«Інакше як богохульним я таке твердження назвати не можу», — архієпископ Білогородський Сильвестр про те, що для існування Церкви необхідне існування імперії.
Після оприлюднення подкасту, присвяченого темі автокефалії, в соціальних мережах з’явилося чимало коментарів та запитань. Цікаво, що значна частина цих запитань прямо чи опосередковано стосується теми взаємин Церкви та імперії. Як Церква ставиться до держав імперського типу? Яку оцінку надає Церква різним типам імперської ідеології? Як ми маємо ставитися до сучасних форм імперіалізму?
Почнемо з визначення поняття «імперія». У вузькому значенні під імперією розуміють державу з монархічним типом правління, в якій існує імперський центр та периферійні території, приєднані до імперського центру, як правило, в результаті завоювань. Такими класичними імперіями були зокрема Римська, Османська, Російська.
У ХХ столітті класичні імперії припинили своє існування. Тому сьогодні термін «імперіалізм» вживають в широкому сенсі, позначаючи ним прагнення держав експлуатувати ресурси або своїх національних регіонів, або навіть інших держав. У радянський час любили говорити про «імперіалізм» капіталістичних держав, які активно експлуатували ресурси країн «третього світу». Натомість у країнах Заходу говорили про «радянську імперію», яка експлуатує національні республіки. Цілком очевидно, що і сьогодні в світі є держави з яскраво вираженими імперськими амбіціями.
Держави імперського типу з’явилися задовго до Різдва Христового, і тому найдавніші імперії були тісно пов’язані з язичницькими релігіями. Наприклад, у Римській імперії ключову роль відігравав язичницький культ імператора. Для всіх підкорених народів цей культ був обов’язковим. (Згадаймо житія мучеників — скільки з них постраждало саме через відмову від виконання культу імператору!) Загалом важливою складовою імперської свідомості завжди були різні форми сакралізації імперії.
Після того, як у Римській імперії християнство стало спочатку дозволеною, а потім і державною релігією, почався етап «християнізації імперії». Однак і в християнізованому вигляді Римська імперія завжди тяжіла до сакралізації імператора, а відтак і до фактичного підкорення Церкви світській владі.
Сучасні симпатики імперій зазвичай наводять як приклад класичної «симфонії» між Церквою і державою період правління імператора Юстиніана Великого (527-565). При цьому чомусь не люблять згадувати, що Юстиніан фактично вважав себе, а не церковних ієрархів, представником Бога на землі, тому міг регулювати церковні справи через державні закони, навіть не погоджуючи їх з єпископатом.
Як писав із цього приводу відомий візантолог Георгій Острогорський, Юстиніан «хоча і був християнином, але залишався римлянином, для якого була абсолютно чужою ідея автономії релігійної сфери. Пап та патріархів він вважав своїми слугами. Він керував церковними справами так само, як і справами держави, особисто втручаючись в усі деталі церковного устрою. Навіть у питаннях віри та богослужіння остаточне рішення залишалося за ним. Він скликав церковні Собори, писав богословські трактати та складав церковні гімни». Недивно, що чимало істориків та богословів ХХ століття висловлювались досить критично щодо «симфонії» Церкви та Візантійської імперії.
Поглинання Церкви державою є характерним не тільки для Візантії, але й для інших «християнських імперій». Згадаємо Російську імперію. Петро І, який проголосив себе імператором, фактично перетворив Церкву на частину державного апарату. Всі єпископи в Російській імперії призначалися наказами імператора, а фактичним наглядачем над Церквою був державний чиновник — обер-прокурор.
А.В. Карташов, який симпатизував ідеї «симфонії» та навіть активно її захищав, при цьому визнавав, що в Російській імперії «государство располагало в лице духовного сословия послушным ему “ведомством”, как бы армией в рясах, а не свободным советником и полезным, авторитетным критиком». Карташов вважав, що Церква в Російській імперії фактично перетворилася на «безавторитетную прислугу».
Є й ще одна риса, притаманна імперіям. Вони завжди тяжіють до уніфікації в сфері релігійного життя. Наприклад, після османського завоювання Сербська та Болгарська Церкви були позбавлені незалежності, а їхні єпархії рішенням султана включені до складу Константинопольського патріархату.
Сьогодні зазвичай кажуть, що сучасне поняття про автокефалію з’явилося лише у ХІХ столітті та стало результатом націоналістичної ідеології, яка охопила тоді народи на Балканах. Однак чомусь не люблять згадувати, як і чому, наприклад, Сербська і Болгарська Церкви втратили автокефалію. Наші завзяті «борці з націоналізмом» ані слова не кажуть про те, що в XVIII столітті автокефальні Пецька патріархія та Охридська архієпископія були ліквідовані розпорядженнями султанського (тобто імперського) уряду і що Константинопольський патріархат радо вітав ці рішення. Цілком очевидно, що серби і болгари в ХІХ столітті лише хотіли відновити автокефальний устрій своїх Церков, якого їх позбавила імперська влада.
Чомусь наші церковні апологети імперськості не люблять згадувати і про те, в який брутальний спосіб була позбавлена автокефалії Грузинська Православна Церква. Нагадаю, що ця древня автокефалія була ліквідована простим розпорядженням російського імператора Олександра І в 1810 році. Після цього Грузинському католикосу Антонію ІІ заборонили мешкати в Грузії, і він помер у Нижньому Новгороді у 1827 р. З того часу на посаду екзархів Грузії систематично призначали етнічних росіян, які не володіли грузинською мовою і зневажливо ставилися до грузинської культури.
І що ж дивного в тому, що подібна політика імперських центрів по відношенню до підкорених народів викликала обурення? І хіба не ось ця зневага до національної гідності та національних почуттів породжували спротив і в Сербії, і в Болгарії, і в Грузії? Що дивного в тому, що ці народи активно прагнули відновити відібрану в них церковну незалежність?
Чомусь прихильники імперій дуже люблять говорити про єдність Церкви, але при цьому ухиляються від християнської оцінки національної політики тієї ж Російської імперії, яка просто забороняла мови та культури. Імперські центри завжди намагалися стримувати розвиток державності в підкорених регіонах і не допускали вільного розвитку національних культур. Хіба не вражає той факт, що в Російській імперії так і не була надрукована Біблія українською мовою? Лише на початку ХХ століття з величезним труднощами вдалося домогтися дозволу на друк українського перекладу Євангелія.
І сьогодні російська влада, яка марить імперією, знову розказує нам про нашу меншовартість та про нашу нібито неспроможність самім вирішувати свої державні та церковні справи. Знову нам розказують, що без підкорення імперському центру ми загинемо.
Але найбільш прикро, що ця відверто політична імперська ідеологія прикривається благочестивими словами про єдність Церкви та захист її канонічного устрою.
Взагалі складається враження, що ці персони сповідують вчення, згідно з яким для існування Церкви необхідне існування імперії. І без імперії Церква не може бути повноцінною. Інакше як богохульним я таке твердження назвати не можу. Зазначу, я противник не тільки російської, але й усіх інших імперій! Тому що імперія завжди схильна до сакралізації самої себе та інструменталізації Церкви.
Звісно, Православна Церква не підтримує агресивного націоналізму, який підносить одну націю над іншими. Але при цьому Церква завжди підтримувала цілком природні прояви патріотизму. Кожен християнин має чітко відрізняти здоровий патріотизм від гріховних викривлень національного почуття.
На жаль, коли прихильники імперій починають жорстко критикувати «страшний та руйнівний націоналізм», то, боюся, захищають вони не церковну єдність, а саме імперську єдність. Зрештою, суто риторичне питання: чому це російська, сербська, румунська, грузинська, болгарська та інші автокефалії не зруйнували Церковної єдності, а ось саме українська — найбільша загроза церковній єдності? То, може, все ж таки ратують не за церковну, а за імперську єдність, в якій немає ні українця, ні, молдаванина, ні білоруса, але всі єдині громадяни єдиної держави під єдиним правителем?
Насправді вони приховано виступають проти патріотизму як такого. І це недивно, адже для будь-якої імперії найбільшою загрозою є розвиток національної самосвідомості народів, які імперська влада хоче тримати під жорстким контролем.
Таким чином, імперія як форма державного устрою та імперіалізм як ідеологія несуть в собі очевидні загрози для церковного життя. І тому свобода у Христі, до якої всі ми покликані, має бути свободою і від будь-яких форм підкорення Церкви імперськім ідеологіям.
