Матушка Марія Запорожець — про життя християнина до і після смерті

«Усе, я пішов, у мене багато справ…» — з такими словами жив і продовжує снитися парафіянам протоієрей Іоанн Хорошковатий. Сім місяців тому, в суботу Світлої седмиці, у нього уві сні зупинилося серце. А в його люблячої дружини Марії на мить зупинилося життя.

Але життя триває, і матушка Марія вирішила продовжити їхню з чоловіком улюблену справу. Її пости на сторінці у Facebook можна приймати як психотерапію, як ліки від туги та депресії — стільки в них світла і внутрішньої сили.

Цю силу ми відчули на собі й дуже хочемо нею поділитися.

Як це — бути дочкою священника в країні, де над віруючими глузують та знущаються; завидною нареченою для будь-якого семінариста; щасливою дружиною, яка понад усе любить прокидатися вранці, і… ось уже сім місяців вдовою, яка полюбила ніч. Читайте відверту розмову — сьогодні на Діалог.ТУТ.

Про співрозмовницю: Марія Миколаївна Запорожець народилася 1 серпня 1977 року в Києві. У 1994 році закінчила київську середню школу №200, у 1996-му — медучилище №4. Працювала в пологовому будинку №7 медсестрою спочатку в реанімації новонароджених, потім у відділенні новонароджених.

З 1999 по 2003 рік навчалася в Національній академії внутрішніх справ України, спеціальність «правознавство». У 2001 році пішла в декретну відпустку, паралельно підробляла паломницьким гідом святинями Києва. З 2012 року очолює паломницький центр «Істоки» при соборі в ім’я святого великомученика Георгія Переможця (Київ).

У нас було дуже бурхливе церковне життя

Так, я зі священицької родини, священицького роду. У мене батько священик, і по маминій лінії дідусь і прадідусь мої були священики. І всі служили у Флорівському монастирі. Брат мій також зараз у Флорівському. Загалом, можна сказати, там наше коріння.

За радянських часів діти священиків були — навіть не підберу слушного слова — як ізгої. Хоча ми намагалися поводитися добре, тому що будь-яку проблему, де щось траплялося, одразу вішали на дітей священиків. Але через те що ми завжди поводилися чемно, нас дуже поважали, і в нас усе складалося і в школі, і в суспільстві.

Треба сказати, що ми дуже старалися. Не могли собі дозволити якихось вольностей, не дай Боже, когось скривдити, образити. Наші діти зараз абсолютно вільно в цьому плані почуваються, можуть за себе постояти і, якщо потрібно, дати відсіч. Ми ж мали бути сірими мишками.

І при цьому в нас вирувало церковне життя. Вірян тоді було небагато, київські священицькі родини одна одну знали, постійно спілкувалися, ходили в гості. Організовували дуже добрі, світлі свята, особливо різдвяні, великодні. Ми, діти, між собою дружили. Справжня велика церковна сім’я.

Ми намагалися підтримувати одне одного. Знали, що про нас говорять у суспільстві, і тому були одним цілим. Прагнули бути наче камінь, який неможливо розбити, бо поодинці нас легше вибити з соціуму. Ми добре розуміли, до чого ми йдемо, за що стоїмо.

Нас виховували в цьому непохитному дусі. Удома суворо дотримувалися постів, усі середи та п’ятниці. Навіть зараз я бачу, як слабинку дають, бо багато людей ззовні прийшло в храми. Але в наших сім’ях це триває досі. Мої діти так само постують і намагаються бути прикладом. Не завжди виходить, бо в суспільстві зараз інші запити.

А ми для себе не бачили іншого варіанту. Це був єдиний шлях, тому що якби ми з цього шляху зійшли, ми б себе втратили.

Звісно, нам із сестрою хотілося піти на дискотеку, вдягнути штани чи коротенькі спідниці, нафарбуватися. Іноді ми це собі теж дозволяли, але усвідомлювали, що є межі всьому. Церква це Церква, а світське життя це світське життя. Ми приходили додому й розуміли, хто ми.

Усі різко стали жити по-іншому

Нас у батьків троє: старший брат, я і сестра, теж старша.

Тато з мамою познайомилися в Києві. Батько з села, з Черкаської області. Колись усі вірили в Бога, ходили в храми, дотримувалися традицій, але потім сталася революція, і в людей змінився менталітет, усі різко стали жити по-іншому. Хоча батько в їхній родині був як не свій. Усі хлопці йдуть на футбол, а він у храм.

Уже в дитячому віці він у церкві допомагав і співати, й читати. Було таке, що його силою приганяли з храму до школи, коли під час великих свят він прогулював уроки. Зрештою йому навіть не видали атестат. Такі люди в суспільстві були не потрібні.

Але сталося якесь неймовірне диво, і навіть без атестата батька прийняли в духовну семінарію в Загорську. Він абсолютно не очікував, що це може статися. Хоча напередодні йому наснився сон. Уві сні він побачив преподобного Сергія Радонезького, який вручив йому зошит із надписом «Миколі Запорожцю», а в зошиті — текст пояснення православного богослужіння. Того ж дня тато отримав відповідь від Троїце-Сергієвої семінарії, що його допустили до іспитів.

Батьки його були дуже прості. Мама працювала прибиральницею в школі, батько — сторожем, хоча до революції та «розкуркулення» їхні родини володіли чималим майном, проте радянська влада забрала всю землю, стайні, худобу… Сім’я ледве-ледве виживала, коли тато народився в 1943 році: війна, голод, біднота. Потім пропаганда про «останнього попа по телевізору». І на тлі всього цього тато ходив до храму, де зустрів тих, старих священиків, які його поставили на церковний шлях.

А мама зі священицького роду. Її батько теж спочатку служив у селі. Потім за те, що він не зрадив, не лжесвідчив на іншого священика, його покарали й заслали на просфорню в Києво-Печерську Лавру. Там він місяць відбував покарання, його помітили як хорошого, порядного батюшку і залишили служити в Києві у Флорівському монастирі. Потім він сюди привіз і мого дідуся, свого батька-священика, щоб той йому допомагав.

Так мама з п’яти років опинилася в Києві.

З татом вони познайомилися, коли він приїхав сюди після семінарії. Знову ж таки, все це київське духовне життя — священики один одного знали, і віряни намагалися знайомитися з вірянами, щоб триматися разом.

Мама з батьками жила тоді у Флорівському, де їм дали службову квартиру. Там вони й зустрілися. Мама закінчувала десятий клас. У сімнадцять вона вже вийшла заміж.

Тато приходив додому й обов’язково когось вів на нічліг

Згодом тато став, що називається, маститим протоієреєм. Чомусь його так називали і тут, і в інших країнах.

Він любив спілкуватися, був дуже гостинним. Скільки пам’ятаю, у нас завжди був повний будинок гостей. Мама не покладаючи рук вічно прала, готувала їжу. Вона без кінця це робила, тому що тато приходив додому й обов’язково когось вів із собою на нічліг. Все одно кого. Якщо приїжджали паломники, то паломників, якщо знайомі священики, то священиків. Завжди наш дім був повна чаша.

При цьому в церковному відношенні дотримувалися повної суворості. У піст телевізор навіть не вмикали. Ні музики, ні телевізора — це просто табу. Обов’язково спільна молитва. Якщо ми не йшли в храм, то читали акафіст удома. Не могло бути такого, щоб ми проспали службу. Навчалися в школі, але щонеділі неодмінно стояли в храмі на літургії.

І в умовах такого суворого духовного життя, коли наставало свято, гуляли вже три дні, чотири, п’ять, шість днів. Усі Святки гості за гостями. З вечора 6 січня ми вже колядуємо. У ніч із 6 на 7 січня сідали в машину, яку тато брав у сусіда, і об’їжджали пів Києва по всіх знайомих і друзях, дарували людям свято. Багато бували на престольних святах. Тата дуже багато хто знав і скрізь запрошували.

Причому додому до нас приходили не тільки татові знайомі. Він часто запрошував студентів-семінаристів, тому що сам пройшов цей шлях і намагався підтримати й нагодувати молодих хлопців. Іноді навіть цілі хори до нас заходили, а мені з сестрою тато казав: «Дивіться, які орли, вибирайте». Але нас це тільки дратувало, тому що нам здавалося це нав’язуванням його власної думки.

Хоча тато ніколи не диктував нам, з ким дружити чи спілкуватися. Тут усе було дуже лояльно. Він мав чимало духовних чад, знав життя, любив життя. І коли ти спілкуєшся зі стількома людьми, то розумієш, що є найважливішим для молоді.

Любов — ось що головне в сімейному житті. Людина може стати для тебе твоєю половинкою, твоїм продовженням, тільки коли вона тебе любить, коли вона хоче жертвувати собою заради іншого.

«Ти знаєш, один наш спільний друг запрошує тебе на побачення»

Зрозуміло, що оскільки тато служив у відомому столичному монастирі, багато хлопців хотіли подружитися з нами. Можливо, хтось подумував навіть і одружитися, щоб у Києві влаштуватися.

Якраз тоді відродилася Києво-Печерська Лавра, і ми ходили туди на служби. Нам дуже подобалося, бо зібралася велика компанія. Багато друзів і знайомих серед семінаристів, але якось не знаходила я рідної для себе душі. Аж поки одного разу в Трапезному храмі не побачила майбутнього отця Івана, який тоді був іподияконом у владики Іоанна (Сіопка).

Ваня мені одразу сподобався. Хоча в мене теж було багато женихів, але найбільшою перешкодою я вважала те, що він зустрічався з іншою дівчиною. Проте я підійшла до ікони Богородиці й попросила: «Матір Божа, якщо цей хлопець зверне на мене увагу, я його ніколи не покину і буду до кінця свого життя з ним».

Буквально через 15 хвилин після цього підходить до мене Ваня й каже: «Ти знаєш, один наш спільний друг запрошує тебе на побачення». Тобто я його бачу, прошу Божу Матір, щоб він мене запросив, а він пропонує зустріч з іншим хлопцем!

Я, звісно ж, вхопилася бодай за якусь можливість спілкування і погодилася прийти на такий-то час у Гідропарк на дискотеку. У призначений день виходжу з метро і бачу, як назустріч іде мій майбутній чоловік. Він не знав, коли саме я прийду, і я не знала, що він там буде. Але ми зустрілися, він визвався супроводжувати мене в кафе, де я мала познайомитися з його другом…

Зрозуміло, що з ніяким другом я вже не познайомилася. Ми почали зустрічатися з майбутнім моїм отцем Іваном.

Ми могли піти за килимом, а натомість купити мені золоті сережки

Мені було двадцять два. Йому дев’ятнадцять. Ми одружилися й прожили разом 24 роки.

Від першого дня, коли його побачила й ми почали спілкуватися, я зрозуміла, що це моя людина. Не можу сказати, в чому саме це проявляється. Ти просто відчуваєш, що без цього чоловіка не можеш жити, що тебе в ньому влаштовує буквально все. Навіть його недоліки здавалися якоюсь перевагою, їх хотілося наслідувати. Мене не дратувало в ньому нічого абсолютно.

Оскільки походив зі світського середовища, він завжди розумів, якою мовою говорити з людьми світськими. Йому вдалося дуже багатьох привести до храму, причому таких людей, які самі, можливо, ніколи б не прийшли. Завдяки йому, його підходу вони почали причащатися і зрештою знайшли в храмі своє місце — з бабульками, з якими стояти поруч їм колись здавалося неприйнятним.

Він завжди був добродушний і незлопам’ятний. І дуже щедрий. Він навчив мене жити сьогодні й зараз і віддавати все. Я часто говорила: «Ваня, нам треба заощаджувати». А він відповідав: «Не переживай, живи сьогодні. Господь потурбується про тебе завтра. Усе, що тобі треба, Він дасть». І справді, ми прожили з ним 24 роки і за цей час не накопичили заощаджень. Жили на те, що мали, але при цьому в нас було дуже яскраве, живе життя. Ще й багатьом могли допомагати.

У поїздки завжди намагалися брати з собою дітей. І це теж мені в ньому подобалося — він давав дітям свободу, можливість розвиватися. Я, бувало, їх трішечки пресувала, а він, навпаки, забезпечував їм самореалізацію, щоб вони могли шукати й знаходити свій шлях.

У нас щодня було свято. Я тільки потім, із часом, дійшла до того, що це справді чудово. Тому що в дитинстві ми собі дозволяли свято тільки в певні дні, а решту часу жили дуже суворо. А мій чоловік влаштовував для нас свято в будь-який день.

Ніколи не чекав дня народження, чи 8 Березня, чи неділі Жон-мироносиць: у мене на столі постійно стояли квіти. Дарував дорогі подарунки. Ми могли піти за килимом, а натомість купити золоті сережки. Або ж він надсилав мені на телефон квитки в якусь нову подорож — просто тому що захотів зробити подарунок.

Він прагнув завжди дарувати радість. Це стосувалося не тільки мене, він і інших намагався порадувати. У наших паломницьких групах завжди були люди, які не могли собі дозволити подорожі, але він віз їх безкоштовно. Завдяки його ініціативі та нашим друзям ми змогли організувати благодійну поїздку для 100 діток владики Лонгина на Святу Землю. Зняти Оперний театр на Різдвяні свята й організувати виступ і свято не тільки цим дітям, а й усім киянам. Міг прилетіти до мене в Грецію в паломництво і всім жінкам у нашій паломницькій групі подарувати квіти. Просто так.

Коли пішов отець Іван, я полюбила ніч

Ми довіряли одне одному з першого дня до останнього. Ніколи не сумнівалися одне в одному. Я розуміла, що на нього дивиться багато жінок, але навіть якщо хтось намагався мені щось із цього приводу сказати, я й думки не допускала, що будь-що з його боку може бути не так.

Ніколи не виникало ревнощів між нами. Він часто їздив у паломництва, потім я почала часто їздити, і це було для нас абсолютно нормально. Але всі сімейні свята ми обов’язково проводили разом. Він дарував нашій родині багато радості, багато часу нам присвячував.

Знаєте, іноді читаю священицькі історії, коли батюшка постійно служить, а матушка тільки домашніми справами займається — у нас не було так. Отець Іван мені дозволяв робити все, що я хочу і вважаю за потрібне, і ніколи не докоряв. Навпаки, казав: «Якщо тобі хочеться, будь ласка, йди вчитися». Він у всьому мені допомагав, бо теж хотів бачити поруч людину, з якою йому цікаво.

Зараз я вчуся жити без нього. І водночас не відчуваю, що його немає. Навпаки, враження таке, ніби він все одно поруч.

Він часто їздив, я часто від’їжджала, для мене розставання — один із моментів нашого життя. І зараз я знаю, де він, усвідомлюю все. Але для мене він просто знову в паломництві.

Я на мільйон відсотків упевнена, що ми зустрінемося. Живу цією надією. І він показує, як тільки він може мені показати, що він нікуди далеко не пішов. Це все десь паралельно з нами.

Раніше я дуже любила світанок. Завжди говорила, «Ваня, я так люблю ранок!» Любила пробудження, прокидалася з радістю, хотілося мені літати. А коли пішов отець Іван, я полюбила ніч, бо уві сні можу знову його побачити.

Не знаю, яке ТАМ життя, ми дізнаємося це тільки коли туди потрапимо. Але я бачу, що і там він не сидить на місці. Кому б не наснився, завжди завершує словами: «Все, я пішов, у мене багато справ». Або: «Вибачте, мені треба йти, у мене багато справ». Не одна й не дві людини телефонували мені й казали, що бачили уві сні отця Івана зі словами: «У мене багато справ». Точно так само мені він снився, і постійно в нього якісь плани.

Я зараз живу немов уві сні, і це життя мені ближче, тому що поки ще важко все усвідомити. Занадто мало часу минуло, не можу його відпустити. Але я відчуваю, що він поруч, що він зі мною і все знає, що відбувається у нас із дітьми.

Це сталося на великодньому тижні. Він і тут мене нічим не обтяжив

У нього були проблеми з серцем, але неявні. Іноді траплялися напади гіпертонії, іноді тахікардія. Але він думав, що це не має значення, треба жити зараз, треба радіти, а лікуватися — це не для нього.

Коли стався черговий напад гіпертонії, я викликала швидку. Медики приїхали, запропонували: «Давайте ви пару днів полежите, покапаєтеся, трішечки відновитеся». Ми з ним разом вирішили, що так, він поїде в лікарню. Хоча до цього багато разів залишалися вдома, і, в цілому, все було нормально. Тиск приходив у норму, життя продовжувалося.

Уранці зателефонували лікарі, сказали, що він не прокинувся. Ймовірно, уві сні відірвався тромб.

Коли я все аналізую, то розумію: так було краще для нього — що він не знав свого часу. Він пішов у радості, у повноті життя. Просто перейшов.

Це сталося на великодньому тижні. Він і тут мене нічим не обтяжив.

Спочатку мене накрила страшна депресія. Я думала, що життя закінчилося, і єдине моє бажання було — лягти з ним поруч. Незважаючи на те, що дочка наша ще підростає, і син тільки-тільки стає на ноги, мені здавалося, що моє життя там, з ним.

Але потім він почав дуже сильно мене підтримувати. Прийде уві сні й підкаже, що робити. Я запитувала його, і якимись притчами, подіями він давав мені знати, що мені треба продовжувати нашу справу, мету нашого життя — православне паломництво.

Кожне паломництво — це маленьке життя. Ще одне життя у твоєму житті. І хочеться дарувати цю радість людям — усвідомлення, який світ навколо нас величезний і різноманітний.

Завдяки поїздкам я почала трішечки повертатися до життя. Несподівано групи наповнилися самі собою, причому дуже великі. Тобто завжди я над цим працювала, шукала, збирала людей, домовлялася. Тут же за півроку люди буквально самі прийшли. Я відчуваю, що це його підтримка, тому продовжую втілювати нашу спільну мрію — якомога більше поїздити, відкрити нові християнські місця, поділитися цим з іншими.

Ми жили так, щоби щодня когось привести до храму, комусь щось показати. Намагалися не сидіти на місці, завжди в русі.

Я люблю спілкування — з людьми, які стали вже однією великою паломницькою сім’єю, з тими, кого ми зустрічаємо в різних країнах, хто ділиться своїм духовним досвідом, відкриває нам святині. Особливо люблю зустрічі в паломництвах, коли місцеві священики, ченці розповідають свої історії, про які не прочитаєш у книжках.

Люди їздять з нами 15 років, їм уже навіть неважливо куди, головне — з ким. Ми їдемо, бо хочемо побути разом, поспілкуватися. Ми одне за одним скучили й прагнемо наповнитися цією енергією.

Коли люди вирішують поставити своє життя на паузу, це сильно б’є по священиках

Те, що я виросла у священицькому середовищі, дуже допомагає мені зараз, коли наша Церква знову стала «немодною». Про себе можу сказати, що я точно знаю, що це мине. Зміниться мода, все знову буде інакше.

Слава Богу, нас безпосередньо в дитинстві це не торкнулося, але, наприклад, мою двоюрідну сестру в молодших класах школи вчителька одного разу поставила перед усім класом і наказала зняти або хрестик, або піонерську краватку. Тобто навіть дітей із віруючих сімей намагалися всіляко зганьбити, принизити, залякати.

Цікаво, що ми з сестрою побоювалися цю краватку носити, але друг нашої родини, однокласник тата по семінарії, владика Аліпій (Погребняк), який Святогірську Лавру відновлював, дав нам таку пораду. Він досить часто до нас приїжджав, ми спілкувалися дуже багато. І завжди він давав нам духовні настанови.

Якось ми його запитали: «Владико, як ставитися до піонерського галстука?» Він відповів: «Подивися, дитя, на що він схожий. Три кінці в нього. Це — Свята Трійця. Червоний — колір мучеників, у церкві ми вдягаємося в червоне, коли святкуємо пам’ять мучеників. Пам’ятай про це і коли надягаєш краватку, промовляй: в ім’я Отця і Сина і Святого Духа». Після цього ми спокійно ходили з піонерською краваткою, тільки закладали в неї інший сенс. Ми носили її в ім’я Господа, в ім’я мучеників.

Ще один пригадується епізод про ставлення до віруючих молодих людей.

Мого брата Євгена Запорожця призивали в армію з семінарії. Таким хлопцям «ставили діагноз» або вішали ярлик: «віруючий» і одразу призначали в стройбат, відправляли на найважчі роботи, та й дідівщину ніхто не відміняв. Пам’ятаю, яка мама була щаслива, адже того року закінчилася війна в Афганістані, а отже, був шанс повернутися з армії живим! Потім з’ясувалося, що прапорщик у його взводі теж віруючий, він одразу забрав мого брата водієм на хлібовозку. А згодом також прийняв сан. Ось так одне одного й виручали.

На жаль, зараз дуже багато наших друзів відпали у зв’язку з «немодною церквою». Дуже багато, правда. І це теж може бути поштовхом до такого стану наших священиків, який сильно підриває здоров’я. Коли тебе залишають люди, які були твоїми соратниками, супутниками, але зараз вирішили «поставити духовне життя на паузу» (зараз на паузу поставимо, а потім, якщо що, знову «увімкнемося»?).

Людина вибирає своє становище в суспільстві або свою посаду. І мій батюшка теж переживав, бо реально багато хто перестав відповідати на дзвінки. «Вибачте, отче, але не зараз». Або: «Нас прослуховують». Або: «Мені зараз це не потрібно». Багато хто говорив відкритим текстом: «Перейдете в правильну церкву і все у вас буде добре».

Одним словом, є в суспільстві таке ставлення, і це дуже гнітить. Але ми знаємо, де правда, тому прагнемо жити, наповнюючи себе іншими емоціями. Живемо духовним життям, спілкуємося у своїй церковній громаді з тими, хто залишився в Києві. Підтримуємо одне одного. Намагаємося, щоб ніхто не впав у зневіру і собі не даємо провалитися. Допомагаємо нашій країні. Дуже багато жертвуємо на фронт. Дбаємо про ближніх — людей, які залишилися без уваги і нікому не потрібні.

Після того, як його мама пропала безвісти, в їх будинку назавжди оселилася печаль

З першого дня війни отець Іван підтримував Україну, і це було безкомпромісно. Наступного дня, вранці 25 лютого, він встав і сказав, що треба щось робити.

У той час, як багато хто намагався виїхати і сховатися, він, навпаки, сказав, що ми їдемо в храм служити молебень. Я пам’ятаю цей ранок, коли ми крізь барикади, крізь блокпости їхали проспектом Перемоги до церкви.

У нас почалися щоденні молебні. Хор розбігся, батюшки, які залишилися на лівому березі, теж не змогли доїхати. І ми з ним два тижні удвох приїжджали, а після молебнів закуповували продукти й розвозили стареньким бабусям, парафіянкам, які не могли вийти і чогось собі купити.

Знову ж таки, він своїм прикладом багатьох тоді спонукав діяти. Показав, що потрібно не боятися, не зациклюватися на собі, а реально щось робити.

Він узагалі був дуже діяльний, бо пережив важке дитинство і відтоді завжди намагався допомагати людям. Саме отець Іван організував у нашому Георгіївському храмі на залізничному вокзалі щоденне харчування для малозабезпечених. Декілька років силами нашого паломницького центру ми годували бездомних. Як закон, щодня, регулярно. Прямо в храмі готували, наймали людей, продукти купували. Потім уже до цього долучилися інші організації.

Отець Іван родом із Горлівки. Виріс без батьків. Тато їх залишив, коли синові було три місяці. А мама, коли він був у восьмому класі, зникла безвісти. Вийшла з дому і більше не повернулася.

Його виховувала бабуся. Дуже активна, авторитарна. Узагалі нічого не дозволяла. Як він сам розповідав, найбільшим задоволенням для нього було читати книжки. Так і ріс із книжками, бо на вулицю йому не дозволяли йти гуляти і спортом ніяким не можна було займатися.

Коли він підріс, хтось із друзів запропонував поїхати до Святогірської Лаври на літні канікули на трудництво. Так, завдяки тому, що потрапив до Святогірська, він почав долучатися до храму. Спершу його взяли іподияконом до владики Аліпія, а потім до владики Іларіона, який і направив його до семінарії.

Переживши багато важких моментів у дитинстві, отець Іван прекрасно розумів, чого хочеться дітям. Знав, наскільки важливо підтримувати дітей у їхніх захопленнях, сам почав займатися волейболом, закінчив курси дайвінгу разом із сином, щоб бути йому прикладом. Він навіть примудрився організувати волейбольну команду серед київського священства, і потім вони постійно брали участь у змаганнях з іншими єпархіями.

Дітям влаштовував свята і походи в кіно, бо в нього самого свят не було. Відтоді, як зникла мама, у бабусі залишилася тільки одна мета — знайти маму, а вдома панував пригнічений настрій і назавжди оселилася печаль. А дитині, звісно ж, хоч іноді хотілося веселощів.

Ніколи за життя не вийде зробити собі такого свята, як було в отця Івана на відспівуванні

Отець Іван усім своїм життям свідчив, що треба жити й радіти кожному дню. Кожен день нам дарує привід для щастя. Дав Бог день, роби щось, піди кудись, щось нове дізнайся. Ми так і жили, і тепер мене це наповнює — спогади про хороші радісні моменти. У нас їх було дуже багато.

Усім, хто прийшов на похорон до отця Івана, здавалося, що це якесь неймовірне свято. Стільки людей, так усе урочисто. Навіть не відчувалося, що сталася колосальна трагедія. Трагедія для нас, для сім’ї. Але сам похорон відчувався просто як перехід.

Ніколи за життя не вийде зробити собі такого свята, як було в отця Івана на відспівуванні. І в мене на душі відчуття, що йому добре. Я, звісно, плачу, сумую, але сумую тільки про непрожиті спільні дні. А його, я відчуваю, Господь дуже любить. Бачите, з якого дитинства в яке його привів красиве життя, показав йому всі блага, гарні місця, яскраві моменти. Дозволив об’їхати стільки країн, побачити стільки цікавих людей і забрав його так, що для нього це було невідчутно.

Мені це дає велику розраду — що він не страждав, не лежав, не мучився. Пішов як святий. Безболісно, мирно, непостидно — як ми просимо на кожній літургії.

І ще мене втішає те, що йому дійсно там має бути добре. І що він мене чекає. А я вже зі свого боку якось постараюся своє життя трішечки привести в порядок і до зустрічі підготуватися.