Зараз важко встановити, від кого вперше пролунала ідея — що після Собору Української Православної Церкви у Феофанії 27 травня 2022 року мали бути розіслані офіційні листи предстоятелям усіх помісних Православних Церков світу, але відтоді цей аргумент став чи не головною перепоною у будь-якому конструктивному діалозі щодо нинішнього статусу нашої Церкви.
Згадка про «мирні грамоти про вихід УПЦ зі складу РПЦ» міститься серед знаменитих «10 запитань духовенства до Священного Синоду УПЦ», оприлюднених у січні 2023 року. Згодом із пропозицією «офіційно повідомити Помісні Православні Церкви про вихід УПЦ зі складу РПЦ» звернулася до Української Православної Церкви Державна служба з етнополітики та свободи совісті в офіційному листі від 1 червня 2023 року.
Зовсім нещодавно, 23 липня, після влучання російської ракети у вівтар Одеського Спасо-Преображенського кафедрального собору, ДЕСС оприлюднила нове Звернення до УПЦ із закликом «розірвати зв’язки з російською Церквою, яка стала безпосереднім учасником кривавої агресії проти України».
Ми вирішили поміркувати, яким міг би бути офіційний лист УПЦ до помісних Православних Церков, адже переконані, що відверте свідчення про те, у що ми віримо і як мислимо, здатне подолати взаємне відчуження та підозрілість, які нині розколюють зсередини українське суспільство.
***
Ваше Блаженство, Ваше Високопреосвященство!
Складний час повномасштабної війни Російської федерації проти української державності поставив цілу низку викликів перед Українською Православною Церквою.
З перспективи канонічного устрою Православної Церкви на світовому рівні нас традиційно відносять до Московського патріархату, хоча в нашому власному сприйнятті наша Церква вже понад 30 років фактично існує як помісна Церква українського народу. В оновленій версії Статуту про управління УПЦ від 27 травня 2022 року про це говориться прямо: «Українська Православна Церква є самостійною і незалежною у своєму управлінні та устрої відповідно до Грамоти Патріарха Московського і всієї Русі Олексія ІІ від 27 жовтня 1990 року».
Згадана грамота, видана нашій Церкві в часи ще до отримання незалежності Українською державою, стала основою для повноцінного служіння нашої Церкви на землі України. Ми з радістю та вдячністю Богу визнаємо, що за минулі десятиліття після тривалого часу атеїстичного тиску наша Церква зростала чисельно та укріплювалася духовно. Вона давала духовну утіху та вела до спасіння у Христі мільйони українців, які традиційно відносили себе до православного віросповідання.
Водночас не можна оминути й того факту, що упродовж десятиліть поруч із нашою Церквою в Україні існували інші церковні утворення, що довго залишалися невизнаними світовим православ’ям. На межі 2018-19 років Вселенський патріарх Варфоломій здійснив спробу вирішення питання церковного розколу в нашій країні, надавши Томос про автокефалію всім православним України, не беручи до уваги причин тогочасного розділення, зокрема питання сумнівності апостольського наслідування в ієрархії тодішніх неканонічних угрупувань.
На наше переконання, тодішнє рішення Вселенського патріарха та його синоду було поспішним; тому воно не принесло примирення та порозуміння між українськими православними. Скоріше навпаки, радикалізувало настрої етнофілетичного характеру, вносячи розділення між православними України. Також воно сприяло нищівній пропаганді проти нашої Церкви та захопленню наших храмів.
Так само важливою етнофілетична складова залишається і сьогодні, коли етнічна приналежність, мова спілкування та мова богослужіння залишаються маркерами, що розділяють православних українців.
З іншого боку, викликом для існування нашої Церкви в Україні стали висловлювання патріарха Московського Кирила, який з лютого 2022 року, від початку повномасштабної війни, недвозначно підтримав агресію російської держави проти України. У своїх висловлюваннях він неодноразово підтримував війну та навіть обіцяв райське блаженство російським воїнам, які загинуть у війні проти України. На наше переконання, така позиція йде у розріз із православною традицією, згідно з якою навіть випадкове вбивство на війні потребує єпитимії та утримання від причастя Святих Христових Таїн.
Такого роду висловлювання патріарха призводили до обурення православних українців. Наші клірики опинилися в ситуації, коли самовільний розрив із Московським патріархатом розцінюється багатьма як шлях до розколу, а збереження його поминання підштовхує зовнішніх спостерігачів до враження про нашу підтримку агресивної війни, вбивств українців та руйнування нашої країни.
Тому на Соборі нашої Церкви у травні минулого року було заявлено, що Блаженніший Митрополит Онуфрій, як першоієрарх, поминає за богослужінням предстоятелів помісних Православних Церков, а архієреї УПЦ поминають тільки Київського Митрополита.
Так само недружнім ставленням є, на наше переконання, спроба анексії єпархій нашої Церкви та їх переведення у пряме підпорядкування Московському патріархату, яке поступово відбувалося протягом останніх місяців. Такі рішення з боку останнього були односторонніми та ніяк не узгоджувалися зі священноначаллям нашої Церкви, а в ситуації війни та окупації українських територій Росією носять ще більш деструктивний характер.
Черговим поштовхом для усвідомлення складної ситуації для нашої Церкви стала архієрейська нарада, що відбулася в Російській Православній Церкві 19 липня 2023 року під Москвою. У своєму виступі, який отримав загальну підтримку єпископату Російської Церкви, патріарх Кирило стверджував, що відмова від його літургійного поминання єпископатом і кліриками Української Православної Церкви є «відкритими дверима до сповзання в розкол».
Масла у вогонь додав опублікований 4 серпня ц. р. текст протоієрея Владислава Ципіна «Спецоперація у світлі християнського вчення про війну і мир». Автор є одним із визнаних каноністів РПЦ і в своєму тексті висловлює богословське обґрунтування війни проти України. Цей документ вкотре засвідчив, що богословські аргументи з боку Росії на користь війни мають геополітичний характер, підтримують ідеї імперської величі та мають ознаки стародавніх єресей, що розділяли світ за ідеологічними уподобаннями.
Усі наведені аспекти ставлять нас перед пошуком рішення, яке б зберігало нашу Церкву в канонічному полі та одночасно підтвердило б підтримку з боку єпископату та кліриків Української Православної Церкви ідеї цілісності та суверенності Української держави. Ми є вірними громадянами нашої країни, прагнемо її утвердження та зміцнення; прагнемо, щоб православ’я в Україні вільно розвивалося та слугувало на благо наших православних співгромадян на шляху до їхнього спасіння у вічності.
Наша головна мета — знайти серединний шлях між вимушеним пристосуванням Церкви до геополітичних та політичних обставин у ситуації війни та ставленням «невідмирності» християнського існування, коли Церква та її вірні ніби не пов’язані з конкретними обставинами свого земного життя.
Висловлюємо підтримку рішенню Собору УПЦ від 27 травня 2022 року щодо прагнення пошуку єдності та відновлення діалогу в українському православ’ї. Ми не можемо впливати на рішення Вселенського патріарха щодо надання Томосу Православній Церкві України, але разом із більшістю Православних Церков світу висловлюємо сумнів щодо можливості визнання Церквою структури, яка має сумнівні архієрейські хіротонії. Цю думку поділяють чимало архієреїв та богословів навіть із Церков, які визнали ПЦУ.
Ми переконані, що сьогодні зарано говорити про об’єднання церковних структур в Україні в одне ціле, але вважаємо, що Українське православ’я буде єдиним і шлях до майбутнього об’єднання лежить у терпеливому пізнанні одне одного та поступовому зближенні між нашими Церквами. Разом із тим визнання православним світом Православної Церкви України, на нашу думку, безпосередньо залежить від того, як вона вибудовуватиме свої відносини з нашою Церквою.
Зважаючи на те, що у православній традиції немає загальноприйнятої процедури отримання нової автокефалії, в нинішній складній ситуації проблематичним видаються варіанти як грецької, так і московської традицій надання автокефалії. Війна призвела до того, що Українська Православна Церква вже не зможе залишатися у лоні Московського патріархату, але необхідні мудрість і терпіння, щоб виробити шлях утвердження нової Української Церкви, в якій би з часом об’єдналися всі православні віруючі нашої країни.
(Так само, як надана автокефалія для Православної Церкви України пішла не тим шляхом, який пропонувався в рамках загальноправославного соборного процесу, що передував Критському собору 2016 року, і по сьогодні визнана лише частково.)
Ми закликаємо помісні Православні Церкви сприяти пошуку примирення та порозуміння в Українському православ’ї. Віримо, що зосередженість на Христі, як Главі Церкви, дасть можливість знайти адекватні формули для пошуку шляхів примирення. Так само віримо, що в нинішній складній ситуації Українська держава зможе знайти оптимальний шлях для збереження високого рівня церковності нашого боголюбивого народу та не піддасться на спокуси силового вирішення церковного питання.
