Нашій редакції інколи закидають, що ми не Діалог, а Монолог. Це вже стало улюбленим редакційним мемом. Однак усі ці місяці ми шукаємо співрозмовників, які можуть говорити про наболіле не мовою ворожнечі та звинувачень, а конструктивної, нехай і гострої, критики.
Текст, який ми пропонуємо сьогодні, не є легким для прочитання. Навпаки, інколи проходить по межі, тому якщо ви наважитеся його читати, приготуйтеся, що чимало відповідей вам навряд чи сподобаються. Але це чесний погляд збоку на те, що ми в УПЦ, можливо, не бачимо зсередини.
Релігієзнавець, професор Національного університету «Острозька академія» Андрій Смирнов — про те, чи потребує УПЦ хірургічного втручання, як Константинополь визнав хіротонії ПЦУ і чи становить канонічний зв’язок з РПЦ загрозу національній безпеці України.
Почути. Зрозуміти. Діяти разом
— Нещодавно в інтерв’ю нашому проєкту протоієрей Володимир Ковальчук зазначив, що «підписантів» (тобто тих, хто так чи інакше не схвалює дій патріарха Кирила) серед священнослужителів УПЦ, за його спостереженням, близько 40%. Отже, більша частина духовенства налаштована менш радикально, а дехто навіть продовжує поминати патріарха не дивлячись на те, що він прямо благословляє війну проти нашої держави.
Але ж це теж громадяни України зі своєю думкою. Хіба цю думку не треба враховувати?
Якою взагалі, на ваш погляд, має бути поведінка щодо тих людей в Україні, які навіть попри війну дорожать зв’язками з Росією — не як з державою-агресором, а як з державою, де мешкає чимало українців або їхніх родичів, та яка була колись разом з Україною в складі однієї держави зі спільним культурним простором? Адже таких є чимало. Так, зараз вони не висловлюються відверто, однак від позитивного ставлення до сусідньої країни не відмовляться.
— Особисто я не бачу проблеми в тому, що в нас є громадяни, які люблять російську мову, культуру чи навіть мають російські паспорти. Головне — щоб вони не порушували чинного законодавства й не поширювали проросійських політичних чи релігійних ідей, не заперечували права України на самостійне існування. До 2022 року ми навіть могли обговорювати створення екзархату РПЦ в Україні для тих, хто хоче поминати московського патріарха. Однак після того, як він почав благословляти війну й потрапив під санкції, це вже видається неможливим.
І тут потрібно зробити кілька зауваг. По-перше, «враховувати думку» можна по-різному.
Ми можемо «враховувати думку» в значенні «знати, що існує така ось думка, що вона об’єднує N людей, і ця група може становити загрозу, тому слід діяти обережно й продумано». А можемо — в значенні «цю думку підтримують люди, які мають право бути почуті, тому ця думка, разом з іншими, повинна визначати нашу політику».
В епоху постправди це перетворюється на принцип «5 хвилин в ефірі Гітлеру, 5 хвилин — єврею». Але ми, як православні християни та як раціонально мислячі вільні громадяни, повинні спиратися на істину, на доказ, аргумент, підставу.
Не кожна думка чи ідея однаково правдива й безпечна для нашої демократії. Не кожна ідея прийнятна для демократичних цінностей нашого суспільства. Можна дискутувати про межі прийнятного й неприйнятного, міркувати про те, ЩО для нас (не)прийнятне, ЩО ми не можемо терпіти — але принцип простий: існує істина, правда, яка визначає «врахування думок».
І ми, православні християни, як і європейський, західний світ, попри всі нюанси стоїмо на другому підході. Ідеї расизму, фашизму не толеруються. Тероризм, заклики до масового вбивства чи геноциду — не толеруються. Виправдання геноциду — навіть в ім’я науки та прогресу, як це чинили колонізатори в Африці чи Азії — не толеруються. І такі неприйнятні висловлювання жорстко караються.
По-друге, що означає «дорожити зв’язками з Росією» чи «позитивне ставлення до сусідньої країни»? Є люди, які не можуть зректися російської мови й культури, оскільки це їхня рідна мова. У такому разі держава жодним чином не обмежує їхнє право говорити рідною мовою у приватному вжитку, читати й дивитися що завгодно, навіть збиратися й разом вивчати твори Пушкіна чи Булгакова.
Люди можуть любити сусідню країну саме як країну. За її мистецтво, пейзажі, спогади. Але якщо це означає схвалення злочинів кривавої війни та геноцидної політики з боку тієї країни — це вже зовсім не про «позитивне ставлення до країни». У цьому разі людина заперечує очевидну істину, свідомо чи несвідомо бреше, схвалює злочини та тероризм (а відмова від засудження — це теж схвалення, зловмисна бездіяльність — це теж злочин).
Тому зараз ідеться не про приватну думку окремої людини, а про політику організації, яка охоплює й контролює свідомість мільйонів людей. Ми ж говоримо не про право якогось Івана Петровича молитися Сергію Радонезькому і повісити в себе в машині Казанську іконку Божої Матері. І навіть не про право церковної спільноти читати літію з поминанням низки московських патріархів. Ідеться про величезну організацію, по суті, суспільно-політичну корпорацію, про її діяльність. Ця організація намагається приватизувати думки й почуття мільйонів людей. Вона хоче ними прикриватися, як терористи прикриваються заручниками.
— Чи можете ви погодитися з думкою, що не церковне середовище УПЦ формує в людей проросійські настрої? Серед невіруючих і нецерковних громадян України теж є ті, хто, засуджуючи військову агресію, продовжує толерантно ставитися до народу Росії. Як нам в одній країні усім помиритися та шанувати думку одне одного, не заганяючи опонентів у підпілля?
— Проросійські настрої в населення формує російська пропаганда, але Православну Церкву 30 років використовували для просування проросійських наративів та ідей «русского мира». РПЦ та УПЦ МП були важливими інструментами м’якої сили у війні Кремля проти України.
Досить просто переглянути підбірку газет, видань, журналів і проповідей в УПЦ упродовж останніх десятиліть, щоб побачити: так, корпорація УПЦ свідомо поширювала проросійські та українофобські настрої. Візьміть «Почаївські листки», прогляньте колекції журналів «Спасите наши души» та інших із Дніпропетровської єпархії, передивіться більшість проповідей, промоніторте асортимент книжок у церковних крамницях. Що ми почуємо? Особливий і нерозривний зв’язок з РПЦ і Росією. Триєдина Свята Русь. Ворожий Захід розділив Святу Русь. Інколи в цей імажинаріум потрапляють євреї — масони, світова єврейська змова, «протоколи сіонських мудреців».
В основі їхньої політичної картини світу лежить типова доктрина «русского мира». Щоб пояснити це, треба просто згадати основні положення цієї концепції. Їх три: 1) тисячолітнє існування Русі-Росії, державоцентрична історія; 2) ототожнення чи злиття «руського» і «російського»; 3) сакралізація Святої Русі як світового Катехона, що стоїть на заваді світового Зла, Антихриста.
Ототожнення і злиття «руського» і «російського». Це дуже важливо. Усілякі ієромонахи Романи і Жанни Бічевські не просто співали про «триєдину Русь». Ця «триєдина і свята» чомусь говорить насамперед і передусім російською. Все українське і білоруське — на окраїні, узбіччі, маргінесі. Лише як вторинне. Щоб стати справді «русским», слід стати російським.
Ця маніпуляція, брехня, лежить в основі демагогії про «триєдину святу Русь». Під прикриттям казок про «общеруськість» ми бачимо, що лише «великоросійську» частину приймають повністю і виправдовують у ній най-найстрашніше — від царської та боярської самодурі до сталінських репресій. Ібо все благо, що йде на благо Катехона.
Натомість українці та білоруси повинні цензурувати й вирізати свою пам’ять, історію, ідентичність. Вони повинні зректися більшої частини своєї історії та культури.
«Українська мова не годиться для Богослужіння і богослов’я», «теляча мова» хіба що личить колядкам і фольклорним фестивалям. Це типово колоніальне ставлення до культурної низості тубільців, що можуть цивілізуватися лише через піднесення себе до великої цивілізації — «общерусской» культури. Але саме ця ідея постійно поширювалася в УПЦ.
Запитайте митрополію, де їхні переклади українською? Чому їх так мало? Адже пройшло 30 років. Скажуть, що немає попиту? А як виникне попит, якщо людям змалку втовкмачували, що «українською» це «не зовсім по-справжньому», а то й взагалі всіляко натякали, що українською моляться лише розкольники, уніати та сектанти. Хто сформував цю меншовартість? Хто впродовж десятиліть накручував людей проти самого слова «автокефалія», постійно повторював мантру про «нетканий хітон Святої Русі», ототожнював у масовій свідомості святиню Євангелія, Євхаристії та Церкви з російськими історичними міфами?
Справа не в тому, що УПЦ поширювала проросійські погляди й проповідувала любов до міфічної казкової Русі. Річ у тім, що корпорація проповідувала ненависть і зневагу.
І тут постає питання, чи можливе в таких умовах порозуміння між православними християнами? Як нам примиритися в одній крайні? Для цього потрібно мати любов між собою і бажання жити в мирі.
Якщо конкретніше, то необхідно почати виконувати документ, який 2017 року підписали всі українські конфесії: Стратегія участі Церков і релігійних організацій у миробудуванні «Україна — наш спільний дім». Він базується на трьох головних правилах у відносинах із тими, хто нас оточує: Почути! Зрозуміти! Діяти разом!
— У зв’язку з цим постає питання, як бути з Українською Православною Церквою, в якій чимало таких людей? Просто заборонити за бажання канонічного зв’язку з РПЦ, від якого, до речі, УПЦ офіційно відмовилася на Соборі в Феофанії? Але ж для багатьох українців наявність канонічного зв’язку саме з РПЦ є, скажімо відверто, найважливішим у житті.
— Як релігієзнавець, я хотів би чітко розділити, що в Церкві є, з одного боку, сакраментальний рівень, а з іншого — корпоративний. Сакраментальний — це Євхаристія, Літургія, громада, зібрана на чолі зі священником довкола Престолу Господнього і Святих Дарів. Це — вічне, святе і незмінне. Тут сходить Дух Святий.
А є надпарафіяльна організаційна надбудова, яка стоїть над парафіями, єпархіями тощо. Ця надбудова дуже подібна до корпорації. Байдуже, в якій релігії — хоч у католицизмі, хоч в ісламі, хоч в індуїзмі. Ця корпоративна складова описана в соціології релігії від Вебера включно дуже добре. Це так званий «церковний менеджмент», від благочиння до патріархії, все, що напряму не пов’язане зі священнодією.
І от ця організаційна надбудова, корпорація, несе з собою цінності, ідеї, повідомлення, які відрізняються від змісту і смислу парафіяльного, сакраментального рівня. Вони можуть бути оперті на Євангелії, Слові Божому, вічній і незмінній Правді православного Передання. А можуть вносити в церковне життя зовнішні ідеї, і не просто зовнішні, а чужі й невластиві Церкві. Політичні ідеології, історичні фантазії про всякі «Русі», різного роду ксенофобію, ненависть, зневагу до ближнього та іншого — все це зовнішнє і чуже притаманне саме корпорації.
І корпорація УПЦ несла весь цей час саме оту фобію, про яку я казав вище. Саме вона сформувала вірування в «канонічний зв’язок із РПЦ».
На мою думку, корпорація УПЦ важко хвора і потребує хірургічного втручання. Собор УПЦ у Феофанії задекларував бажання відмежуватися від МП, але в очах усього православного світу вона залишається сукупністю єпархій РПЦ в Україні. Заборонити УПЦ дуже складно, адже релігійні об’єднання в Україні не мають статусу юридичної особи. Вихід із патової ситуації потрібно шукати в діалозі з ПЦУ та Вселенським патріархом.
Гадаю, майбутнє УПЦ має визначити новий собор, на якому вона має вибрати: остаточно від’єднатися від Москви і поступово українізуватися або маргіналізуватися як оплот російського православ’я в Україні.
Існує щонайменше три способи бачення внутрішньої організації Вселенської Церкви
— Ви, як релігієзнавець, розумієте цінність канонічного єднання, яке мала УПЦ з РПЦ, для деяких громадян нашої держави? Чи ваше ставлення до цього виключно негативне?
— Для православних християн будь-який канонічний зв’язок є річ другорядна. Набагато важливіше, щоб вони могли жити в дусі Євангелія та православного Передання.
Як історик Церкви, я добре знаю, як була анексована і зросійщена Київська Митрополія. Вселенський Патріархат у жовтні 2018 року скасував акт 1686 року, відновив свою юрисдикцію в Україні, що уможливило проведення Об’єднавчого Собору й надання Томосу про автокефалію. На жаль, єпископат УПЦ не скористався унікальною можливістю, проігнорував запрошення патріарха Варфоломія й надалі продовжує вважати кіріархальною Церквою московський патріархат, а не Константинополь.
Чесно кажучи, після того, як патріарх Кіріл підтримав російську агресію та геноцид українського народу, я не розумію цінності єднання з РПЦ. Це вже не просто стокгольмський синдром, це якась православна шизофренія. Якщо для когось єднання з якимось «канонічним центром» вище, ніж Євангеліє і православний етос, то це питання, чому в цих людей збочена, а не православна, духовність.
— Як би ви пояснили двома словами, що це взагалі за феномен — канонічний зв’язок? Чому УГКЦ тримається за Рим, ПЦУ за Вселенського патріарха, УПЦ, як вважають, за Москву? Чому Церква просто не може відірватися від усіх і бути незалежною від будь-чого за кордонами держави?
— По-перше, ПЦУ не тримається за Вселенського патріарха, бо це є помісна автокефальна Церква в статусі митрополії. Митрополит Епіфаній лише поминає патріарха Варфоломія серед інших предстоятелів.
По-друге, УГКЦ є Церквою свого права (sui iuris), що перебуває в сопричасті з Римом, але не входить до «латинського патріархату». Тому ототожнення ситуації УГКЦ із будь-якою Православною Церквою не зовсім коректне.
А от «канонічний зв’язок» виникає з православного і католицького розуміння джерела священства. Дуже спрощено, це два пункти: 1) легітимність ланцюжка хіротоній, 2) рецепція і включеність у Вселенську Церкву.
Перше: легітимність і законність будь-якого єпископа та священника має виводитися від апостолів Христових через ланцюжок хіротоній. Винесемо за дужки всі історичні дискусії про перервність цього ланцюжка в перші століття християнства. Загалом, починаючи з III-IV століття ми говоримо про ланцюжок апостольської спадкоємності єпископських хіротоній. Священник, який звершує Євхаристію, повинен отримати свячення від дійсного єпископа, який сам отримав свячення від дійсних єпископів.
Тобто все це насамперед про спадкоємність легітимності між єпископами.
Друге: хоча окремий єпископ може мати дійсну спадкоємність, він повинен ще бути визнаним іншими, включеним у мережу Вселенської Церкви. Для православних і католиків це дуже важливо — прийняття Вселенською Церквою, тією, яка, згідно з Символом Віри, є «Єдиною, Святою, Кафоличною (Соборною) і Апостольською». Саме тут з’являються вищі форми об’єднання — помісні Церкви, які разом складають Вселенську Церкву, всі митрополії та патріархії.
Тобто ми всі віримо в Єдину Вселенську Церкву. Інша справа, що існує щонайменше три способи бачення внутрішньої організації Вселенської Церкви, і вони умовно представлені Римом, Константинополем і Москвою.
Римська модель, католицька, передбачає, що єдність Церкви втілюється в єдності довкола Римського Престолу, а папа Римський (не як особа, а як посада) втілює в собі єдність Церкви. Єдність із Церквою — це єдність із престолом апостола Петра.
Православна Церква вважає, що Рим перебільшує значення апостола Петра, і з його духовного лідерства не випливає адміністративне. Окремі помісні Церкви повинні бути автокефальні, тобто повністю самостійні та незалежні. Але тут є дискусія.
З одного боку, є більш стародавня і авторитетна думка, що походить із Вселенських Соборів. Її суть у тому, що різні помісні Церкви є цілком самоправні й незалежні, але водночас Вселенський патріарх має вищу судову владу і незначну кількість привілеїв.
Загалом ця модель подібна до тої, яку пропонує Рим — оскільки патріарх Константинопольський був піднесений Соборами саме як Патріарх Нового Риму. Він так само є символом і втіленням єдності, арбітром, духовним лідером Церкви, очолює диптих і головує на Соборах. Але вона відрізняється від римської моделі набагато більш скромними привілеями Константинопольського архієрея. Патріарх не має влади Dictatus Papae, він не є непомильний ані ex cathedra, ані ex sese, ані ex consensu Ecclesiae, а помісні Церкви є дійсно автокефальні.
Водночас автокефалія Церков не означає, що вони ізольовані, як атоми. У грецькому світі й досі попри безсумнівну автокефалію найстародавніших і найавторитетніших Церков церковні кадри вільно рухаються між Церквами; єпископ може бути спочатку ієрархом в одній Церкві, а потім митрополитом чи патріархом в іншій.
З іншого боку, більш нова і модерна модель, яка прийнята в не-грецьких Церквах — які здобули автокефалію в ХІХ ст., і в РПЦ. Вони взагалі вважають, що автокефальні помісні Церкви ніяк не пов’язані між собою, тільки «духовними» зв’язками, тобто взаємним співпричастям і формальним відстороненим діалогом. Автокефальні Церкви перетворилися на національні держави, які мають державні кордони, а з іншими спілкуються лише на рівні дипломатії. Окремі Церкви подібні абсолютним монархіям. Ця модель, яку пропагує РПЦ, вельми схожа на протестантизм з його схемою абсолютно незалежних місцевих конгрегацій.
Образно кажучи, це ніби протистояння між двома моделями устрою мережі. Одна — конституційна монархія-федерація (втілена Константинополем), друга — конфедерація самодержавних деспотій (на чолі з Москвою). Що ближче до духу Халкідонського Собору, патріарха Фотія і канонічного права, думаю, очевидно.
Метою діалогу між УПЦ і ПЦУ має бути не об’єднання, а пошук модусу взаємного існування
— Ви належите до ПЦУ? Як би ви пояснили простими словами оцей камінь спотикання — спірність хіротоній духовенства ПЦУ, через яку, за словами представників УПЦ та багатьох помісних Церков (навіть деяких грецьких архієреїв), не може відбутися єднання УПЦ та ПЦУ?
— Щодо хіротоній УПЦ КП та УАПЦ Константинополь задіяв право прийняття апеляцій та принцип ікономії.
Історія Православної Церкви знає різні практики прийняття духовенства з розколу до церковного спілкування. Але зазвичай перевисвячували тільки єретиків. Нещодавно ієрархів Охридської архієпископії прийняли без повторних хіротоній. Теж саме відбулося в Болгарії в 1990-х. Нагадаю, що після всеправославної наради в Софії позбавленого сану владику Пімена (Енева) відновили в архієрейській гідності, а єпископські хіротонії та рукоположення священників, проведені єпископами-розкольниками, були визнані дійсними.
Вселенський патріарх Варфоломій, повертаючи українське духовенство до церковного спілкування, керувався працею митрополита Смирнського Василя «Міркування про дійсність хіротонії кліриків, висвячених єпископом відлученим і схизматиком» (1887). Він дійшов висновку, що «клірики, висвячені усуненим від влади єпископом, які ще належать до Церкви, повинні прийматися у спілкування, згідно з визначенням 8 правила I Вселенського Собору, тобто кожен у своєму священному сані й одязі».
У російській традиції прийнято всіх перевисвячувати, тому УПЦ не визнає чинність хіротоній владики Філарета Денисенка після 1992 році та вважає, що ПЦУ й надалі перебуває в розколі.
— Чи хотіли б ви, як вірянин ПЦУ, аби це єднання відбулося? Адже УПЦ з усіма її особливостями, в тому числі тими, за які її критикують, ввіллється до вашої Церкви.
Скажу як вірянка УПЦ — я б бажала, аби всі лишалися в тому стані, як є зараз. Існували паралельно, доки не переростемо еволюційним шляхом ті перепони, які нас розділяють зараз. Чи це можливий варіант?
— Усі ми, як християни, маємо прагнути до єдності. Пам’ятаймо, що перегородки між Церквами не сягають неба. Тому об’єднання українського православ’я має залишатися нашою стратегічною метою.
ПЦУ неодноразово висловлювала готовність до діалогу з УПЦ без попередніх умов або ультиматумів. Свого часу владика Сильвестр (Стойчев) справедливо наголошував, що «діалог — це єдиний шлях до подолання конфліктів», а метою діалогу між УПЦ і ПЦУ має бути не об’єднання, а пошук модусу взаємного існування.
Однак наразі керівництво УПЦ не відчуває потреби ані в єдності, ані в діалозі, виступає проти будь-яких контактів із представниками ПЦУ, навіть неофіційних. Після зустрічі священників у Софії Київській та підписання Декларації порозуміння діалог повністю зупинений.
Зважаючи на це в нас немає іншого варіанту, як домовлятися про мирне співіснування, допоки не визріють передумови для співслужіння та церковного об’єднання. Хоча ми з вами добре знаємо, що насправді все залежить не від людських бажань, а від Божої волі.
— Чи хотіли б ви, аби УПЦ дійсно зняли з реєстрації? Чи вважаєте ви її загрозою національній безпеці України?
— Насамперед я хотів би всіх заспокоїти й наголосити, що ніхто не збирається забороняти чи знімати з реєстрації УПЦ як релігійне об’єднання. Ніхто не буде силою забирати лаври чи виселяти монахів. У незалежній Україні ніколи не забороняли релігійні організації, навіть «Біле братство».
Ідеться про унеможливлення діяльності в Україні афілійованих із РПЦ організацій. Тобто, наскільки я розумію указ президента і позицію народних депутатів, майбутній закон заборонятиме православним громадам мати зв’язок з РПЦ.
Якщо релігієзнавча експертиза статутних документів УПЦ підтвердить наявність церковно-канонічного зв’язку з Московським патріархатом, тоді УПЦ доведеться узгодити свої статути з новим законодавством. Власне, цей канонічний зв’язок з РПЦ і є загрозою національній безпеці. Адже вона виявила себе як організація, яка ідеологічно обґрунтовує, виправдовує та підтримує засобами пропаганди злочини Росії проти України.
Підсанкційний митрополит-колаборант Лазар (Швець), який перейшов під омофор московського патріарха, залишається постійним членом Синоду УПЦ. Чи є в цьому загроза національній безпеці? Безперечно!
— Чи можете ви погодитися з тим, що критика УПЦ у медіа зараз перевищує об’єктивну її провину, що це, скоріше, не критика, а чистий хейт? Так, УПЦ не є українізованою, але чи це є привід для такої шаленої ненависті?
— Звичайно, я проти «церковного булінгу», огульної критики й колективної відповідальності пастви за злочини єпископів. Нам потрібно відмовитися від уживання мови ворожнечі на адресу одне одного. Але одного мого чи вашого бажання для цього недостатньо.
Варто глибше проаналізувати причини такої шаленої критики церковної корпорації з боку громадян. Вони криються у сфері духовності та моральності.
Суспільство очікує, що Церква вміє розпізнавати зло і матиме мужність повстати проти зла, чітко назвати зло по імені. І це в умовах, де межа добра і зла — кришталево чиста. Вона намальована кров’ю і горем мільйонів українців. Кров немовлят волає про помсту до неба.
Але коли ми бачимо подиву гідну ікономію й милосердя щодо колаборантів, заклики до прощення та примирення з ворогом — на фоні непримиренної агресії щодо інших українців, жорстокої акривії та закликів до «непохитного стояння у вірі», це викликає величезне обурення в українському суспільстві.
— Про УПЦ уже буквально прийнято стало говорити, що там усі — «агенти ФСБ в рясах». Але ж не всі, і навіть не більшість. Якщо є така інформація про конкретних людей, то чому їх не ув’язнити? Бо жодної кримінальної справи про реального агента за ці роки так і не заведено, але зручно продовжувати в цьому звинувачувати всю багатомільйонну структуру.
— Це питання до правоохоронних органів, але зрозуміло, що більшість священників не є російськими агентами.
— Якщо УПЦ все ж таки заборонять, чи буде від цього шкода державі та суспільству? Бо зараз виникає враження, що це буде просто удар по окремій групі, нехай і великій, громадян України, а суспільство в цілому цього навіть не помітить.
— Якщо уявити, що буде припинена реєстрація всіх юридичних осіб УПЦ, то сама УПЦ не зникне з релігійної мапи України. Наше законодавство дозволяє парафіям діяти навіть без державної реєстрації статуту або як незалежним громадам. Забороняючи юридичну особу (юридичну діяльність), не забороняється сповідання релігійних переконань (фактична діяльність).
Є небезпека в тому, що частина найбільш радикальних і фундаменталістськи налаштованих вірян може піти в релігійне підпілля, а таку «катакомбну» Церкву державі буде набагато важче контролювати.
— Якою, на ваш погляд, в ідеалі має бути релігійна політика в державі? Як треба вибудовувати інформаційну роботу в релігійній царині? Як би ви порадили працювати інформаційному ресурсу УПЦ, аби змінювати ставлення до УПЦ в суспільстві?
— Щодо державної політики в царині релігії, то вона повинна спиратися на трикутник «суспільство–держава–Церква». Церква не має привілейованого статусу в суспільстві, вона не є міністерством держави, як би про це не мріяли де-небудь у Росії. Церква — це одна з інституцій громадянського суспільства. І ставлення держави до неї зумовлено насамперед правами і свободами громадян.
Церква має перетворитися на рівноправного партнера держави, стати гідним суб’єктом державно-церковних відносин.
Як же працювати інформаційному ресурсу УПЦ? Він мусить стати не адвокатом корпорації, а чесним простором дискусій, обговорення, діалогу. Це включає в себе критику самої УПЦ, окремих ієрархів, а також предстоятеля. Критику всякої неправдивої інформації та маніпуляції. Але критика не гола, а конструктивна. Обговорення проблем, реальний пошук розв’язання, реальний діалог — це обов’язки інформаційного ресурсу. А чесність перед собою приваблює людей.
***
