Протоієрей Олександр Петренко допомагає військовим, а також цивільним українцям, постраждалим від російської агресії. Від самого початку вторгнення він тримає руку на пульсі в тих, кого спіткала біда. Та бачив, як війна змінювала українців.
Добрі справи не залишились непоміченими. Отець Олександр отримав медаль «За гідність та патріотизм».
Як виглядають «вчора» та «завтра» священника, який уже дев’ять років бачить війну на власні очі? І як цей досвід дозволяє прогнозувати майбутнє?
Наш співрозмовник: протоієрей Олександр Петренко (21.10.1969). Закінчив Сумську духовну семінарію. У 1992 році рукоположений у сан священника. Служить у храмі в ім’я святителя Спиридона Триміфунтського у с. Зелений Гай під Сумами. Голова єпархіального відділу церковного будівництва та архітектури.
Керівник Єпархіального центру реабілітації воїнів та громадян, що постраждали від військових дій; з 2014 року допомагає військовим та цивільним, постраждалим від російської агресії. Нагороджений медаллю «За гідність та патріотизм». Одружений, має двох дітей.
На передовій жодного разу ніхто не сказав мені, що я «московський піп»
— Отче, на вашій сторінці у Facebook можна знайти такі слова: «Раніше я намагався рахувати поїздки, але полишив це після двох десятків». Цей запис датований 2016 роком. Ви пробували відновити «облік» своїх поїздок на фронт?
— Ні, статистику не вів, але в рік маю до двох десятків поїздок, у різні підрозділи. Останнього разу ми їздили на Донбас, коли було звільнено Святогірськ, відвезли понад 60 тонн харчів та інших необхідних речей. А тепер займаємося забезпеченням місцевих підрозділів: допомагаємо військовим Сумської та Харківської областей.
Минулого року відправили хлопцям санітарну машину-всюдихід. А так возимо їм усе необхідне — від будматеріалів до засобів особистої гігієни: нашим захисникам потрібні медикаменти, обладнання, продукти, снарядження… Усе.
— Ваші виїзди на війну відбувалися ще тоді, коли вона не була повномасштабною — в 2014 році. З чого все почалося?
— Наш сумський підрозділ у 2014 році був у Луганській області, зокрема і воїни, яких я свого часу хрестив. І я не міг залишатися вдома, коли хлопці воюють, і тим більше коли відносно України коїться така несправедливість (а що саме відбувається, було цілком ясно ще тоді).
Ми взяли благословення в нашого архієрея — владики Євлогія, він надав необхідну допомогу, й ми поїхали на власний страх та ризик. Хтось казав: «У вас на першому ж блокпості заберуть автівку!» Та на першому ж блокпості нас зустріли як рідних, і за всі ці роки жодного разу ніхто не сказав мені, що я «московський піп». Усі зустрічали з радістю, навіть «Правий сектор», всі до нас ставилися нормально.
Люди питали про Бога. Багато місіонерських бесід було на блокпостах, особливо в гостру фазу — тоді якраз стався Іловайськ… Люди питали, чому Господь таке допустив, як у таких умовах вижити. Дуже цінними тоді були для всіх пояски з 90-м псалмом, люди просили їх, як у спрагу просять води. Ми причащали військових запасними дарами, служили молебні…
А ще хлопцям хотілося, щоб ми привозили їм газети, районні видання Сумської області. Для них це була віддушина, вони жадібно ті газети читали. Ми навіть спеціально їздили по райцентрах, аби привезти пресу. Хлопці хотіли знати, що там удома, в районі, які там проблеми. Бо передова та мирне місто — це два різних світи.
— Як на вас реагували місцеві мешканці?
— По-різному. Залежало від місцевості. Слобожанщина — одне, глибинка Донбасу — інше.
Спочатку ми допомагали лише військовим, та коли наша армія вже була більш-менш забезпечена, ми почали їздити в Зайцеве (це село під Бахмутом). Там півсела було в окупації, а інша половина — в сірій зоні. І ми їздили до тамтешніх людей, возили їм їжу, одяг, медикаменти, генератори. Ми й досі тепло спілкуємося з ними, більшість із них уже виїхала, звичайно.
«На Донбасі я нічого не боявся. А тут… Мабуть, мені не було так страшно ніколи в житті»
Одного разу ми їхали разом із солдатами, які прямували на ротацію. Між підрозділами ще не було особливого зв’язку, тому завжди залишався ризик натрапити на російських найманців. І от під Попасною бачимо блокпост без жодних впізнавальних позначок. Ми напружилися. Кажу:
— Так, зараз заїжджаємо на блокпост, зрозуміємо, чий він, і якщо шо — то «по газам»!
Хвилювалися, м’яко кажучи, дуже. На щастя, блокпост виявився порожнім.
Таких «пригод» тоді було чимало. Наприклад, їхали від Лисичанська до Лимана, не знаючи, що дорога замінована. Світла було мало, дорогу ми бачили погано, так, об’їжджали якісь «бугри»… А потім приїхали до батальйону, а хлопці, дізнавшись, яким шляхом ми рухалися, дуже здивувалися. Двоє з цього батальйону загинули якраз на цій замінованій дорозі.
— Хтось каже, що давно знав: повномасштабна війна буде, це просто питання часу. Інші, навпаки, стверджують, що 24 лютого у них немов впала пелена з очей. Люди зовсім не очікували такої підлості від Росії. А ви знали, що почнеться повномасштабне вторгнення?
— Відчуття було двояке. Розумом я усвідомлював, що війна буде, що Росія до неї готується. Навіть більше скажу: коли тільки Путін прийшов до влади, я відчув, що буде біда, бо він кадебіст, а це специфічні люди. Але я думав, біда буде тільки для Росії: репресії й таке інше. Я помилився.
Десь у 2005 році ми сиділи з друзями, розмовляли про те, в який добрий час живемо: у світі все стабілізувалося, нема масштабних війн, у кожної країни своя територія, економіка. Та й після Другої світової людство не припуститься подібних помилок. Як це, війна у ХХІ столітті, у серці Європи?!
Після війни в Грузії стало ясно, що війна буде в нас. Та серце не хотіло в це вірити. Коли війна далеко, ти ніколи її не збагнеш. Навіть у нас, тих, хто все бачив на власні очі всі ці вісім років, був шок, коли минулого лютого росіяни вторглися в Сумську область, бо внутрішньо погодитися з цією маячнею просто неможливо.
А от якраз військові, чимала кількість яких уже пройшла через АТО, організувалися дуже швидко. Всі прекрасно розуміли, що таке війна, та були готові до неї.
— Як ви з близькими сприйняли події минулого лютого? Коли в Cумах точилися бої, де ви перебували?
— Я мав залишатися зі своєю парафією, а сім’я категорично відмовилася виїжджати, сказали, що залишаться зі мною.
Коли все почалося, я відчув великий дисонанс, бо на Донбасі я нічого не лякався. Вибухи, прильоти… Страху не було. А тут я відчув дуже сильний страх. Були просто жахливі канонади, і я, мабуть, так сильно не боявся ніколи в житті. Бо ти вдома. Тут твої близькі, рідні — власне, твій дім. Усе найцінніше може бути зруйноване тут і зараз.
Взагалі війну не можна збагнути, поки сам не побачиш. Людина не створена воювати. Людина створена для радості. А війна — це страхіття, в якому жодної радості не може бути — тільки обов’язок захищати свою країну, своїх рідних.
Коли ти далеко від війни, важко сприйняти її як вона є. Свого часу ми їздили на лінію розмежування й часто проїжджали Бахмут. Там було так само спокійно, як і в нас у Сумах на той час. Бахмут — дуже гарне, тихе містечко, яке мені дуже подобалося. Та в 15 кілометрах від нього був просто інший світ: міни, танки, військові, побита техніка…
На той час навіть у Бахмуті війни не відчувалося. Що вже казати про наші Суми, які розташовані за 400 кілометрів від тодішньої лінії фронту. Але потім світ війни прийшов і сюди. Цей світ називається «русский мир».
— Це правда, що пропаганда цієї ідеології просякла і церковний люд? Як її «вичислити»?
— Коли відбувається неприхована підміна понять (до прикладу, боротьбу з гріхом всередини власної душі підміняють боротьбою за «вільну від світового зла святу Русь») — це і є маркером зла.
Коли людина починає розповідати про «ізбавителя-царя» або «чіпи у вакцинах», тут твої власні індикатори й спрацьовують, і ти розумієш, що це — представник специфічної категорії вірян, таких собі «послушників Херувіма Дегтяря». Це маргінальний прошарок, і я знаю таких людей чимало. Вони приходили в Церкву чистими, світлими, прагнули спасіння душі, а опинилися посеред «царебожництва».
На жаль, такі «Херувіми Дегтярі» знаходили своїх прихильників. Але якщо ваша 80-річна бабуся досі любить Радянський Союз, вона ще, припустимо, може собі це дозволити. Та чи може це собі дозволити священник? Ієрарх?
Я особисто готовий спілкуватися з такими «прихильниками СРСР» — звичайно ж, ввічливо, нікого не ображаючи. Та проблема полягає в тому, що діалогу нема. Такі люди не хочуть діалогу. На превеликий жаль, з ними неможливо спілкуватися (так само, як і з тими, хто нічого не знає про Церкву, але щиро переконаний, що ми всі тут вороги). Починаєш ставити питання — люди не можуть відповісти, бо не хочуть чути цих питань, не хочуть вмикати логіку.
Так і протилежна сторона, сусіди, яких вперто нічого не цікавить: у них «триєдина свята Русь» — і все, до побачення.
«У воїнів до мене питань не виникає. Я навіть трошки святим побув»
— Як воїни сприймають нашу Церкву? Теж засуджують? Сперечаєтеся, може, з ними, як між собою сваряться користувачі у Facebook?
— Різниця між фейсбуком та особистим спілкуванням дуже велика. Взагалі в соціальних мережах ти щось кажеш «у космос». Ти ж не бачиш живу людину перед собою, її емоцій… Неодноразово було так, що ми з кимось гаряче поспілкуємося у фейсбуці, а потім перетнемося в реальному житті — і йде зовсім інша розмова.
Була ситуація, як-то кажуть, просто «іспанський сором». Друзі з Нідерландів передали нам дуже цінну річ: спеціальний манекен для навчання парамедиків. Чоловік, який зібрав на це кошти, написав звіт у Facebook нідерландською мовою: «Підтримуючи Україну в цій війні, ми передали те-то й те-то». Facebook зробив автопереклад, і вийшло «Підтримуючи війну в Україні…» І було цілком зрозуміло та очевидно, що це нюанси автоперекладу. Але таке почалося! Замість вдячності людина отримала лайку.
Отже, вміння спілкуватись у соцмережах нам усім ще потрібно тренувати.
А щодо воїнів, то в них жодних питань не виникає. Ми багато спілкуємося, і я бачив лише вдячність. Одного разу навіть трапилася така кумедна ситуація.
Я поїхав у село біля Сум, і якраз росіяни влучили ракетою в наш лакофарбовий комбінат, тож я пішов на кар’єр подивитись, в якому напрямку вітер. Сфотографував дим, попередив родину, щоб позачиняли вікна. Йду назад — назустріч летить місцева самооборона з автоматами, кричать: «На коліна! Швидко! Що ви тут робите?!» Я їм запропонував трохи заспокоїтись, пояснив, чому тут знаходжуся і що саме роблю, сам дав їм подивитись свій телефон.
А там у галереї було близько сотні фотографій спаленої російської військової техніки, що залишалася навколо Сум. І хлопці — а вони були молоді, прості, щирі — вирішили, що я диверсант. Викликали розвідку. Один, поки ми чекали, постирав з мого смартфона ті фото. Я кажу: «Ти розумієш, що ти робиш? Ти ж вєщдокі видаляєш!» А він: «Ой, точно!»
Приїхали розвідники — хлопці, які мене добре знали. Взяли благословіння, і ми поїхали додому. Посміялися, обнялися.
А іншого разу зателефонували наші хлопці, попросили привезти води, бо були після бою. Я набрав баклажки, приїжджаю, мені кричать: «Святий отець, сюди не можна!» Я пояснив що до чого. Той зрозумів, кричить другу: «Коля! Пропусти святого!» Так що трошки я і святим побув.
— Що буде після війни з нами, українцями?
— Після війни? Після перемоги! Після перемоги на нас чекає вирішення багатьох складних питань. Зокрема і хвороби росту, які будуть дуже болючими. Та якщо ми не переможемо, то через п’ять років будемо Бурятією, а може, ще гірше. Якщо ж переможемо, то років через 50 будемо, умовно, Нідерландами.
Зараз складний час, вирішальний. І важкі часи ще будуть, бо російська ментальність, яка закладалась у наші голови та душі триста років, буде даватися взнаки ще певний час. Є щось таке, знаєте, східноазіатське у нас: корупція, чинопочитання, кумівство… І треба буде з цим боротися.
Та це як операція: болить, болить, болить — а потім тебе кладуть на стіл. Неприємно, боляче, але через це потрібно пройти. Дай Бог нам, українцям, терпіння, дай нам Бог віднайти спільну мову!
— Що ви зрозуміли особисто для себе за ці 9 років? Як змінилися?
— Не знаю. Я про це не думав. Болячок трохи більше стало. Втома накопичується. Проте, буває, інколи просинаєшся — а її як рукою зняло.
Але змінилося моє місто. Якщо раніше воно було російськомовним, то сьогодні чуєш на вулицях переважно українську. Звичайно, люди всюди стали більш національно орієнтованими, патріотичними.
— У вас є приклади того, що Бог дійсно з нами, що Він нас не залишає?
— Є. Нещодавно отримав поранення мій друг. А інший, який був разом із ним, зник безвісти. Їх вивели на позиції ворога. Далі переповім розповідь друга:
— Лежу, а навколо ходять росіяни. А я думаю: «Господи, що робити?! Господи, що?!» Лежу й молюсь. А вони все ходять. І тут мишка підбігає, так близько, що торкається носа. Я відмахнувся. І знову: «Господи, що мені робити?!» І знову миша. І я зрозумів: лежи як миша! І от я лежу, під єдиним деревцем у всьому полі, а росіяни — метрах просто у п’ятнадцяти.
Він там лежав 8 годин, турнікет то послабляв, то знову затягував, і так поки не стемніло. І залишився живим, один із небагатьох у той день.
Ще одного друга, Сашка, також відправили на дуже важку позицію — на терикон, де сиділи вагнерівці. Пішло сорок наших хлопців туди, назад повернулося четверо. Сашко казав: «Я так молився! Так молився!..» На щастя, дякувати Богові, він залишився живим.
— Не знаю, як би ми були у цій війні без Господа.
— Так, люди йдуть до Церкви. Якби людина не відчувала, що в Церкві є Бог, є світло, вона б туди не ходила. Навіть коли, як то кажуть, батюшка «дуже поганий», люди все одно відвідують храм. Чому? Тому що вони туди йдуть не до батюшки, а до Бога.
* * *
Сумський центр реабілітації воїнів та громадян, що постраждали від військових дій, збирає кошти, аби продовжувати допомагати. Для всіх, хто бажає долучитися до доброї справи отця Олександра та його колег, залишаємо номер картки Приватбанку:
5168 7450 3105 3298
Фото: Facebook-сторінка протоієрея Олександра Петренка