Рукою, липкою від крові, я дістав телефон з кишені армійських штанів.
Знову телефонувала Оксана. От с…ка. Я запхав телефон назад та повалився на ліжко, збите з дерев’яних піддонів. Воно видалося мені м’якшим за перину в королівському палаці.
От як буває, коли пару годин тому ворожий скид вибив тобі око тупим шматком заліза.
А колись, в іншому житті, я працював журналістом, займався волонтерством та допомагав людям.
А ще в мене була дівчина, з якою я хотів одружитися. Ми разом ходили в психоневрологічний диспансер та допомагали хворим. Пили з ними чай, малювали, спілкувалися. А потім моя дівчина покинула мене та поїхала в Європу.
Я ще трохи поволонтерив, вигорів вщент, впав у депресію та кинув волонтерство. І обірвав усі зв’язки з тими, кому допомагав. Вони телефонували, просили спілкування, розповідали про свої проблеми. Але я казав: «Ні, я пас».
Щоб відновитися, мені знадобилося декілька років.
А потім почалася війна. Я вирішив не бігати від воєнкомів та пішов у військкомат.
На той момент у моєму телефоні не залишилося жодного номера людини, якій би я допомагав як волонтер.
Окрім номера Оксани. Бо Оксана була той іще фрукт.
Вона зателефонувала мені рік тому та попросила грошей. Мій телефон їй дав хтось із того самого жіночого диспансеру, який я колись відвідував.
«Я одна в цілому світі, моя мама померла, нас погано годують, я хочу купити чогось солодкого в магазині, перерахуй грошей на картку, я щось куплю…»
Це був стандартний набір, який частенько видавали кожному, хто хоч раз насмілився поїхати в подібну установу та залишити там свій номер.
Але в мене не було ані грама сил комусь допомагати.
Оксані я відмовив, хоча й згадав її — повнувату юну дівчину, яку швидка забрала просто зі шкільного випускного через психічний припадок. Потім ці припадки почастішали, мама не могла з ними впоратися і здала доньку в психдиспансер. А потім мама, її єдина рідна людина, померла.
В Оксани була одна яскрава риса — ця дівчина виявилася невимовно настирливою. Телефонувала знову й знову, давила на жалість і вимагала уваги та грошей.
Якось я просто наорав на неї та заблокував її номер.
Але мій телефон знову задзвонив, а на екрані з’явився напис: невизначений номер. Я підняв слухавку, і це знову була вона.
Скаженіючи, я кинувся її банити. Але, виявилося, не можна забанити номер, якого ти не знаєш. Можна просто забанити… всі невідомі номери. І жоден незнайомець до тебе більше не додзвониться.
Так обмежити своє коло спілкування я не ризикнув.
Доводилося просто не брати трубку, перечікуючи дзвінки Оксани. Поки одного разу, перебуваючи в гарному настрої, я не взяв слухавку і не поговорив із нею.
З того моменту два рази на місяць, 15 та 30 числа, з авансу та получки я кидав їй на картку декілька сотень гривень. Вона гаряче дякувала, а потім просила ще більше.
Я її обламував, інколи переривав спілкування, поки вона не починала просити вибачення.
І знову допомагав. Адже я пам’ятав один із принципів існування духовного світу. Якщо тобі важко, знайди людину, якій іще важче, і допомагай їй. І тоді Бог допоможе тобі.
Щоправда, Оксана час від часу випробовувала на міцність мою віру в цей принцип.
***
Старий лікар витер бинтом криваве месиво, яке колись було моїм оком, поставив катетер, і ми поїхали далі на другий стабпункт. Де з мене зняли брудні речі, перевдягнули у чорні спортивні штани та сунули в руки білий товстий пуловер.
Я спробував просунути в нього голову, але дірка була замала, і розбите око заважало подолати цю перешкоду.
«Чекай», — молодий санітар витягнув звідкілясь залізні кусачки та розрізав коло, в яке я намагався протиснути шию.
У мене відразу все вийшло.
«Далі ви їдете на Харків», — повідомили мені. І забинтували відразу обидва ока.
Потім мене кудись відвели, поклали на кожані ноші, прикрили теплим пледом. Я зрозумів, що це швидка. Вона плавно заколихалася по розбитих луганських дорогах.
І я трохи заспокоївся.
У кишені знову вібрував телефон, і я подумав, що приїду в Харків та скажу, що перерахую Оксані тисячі півтори. Так, щоб вистачило скупитися на новий рік солодощами.
Під ранок ми прибули до першої столиці України. Я лежав на широкому шпитальному ліжку, відчуваючи, як ломить шия, яка прийняла на себе частину удару по голові.
Попросив у медсестри пакет для блевотини, і кишківник залишили останні залишки їжі. Він уже був порожній, але через струс мозку мене вивертало знову й знову.
«Ви тут полежіть, — сказав мені лагідний чоловічій голос. — Ми про вас не забули. Привезли тяжкопораненого. Зараз із ним розберемося та повернемося до вас».
Я почув, як клекоче повітря, прориваючись через якусь шалену перешкоду. Це було схоже на гарчання та бульботіння одночасно.
Дихає людина — здогадався я. В якому стані була грудна клітина, що видавала такі звуки, можна тільки здогадуватися. «Раз, два, три, взяли», — сказав хтось.
Моторошний звук розбитої грудної клітини пройшов поруч та стих десь у кінці коридору.
Зранку я трохи виспався та заглянув у мобільний. Усі рідні та друзі думали, що я на позиції, тому нічого не писали. Телефон був забитий лише смсками від Оксани.
«Саша, я одна, мені нікому допомогти. Мама померла. Не кидай мене. Ти мене кинув? Ти будеш мені допомагати?» І цей текст повторювався 12 разів.
Усю ніч вона знову й знову слала мені ту ж саму смску. І лише останнє повідомлення було іншим: «Я буду молитися за тебе на Новий рік. За всі твої бажання».
«Ну, звісно, — подумав я. — Ти готова на все, аби мене дістати!»
Я попросив сусіда по палаті виключити світло та весь день пролежав у напівтемряві, ховаючись під ковдрою.
Кликали на обід, але сама думка про їжу спричиняла приступ нудоти.
Я лише пив воду з півлітрової пляшки, яку хтось поставив коло ліжка. Коли вона закінчилася, знову була ніч. Я, похитуючись, пішов коридором у пошуках води. Під прозорим куполом дрімала чергова медсестра.
«Де можна взяти воду?» — спитав я, тримаючись за стіну. Десь усередині я сподівався, що вона принесе мені пляшку.
Але дівчина лише спокійно показала рукою вглиб коридору: «Вода в їдальні».
Довелося йти. Я ледве не впав, намацуючи рукою вимикач світла. Прийшлося сісти на стілець та перепочити.
У кишені знову завибрував телефон. На екрані засвітилося: Оксана.
Усередині мене піднялася хвиля гніву. «А ну, зараз я її вилаю», — подумав я. Але приступ нудоти примусив підбігти до раковини та виблювати всю воду, яку я випив.
Уночі я нарешті заснув. Прокинувся десь о 8 ранку мокрий від поту. Сусід по палаті увімкнув велику плазму в нас під стелею, зайшов у свій акаунт у нетфліксі і вибрав якесь кіно. І я з подивом відчув, що мені цікаво те, що відбувається на екрані. Я трохи відкрив здорове око та час від часу підглядав за героями на екрані.
Від Оксани прийшло нове смс. «Саша, я обрала в інтернеті красиву зелену кофту. Якраз на мене. Коштує 2300 гривень. Дай мені грошей, прошу тебе. Мені так приємно буде на Новий рік».
«Ого, апетити зростають», — подумав я.
Смска закінчувалася старою обіцянкою: «Я буду молитися за тебе. За всі твої бажання».
«Добре, — подумав я. — Я втратив око. Але міг втратити життя. В принципі, варто сказати Богові дякую. А Оксана… Скоро прийдуть бойові 100 000. Потім ще 70 000 премії за 30 днів на нулі. Що таке 2300. Навіть не десятина…»
Я знайшов у переписці картку Оксани та закинув їй гроші.
У дворі шпиталю засвітилися вогні. І я крізь нудоту та головний біль раптово відчув святковий різдвяний настрій. Як у дитинстві. Якесь очікування дива розлилося в повітрі відділення харківського військового шпиталю.
Мене трохи тіпало від холоду — мабуть, через перевтому. Але настрій, як для людини, яка тільки-но втратила око, був гарний.
«Холодно», — сказав я сам собі, повернувся в палату та заліз під ковдру, сподіваючись заснути.
До реальності мене повернув потужний голос медсестри: «Сонечко, вставай! — вона лагідно потягла мене за ногу. — Тут ми покладемо іншого хлопчика. Йому поки треба ближче бути до медсестри».
Я вийшов із палати, боковим зором побачивши каталку. На ній нерухомо лежала людина. А трохи позаду стояла якась літня жінка з опущеним плечима, схожа на матір або дружину.
«Сюди, — повела мене за руку по коридору медсестра. — Тільки дивися, котик. Тут таке місце… Колись тут була спеціальна лабораторна ділянка з підігрівом для хімрозчинів. Потім зробили палату. Короче, ось…»
Ми увійшли у вузьке приміщення. Там стояло два ліжка. «Твоє в кінці. Бачиш?»
Поруч із ліжком товсті залізні труби виходили зі стіни, багато разів перепліталися між собою та знову заходили у стіну.
Ця залізна споруда навіть трохи залазила на ліжко. І той, хто тут лежить, був приречений притискатися до залізного переплетіння.
«Це така супербатарея. Тут трохи жаркувато», — розгублено резюмувала медсестра.
Я миттєво заліз під ковдру та щосили притиснувся до батареї, яка випромінювала таке жадане тепло. Це було те, про що я зараз мріяв найбільше.
«Мрії здійснюються», — подумав я. Це було схоже на продовження якогось дива, яке я відчув буквально лічені хвилини тому.
Після декількох годин суцільного перебування в найтеплішому місці на цій планеті я захотів їсти.
Їдальня вже була закрита, але на першому поверсі працювали апарати з продажу солодощів та кави.
Я спустився вниз і зрозумів, що не маю готівки, аби запхати в цих залізних продавців. А платити телефоном я не вмів, бо завжди користувався кредитками.
Розгублено сів на диван поруч із кавовим автоматом. Надворі поспішали кудись харківські машини, закидаючи фарами фантастичні тіні в порожнє напівтемне фойє. Прибиральниця не поспішаючи мила прозорі вхідні двері.
Стало сумно та самотньо…
Раптом двері повільно відчинилися, і в дверному отворі з’явилася жіноча фігура. Дівчина, одягнута як Снігурка в біле пальто та білий капелюх, зайшла та сіла на другий кінець мого дивану.
Я завмер, очікуючи дива.
«Дивися, — сказала білявка, притискаючи телефон до щоки. — Тут нічого складного. Тато, ти сам себе накручуєш. Це просто, як апельсин. Зараз усі смартфони це підтримують. Заходиш у гугл-плей, скачуєш гаманець та активуєш будь-яку картку зі свого Приват-24. І все. Треба налаштувати пароль задля безпеки. Можна просто відбиток пальця. Давай, справа на 5 хвилин!»
Не може бути… Я сидів, намагаючись усвідомити чарівність моменту.
Ніколи світ не реагував на мої потреби так швидко. Я тільки подумав, що не вмію налаштовувати нфсі-платежі, а він уже згенерував цю білявку зі скрипучим голосом, щоб усе мені пояснити.
Що це? Бог сидів поруч і слухав мої думки?
«Чому саме я? Чому Він обрав мене? — думав я, відкинувшись на зручному дивані. — Чим я заслужив таку милість? Тим, що пішов воювати добровольцем і тільки що втратив око на цій війні? Та скільки таких як я втрачає набагато більше…»
Але фіг із ним, з поясненням. Я хотів насолодитися моментом. Отже, за декілька днів до Різдва Бог вирішив побути моїм особистим другом.
Круто… А чого я хочу ще? Які взагалі можуть існувати бажання? Демобілізуватися? Так мене, скоріш за все, демобілізують через втрату ока.
Гроші? За травму буде компенсація, треба лише оформити документи.
Робота? Я любив свою роботу. І мене там чекали, і приймуть назад навіть і з одним оком…
Жінки? Мене обпекла думка про Марину. Дівчина, з якою ми колись починали волонтерство, і яка замість того, аби стати моєю дружиною, кинула мене та поїхала жити в Європу.
Невже… Та ні, вона вже відрізана скиба.
А якщо спрацює? Я згадав білявку в порожньому фойє. Моя рука повільно потягнулася за смартфоном.
«Привіт, Марино. Як ти?» — написав я.
Я лежав під ковдрою та повільно їв снікерси, пережовуючи шматок за шматком.
Пискнув телефон. Це знову була Оксана.
«Сашо, дякую! Я вже замовила кофту. Гарного тобі Різдва! Усього найкращого в житті. Все, не чіпаю тебе два тижні».
Я уявив собі Оксану, закутану в товсту зелену кофту. Принаймні їй тепло.
Треба буде завтра розвідати якийсь магазин поблизу та закупитися чимось смачненьким.
Телефон знову пискнув. Прийшли бойові 100 000. Я широко усміхнувся. Всесвіт знову передбачав мої бажання.
Мені снилося, що ми з Мариною сидимо в якомусь кафе в Європі та їмо картоплю фрі. По столу стрибає горобець і тягає шматочки з нашої великої спільної тарілки…
Зранку я дрімав до 10-ї. Потім поліз за телефоном.
«Привіт! Як ти?? Я тут дуже скучаю за Києвом, за нашими зустрічами з дівчатами з диспансеру. Інколи б кинула все та купила квиток на літак до Борисполя», — написала мені Марина.
«Так кидай і купуй», — відповів я.
Я побачив, як дівчина на тому кінці довгої віртуальної лінії прочитала мої слова.
«Добре», — написала вона.
Неймовірно… Я зробив щось таке, що Бог виконує всі мої бажання.
Це було дивне відчуття. Навіть якесь незручне. Ніби тобі не вистачає якоїсь ноші, до якої ти так звик.
У кишені завибрував телефон. «Саша, а ти можеш ще мені дати трохи грошей на різдвяний стіл? Тут нема чого їсти, годують погано».
Ну звісно, це ж Оксана. Написати «Не чіпаю тебе два тижні» і тут же попросити знову.
Я закипів. І побачив, що Оксана якраз набирає мене.
Я скочив з ліжка та пішов довгим коридором відділення, говорячи в слухавку: «Слухай, ти що, б…дь, знущаєшся? Ти півгодини тому написала, що два тижні я тебе не почую. І тут же просиш гроші. Ти, б…дь, думаєш, що я їх друкую? В тебе совість є?»
Я навалював, навалював і навалював, відчуваючи, як мовчить людина на іншому кінці лінії. Поки не дійшов до кінця коридору.
Усі лайливі слова, вся злість, що наповнювали мене, вилетіли назовні через телефонну слухавку. Коли я закінчив, у душі було геть пусто.
***
Надвечір росіяни вдарили ракетами по харківським ТЕЦ, зруйнували водогін, і моя супербатарея стала холодною.
Я знову написав Марині й болісно чекав відповіді. Але вона так і не відповіла.
А зранку мене повезли на операцію, щоб видалити рештки ока. «Згідно з законом, вас комісують», — сказав мені хірург.
Через 10 днів можна буде зробити протез. Він майже не відрізняється від звичайного ока. В побуті зовсім непомітно.
