могло подітися?» Лікарка відповідає: «Я не знаю».
Після прийому в лікарні ми одразу поїхали в собор. Було дуже-дуже багато людей. І я з великим пузом проходжу і цим пузом усіх розштовхую. Одразу до святителя Афанасія — настільки я була вдячна.
Там якраз і ікона архангела Гавриїла — це ж Благовіщенський собор. Дванадцять тижнів я читала архангелу акафіст. Читала й молилася, й просила. Прикладаюся до ікони і думаю: «Наскільки ж Ти сильний, Господи! Наскільки ж Ти мудрий».
Усе в нашому житті відбувається невипадково. Усі ці 12 тижнів (якраз був період Великого посту, ще й коронавірус цей) моменти відчаю змінювалися моментами надії. А тут ваш «Отрок.UA». Читаю у Facebook оголошення, що заради духовної підтримки в період пандемії редакція дарує всім бажаючим по два номери журналу. Архівний випуск і новий.
У той момент для мене це було як подарунок. Коли все закрито, ти стоїш біля Нової пошти на вулиці, чекаєш цю посилку. Потім на крилах зі своїм животом прибігаєш додому, відкриваєш. Журнал ще пахученький такий, весь неначе живий.
У мене навіть фотографія є: середній син сидить із новим «Отроком» і гортає. І такі там були гарні статті, такі історії втішні!
Ми якраз після другого УЗД, коли тільки дізналися, що в нас таке з дитиною. Приїхали додому, я побачила оголошення і буквально за декілька днів, швидше, ніж я думала, журнал уже лежав у нас. Ми всі його читали.
Коли переїжджали до Харкова, він поїхав з нами. Лежить тепер десь там. На просторах зруйнованої квартири.
Ми купували квартиру в Харкові у військовому містечку. Думали, поруч із військовими жити спокійніше
Наш будинок у Харкові стояв на території колишнього військово-льотного училища. Забудовник частину квартир передав військовим, ветеранам АТО і поліції під службове житло. Коли ми цей варіант побачили, він був ще на етапі будівництва. Ціна хороша, район хороший. З вікна видно Благовіщенський собор, недалеко від центру. Плюс навколо всі військові. Спокійніше все-таки поруч із військовими жити, подумали ми.
Коли почалася війна, перші прильоти були по нас. Поруч СІЗО, його повністю зруйнували. Школа — її теж більше немає. У нашому дворі стояла церква, у мене там своя оркестрова школа, дитячий хор. Це все розбомбили.
У лютому 2022 року наше життя обнулилося в момент. Ми просиділи тиждень у підвалі, а 2 березня виїхали до моєї мами в Німеччину. Ще не було програми, за якою біженцям виплачували допомогу. Просто їхали «трошки пересидіти». Забрали дітей, кота. Чотири дні добиралися на перекладних.
Сидимо в Німеччині, події в Україні загострюються. Харків сильно бомблять. І тут раптом 27 травня скликається Собор у Феофанії, ухвалюється рішення відкривати закордонні парафії УПЦ.
Ми були одними з перших. До нас діяли парафії в Гамбурзі, Берліні, Лейпцигу. І наш Гальберштадт увійшов до числа перших.
Зібрали підписи. Лютерани надали нам у безоплатне користування те приміщення, де ми служимо зараз. У нас узагалі склалися з ними дуже теплі відносини. Так усе і зав’язалося.
Перший рік треб як таких не було. А зараз по три-чотири хрещення кожні вихідні. І це тільки Хальберштадт, маленьке містечко на 40 тисяч населення. А скільки всюди в нашій УПЦ закордоном хреститься діток! І ти розумієш, що це найголовніше: майбутнє в нас є.
