Після початку повномасштабного російського військового вторгнення в Україну 24 лютого 2022 р. серед парафіяльного духовенства Української Православної Церкви розгорнувся стихійних рух проти поминання за богослужінням московського патріарха Кирила. У багатьох єпархіях священники припинили поминати ім’я патріарха, підносячи при цьому за богослужінням ім’я Блаженнішого Митрополита Онуфрія та ім’я свого правлячого архієрея.
Цей рух набув масового характеру. Причиною відмови від поминання патріарха стала відсутність засудження з його богу російської агресії.
27 травня 2022 р. Собор Української Православної Церкви, який зібрався у монастирі Феофанія у Києві, висловив незгоду з позицією патріарха Кирила щодо війни в Україні (Постанова Собору, п. 3)[1].
Крім того, Собор вніс принципові зміни до Статуту про Управління Української Православної Церкви. Зі Статуту були прибрані всі положення, які встановлювали зв’язок Української Православної Церкви з Руською Православною Церквою (РПЦ). У тому числі було видалено і положення про поминання патріарха в храмах Української Православної Церкви (розділ V, п.5)[2].
Таким чином, з 27 травня 2022 року Українська Православна Церква відмежувалася від Московського патріархату і ім’я патріарха більше не підноситься в храмах УПЦ.
29 травня 2022 року в Москві відбулося засідання Священного Синоду РПЦ, на якому було висловлено жаль з приводу припинення поминання московського патріарха в Українській Православній Церкві та заявлено, що така практика «противоречит 15 правилу Двукратного Собора» (Журнал № 56, п. 6)[3].
Отже, Священний Синод РПЦ прямо послався на 15-те правило Двократного Собору як на норму, що встановлює обов’язковість поминання патріарха в усіх храмах та монастирях відповідної Помісної Церкви. Після цього противники рішень, прийнятих у Києві 27 травня 2022 р., також неодноразово посилалися на це правило, звинувачуючи Українську Православну Церкву в його порушенні.
У цьому нарисі ми спробуємо проаналізувати текст вказаного правила, щоб зрозуміти, чи дійсно воно встановлює обов’язкове поминання імені патріарха в усіх храмах відповідної Помісної Церкви?
***
Однак спочатку треба зробити важливе уточнення. Згідно з рішеннями Собору 27 травня 2022 року, Українська Православна Церква відмежувалася від Московського патріархату і не має жодного підпорядкування московському патріарху!
Тому поминання імені московського патріарха, яке сьогодні зберігається в окремих храмах та монастирях УПЦ, є прямим порушенням постанов Собору 27 травня 2022 року. Винятком тут є лише виголошення диптиху Помісних Православних Церков за богослужінням, яке звершує Предстоятель УПЦ. У цьому диптиху присутнє ім’я московського патріарха разом з іменами усіх тих предстоятелів, з якими УПЦ зберігає євхаристичне спілкування. Отже, Предстоятель УПЦ поминає очільника РПЦ лише у складі диптиху, так само, як згадують патріарха Кирила у своїх диптихах й інші Помісні Церкви (у тому числі Константинопольський патріарх).
З цієї точки зору, 15-е правило Двократного Собору взагалі не має відношення до ситуації в УПЦ. Тим не менше, оскільки керівний орган Московського патріархату прямо звинувачує нас в порушенні цього правила, ми зосередимося на аналізі його змісту.
***
Двократний Собор працював у Константинополі у 861 році за часів патріарха Фотія. Його скликання було зумовлене тодішньою ситуацією в Константинопольській Церкві. Після того, як у 858 році з патріаршого престолу змістили патріарха Ігнатія, а його місце посів патріарх Фотій, стався розкол. Значна частина єпископів та священників не визнавали Фотія законним предстоятелем. Тому одним із головних завдань Двократного Собору було підтвердження повноважень патріарха Фотія та подолання розколу «ігнатіан»[4].
Двократний Собор ухвалив 17 правил. Серед них в особливу групу виділяються три правила, присвячені проблемі церковних розколів. Це правила 13-те, 14-те та 15-те. Вони мають однакову структуру та тісно пов’язані між собою.
У 13-му правилі йдеться про те, що у випадку, коли пресвітер чи диякон, підозрюючи свого єпископа в єресі або канонічних злочинах, відокремиться від спілкування з ним та перестане підносити його ім’я за літургією раніше соборного розгляду цієї справи, то такий пресвітер чи диякон має бути «позбавлений честі священного сану».
14-е правило встановлює таку саму норму по відношенню до єпископів, які відокремлюються від свого митрополита. А 15-е правило говорить про відокремлення від патріарха.
Буквально в 15-му правилі сказано, що у випадку, «якщо якийсь пресвітер, чи єпископ, чи митрополит насмілиться відступити від спілкування зі своїм патріархом і не буде підносити його ім’я за визначеним і встановленим чином під час літургії», то такий має бути позбавлений священства. Однак той, хто відокремлюється від патріарха, який публічно проповідує вже засуджену Церквою єресь, не підпадає під це покарання, а, навпаки, є «достойним честі, яка належить православним»[5].
Отже, правила 13-те, 14-те та 15-те встановлюють покарання для тих дияконів, пресвітерів, єпископів та митрополитів, які йдуть у розкол.
Що стосується 15-го правила, то, з одного боку, його текст дає підстави думати, що поминання патріарха є обов’язковим для всіх пресвітерів, єпископів та митрополитів відповідної Помісної Церкви. Але, з іншого, історичний контекст життя Церкви у Візантії не підтверджує такого тлумачення.
Що я маю на увазі? Справа в тому, що у візантійський період у Константинопольській Церкві (як і в інших древніх патріархатах) ніколи не існувало норми про обов’язкове поминання патріарха в кожній парафії відповідного патріархату. Загалом в східній церковній традиції завжди існувало правило підносити за літургією ім’я лише одного ієрарха, а саме – того, якому безпосередньо підкоряється той, хто очолює літургію.
У давнину поминання ієрархії відбувалося, перш за все, на возгласі «В перших пом’яни, Господи» (Ἐν πρώτοις μνήσθητι, Κύριε). Священник в цей момент мав поминати лише свого правлячого архієрея, єпископ – лише свого митрополита, а митрополит – патріарха. Що ж стосується патріарха, то він на цьому возгласі згадував «усе єпископство православних» (πάσης ἐπισκοπῆς ὀρθοδόξων), після чого архідиякон виголошував весь диптих предстоятелів автокефальних Церков.
Така практика поминання засвідчена численними грецькими літургічними рукописами. Саме така практика існувала і в Київській митрополії після прийняття Руссю християнства.
Отже, у візантійську епоху ніде і ніколи за літургією не підносили одночасно імена кількох ієрархів. Перше відоме відхилення від цієї практики відноситься до XIV століття. Тоді, після укладання Флорентійської унії, деякі східні митрополити стали поминати одночасно і Римського папу, і Константинопольського патріарха. Однак така практика вступала в протиріччя з попередньою традицією[6].
І до сьогодні у Східних Патріархатах, а також у Сербській та Румунській Церкві не є обов’язковим поминання патріарха у кожному парафіяльному храмі. Як і в Древній Церкві, священник має поминати лише свого правлячого єпископа, єпископ, якщо його єпархія входить до складу митрополії, поминає митрополита, а митрополит поминає патріарха.
Таким чином відсутність поминання патріарха в парафіяльних храмах ніколи не вважалася відхиленням від канонічної норми і як така ніколи не була ознакою розколу. Якщо ж вважати 15-те правило Двократного Собору вимогою обов’язково поминати патріарха в усіх без винятку храмах відповідної Помісної Церкви, тоді слід визнати, що значна частина автокефальних Церков прямо і систематично це правило порушують.
Якщо звернутися до тлумачень цього правила в східній канонічній традиції, ми побачимо, що ніхто його не розумів як припис обов’язкового поминання патріарха. Саме тому преподобний Никодим Святогорець, синтезуючи різні тлумачення цього правила, пояснював, що 15-е правило встановлює обов’язковість поминати патріарха лише для митрополитів, «оскільки пресвітер поминає свого єпископа, а єпископ – митрополита»[7].
Що ж до практики обов’язкового поминання патріарха (предстоятеля) в усіх парафіяльних храмах, то вона є суто московською традицією, яка з’явилася лише у XVII столітті. Після того, як у Москві було встановлене патріаршество, були внесені зміни до чину літургії. На возгласі «В перших пом’яни…» тепер усі священники та архієреї мали поминати патріарха. На певний час з чину літургії навіть випало поминання місцевого архієрея (його поминали лише на проскомідії). А в московському служебнику 1655 року вперше зафіксовано практику одночасного поминання на єктеніях і патріарха, і місцевого єпископа[8].
Крім того, в першій половині XVII століття в Київській митрополії з’являється практика поминання ієрархії на Великому вході (під час Херувимської пісні). Тут слід пояснити, що у візантійській період під час Херувимської ніякого поминання ієрархії не було. Переносячи дари з жертовника до престолу, диякон та священник лише вітали присутніх у храмі словами: «Нехай пом’яне вас Господь Бог у Царстві Своєму». При чому ці слова виголошувалися тихим голосом, щоб не переривати спів Херувимської пісні[9].
Однак у Київській митрополії на початку XVII століття в умовах протистояння православних та уніатів з’являється прагнення особливо підкреслити під час літургії звʼязок священника з православною, а не з унійною ієрархією. Тому в ці роки до чину літургії вноситься поминання ієрархії на Великому вході. Київський митрополит під час Херувимської пісні виголошував ім’я Константинопольського патріарха, а всі інші архієреї – ім’я Київського митрополита[10]. Отже, в Київській митрополії зберігалася практика поминання за літургією лише одного ієрарха.
Звичай голосно поминати ієрархію на Великому вході з Київської митрополії перейшов і до Московського патріархату. В результаті, з кінця 1670-х років у Московській державі склалася практика поминати ієрархію під час літургії декілька разів: на проскомідії, на єктеніях, на Великому вході і на возгласі «В перших пом’яни…». Саме в цій практиці і закріплюється обов’язкове поминання патріарха разом із місцевим архієреєм в усіх парафіяльних храмах.
Тобто таке поминання не є древньою традицією. Це лише особливість Московської Церкви XVII століття, яка зберігається в російській богослужбовій практиці до сьогодні.
Спроби виправдати цю практику посиланнями на 15-те правило Двократного Собору є некоректними. Ті Помісні Церкви, які не зазнали впливу московської церковної традиції, не вважають за потрібне поминати предстоятеля в усіх парафіяльних церквах.
На цьому можна було б і закінчити цей нарис. Однак, як на мене, не можна не згадати про те, що 15-те правило Двократного Собору обговорювалося в Російській Православній Церкві у 1920-1930-х рр.
Після того, як заступник патріаршого місцеблюстителя митрополит Сергій (Страгородський, згодом – патріарх) у 1927 році видав свою горезвісну декларацію про лояльність радянській владі, значна частина єпископів, священників та мирян відмовилися від канонічного підпорядкування митрополиту Сергію та створеному ним Синоду. Вони вважали декларацію неприпустимим компромісом з безбожною владою. Так з’явився рух «непоминаючих», тобто тих, хто відмовився підносити ім’я митрополита Сергія за богослужінням.
Цікаво, що і «поминаючі», і «непоминаючі» посилалися на 15-те правило Двократного Собору, щоб довести свою правоту.
Серед тих, хто перебував в опозиції до митрополита Сергія, однією з найбільш яскравих фігур був митрополит Кирил (Смирнов). У 1929 році він обмінявся кількома листами з митрополитом Сергієм. У цьому листуванні досить чітко були окреслені позиції обох сторін.
Митрополит Кирил висловив принципову незгоду з тим шляхом, яким вирішив вести Церкву митрополит Сергій. Саме тому він відмовився підкорятися митрополитові Сергію та очолюваному ним Синоду. У своєму листі від 18 вересня 1929 року митрополит Сергій вказував, що дії митрополита Кирила підпадають під 15-те правило Двократного Собору, оскільки той відступив «от своего духовного главы». Як вказував митрополит Сергій, відокремитися від нього можна було б лише в тому випадку, якби він публічно проповідував якусь єресь, вже засуджену Церквою. Оскільки ж нічого такого немає, то і відокремлення є канонічним злочином[11].
Однак митрополит Кирил у своїй відповіді від 10-12 листопада 1929 року писав, що йому та його однодумцям добре відомі 13-те, 14-те та 15-те правила Двократного Собору. Своє ж відокремлення він пояснював моральними (а не догматичними) причинами.
Митрополит Кирил писав, що не вважає митрополита Сергія людиною, яка перебуває «вне Церкви», і не відкидав дійсності таїнств, які звершують митрополит Сергій та підлегле йому духовенство. Більш того, у випадку смертельної небезпеки митрополит Кирил був готовий сповідатися та причаститися у священника, який знаходиться в юрисдикції митрополита Сергія.
Але при цьому вважав для себе особисто неприпустимим спільне звершення літургії. Він пояснював: «Я воздерживаюсь литургисать с Вами не потому, что тайна Тела и Крови Христовых будто бы не совершится при нашем совместном служении, но потому, что приобщение от Чаши Господней обоим нам будет в суд и осуждение, так как наше внутреннее настроение, смущаемое неодинаковым пониманием своих церковных взаимоотношений, отнимет у нас возможность в полном спокойствии духа приносить милость мира, жертву хваления»[12].
У цих словах святителя Кирила відкривається вкрай важлива істина.
Відсутність єдності в розумінні блага Церкви робить неможливим принесення Жертви Христової у мирі та любові. Митрополит Кирил прямо писав, що негативно ставиться до діяльності митрополита Сергія в сфері церковного управління, і виносив негативну моральну оцінку тій позиції, яку зайняв митрополит Сергій у 1927 році. Вчинки митрополита Сергія владика Кирил називав його особистим гріхом і тому утримання від спілкування вважав своїм архіпастирським обов’язком. Митрополит Кирил відверто писав, що не бажає «участвовать в чужих грехах»[13].
Митрополит Кирил так і не визнав Синоду, створеного митрополитом Сергієм. А в 1937 році був розстріляний. У 2000 році його канонізували в Соборі новомучеників ХХ століття. Важливо, що Комісія з канонізації святих Руської Православної Церкви не знайшла перешкод для прославлення митрополита Кирила.
Думки священномученика Кирила (Смирнова) набувають сьогодні особливої актуальності. Фактично він послідовно обґрунтовував можливість відокремитися від існуючої вищої церковної влади не тільки з суто догматичних причин (про які говорить 15-те правило Двократного Собору), але і з причин моральних. Більш того, таке відокремлення він вважав прямим обов’язком.
Звісно, тут є очевидними аналогії з сучасною важкою ситуацією, в якій опинилася Українська Православна Церква. Собор у Феофанії чітко заявив про свою незгоду з позицією патріарха Кирила щодо війни в Україні.
Ще раз наголошу: про це заявив не якийсь окремий ієрарх, а вищий орган управління нашої Церкви – Собор. Цілком очевидно, що для нас є морально неможливим перебування у підпорядкуванні Московського патріарха, який прямо виправдовує військову агресію проти України.
Наша Церква не заперечує дійсності таїнств Російської Церкви, однак будь-яке підпорядкування Московському патріархату є для нас неможливим. Ми не бажаємо бути співучасниками чужого гріха. І тому на Соборі 27 травня 2022 року відмежувалися від Московського патріархату. Звинувачення ж у нашу сторону, щодо порушення 15-го правила Двократного Собору є відверто безпідставними та безграмотними.
[1] Постанова Собору Української Православної Церкви від 27 травня 2022 року. [Електронний ресурс:] https://news.church.ua/2022/05/27/postanova-soboru-ukrajinskoji-pravoslavnoji-cerkvi-vid-27-travnya-2022-roku/.
[2] Статут про управління Української Православної Церкви (з доповненнями та змінами), ухвалений Собором Української Православної Церкви 27 травня 2022 року // Шовкеник Ярослав, прот. Церковний протокол та діловодство: Навчальний посібник для духовної семінарії. К., 2023. С. 95.
[3] Журнал Священного Синода от 29 мая 2022 года. [Електронний ресурс:] http://www.patriarchia.ru/db/text/5931468.html.
[4] Детальніше див.: Dvornik F. The Photian Schism: History and Legend. Cambridge University Press, 1948. P. 70-90.
[5] Грецький текст правил с тлумаченнями див. в: Ράλλης Γ. Α., Ποτλῆς Μ. Σύνταγμα τῶν θείων καὶ ἱερῶν κανόνων τῶν τε ἁγίων καὶ πανευφήμων ἀποστόλων, καὶ τῶν ἱερῶν οἰκουμενικῶν καὶ τοπικῶν συνόδων, καὶ τῶν κατὰ μέρος ἁγίων πατέρων. Τόμος Β΄. Ἀθήνῃσιν 1852. Σ. 687-696.
[6] Див.: Желтов М., свящ. Формы поминовения церковных иерархов за Божественной литургией в русской и украинской традиции // Воссоединение Киевской митрополии с Русской Православной Церковью 1676-1686 гг. : Исследования и документы. М., 2019. С. 884-885.
[7] Пидалион: Правила Православной Церкви с толкованиями: в 4 т.: пер. с греч. Т. 3: Правила Поместных соборов. Екатеринбург, 2019. Т. 3. С. 34.
[8] Желтов М., свящ. Формы поминовения церковных иерархов за Божественной литургией в русской и украинской традиции. С. 890.
[9] Матеос Хуан, Тафт Роберт. Развитие византийской литургии. К., 2009. С. 36.
[10] Желтов М., свящ. Формы поминовения церковных иерархов за Божественной литургией в русской и украинской традиции. С. 892.
[11] Акты Святейшего Тихона, Патриарха Московского и всея России, позднейшие документы и переписка о каноническом преемстве высшей церковной власти (1917-1943 г.): Сб. в 2 ч. / Сост. М.Е. Губонин. М., 1994. С. 649.
[12] Акты. С. 655.
[13] Акты. С. 640.
