Українська Православна Церква і Українська держава ведуть діалог, у якому через різні мови комунікації не можуть почути одна одну.
Церква виступає зі зверненнями та посланнями, в яких кожного разу наголошує на підтримці України в цій війні, молитві за Україну та всебічній волонтерській допомозі фронту. Держава ж вимагає не молитви, а певних дій, перелік яких зокрема міститься в офіційних листах Державної служби з етнополітики та свободи совісті (ДЕСС) від 01.06.2023 та 23.07.2023.
Ми вважаємо, що чимало з того, про що просить держава, наша Церква вже зробила. Тільки про це треба сказати по пунктах, що ми й спробували зробити в цьому документі.
Отже, лист від УПЦ у відповідь ДЕСС — яким він міг би бути.
***
Відкритий лист
до Віктора Єленського,
голови Державної служби з етнополітики та свободи совісті
Вельмишановний Вікторе Євгеновичу!
Цим листом ми хотіли б засвідчити свою повагу до Української держави та запропонувати наше бачення виходу з кризи державно-церковних відносин, яка призвела до протистояння між керівництвом відповідальних державних органів та керівництвом нашої Церкви. З-поміж іншого ця криза проявляється у законопроекті № 8371 від 19 січня 2023 року «Проект Закону про внесення змін до деяких законів України щодо діяльності в Україні релігійних організацій», що був ініційований прем’єр-міністром України та має на меті заборону існування нашої Церкви.
Протягом останніх кількох місяців ми бачили спроби налагодити порозуміння, зокрема через Ваші зустрічі з Предстоятелем нашої Церкви Блаженнішим Митрополитом Онуфрієм та його представниками в єпископському сані. Також зовсім нещодавно відбувся візит представника Вселенського патріарха митрополита Халкидонського Еммануїла до України. Ці зустрічі дають надію, що сторони шукають можливостей для виходу з кризи.
З нашого боку ми хотіли б сформулювати певне кредо, в рамках якого вважаємо можливим покращення взаємовідносин між УПЦ та Українською державою.
Наша патріотична налаштованість
Україна є для нас рідною країною, ми є її громадянами та бажаємо їй миру та процвітання. У стосунках УПЦ з Українською державою ми виходимо з Євангельської максими: «Кесареве віддавайте кесареві, а Богу – Боже» (Мф. 22, 21). Вона покликана, з-поміж іншого, відкинути спрощене розуміння статті 35 Конституції України про радикальне відділення Церкви від держави. Адже православні віруючі УПЦ — це одночасно громадяни України, і визнавати свою державу, дбати про її благо є обов’язком православного християнина.
Ми бажаємо, щоб нинішня російсько-українська війна закінчилася на користь України та щоб на нашій землі встановився довготривалий мир. Про таку патріотичну налаштованість свідчить низка документів та виступів наших ієрархів.
Зокрема в перший день війни, 24 лютого 2022 року, про це чітко висловився Предстоятель нашої Церкви Блаженніший Митрополит Онуфрій: «Росія розпочала військові дії проти України і в цей доленосний час закликаю… проявити любов до своєї Батьківщини і один до одного. Закликаю вас перш за все до посиленої покаянної молитви за Україну, за наше військо і наш народ, прошу забути взаємні чвари і непорозуміння та об’єднатися любов’ю до Бога і до нашої Батьківщини. В цей трагічний час ми виражаємо особливу любов та підтримку нашим воїнам… Нехай Бог їх благословить і береже!»[1]
Схожу позицію за кілька днів після початку повномасштабного вторгнення висловив Священний Синод нашої Церкви: «Закликаємо всіх бути мужніми, підсилити молитву та об’єднатися навколо захисту нашої Батьківщини». Синод зауважив: «Зі свого боку вкотре засвідчуємо, що Українська Православна Церква завжди підтримувала і підтримує державний суверенітет та територіальну цілісність України. Ми повністю розділяємо біль і страждання нашого народу»[2]. (Про патріотичну налаштованість і активну допомогу Збройним силам України та постраждалим від війни з боку наших громад свідчать і соціологічні опитування, і інформація, розміщена на офіційних ресурсах УПЦ [3]).
Синод звернувся також до патріарха Московського Кирила: «Просимо Вас… сказати Ваше першосвятительське слово щодо припинення братовбивчого кровопролиття на українській землі і закликати керівництво Російської Федерації до негайного припинення бойових дій».
На жаль, неодноразові висловлювання московського патріарха засвідчили відмінність його бачення російсько-української війни. І тому Собор Української Православної Церкви, що зібрався у травні 2022 року у Феофанії, чітко висловився: «Виражаємо незгоду з позицією Патріарха Московського і всієї Русі Кирила щодо війни в Україні»[4].
Статус патріарха Кирила
Варто зауважити, що з боку Української Православної Церкви є подвійне ставлення до особи та висловлювань патріарха Кирила. З одного боку, він є головою помісної Руської Православної Церкви, через яку, згідно з канонічним порядком, до вирішення цього питання на всеправославному рівні наша Церква з’єднана зі світовим православ’ям. Саме тому сувора критика його позиції в контексті триваючої війни — це оцінка висловлювань не лише пересічної особи, але й того, хто повинен був би бути для УПЦ «великим господином і отцем».
З іншого боку, патріарх Кирило неодноразово висловлював особисту точку зору щодо війни — зокрема, це стосується його слів про змиття гріхів тих російських воїнів, які гинуть в Україні, та загального благословення ним війни проти України. Така позиція очевидно протирічить загальноправославному переданню, відповідно до якого на воїнів, що вчинили вбивство під час бойових дій, накладалася єпитимія, тобто певний час вони мали утримуватися від причастя святих Христових Таїн.
За аналогією з деякими церковними положеннями, можна прийняти, що ці та інші подібні висловлювання патріарха Кирила не є його позицією, яку він висловлює ex cathedra, тобто в силу його посади предстоятеля РПЦ, а є його особистою думкою, яка цілком може засуджуватися і дійсно засуджується переважною більшістю вірних нашої Церкви. Причому таке засудження, а також відмова від літургійного поминання не означає утворення схизми або переходу в розкол, відділення від світового православ’я.
Статус автокефалії та питання розколу
Питання розколу, тобто можливості переходу нашої Церкви у статус структури, не визнаної світовим православ’ям, дійсність таїнств якої може ставитися під сумнів, є найбільш гострим для нашого самоусвідомлення та усвідомлення багатьох наших вірних. Саме таким понад два десятиліття було становище «Київського патріархату», і ми свідомо прагнемо уникнути такої долі для нашої Церкви. Для нас це питання має більш пріоритетне значення, ніж формальне здобуття статусу автокефальної Церкви через її самопроголошення.
На жаль, саме це фактично вимагається від нашої Церкви згідно з «Висновком релігієзнавчої експертизи Статуту про управління Української Православної Церкви на наявність церковно-канонічного зв’язку з Московським патріархатом». Цей висновок був здійснений на замовлення очолюваної Вами Державної служби та затверджений наказом ДЕСС від 27 січня 2023 року. В «узагальненому висновку» цього документу кілька разів згадується «автокефальний» статус та від УПЦ по суті вимагається, щоб вона «діяла як самостійна (автокефальна) Церква і проголосила власну самостійність (автокефалію)».
Наша Церква готова діяти як така самостійна Церква. Зокрема цей шлях був підтверджений на Соборі УПЦ у травні 2022 року у Феофанії. Відповідно до його рішень було відновлено мироваріння та відкриті десятки українських православних парафій у країнах Європи та деяких інших державах.
У такий спосіб наша Церква йде шляхом реалізації статусу «автокефальної» Церкви, який не викликає заперечень у інших помісних Церков. На наше переконання, це важливіше, ніж самовільне проголошення статусу автокефалії, неузгоджене з іншими помісними Церквами.
Собор УПЦ та її нинішній Статут про управління
Для саморозуміння нашої Церкви принципове значення має Собор Української Православної Церкви, що відбувся 27 травня 2022 року у Феофанії під Києвом. Саме на ньому був прийнятий оновлений Статут нашої Церкви, в якому говориться: «УПЦ є самостійною і незалежною у своєму управлінні та устрої відповідно до Грамоти патріарха Московського і всієї Русі Олексія ІІ від 27 жовтня 1990 року. Керівний центр УПЦ знаходиться у м. Києві».
Для нас найбільш важливим у цьому формулюванні є самостійність і незалежність від Московського патріархату у прийнятті рішень про поточне життя Церкви, особливо в нинішні часи війни. Разом із тим критики нашої Церкви вказують на вираз у вище згаданій Грамоті, що «Українська Православна Церква, з’єднана через нашу Російську Православну Церкву з Єдиною Святою Соборною і Апостольською Церквою, без соборного рішення всієї Православної Кафолічної Повноти нехай не змінює в себе нічого».
У нашому розумінні таке формулювання підтверджує наш зв’язок зі світовим православ’ям у той спосіб, який був можливий на момент оголошення цієї Грамоти. Найбільш важливим для нас є пов’язаність зі вселенським православ’ям, а як змінити ситуацію, щоб це робилося не через Російську Церкву, керівництво якої підтримало війну проти України, повинно бути предметом діалогу на всеправославному рівні[5].
За задумом соборян, ця Грамота стала своєрідним свідоцтвом про народження: відтоді УПЦ самостійно розвивалася в умовах незалежної України, розширюючи форми своєї діяльності. Довгий шлях УПЦ від Грамоти 1990 року до Собору 2022 року дав можливість утвердитися в здатності наповнити наданий статус змістом.
За 18 років свого патріаршества Олексій ІІ практично не відвідував Україну і в такий спосіб надав УПЦ можливість для самостійного розвитку. А візити патріарха Кирила у 2008-2009 роках проявили суттєві відмінності у цінностях київської традиції православ’я від традиції московської. Спостерігачі могли пересвідчитися, що соборність і поміркованість УПЦ радикально відрізняються від авторитарних рис управління, що стали переважати в РПЦ.
Відмежування УПЦ від Московського патріархату при збереженні її канонічності
Прагнучи оминути стан розколу, наша Церква, втім, всіляко свідчила про своє відмежування від політики Московського патріархату.
Про це, серед іншого, зазначає митрополит Сумський і Охтирський Євлогій у листах до патріарха Кирила в березні 2022 року, тобто в перші тижні широкомасштабної війни. Він визнає наявне припинення поминання патріарха за богослужінням, наголошуючи, що «така позиція ні в якому разі не означає відхід у розкол або розрив спілкування з повнотою Церкви». В наступному своєму листі до патріарха Кирила він свідчить: «Я і ввірена мені паства… перебувають у послуху і канонічному підпорядкуванні предстоятеля УПЦ, що… відповідає стародавній богослужбовій практиці… Збереження молитовного поминання предстоятеля УПЦ не дозволяє тлумачити непоминання патріарха як розкол»[6].
Схожу позицію нещодавно висловив архієпископ Арцизький Віктор (Биков). Після обстрілу Одеси та руйнування Одеського кафедрального собору наприкінці липня 2023 року він написав досить емоційного листа на ім’я патріарха Кирила, в якому зазначив: «У сьогоднішній день ми (говорю від імені багатьох архієреїв УПЦ) засуджуємо цю божевільну агресію РФ проти нашої незалежної країни. Засуджуємо варварські захоплення наших єпархій на сході та півдні України… Вимагаємо залишити в спокої нашу Церкву, наших архієреїв і нашого Предстоятеля! У нас свій шлях, який обраний Собором Української Православної Церкви»[7].
Таке відмежування чітко підтвердилося і на Соборі нашої Церкви у травні минулого року, коли було заявлено, що Блаженніший Митрополит Онуфрій, як першоієрарх, поминає за богослужінням предстоятелів помісних Православних Церков, а архієреї УПЦ поминають тільки Київського Митрополита.
Черговим поштовхом для усвідомлення суттєвих відмінностей між баченнями ситуації в УПЦ та РПЦ стала архієрейська нарада, що відбулася в Російській Православній Церкві 19 липня 2023 року під Москвою. У своєму виступі, який отримав загальну підтримку російського єпископату, патріарх Кирило стверджував, що відмова від його літургійного поминання єпископатом і кліриками Української Православної Церкви є «відкритими дверима до сповзання у розкол».
Масла у вогонь додав опублікований 4 серпня ц.р. текст протоієрея Владислава Ципіна «Спецоперація у світлі християнського вчення про війну і мир». Автор є одним із визнаних каноністів РПЦ і в своєму тексті висловлює богословське обґрунтування війни проти України. Цей документ вкотре засвідчив, що богословські аргументи з боку Росії на користь війни мають геополітичний характер, підтримують ідеї імперської величі та мають ознаки стародавніх єресей, що розділяли світ за ідеологічними уподобаннями.
Ми засуджуємо таке розуміння війни, засвідчуємо свою приналежність до України та прагнення до відновлення цілісності нашої держави. Також ми засуджуємо спроби анексії єпархій нашої Церкви та їх переведення у пряме підпорядкування Московському патріархату, яке поступово відбувалося протягом останніх місяців. Такі рішення з боку останнього були односторонніми та ніяк не узгоджувалися зі священноначаллям нашої Церкви, а в ситуації війни та окупації українських територій Росією носять ще більш деструктивний характер.
Це, зокрема, підтверджується нещодавніми висловлюваннями Предстоятеля нашої Церкви Блаженнішого Митрополита Онуфрія, сформульованими у «Зверненні з нагоди Дня української державності»: «Частина наших єпархій і вірян опинилися на окупованій території. Ми часто не маємо зв’язку з ними, ми не можемо реально нічим їм допомогти, окрім як молитися за них. Однак це наші єпархії, це наші люди, ми за них молимося, ми вважаємо їх наших братами і сестрами, і очікуємо на їхнє возз’єднання з нами в єдиній незалежній Україні».
Проблема єдності всередині України
Боротьба проти нашої Церкви всередині України призвела до багатьох розділень серед православних вірних та в суспільстві. На наше переконання, обрана політика тиску заважає консолідації українців як політичної нації, яка є вкрай необхідною в ситуації війни. Пошук винних призвів до внутрішніх суперечок та до послаблення єдності українського суспільства. Про поглиблення розділення України в результаті нинішньої державної релігійної політики свідчить і аналіз статистики, здійсненної очолюваною Вами службою[8].
Ціла низка документів нашої Церкви, опублікованих до першої річниці від початку повномасштабної війни, свідчать про необхідність єднання українців. Так, у зверненні митрополита Білоцерківського і Богуславського Августина, голови Синодального відділу УПЦ із взаємодії зі Збройними Силами та іншими військовими формуваннями України особливо наголошується на необхідності єднання: «Тримаймося разом, адже наша духовна сила – в єднанні з Богом і між собою! Допомагаймо, чим можемо, нашим воїнам і всім, хто має потребу»[9].
Ще більший акцент на необхідності громадянської єдності був зроблений у коментарі Відділу зовнішніх церковних зв’язків УПЦ до річниці від початку широкомасштабної війни. В ньому наголошується: «Сьогодні для нас як ніколи важливо через збереження міжконфесійного миру в Україні зберегти єдність українського народу. УПЦ відкрита до діалогу з державною владою, засуджує будь-які спроби розпалювання ворожнечі на релігійному ґрунті, як і прояви колабораціонізму»[10].
У згаданому коментарі підкреслюється шкідливість розділення українців: «Штучне ототожнення Української Православної Церкви з Росією – це свідоме підігрування ворогу у справі виправдання його військової агресії на нашій землі». Тут же дається оцінка рішенням Собору в Феофанії: «У травні 2022 року ми провели Собор, де ухвалили низку рішень, які свідчать про нашу повну самостійність. Ці рішення стали реакцією на позицію керівництва Московської патріархії щодо війни в Україні, яку ми категорично не розділяємо і від якої відмежовуємося».
Останній по часу документ, вже згаданий у цьому листі, – це звернення Предстоятеля нашої Церкви Блаженнішого Митрополита Онуфрія з нагоди Дня української державності. Тут зазначається важливість любові до земної Батьківщини: «Кожен християнин є не лише громадянином неба – Царства Небесного, куди він покликаний Господом, але й громадянином своєї земної Батьківщини, у нашому випадку – України»[11].
Що ж стосується творення майбутнього України, то у зверненні Блаженнішого наголошується на необхідності атмосфери залученості та діалогу всередині країни: «Слід створювати атмосферу залученості всіх громадян до творення майбутнього, а не виключати чи виштовхувати на маргінес суспільства певні частини нашого народу; слід підтримувати діалог всередині країни, який має вестися з повагою до інакшості наших ближніх».
Необхідність зміни державної політики: як загалом, так і щодо Церкви
Наша Церква не існує в інформаційному вакуумі, і ми уважно стежимо за перебігом політичних подій. На якийсь момент у споживачів інформації в українській медіасфері склалося враження, що до перемоги України у війні залишився лише крок чи два, а єдиною перепоною на шляху до перемоги є існування нашої Церкви у підпорядкуванні Московському патріархатові.
Нині ж поступово стає дедалі більш очевидним, що немає легкого шляху, на якому всі сили добра об’єдналися задля допомоги України і залишився лише один ривок до перемоги. Гальмує обіцяний контрнаступ, суттєво скорочено обіцяні поставки озброєнь, є розчарування у стосунках з європейськими інституціями та найбільш вірними партнерами України, відкладається на невизначений термін вступ України до НАТО, який би міг гарантувати нашій країні довгострокову безпеку. Розкриваються факти корупції в органах, напряму покликаних до сприяння обороні нашої країни.
Схожим чином виглядає тепер і політика Української держави щодо нашої Церкви. Насильницькі переведення парафій УПЦ до ПЦУ призвели до того, що сотні парафій залишилися без священнослужителів, часто на храмах просто висять замки, а вірні нашої Церкви змушені збиратися у приватних будинках чи пристосованих приміщеннях. Так само не вийшло очікуваних результатів з ідеї переведення до ПЦУ Києво-Печерської лаври: лише один монах із трьохсот погодився перейти до цієї структури, а держава лише зараз готує необхідне законодавство для забезпечення законності своїх дій.
Як уже було зазначено, така політика щодо нашої Церкви протирічить соціологічним даним щодо підтримки зусиль наших вірних задля перемоги України. А політика щодо переходу парафій від УПЦ до ПЦУ, за даними підпорядкованої Вам Державної служби, замість об’єднання країни у боротьбі проти зовнішнього ворога швидше ділить Україну на дві частини.
Наші пропозиції
У цій складній ситуації ми пропонуємо шлях єднання і налагодження співпраці. Визнаємо, що з боку окремих кліриків нашої Церкви були приклади колаборації з ворогом та підтримки російської агресії. Ми погоджуємося з тим, що у випадках скоєних злочинів має застосовуватися законодавство України, а винні особи за принципом індивідуальної відповідальності повинні засуджуватися.
Водночас ми вважаємо, що спроби радикального «вирішення церковного питання» через насильницькі «переходи», агресивні законодавчі ініціативи та обструкцію нашої Церкви у громадській свідомості вичерпали себе.
Так, у ситуації російської військової агресії проти нашої держави Українська Православна Церква більше не може перебувати у складі Московського патріархату. Ситуація реальної самостійності нашої Церкви мусить реалізуватися в отриманні нею відповідного статусу, а наша Церква повинна посісти достойне місце у спільноті помісних Православних Церков. На наше переконання, це можливо лише через діалог на всеправославному рівні, якому б могла сприяти і наша держава.
Зі свого боку ми висловлюємо сподівання, що конструктивна співпраця та відкритість до діалогу здатна консолідувати наше суспільство і з часом привести до стабільного миру в нашій країні та мирного співіснування релігійних спільнот на благо нашої держави.
Боже, великий, єдиний, нам Україну храни!
[1] Звернення Блаженнішого Митрополита Київського і всієї України Онуфрія до вірних та до громадян України – https://vzcz.church.ua/2022/02/24/zvernennya-blazhennishogo-mitropolita-kijivskogo-i-vsijeji-ukrajini-onufriya-do-virnix-ta-do-gromadyan-ukrajini/
[2] Звернення Священного Синоду Української Православної Церкви від 28 лютого 2022 року – https://vzcz.church.ua/2022/02/28/zvernennya-svyashhennogo-sinodu-ukrajinskoji-pravoslavnoji-cerkvi-vid-28-lyutogo-2022-roku/
[3] Аналіз даних центру Разумкова в матеріалі «Соціальне значення релігії та внесок УПЦ на тлі її можливої заборони», https://www.academic-initiative.org.ua/2023/06/15/vnesok_upts_razumkov/.
[4] Постанова Собору Української Православної Церкви від 27 травня 2022 р. – https://news.church.ua/2022/05/27/postanova-soboru-ukrajinskoji-pravoslavnoji-cerkvi-vid-27-travnya-2022-roku/#2023-08-04
[5] Зокрема про це говориться в інтерв’ю ректора Київської Духовної Академії архієпископа Сільвестра від 11 січня 2023 р. для порталу «Діалог.ТУТ» — «Українське церковне питання може бути вирішене лише на всеправославному рівні», https://dialogtut.online/ukrayinske-czerkovne-pytannya-mozhe-buty-vyrishene-lyshe-na-vsepravoslavnomu-rivni.
[6] Митрополит Сумський та Охтирський Євлогій оприлюднив листи, котрі писав Патріарху Кирилу — https://raskolam.net/ua/56877-mitropolit-sumskij-ta-ohtirskij-evlogij-oprilyudniv-listi-kotri-pisav-patriarhu-kirilu/
[7] Вікарій Одеської єпархії УПЦ написав листа Патріарху Кирилу — https://raskolam.net/ua/69522-vikarij-odeskoyi-yeparhiyi-upcz-napysav-lysta-patriarhu-kyrylu/
[8] “Чия влада, того і релігія”. Значення місцевої влади для розділення України на дві частини. Аналіз державної статистики у сфері релігії за 2021-2023 роки — https://www.academic-initiative.org.ua/2023/07/24/rozdilennya_ukrainy_na_dvi_chastyny/
[9] Звернення… митрополита Білоцерківського і Богуславського Августина з нагоди роковин від початку повномасштабного нападу Російської Федерації на Україну — https://kapelan.in.ua/zvernennia/
[10] Коментар ВЗЦЗ УПЦ з приводу річниці повномасштабного вторгнення Росії в Україну — https://vzcz.church.ua/2023/02/24/komentar-vzcz-upc-z-privodu-richnici-povnomasshtabnogo-vtorgnennya-rosiji-v-ukrajinu/
[11] Звернення Блаженнішого Митрополита Онуфрія з нагоди Дня української державності — https://vzcz.church.ua/2023/07/28/zvernennya-blazhennishogo-mitropolita-onufriya-z-nagodi-dnya-ukrajinskoji-derzhavnosti/
