Нам кричать: «Руський мир, руський мир…» Та до нас ходили і СБУ, і «Правий сектор», і «Свобода» — і не мали до чого вчепитись…
Донедавна храмів УПЦ у місті-мільйоннику Львові діяло три. 5 квітня 2023 року до ПЦУ примусово перевели Свято-Георгіївський кафедральний собор. Того ж дня залишилася без можливості звершувати богослужіння Свято-Троїцька парафія (власники приміщення храму раптово розірвали договір оренди). А вранці 6 квітня було знесено храм в ім’я святого рівноапостольного князя Володимира на Сихові.
Знесення храму, як стверджує парафія, не було законним. Та хочеться поговорити не лише про закон, а й про те, що поки одна інституція бореться з іншою, поки ідеології змінюють одна одну, страждають безвинні. Це реальні живі люди, наші співвітчизники.
Як християни, ми хочемо та мусимо сказати: поки засуджуються не злочинні ідеї, а ні в чому не винні люди, від знесень храмів не виграє ніхто. Ані держава, ані будь-яка Церква. Бо неможливо знищити жодну ідею, зруйнувавши храм. А от спаплюжити цим не одне людське життя, посіяти розбрат — цілком можливо.
Давня парафіянка храму на Сихові розповіла про знесення своєї церкви. Її слова доповнив настоятель храму протоієрей Володимир Кузьо. Ми публікуємо їхню розповідь — з надією на те, що опоненти УПЦ будуть більш обережними у своїх рішеннях.
«Напруженість доходить до психозу»
Вірянка: Спочатку я хотіла назвати своє ім’я, але мушу говорити анонімно. Немає хоробрості розповідати все це відкрито, від свого імені, бо ми тут всі доведені до такого стану, знаєте… Ми знервовані, розгублені, ми не знаємо, що з нами буде та як далі жити, бо з нас вирвали частину життя. Ідеш по вулиці, і здається, що усі люди навкруги — проти тебе.
Сьогодні Вербна Неділя (ця розмова була записана 9 квітня. — Прим. ред.). Святкової служби у нас не було. Розгублені всі, навіть наш настоятель, отець Володимир, хоча він — людина тверда, цілісна. Обставини настільки нас вибили з колії, що бодай якось організуватися на служіння ми не змогли. До того ж, це банально небезпечно. Уявляю, на що б перетворилася зустріч, якби ми зібралися на місці нашого зруйнованого храму і отець Володимир, наприклад, відслужив молебень на честь свята та освятив нам вербу.
Протоієрей Володимир Кузьо: Ми не можемо туди прийти ще й тому, що ділянка, де стояв наш храм, загорожена. Багато хто просто боїться. Люди зазнають шаленого тиску: в суспільстві, на роботі… Навколо нас напруженість, яка доходить до психозу.
Вірянка: Єпархіальний архієрей дозволив нам освятити вербу самостійно, вдома. І от, я сьогодні зранку встала, прочитала акафіст Благовіщенню, прочитала молитву та покропила вербу. Мої друзі взяли планшети, поставили їх поруч з домашніми іконами, увімкнули трансляцію богослужіння з Києва та брали в ньому участь у такому режимі. А далі також посвятили собі вербу самі.
«Коли йшов дощ, служили під натягнутою клейонкою»
Вірянка: Колись Сихів був просто приміським селом. Після аварії в Чорнобилі у цей район переселили постраждалих. Тож наша громада здебільшого складається з місцевих, з православних галичан, а також переселенців з чорнобильської зони.
У 1991 році міська рада, яку тоді очолював В’ячеслав Чорновіл, виділила величезну ділянку землі для побудови храму Свято-Володимирській громаді УПЦ (тобто нашій). Настоятель, отець Володимир Кузьо, починає будувати тимчасовий храм, силами своїми та громади. Та добудувати він не встиг. У 1992 році, коли виник розкол, частина громади вирішила перейти до Філарета. Отець Володимир не підтримав цю ідею, тож його просто вигнали з храму. Спочатку він служив на вулиці, поблизу.
На імпровізованому престолі — тобто на стовпчику, до якого була прибита фанера, — настоятель служив просто неба. А коли йшов дощ, то служив під натягнутою клейонкою. Поступово вирішили побудувати храмчик. Він вийшов невеличкий, схожий на теплицю чи гараж. В ньому служили більше десяти років.
Отець Володимир — людина харизматична, ерудована, він гарний проповідник, його можна слухати й слухати, і люди до нього тягнулися. Громада збільшувалася, мікрорайон розростався. А тимчасовий храм потроху занепадав, почав протікати дах. Вирішили його оновити, але як тільки починалися якісь роботи, наші сусіди миттю викликали поліцію — мовляв, тут займаються протизаконною діяльністю. Та я хочу наголосити: документи на цю земельну ділянку виписані саме Український Православній Церкві. Господарський та адміністративний суди визнали, що ця земля належить нам. Всі документи є у отця Володимира (і є люди, які прагнуть отримати ці документи, аби знищити їх).
Протоієрей Володимир Кузьо: У мене є всі документи, які свідчать, що ми є правонаступниками тієї громади УПЦ, якій надавали цю земельну ділянку, і що ці храми належать нам (отець Володимир має на увазі свій колишній храм, який під час розколу відійшов УПЦ (КП) — а також храм, що тепер знесений. — Прим. ред.).
От кажуть, що наш зруйнований храм — то був самобуд. Та це не так. Коли наш тимчасовий храм зовсім занепав, ми ходили по комісіях, нам дали відповідне заключення, з яким ми пішли у виконком. Виконком вислухав питання про аварійний стан храму, вони все прийняли до відома. Ну, оскільки прийняли до відома — значить, не заборонили. І ми той храм відремонтували. Тобто фактично «оббудували» старий храм новим — зробили стіни просто навколо, а старі конструкції повиносили з середини. Віряни ще ходили виміряли, щоб не побудувати «зайві» сантиметри.
Тут 30 років точиться боротьба — відколи ми отримали ту ділянку (рішенням №333 від 28.03.1991 Львівської міськради). Земля ж тут «золота». І куди ми тільки не звертались, щоб розробляти ту землю. Ми по судах довели, що той храм, який займає громада ПЦУ, належить нам. І ділянка належить нам, це надбання громади УПЦ. Але судове рішення не виконувалося.
На початку 2018 року на сайті міськради було виставлено генпроєкт забудови міста. Він там провисів два тижні, і на ньому на місці нашої ділянки був зображений житловий комплекс.
Вірянка: Особисто мер Садовий нас раніше не гнав, але його депутати були до нас налаштовані вороже. Особливі претензії мало об’єднання «Свобода», депутати якого мають будівельний бізнес. Вони підбурювали громадськість проти нас, організовували провокації під час богослужінь, приходили люди з криками: «Геть московського попа!» Те, що ви зараз бачите в багатьох містах країни, — ми це давно пройшли.
«Отець Володимир в армії був сапером. Тож професійним оком побачив, що то вибухівка»
Вірянка: Агресія до нашої громади завжди була велика. Наприклад, ми пережили замінування. Я особисто була в храмі в той день.
Це була вечірня. В церкву перед службою зайшла якась жіночка, покрутилась і зникла. Раптом хтось бачить, що стоїть нічия сумка. Туди глянули, а звідти провідки стирчать. А наш отець Володимир в армії був сапером. Він професійним оком побачив, що то вибухівка, і прямо в облаченні виніс ту сумку на вулицю. Потім були викликані рятівні служби. Справа з цього приводу понині не закрита.
Протоієрей Володимир Кузьо: Відкрили кримінальне провадження, та експертизу по факту підпалу нам так і не провели. По матеріалах кримінальної справи наш знесений храм проходить як об’єкт, якому було надано шкоду. І цю шкоду оцінити немає можливості, бо, виявляється, у нас один експерт на всю область.
Вірянка: Ще було два підпалення. Один раз середина храма вигоріла повністю. Та уявіть собі, храм відновився, ожив, ми його повернули до життя.
Коли храм будувався, громада неодноразово піддавалася нападам. Наприклад, наші люди хотіли відвести воду, бо ділянка землі тут вогка. Для цього викопали канаву. Так її прийшли засипали, при чому побили тих, хто цю канаву копав. Привезла громада якісь будматеріали, щоб зробити обшивку стін, так їх розкидали. Ображали словесно, доходило до бійок. До речі, церкву побудували руками громади, бо найняти майстрів було неможливо — ніхто не хотів працювати з нами, усі боялися неприємностей.
Нам постійно розписували стіни. Під час пандемії на церкві написали Covid, хоча наші служби продовжувалися за всіма правилами санітарних норм — на вулиці, на відстані одне від одного. Ми ж розуміли, що до нас «особлива увага».
Потім писали «РПЦ = ФСБ», а останнє, що написали, — це «Дім путіна» на боковій стіні. Далі вони написали на стіні величезну букву Z, а також «русня — не люди». Більшість прихожан нашого храму є етнічними українцями, один із них нещодавно поховав свого брата, який загинув на фронті, боронячи Україну. А на нас отаке тавро!
Є серед наших прихожан Тимофійко, він народився з вадами ручок. Хлопчик він талановитий, здібний, гарно співає, малює — і дуже горнеться до Церкви. Він дуже хотів навчитися читати церковнослов’янською, то мама придбала йому Часослов. Нашого півчого пана Дмитра він просив навчити його правильно співати богослужіння. Тимофійко у нас завжди соліст, громада його дуже любить. Змалечку він переживав оті всі напади на храм, був свідком того, що відбувалося. Наприклад, храм оточують і кричать: «Геть московського попа!», ми ж тим часом співаємо різдвяні колядки. А дитина чує увесь той крик. Тепер на його очах був зруйнований храм. Він бачив, як місцеві школярі радіють, кричать: «Ганьба руській Церкві»…
Протоієрей Володимир Кузьо: От на нашу адресу кричать: «Руський мир, руський мир»… Та до нас всі ходили: і СБУ, і «Правий сектор», і «Свобода», все записували, що ми там служимо, і не було до чого чіплятись. Бо ми поза політикою, ми молимося за мир, просимо Божого благословення для тих людей, які живуть на цій землі, та позбавлення від біди, яка до нас прийшла. А тепер здається, що та молитва нікому не потрібна.
Вірянка: Є у нас і біженці — з Харкова, з Луганська… Одного разу прийшли агресивні молодики, почули, що хтось із них розмовляє російською мовою, кажуть їм: «Чого ви сюди приперлися, йдіть в українську церкву!». А переселенці йдуть до нас — на сповідь, на Причастя, вони шукають наш храм! І зараз, коли храму немає, вони питають, чи не відновлюються богослужіння.
«Як добре, що московську церкву зносять. Як добре, що до Благовіщення»
Протоієрей Володимир Кузьо: В міськраді мені пропонували своїми руками розібрати церкву, «заради миру у Львові» — може, завдяки цьому не заберуть собор на Короленка та храм на Антоновича. Сказали, що натомість дадуть мені місце в соборі. Але церква — то є мама. То що мені, брати сокиру та йти її рубати? Ми на то не погодились. Та питання стояло в такій площині, що, щоб ми не казали, від нас нічого не залежало, бо все вирішено.
Вірянка: Храм у нас саме зруйнований, а не розібраний (мер Львова Андрій Садовий повідомив, що храм саме «демонтовано». — Прим. ред.), бо коли ковш екскаватора тягне стіну, то важко назвати розбором. То руйнування.
Розібрати храм — то коли нумерують кожне поліно та обережно перевозять до іншого місця, щоб там його знову зібрати, як це робили з музеєм етнографії. А наш храм просто зруйнували, все це загрузили на вантажівку та вивезли кудись на смітник — скоріш за все, жертвенник та престол також.
Протоієрей Володимир Кузьо: Про жертвенник та престол вони сказали, що вивезли їх на якесь підприємство. Але зважаючи на те, як вони трощили храм тим екскаватором, там, скоріш за все, нічого цілого не залишилось. Куди вони могли те все вивезти? Думаю, вони вже це десь спалили.
Вірянка: Ще звечора на цій території з’явилася поліція — дивилися, чи не виносять наші люди з храму чогось такого. Ми не здогадувалися, що готується отака річ. А в 04:30 ранку наш храм вже був оточений Нацгвардією та поліцією. Потім я чула, що люди з району казали: «Ой, як добре, що московську церкву зносять. Як добре, що встигають до Благовіщення!» (бо на Благовіщення не можна працювати).
Протоієрей Володимир Кузьо: Про демонтаж храму нас не попередили. Ми в середу ввечері ще служили. А наступного ранку вони прийшли. Я прийшов, попрохав, щоб підійшов хтось із поліції, та не підійшов ніхто. Мене оточили приблизно 10 человік, до храму не допустили. Я спитав:
— На підставі чого ви це робите?
— Є рішення мерії.
— Це не рішення суду, це не підзаконний акт. Мерія не має права розпоряджатися майном.
Трактор, чи як його, заїхав, то я водію кажу:
— Що ж ви робите?!
— Це моя робота.
— Ваша робота — теплотрасу будувати, а не руйнувати храми.
— Пішов на…
(Як повідомив Митрополит Львівський і Гальцький Філарет, рішенням міської ради земельну ділянку, на якій знаходиться храм, передали ПЦУ під будівництво кафедрального собору, було прийнято рішення про знесення храму як незаконної забудови. — Прим. ред.)
Вірянка: Храм оточили, навколо нього поставили загороджувальну сітку, священник ПЦУ став під храмом, прочитав якусь молитву — і після цього храм почали руйнувати.
Куди ділися речі — невідомо. Добре, що Євангеліє, антимінс, євхаристичний набор настоятель вже давно завжди носив із собою, не залишав їх у храмі. На престолі також не було дарохранительниці, бо минулого разу дарохранительниця згоріла.
Коли прибігли наші прихожани і попросили пустити їх у храм, аби забрати щось, їм сказали: «Там вже нічого немає».
Протоієрей Володимир Кузьо: Нас туди не допустили, і поки вони все руйнували, ми нічого не могли вдіяти. Згодом вони сказали, що забрали в свою церкву якісь ікони і вони можуть нам їх повернути. Думаю, це тому, що пішов широкий резонанс у світі і вони хочуть в такий спосіб показати, що вони добрі люди, нічого поганого не робили — от бачите, зберегли якісь ікони.
Вони хрест за храмом спиляли бензопилою, про що тут ще можна казати?.. Це ж сатанізм та варварство. Та на ворі шапка горить, і тепер вони мусять пояснювати, що то був самобуд.
Вірянка: Священник ПЦУ був поруч, поки храм зносили. Перед знесенням він прочитав якусь молитву зі свого молитвослова. Невже в молитвослові ПЦУ є молитва на знесення храму?.. У нашому старому храмі, поруч, де служив той священник, динаміки виведені на вулицю. Тож наші люди неодноразово чули, як він на проповідях розпалював проти нас ворожнечу.
Протоієрей Володимир Кузьо: За все, що ми коїмо в житті, ми маємо відповідати. Кому вони що хотіли довести, що отак нахабно зруйнували храм Божий?! Ну, не хочеш, щоб ми тут були, — закрий, чи вже розбери обережно, а вони його руйнували з такою ненавистю!.. Люди наші стояли, дивилися на все це — йде сніг, вони плачуть, це був жах. Так не можна з народом вчиняти.
Багато хто декларативно каже: «Вірую! Вірую!», але нам чомусь напередодні Пасхи зробили Голгофу. Те, що вони сотворили, — це велика біда для міста. Та Бог поругаєм не буває. Прикладів з історії — море. Тільки от за гріхи одного чи декількох людей буде відповідати багато народу.
Вірянка: Мер Садовий свого часу мав прекрасні стосунки з обома владиками: і з Августином, і з Філаретом. Він був на урочистостях у обох, приходив у кафедральний собор на свята до громади, від Садового до архієреїв була увага і повага. До нашої парафії він звертався перед виборами, казав: «Яка чудова парафія, які ви тут усі дружні». (Мер Львова Андрій Садовий нещодавно подякував усім причетним за те, що «завершили історію московського патріархату в нашому місті». — Прим. ред.)
«Синок, цінуйте те, що у вас є храм»
Вірянка: Я українка, народилася у Львові. У Церкву я прийшла в студентські роки — саме в цю, бо знайшла у свого дідуся свідоцтво 1912 року про закінчення Єлисаветградської гімназії, де було сказано, що Стефан, син Гаврила, уроженець міста Єкатеринослава — православний. І в мене не було варіантів шукати іншу віру, ніж та, де був хрещений мій дідусь.
Стосовно можливого діалогу з ПЦУ, мені здається, що то як діалог між водою та олією — як можна стати перед престолом із людиною, яка налаштовувала проти тебе людей, яка завдала тобі таких прикрощів?! Моїй мамі 80 років, і тепер вона не має де сповідатися та причаститися. Підпільно? Так, ми будемо підпільно. Але чи мала вона дожити до такого, щоб у своїй державі підпільно причащатися?! Чому моя дитина, яка була охрещена в цьому храмі, яка змалечку туди ходила, яка там причащалася, не зможе в тому ж храмі й обвінчатися?
У нас забрали частину нашого життя, частину нашого серця. Це добре, що відбувалися спроби діалогу у тій же Софії Київський, але як вести діалог після того, як тобі в обличчя кричали: «Геть московського попа»?! Не тягніть нас у ПЦУ, ми туди не підемо! Захожани, може, і підуть, а прихожани будуть собі по підвалах, по лісах служити, але туди не підуть.
Вони можуть у нас забрати храм, та наші переконання вони у нас не заберуть. Ця Церква, ця конфесія стала частиною мого життя, частиною моєї сім’ї. Ми хрещені, ми вінчані, наші батьки відспівані в Українській Православній Церкві. Всі мої найближчі друзі дотичні до Церкви, мої діти при цьому храмі змалечку, наші сім’ї сформувалися в Церкві, ми разом святкуємо всі свята! Сину 18 років, і він в шоці, що зараз відбувається. Може, в моєї Церкві є якісь проблеми, але це наша мама, і ми до неї горнемося, яка б вона не була, бо маму не міняють, це не по-людськи. Може, моє бачення примітивне, але вже як є.
Протоієрей Володимир Кузьо: Чому я досі тут? По церковних правилах, священник призначається на парафію — і він там повинен служити, весь час. Були можливості переїхати, але моє розуміння таке: Бог мене сюди привів і тут поставив. Значить, Він хоче, щоб я був тут.
Священник, коли погоджується на служіння Христу, має бути готовий до того, що будуть якісь випробування — і хтозна, які вони можуть бути. Він має бути готовий дати відповідь на той залог, який дається під час хіротонії (під час хіротонії новопоставленому священнику вручають дискос із частиною Тіла Христового. Єпископ у цей час каже: «Приими залог сей и сохрани его цел и невредим до последняго твоего издыхания, о немже имаши истязан быти во второе и страшное пришествие великаго Господа Бога и Спаса нашего Иисуса Христа». — Прим. ред.).
Вірянка: Чи збираюся я звідси їхати? Так, виникали такі думки, чесно зізнаюся. Та мене стримує вік, а ще моя робота, де я давно працюю та користуюся повагою. Я дуже її люблю. Та дитина зараз навчається у Словаччині, і я вже думаю, що було б непогано, аби вона там знайшла якесь місце, бо тут я не бачу перспективи. Таке грішно казати, але подекуди я втрачаю надію. Дитині пишу: «Синок, у нас велика біда, наш храм зруйновано. Цінуйте те, що у вас є храм, бо нам більше піти нема куди».
Нам тут дійсно дуже важко. От ідуть свята, і ми не знаємо, як будемо їх святкувати. Іде Пасха. Зазвичай ми так святкували! А тепер… (Плаче.)
Протоієрей Володимир Кузьо: Люди від своєї віри не відступляться. Не знаю, як, але впевнений, що все буде добре. Бог милостивий. Терпіння віруючій людині во спасіння. Я вірю, що терпіння та страждання людське виллється у торжество Божої правди. Але до того треба дожити.
Заглавне фото: скріншот з відео про знесення храму; фото з відкритих джерел. Інші фото надані парафією храму в ім’я святого рівноапостольного князя Володимира у Львові.
