«Далеко не з усіма думками згідна. Але будь-який контент, який апелює до здорового критичного сприйняття себе не через призму “мучєнікі-ісповєднікі-гонєнія”, зараз на вагу золота», — пишуть нам читачі про це інтерв’ю. На численні прохання, друкуємо текст в українському перекладі.
***
У відповідь на чималу кількість наших публікацій ми подекуди отримуємо від користувачів зворотний зв’язок у вигляді риторичних зауважень — мовляв, нема чого розмірковувати про політику, священнослужителі повинні закликати народ до покаяння, бо війна нам послана за гріхи.
Який народ і до покаяння за що саме треба закликати, а ще — за які конкретно гріхи й кому послана війна, ми вирішили уточнити, щоб як слід у всьому розібратися. Ці та інші питання ставимо нашому другу та учаснику нашого проєкту ігумену Валеріану (Головченку).
***
— Отче, ми з вами вже багато питань обговорювали, але їх дедалі більшає. Наша Церква зараз під таким прицільним вогнем, і не полишає відчуття, що ми це заслужили. А ви як вважаєте?
— У будь-якій критиці спрацьовує розподіл — 80/20. І коли тебе сварять, завжди треба пам’ятати дві речі. Якщо це роблять з любов’ю, з метою виправити, а не покарати, то 80% усього, що говориться, це дійсно те, на що варто звернути увагу й намагатися в собі змінювати. Інші 20% — суто людські емоції того, хто критикує: його поганий настрій чи хвора нога, та мало що іще.
Якщо ж критикують з озлобленням, ні з того ні з сього — йшла вулицею і п’яний бомж обматерив, то все навпаки. 80% у цьому — людський чинник: емоції, власне озлоблення людини, а 20% — усе ж таки те, на що варто звернути увагу. От щось йому (можливо, підсвідомо) в тобі не сподобалося — одяг, зовнішність, гордовитий вираз обличчя. Усе що завгодно, але це теж вимагає якоїсь роботи над собою.
Нині кажуть, що нашу Церкву відверто шельмують. Але найнеприємніше в цій ситуації — що докори на нашу адресу не безпідставні.
Для мене відправним пунктом новітньої історії Церкви є 1988 рік. Час, який нам було дано відтоді для того, щоб розвиватися — після 70 років вавилонського полону, коли Церква відверто перебувала в повній забороні, а священники змушені були залишатися безгласними. І я пам’ятаю, що ми одразу ж взялися до будівництва. Так, теж потрібна справа. А сектанти натомість видавали літературу — безкоштовну, цілі гори. От і все.
Нам кажуть: «Ви не Українська Церква, ви московський патріархат». І ми такі: «Та ні, що ви, ми патріоти. Ось ми волонтеримо…» Але давайте послухаємо уважно, що нам зазвичай на це відповідають: «Хіба тільки ви волонтерите? Ні. Майже вся країна».
Ми Українська Церква? А зайдіть у будь-який наш храм, в іконну, книжкову, свічкову лавку та подивіться там кількість літератури українською мовою. Після цього можна говорити далі що завгодно, але вся література в нас — здебільшого російською й розрахована на російськомовну частину населення України. Я сам до цієї частини належу, проте головне питання — чому ми не займаємося перекладом навіть тієї ж дореволюційної літератури, найкращих її зразків, національною мовою.
Токсичний псевдопатріарх Філарет — хоч би який він був гарний чи поганий — спромігся перекласти «Добротолюбіє». Так, переклад з російської, абсолютно не вивірений за грецькими, латинськими або сирійськими оригіналами, але хоч щось він зробив! І ми такі: «Ну, переклад така важлива справа. Потрібно звіряти…» Так, потрібно. Буде час, звірятимемо. А поки що всі п’ять томів «Добротолюбія» перекладено Філаретом і зміст книги до українського читача донесено.
У нас скільки кандидатів та докторів богослов’я, академісти, семінаристи — що вони всі роблять? «Ну, колись ми перекладемо…» Колись може бути запізно.
Тому я б остерігся таких слів, як «шельмування», на нашу адресу, а запропонував би серйозно замислитись, як у нинішніх умовах нам вижити та зберегтися.
Улюблена відмазка: «Це за гріхи». Але давайте пригадаємо, що слов’янське слово «покаяння» не зовсім передає зміст грецького слова «метанойя» — «переміна розуму». І якщо нас Господь закликає до покаяння в чомусь, отже, треба змінюватися, міняти своє ставлення.
Ми ж, постійно говорячи про покаяння, чомусь вимагаємо його від інших. «Ось вони — всі ці розкольники, уніати, вороги — повинні перед нами покаятися…» Причому промовляється це з тим самим пафосом, як у фільмі «Кін-Дза-Дза»:
— Вони перед нами на карачках повзатимуть, а ми їм плюватимемо на спину.
— Навіщо?
— Насолоду отримуватимемо.
— А яка в цьому насолода?
— Ех, молодий ти ще!
Учити покаянню може лише той, хто сам уміє каятися. Говорити про покаяння — той, хто сам може сказати: «Вибачте мене. Я був неправий. Я тоді був неправий. Думав ось так — через обставини, виховання, хвору голову».
Нам треба навчитися визнавати свої помилки, причому перш ніж вказувати на помилки інших.
— Давайте докладніше зупинимося на наших гріхах. Я часто читаю у коментарях, як віруючі пишуть: «Поки Україна не стане на коліна перед Богом, ця війна не закінчиться». Дуже зручно оперувати такими масштабними категоріями й вимагати якогось всенародного покаяння. Але християнство, Церква — це про особисті взаємини з Богом і за інших ти не відповідаєш. Хіба не так? І говорити слова «це за гріхи» можна лише щодо самого себе, але ніяк не щодо цілого народу.
— Абсолютно згоден. Мало того, ви здивуєтеся, але такі люди вірять в іншого Бога. Для них це злий дідуган, який тільки й чекає, коли ти оступишся, щоб дати навздогін міцного ляща.
Але сказано в Євангелії: «Бережіться закваски фарисейської» (Мт. 16, 6). Є дуже хороше правило: не намагайтеся судити старозавітних людей та старозавітні події з погляду Нового Заповіту. А деякі наші сучасники, які називають себе християнами, живуть не благодаттю, а законом, і намагаються врятуватися справами закону, бо в їхній уяві суворий Бог карає й винищує народи.
На жаль, людей привчили до цього, їх так виховали. І, до речі, це дуже добре вкладається в імперський наратив.
Вибачте, але в книжках, на яких ми виховувалися, нас старанно привчали до дуже цікавої думки, що православ’я буває лише російським. І ніяким інакше. Інше православ’я — грецьке, болгарське — це якесь «не таке», «з душком». А ось у нас справжнє, бо ж ми нащадки Візантійської імперії. Тому для багатьох зараз імперська свідомість є невід’ємною частиною православ’я.
Попросіть когось із наших віруючих відповісти на запитання: чи можна бути православним і не бажати відродження імперії? «Ні! Як?» Для них імперія, цар — це прекрасно, тому що «правитель думає за нас, несе відповідальність за весь народ, а я людина маленька, мені як сказали, так я і зробив, мене судити нема за що, з мене і взятки гладкі».
Людина з таким типом мислення всю відповідальність перекладає на правителя. Якщо в когось залишилися співрозмовники з Росії, зверніть увагу, що вони кажуть: «Ми не проти вас, ми проти вашої влади. Ось цей ваш Зеленський…» І ти розумієш, що вони мислять у своїх стереотипах. Для них українці пішли воювати, бо їх відправив на війну Зеленський, Захід, американці тощо. Бідолашні! Та навіть якби не Зеленський, навіть якби взагалі нікого не було на місці Президента…
Ця війна саме народна. Кожен українець пішов воювати за свою землю, а не через те, що його хтось послав. Я пам’ятаю чудово перші дні війни, коли мій друг просто обійняв мене і сказав: «Бать, не хвилюйся, вони в Київ не ввійдуть». І це був голос народу.
А з приводу того, що війна послана Україні за якісь гріхи, то давайте конкретно: ось, ваш гріх у чому? За що особисто вас потрібно бомбардувати та розстрілювати?
На мій погляд, це просто перекладання відповідальності, і все.
— І разом з тим, не буває страждання просто так, нізвідкіля. Отже, все-таки ми в чомусь винні. Як ви для себе визначаєте, чим ми в Україні притягнули цю війну? За що вона нам?
— Ми не те, щоб притягли цю війну. Просто світ переформатовується, змінюється. Люди, нації, народи мають навчитися бути собою, відповідати своєму призначенню. А ми весь час думали, в кого б нам опинитися на других ролях та у прислузі.
Я ще влітку 2013-го дав невеличке інтерв’ю, яке викликало вирування емоцій у коментарях. Коли нас звали до Митного союзу чи до Євросоюзу, ми обирали, сперечалися, ніяк не могли визначитися. І я тоді написав — та немає значення, хто нас поплескує по плечу, ті чи інші! Набагато гірше, якщо нас вважатимуть людьми другого сорту ті, хто мало чим відрізняється від нас. Це навіть образливіше.
І тоді я вважав, і зараз переконаний, що нам більше підходить польський чи китайський шлях розвитку. І в нинішній ситуації — так, ми просимо озброєння, допомогу в західних країн, але коли європейські чи американські діти грають у героїв-українців, це показово. У цій війні ми, народ України, вчимося бути собою.
А з приводу того, що відбувається зараз із Церквою, то скільки разів ми чули, що якщо людина сама не хоче змінюватися, її мінятиме Господь. Бог Сам почне лікувати, але іноді це досить болісний процес. Вам не здається, що Бог вирішив вивільнити Церкву, Своє вибране стадо, від ідіотів? Ось просто щоб усім стало зрозуміло, що ідіот це ідіот.
Є страшний духовний стан — омани, перелесті. Коли людина геть-чисто втрачає критичне, аналітичне мислення й видає бажане за дійсне. Найстрашніше — що омана на вигляд схожа на святість, і дуже багато хто спокушається таким духовним лідером, слухає його як пророка. І тоді Господь, з милості Своєї, щоб не давати іншим зваблюватися, відбирає в такої людини розум, щоб одразу було видно: це просто божевільний. Так само і з нами — Господь відбирає розум, щоб стало очевидним усе наше безумство.
За що це нам? За непринциповість наших священників — коли за однієї влади він дує в одну дудку, а тільки прийшли окупанти, він уже й до них із хлібом-сіллю. За те, що за будь-якої влади ми так і не навчилися говорити про Христа, а більше сподівалися «на князі та на сини людські» (Пс. 145, 3). За те, що наші корпоративні відносини та корпоративна етика стали для нас вищими за Христа та Євангеліє, адже часто ми самі показуємо себе як людей певної системи, а не віри. Та ще багато за що.
— У мене складається враження — що б ми зараз не говорили і не робили, нас уже не слухають. Як ви вважаєте, ситуацію ще можна якось виправити?
— Кожна людина, яка вважає себе членом Церкви, має сама для себе вирішити: пройдено для неї точку неповернення чи ні. Чи здатний ще ти до метаної — до зміни, до покаяння, до християнської любові — чи якісь правила для тебе стали вищими за це.
Давайте говорити ще відвертіше. На нас зараз найбільше, просто як червона ганчірка на бика, діє те, що Константинопольський патріархат прийняв у спілкування ПЦУ. При цьому ми не дивимося, що в них той самий Символ віри. Головним аргументом для нас стало те, що вони відбирають наші храми.
Та абстрагуйтесь ви від домашніх пасочок і подивіться, як це виглядає зі сторони! Те, за що ми з кимось постійно буцаємося, не має жодного відношення до Христа та Євангелія, а суспільство прямо так і каже: «Вони за бабло б’ються, за свої магазинчики, за ринки збуту».
З нами не хочуть спілкуватися, тому що ми найчастіше лицеміримо. Та й не вміємо спілкуватися. Більше того, саме ми, УПЦ, сьогодні старанно робимо все, щоб нам вказали на двері.
Серед нас є люди — я називаю їх «страждальці по життю». Як та жінка, що виходить заміж за п’яницю і з ним няньчиться, носиться, вважаючи себе мученицею. Одне «але»: є мученики заради Христа, а є мученики заради самого себе. Коли всі свої біди, нікчемність, невдачі людина використовує для підвищення почуття власного его — «бачите, як я страждаю».
Нестрашно постраждати за Христа, якщо тебе звинувачують у тому, чого ти не робив. Але коли тебе за «бабло», за мерседеси вішають…
— Що кожен із нас на своєму місці може вдіяти? Адже й справді, відповісти на докори нам нема чого.
— Будь-яка екстремальна ситуація — це найбільш сприятливий момент, щоб за короткий проміжок часу набути якихось навичок. Чого ми можемо навчитися?
Ну, по-перше, не озлоблюватися. Для цього зараз є можливості буквально на рівному місці.
Моя мама живе в сусідньому парадному. Телефоную їй: «Матусю, я до тебе збираюся. Що купити?» — «Та наче нічого. Тільки пляшечку водички. І ще буханець хліба. І сардельок…» Так і хочеться запитати: «Мамо, а я це допру? А в мене горб не трісне? Я взагалі-то після інсульту, мені стент поставили, я в лікарні лежав. Я не здохну по дорозі? Що ж тобі все нейметься!» Думки такі в голові крутяться, уже як чайник закипаю, а потім раптом: «Стоп. Господи, про що це я? Та ще б 100 років ходити й носити, аби тільки матуся була поряд!»
Приходжу: «Ось усе, що просила, тобі приніс». Хоч би подякувала! Вже на виході каже: «Прийдеш додому — подзвони»; традиція в нас така. Чи щоб часом у ліфті не застряг, якщо раптом світло відключать. Телефоную: «Все нормально». — «Я забула сказати — дякую тобі за все…»
Я знаю, що вона мене любить, що вона мені вдячна. Так цінуй же ти це! Сказали тобі слова подяки — ну то й слава Богу. Не сказали — знай, що так подумали. Навчися, як у Псалтирі сказано: «Ухилися від зла і створи благо» (Пс. 33, 15).
По-друге, всім хочу сказати: будь ласка, розмірковуйте над прочитаним Писанням. Не намагайтеся осягнути неосяжне. Я за 30 років багато й по-різному читав Святе Письмо — у сенсі кількості та послідовності — і виробив для себе таку систему. Прочитувати дві глави Євангелія на день: ту, що вчора, і нову — щоб не втрачати зміст. На жаль, ми знаємо Святе Письмо дуже фрагментарно — зачалами, причому, як правило, недільними. А те, що між ними, якось мимо проходить. Немає цілісного розуміння.
По-третє, постарайся бути добрим на своєму місці. Просто попроси: «Господи, як же погано все довкола… Дай мені сили самому втішати інших, а не шукати того, хто втішить. Щоб не мене доводилося підтримувати, а я міг сказати комусь добре слово».
Не можеш допомогти ділом — допоможи матеріально. І це не під силу? Хоч добрим словом поможи. Обійми людину серцем, коли спілкуєшся з нею.
По-четверте, вийди першим назустріч. Втратити довіру дуже легко, відновити — вкрай важко. Як правило, після будь-якої сварки минає якийсь час і хтось першим повинен сказати «пробач». Неважливо, яка кішка тоді між вами пробігла, ти просто скажи: «Вибач, я був неправий. Ти мене пробач. Давай помиримося!» Не чекати від когось вибачень, а визнавати свою провину, навіть якщо вона дуже мала. Навіть якщо людина додумала, а насправді злого наміру в тебе не було.
А для того, щоб так жити, треба змирити свою гординю.
І що б ми не робили в наших теперішніх умовах, завжди треба пам’ятати: «Не нам, Господи, не нам, а Імені Твоєму дай славу» (Пс. 113, 9). Головне — навчитися бути християнином, бути собою. Ось чого Бог через цю війну нас навчає.
— Як думаєте, що буде з нами після війни?
— Може бути що завгодно. Я писав уже про це: дуже багато хто думає, що Росія хоче перемогти. Але ви можете собі уявити, що це не так, що мета зовсім інша? Що той самий Путін керується іншою, відмінною від людської, мотивацією?
Є дуже добрий приклад. У різних фентезійних книжках описується раса драконів, яка існує паралельно з людьми. Дракони живуть дуже довго, говорять своєю мовою, і в них зовсім інший спосіб мислення. І якщо головний герой мріє здобути багатство, щоб побудувати замок і стати найсильнішим правителем, то дракон хоче отримати золото, щоб у ньому плескатися, підкидати монетки. Для нього бажання людей незрозумілі так само, як людям — його бажання.
Тому може виявитися, що мета російського правителя в цій війні — просто зробити світ «чим гіршим, тим краще».
— Звучить песимістично.
— Зовсім ні! Просто пам’ятай, що є Бог. І якщо ти є носієм православ’я, то ти не один такий.
Щодо внутрішньоцерковної ситуації, то скажу, як я це бачу. Я б змінив риторику щодо ПЦУ, не забороняв би пастві брати участь у їхніх службах — будь ласка, ходіть, дивіться, порівнюйте. Надалі не забороняв би спочатку на рівні духовенства, а потім і єпископату разом співслужити. Але скажу відверто: особисто я до цього поки не готовий і, мало того, сподіваюся, що весь цей процес пройде без моєї участі, а я на той час уже помру.
Паралельне співіснування протягом якогось часу двох церковних структур через ікономію — це, на мою думку, реальний вихід із нашої ситуації.
Фото: Ольга Кононенко
Переклад: Марія Коломієць-Дукач
