Те, що відбувається, дедалі більше нагадує комп’ютерну гру з дуже обмеженою кількістю статусів і ролей: від героя-волонтера до московського попа, від патріота до ватника. Проте світ — геть не гра.
Вчора і сьогодні в Києво-Печерській Лаврі мене переслідувало дежавю — дуже сильне відчуття нереального ідіотизму того, що відбувається навколо. При цьому — абсолютна ідентичність з тим, що вже довелося пережити раніше…
Протодиякон Катерининського собору Андрій Коваль — про те, як під час окупації його забирали «на підвал», але навіть після цього він не зняв з будинку український прапор.
Якщо ви хоч раз побачите погляд вірян, які розуміють, що зараз у них спробують відібрати храм і що в багатьох парафій уже відібрали, ви навряд чи колись забудете цей погляд. Ні, це не російська пропаганда. Це незручна правда українського православ’я.
Держава задля споруд виганяє людей. Завдає своїм громадянам величезного болю, нехтує їхніми релігійними почуттями, порушує іхні законні права, доводить їх до сліз і ридання.
За 2 тижні до повномасштабної війни в Івано-Франківську закрили й знесли передостанній храм УПЦ. Завтра прийдуть забирати останній.
Глава молодёжного отдела Коростенской епархии — о том, как пришлось переквалифицироваться на помощь военным и искать возможность диалога среди полного недоверия.
До чого призводить ворожнеча між православними в Україні — реальна розповідь дітей священника.
Історія одного подвигу — очима нашого друга, молодшого сержанта Нацгвардії Сергія Позняка.
Просимо захисту прав і свобод мільйонів українських віруючих, які зараз зазнають нищівної дискримінації за свою відданість Українській Православній Церкві.
