Вчора і сьогодні в Києво-Печерській Лаврі мене переслідувало дежавю — дуже сильне відчуття нереального ідіотизму того, що відбувається навколо. При цьому — абсолютна ідентичність з тим, що вже довелося пережити раніше…
Я вже писала про найстрашніші місяці мого життя, що їх довелося пережити в окупованому Херсоні. Страшно було не стільки від артобстрілів. Ми знали, бачили, що ЗСУ хірургічно точно винищують окупантів, і боялися тільки уламків російського ППО та їхніх ракет, які падали куди завгодно.
Боялися ми «чужих» — як ми обережно називали окупантів, бо за будь-яке слово можна було як мінімум отримати прикладом чи електрошокером просто на вулиці.
Але що нас усіх мучило особливо — це шалений тиск расєйської пропаганди, що перла з кожної шпарки! Ми опускали голови, щоб не бачити бордів з написами «Россия здесь навсегда», коли проїжджали блокпости, на яких чоловіків заставляли роздягатись під дулами автоматів, вивертали всі наші речі, перевіряли телефони. Одна жовто-блакитна картинка у вайбері — і телефон на асфальті, роздушений чоботом, а власнику ламають ребра або й забирають «на підвал» без будь-яких подальших можливостей дізнатися про його долю.
А ще були моменти, коли ти йдеш до храму і не маєш уявлення, чи повернешся звідти, чи не заберуть священника прямо з Літургії. Йдеш під коменти рашистського патруля: «Наш бог — Одін, куда ви прьотєсь?»
На свято Трійці 2022 року на площі перед кіноконцертним залом, що за 300 метрів від Катерининського собору Херсона, рашисти влаштували якесь свято. Здається, з тих, що в них держава святкує якесь «єдінство». На початку Літургії собор прямо здригнувся від концерту патріотичних пісень, який лунав з площі. Віруючі навіть плакали від досади, злості й безсилля.
Хвилин за 20 музичка стихла — певно, почався офіціоз. А під кінець богослужіння в собор заперлася група нарядних бомжів у шортах і сарафанах. Вони радісно махали прапорцями-триколорами, які ми називали тільки «аквафреш», хай вже вибачить нас виробник зубної пасти.
Віруючі мовчки стояли, хор співав тридцять третій псалом. Один із «прибульців», які сновигали по храму і роздивлялися нас, наче в зоопарку, плюнув на ікону. Немолодий чоловік, інвалід, підійшов до нього й тихо, але чітко сказав: «Лучше бы тебе выйти…» І той вийшов! За ним потихеньку виповзли його соратники.
Біля входу на територію собору чергував наряд поліції — наші, херсонські, які не погребували перейти на службу до загарбників. Вони казали тим, хто заходив до собору, вказуючи на площу, де «єдінілісь»: «Вам туда надо, там ваш праздник! Вы что, власть не уважаете?» На що віруючі відповідали: «Нам сюди. У нас влада — Бог».
Повірте, треба було мати досить мужності, щоб говорити це й іти «не туди». Але собор був повний і ми були щасливі, що Господь нам дозволив молитися і прийняти Таїнства ще раз, ще й у таке велике свято!
Ми розуміли, що нас усіх «записали». Священники нас тихенько попереджали і просили, щоб ми були дуже обережні. Адже їх самих постійно тягали рашисти — приходили до храмів «на бєсєду», викликали на перевірки, вимагали співробітничати, отримувати російські паспорти, проповідувати «русскій мір».
Коли почали хапати священників по наклепах, вивозити їх з мішками на головах і закривати в підвалах на тижні й місяці, дехто покинув свої парафії. Засуджувати їх я не можу — у кожного свої причини на те. Я сама не знаю, як би вчинила, якби таке сталося зі мною. Знаю, що їх били, тижнями не давали їсти, погрожували розстрілом їх самих і їхніх сімей. Вимагали зректися УПЦ і казали, що Митрополит Онуфрій — зрадник і розкольник, а всі українські попи — нацисти і фашисти, які тільки свою Україну і люблять.
***
Я сьогодні слухаю біля Києво-Печерської Лаври про те, що «всі попи УПЦ — московські зрадники» від людей, на руках яких точнісінько такі самі руни, які витатуйовані були на руках окупантів. Вони волають, що їхній бог — сатана. Коли священник читає Євангеліє, вони включають колонки з музикою, до якої самі не мають ніякого відношення — «Марш січових стрільців» та «Молитву за Україну» М. Лисенка, православного композитора.
Так, бо не «Червона калина», а саме «Марш січових стрільців», який вони вивернули і навіть не знають його історії! Стрибають, корчаться і волають, коли їх разом із віруючими священник кропить святою водою. Для віруючих це радість, а для них — образа.
То це їм треба віддати наші святині? Мої предки, які чорно трудилися, щиро молилися і за велику радість вважали поїхати на прощу до печер, помолитися біля святих, пожертвувати копієчку на ікону, лампаду, книгу в Духовну академію, на хрест на куполі храму, мене не зрозуміють, якщо я спокійно дивитимуся на те, як відверто плюндрується їхня спадщина. Я молюся й використаю всі законні можливості відстояти її.
Якщо держава не хоче (не може?) захистити мої законні перед Богом і людьми права, то які висновки ми маємо зробити? Чому ті, хто вчора братався з російськими пропагандистами і працює по одних з ними методичках, сьогодні беруть гору? Над ким?
Представник влади, який у телеефірі каже, що треба було фізично винищити священників УПЦ, громадян України, не несе жодної відповідальності перед законом. Бо сам же сказав слідком за путіним, що міжнародні організації не мають впливу на нас. Справді? То в нас, може, вже мордор насправді? А ми й не помітили, коли ця орда нас захопила?
У будь-якій іншій цивілізованій країні його примусили б просити вибачення й піти у відставку як мінімум! Агов, ми ще цивілізована країна? Ми ще пам’ятаємо, браття, що ми козацького роду і волю свою не віддамо? Бо це ми бережемо і захищаємо нашу країну, нашу спадщину, наше серце — віру православну!
Наші воїни б’ються насмерть з ворогом, а в них за спинами їхніх священників орки в балаклавах за волосся з храмів витягають? Хто б нам сказав про це в 1990 році, коли ми співали «Марш січових стрільців» на Грушевського і раділи тому, що наша Церква стала незалежною від Москви? Дожилися…
Я ніколи не мала нічого ані проти ПЦУ, ані проти жодної іншої Церкви чи релігії — поки вони не нападають на нас. Сьогодні храми ПЦУ пусті. Хто піде в наші, якщо ми їх залишимо? Мерзота запустіння — ось що чекає на них. Як при совєтах, від яких ми вирвалися. Чи думали, що вирвалися?
Заглавне фото: Київська Духовна Академія
