Ми думали, це буде розмова про ножиці, про страшні поранення, про те, що відбувається там, де зараз в Україні болить понад усе. Але в отця Іоасафа свій шлях — у житті, на війні і навіть в інтерв’ю.
Чому намісник великого монастиря, переконаний пацифіст, який на власні очі бачив війну в Іраку, раптом закохався в тактичну медицину і поїхав на схід служити пораненим захисникам України — читайте наш сьогоднішній діалог.
Цей текст також є російською мовою.
Про співрозмовника: архімандрит Іоасаф (Перетятько) – намісник Спасо-Преображенського чоловічого монастиря в селі Нещерів (Київська обл.), перший заступник голови Синодального відділу УПЦ у справах молоді, очільник волонтерського руху «Молодість не байдужа!». Заступник головного редактора православного журналу для молоді «ОтрокUA» та православного сімейного журналу «Фамілія». Автор та ведучий курсів для волонтерів, місіонерських курсів для духовенства. Беззмінний ведучий «молодіжки» при Київському Свято-Троїцькому Іонинському монастирі. Понад 7 місяців провів в Іраку як офіцер у складі українського військового контингенту. Кандидат психологічних наук.
Я не намагаюся викручувати руки обставинам
— Отче, 2004 року ви 7 місяців були капеланом миротворчого контингенту в Іраку і повернулися звідти переконаним пацифістом. З початку повномасштабної війни активно допомагаєте фронту, збираючи гуманітарну допомогу.
І раптом така новина — що ви закінчили курси тактичних медиків і вирушаєте в ротацію на два тижні на схід України. Як людина, яка робила в Instagram огляди на антивоєнні художні фільми та класичну літературу, раптом узяла до рук санітарні ножиці?
— Я й досі залишаюся пацифістом і зброю до рук брати не збираюся і не буду. Але кожен християнин є перш за все місіонером. Власне, якраз християнство і принесло у світ полегшення болю, надію на мирну взаємодію одне з одним. Причому взаємодію не через ворожнечу чи ненависть, а через виявлення любові, особливо до ближніх. Господь у притчах постійно говорить про це. Пам’ятаєте, «Хто мій ближній?» — «Той, хто поруч».
Поруч наші воїни, які потрапляють у важкі умови, отримують поранення. Тому їхати у найгарячіші точки й допомагати — це, я впевнений, безпосередньо місія християнина.
Тут важливим є ще такий момент: війна ранить і тіло, і душу. Але навіть на війні можна нести світло Христове — через спасіння життя бійців.
— Коли це розуміння сформувалося у вас остаточно, і ви перейшли від думок до справ?
— Я ніколи не біжу попереду паровоза, не намагаюся викручувати руки обставинам чи собі. Коли Божий Промисл підказує йти в той чи інший бік, тоді й починаю рухатися в тому напрямку. Тут так і вийшло.
Очільники фонду (Фонд підтримки захисників України імені Петра Калнишевського. — Прим.Ред.) розповіли, що в них створюється підрозділ тактичних медиків. Ротація тривала місяць. На жаль, я не міг на цілий місяць залишити монастир, бо мої послухи та обов’язки ніхто з мене не знімав.
Поступово фонд накопичував досвід, і ротація скоротилася до двох тижнів. Це оптимальний термін, і я зрозумів, що тепер зможу брати участь. Ми зустрілися з керівником фонду В’ячеславом Яковенком, владика Іона сказав, що тут, у Нещерові, мене підстрахує. І я зрозумів: якщо так складається, значить, Господь спрямовує рухатися в цьому напрямку. Пройшов навчання за курсом ILS (Immediate Life Support — невідкладна медична допомога. — Прим.Ред.) і поїхав на ротацію.
Уже там я побачив, наскільки необхідною є праця бойових медиків. Тому, коли повернувся, пройшов наступний курс із такмеду і знову вирушив на схід. Майже три місяці братія в монастирі мене не бачила. Але братія все розуміє і всіляко мене підтримує. Вони за мене молилися, поки я допомагав у евакуації поранених та виконанні інших медичних завдань.
Після свята Трійці, дасть Бог, відбудеться наступна ротація. Якщо все одно до одного складається, треба їхати.
Так, Бог — Суддя, але перш за все Він — Батько
Я завжди кажу: треба придивлятися до життя, що Господь нам пропонує, що Він нам дає? Не варто битися головою об стіну, дертися в зачинені двері. Господь Сам вкаже шлях, необдхідний для твого духовного виховання.
— Та яке вже в наші роки духовне виховання? Ви архімандрит, кандидат наук, намісник монастиря. Можна сказати, людина при посаді та статусі. Може, вистачить уже виховуватися, час і плоди пожинати? Жартую, звісно, але…
— Пожинатимемо плоди після смерті. Нині треба робити справу. А головна справа християнина — жити з Богом.
У кожного з нас є гріхи, часом настільки ганебні, що в них важко навіть самому собі зізнатися. Водночас мені дуже хотілося б, щоб наші, православні, люди розуміли: так, Бог — Суддя, але передусім Він — Батько. Він нас виховує все життя. Він знає всі наші пристрасті та пожадання, все чудово бачить, розуміє, але водночас Він нас і любить. А наше завдання — любити Бога у відповідь.
Ми не можемо, як древні подвижники, усамітнюватися для подвигів у пустелю, але для нас головне — завжди в голові тримати думку: «Я це роблю для Тебе, Господи, щоб бути з Тобою. Я не вмію жити духовним життям, у мене це погано виходить. Але що можу, я роблю. Допоможи мені, Господи!» І Господь каже: «Гаразд, Іоасафе, якщо не можеш спасатися як Марія Єгипетська, то зайди ось туди й туди, і ось там іще обов’язково побувай».
Духовне зростання і духовне виховання — процес тривалістю всього нашого життя. Через різні події ми дуже багато чого розуміємо та усвідомлюємо.
Один із важливих моментів, які особисто я усвідомив, це те, що допомога священника може бути не тільки словом, не тільки в ролі капелана, а й коли ти щось робиш своїми руками: наприклад, полегшуєш страждання людей. Завдання тактичного медика полягає навіть не стільки в полегшенні страждань, скільки в прямому сенсі слова зробити все від тебе залежне, щоб людина дихала, щоб людина жила. І це пряма функція будь-якого християнина.
Кожен має свою межу, але, як я вже казав, Господь Сам відкриває ті чи інші двері. Потрібно лише уважно дивитися, прислухатися і найголовніше — не відмовлятися.
Я відмовився їхати на місяць у ротацію й думав, що ці двері для мене зачинилися. Аж ні, термін перебування скоротили до двох тижнів. Господь неначе запитує: «Місяць тобі багато? Добре, хай буде два тижні. Відмовишся чи ні?»
Це не є погрожуванням. Мовляв, якщо відмовлюся, Господь пошле ті чи інші покарання. Радше схоже на те, як нам батьки в дитинстві казали: «Чим швидше уроки зробиш, тим скоріш підеш надвір гуляти». Хтось із нас сідав, інтенсивно навчався і, справді, раніше біг до друзів. А інші починали всіляко відтягувати виконання домашніх завдань — щось поїсти б спершу, потім попити. Таким чином самі в себе крали час.
Так і тут. Чим швидше ти приймеш рішення й підеш за Богом, тим швидше отримаєш результат. Так би мовити, і уроки зробиш, і більше вільного часу матимеш.
Дуже важливо пам’ятати, що Бог — наш Отець. Так, суворий, але, знову ж таки, Його суворість — не прокурорська, а батьківська. У ній 99% любові і лише 1% строгості. Тому і в моєму випадку — як тут можна було відмовитися?
— У чому полягає підготовка тактичного медика?
— Це надзвичайно цікавезна справа. Тому що тактична медицина орієнтована не так на те, щоб врятувати здоров’я, скільки щоб зберегти життя. Відповідно, підготовка полягає в тому, щоб уміти максимально стабілізувати людину в умовах тих поранень, які вона отримала. Щоб боєць вчасно потрапив до хірургів у шпиталь.
— Наскільки ваші очікування від служби відрізнялися від того, що ви побачили під час першої ротації? Що ви там побачили?
— Війна є війна. Вона має свої нюанси. Колись один офіцер сказав мені, що війна — це теж робота і до неї треба ставитись беземоційно. Тобто маєш знання і їх застосовуєш. Тому не можу сказати, що були якісь особливі очікування.
За мого перебування в Іраку, на початку 2000-х, тактична медицина, алгоритми MARCH перебували ще в початковому стані. Зараз цю систему продовжують відпрацьовувати, і, звісно, відсоток виживання поранених збільшився на порядок. Реально такмед рятує. Я закохався в цю систему, в тактичну медицину, тому що будь-хто, не маючи медичних знань, але отримуючи безпосередньо необхідні навички, може долучитися до порятунку життя.
Я достатньо поважаю людей, щоб не лізти до них із проповіддю
— Кажуть, у вас дещо незвичний позивний, який завдає вам чимало клопоту.
— Та, наче, звичайний позивний. Може потім заміню його, це ж не на все життя. Поки що мій позивний «Монах»: слово коротке, легко запам’ятовується. З армійського минулого знаю, що це важливо — щоб можна було вимовити на одному подиху.
— Напевно, всі запитують, чому «Монах»?
— Запитують, але не одразу. Коли приїжджаєш у підрозділ, перші декілька днів займаєшся евакуацією поранених, надаєш допомогу, працюєш із медиками. Люди бачать, що ти хлопець нормальний, до того ж допитливий. Я й справді намагаюся у всьому докопатися до суті, мені треба дізнатися, чому так, а не інакше: що саме цей препарат робить, чим краще рану обробляти відразу і згодом, чому важливі ці ліки, а не інші.
Коли скількись днів попрацювали, познайомилися, починають запитувати: «А чому Монах?» — «Тому що я монах». — «Справжній? Невже піп?» — «Саме він». — «І що, живеш у монастирі?» — «Не просто живу, я там намісник». — «Та не може бути!» — «А що вас дивує?» — «Ну, намісники ходять поважно, чинно благословляють…»
А тут люди бачать, що я машину мию, сміття виношу, кров відтираю. Не цураюся жодної роботи. Перша реакція — звісно, шок. Не обходиться і без розпитувань: «А чому в монастир пішов? А що таке ця твоя віра в Бога?»
Відразу пояснюю: «Я приїхав не проповідувати, а працювати. Я тактичний медик, ваш підлеглий і роблю лише те, що ви скажете. Нехай моєю проповіддю будуть мої справи та моє життя. Якщо запитаєте, відповім, якщо ні, то ні».
Це не просто моє глибоке переконання, це момент мого сприйняття світу та суспільства. Я достатньо поважаю людей, щоб не лізти до них у душу й не намагатися нікому нічого доводити.
Ви згадали про вік, а я в моєму віці зрозумів одне — як у пісні співають: «Так оставьте ненужные споры, я себе уже всё доказал…» Хочете про щось дізнатися? Запитуйте — відмовчуватися не стану. Але першим розпочинати розмову не збираюся і тим більше не нав’язуватиму свою думку. Я поважаю кожну людину, незалежно від її ставлення до Бога.
— Ще кажуть, що у вас особливі ножиці і що це чи не найголовніший інструмент у вашій роботі.
— Не найголовніший, але необхідний атрибут будь-якого парамедика — щоб швидко розрізати одяг і речі, які перешкоджають огляду рани та перев’язці. На жаль, люди створюють усе для знищення собі подібних, але в той самий час я захоплююся людством, яке вміє винаходити інструменти, які рятують життя.
Як, наприклад, накладання турнікету. Якщо не зупинити кровотечу, протягом трьох хвилин людина вмирає. Лише три хвилини відокремлюють життя від смерті. І вміти накласти турнікет за 30 секунд — значить врятувати життя.
— У чому саме полягає ваша робота?
— Якщо двома словами, то я маю стабілізувати стан пораненого. Щоб він продовжував жити. Щоб не погіршувалося його самопочуття та його встигли довезти туди, де є професійні лікарі та належні умови для надання подальшої допомоги.
— Буває, що не довозите?
— У мене, дякувати Богу, не було. Саме тому ми так активно збираємо кошти на евакуаційні автомобілі та на броню для них, адже знос транспорту у бойових умовах набагато більший. Намагаємося укомплектувати автівку якнайкраще, щоб імовірність довезти пораненого була максимально високою.
Давайте жити за святими отцями. А вони вчать, що почуття оманливі
— Добре, вперше ви поїхали, ще не зовсім уявляючи, що це таке. З яким почуттям вирушали на другу ротацію? А зараз?
— Оце головний момент: з яким почуттям.
Правильна відповідь — без жодних почуттів. Це моя робота. Мій послух. Це мій обов’язок. Тут не потрібно орієнтуватися на почуття.
Знаєте, як буває, коли кажуть: «Я в цій церкві щось відчуваю, а в тій нічого». Або: «Я перестав ходити до церкви, тому що перестав відчувати».
Давайте жити за святими отцями. А вони вчать, що почуття оманливі, що це найбільші зрадники. До речі, я зараз проходжу тренінг для допомоги людям із посттравматичним стресовим розладом і, слухаючи лекції, розумію, що саме через почуття найчастіше стається з людиною ПТСР.
Якщо живемо духовним життям, ми вчимося наші почуття підкорювати розуму. У кожному молитвослові написано: насамперед постій трохи, щоб затихли всі твої почуття. І обов’язково треба вчитуватися, прислухатися до слів молитви. Тобто головою розуміти, що ти зараз читаєш. Концентруватися на дії, не прислухаючись до себе.
Молитва — це спілкування, діалог із Богом. Ми зараз з вами розмовляємо, ви ставите запитання, у цей момент ви ж не відстежуєте свої емоції? Вони десь на задньому плані, а ви думаєте тільки про те, чи цікава вам розмова, зосереджуєтеся на діалозі.
Усі святі отці на цьому наполягали: слухай, вчитуйся, вдумуйся, зосереджуйся на конкретній задачі кожної конкретної миті. Якщо я за кермом, дивлюся тільки на дорогу: хто праворуч, хто ліворуч. Якщо розмовляю, думаю про співрозмовника. Якщо пишу, вся увага на тексті. Якщо рятую пораненого, опікуюся лише ним. У цей момент ти повністю відключаєш почуття та емоції. Інакше не можна.
— Насамкінець не можу не запитати. Наша Церква стільки всього робить і ми як можемо про це повідомляємо, висвітлюємо, намагаємося писати правду. Але натомість отримуємо зовсім непропорційну агресію. Наприклад, про вас точно скажуть, що ви робите це напоказ, про нас — що ми пишемо про добрих людей, маючи якусь свою «таємну мету».
Як продовжувати служити попри те, що це сприймається неадекватно, а часто перекручується, використовується в обвинуваченнях проти нас?
— Як у Євангелії. Тут не може бути іншої відповіді.
Просто роби свою справу разом із Богом. Коли були гоніння на християн у перші століття, що тільки про них не розповідали! Різноманітні нісенітниці.
Так само й ми. Потрібно дякувати Богові, що Він нас наблизив, певною мірою, до досвіду перших християн. Наш Блаженніший постійно говорить, що це слушний час для духовного зростання. Отже, треба зростати. Читати житія, бачити, як було в ранні віки, у недавньому більшовицькому минулому, робити свою справу і залишатися з Христом.
***
Допомогти нашим отцям – бойовим медикам можна тут: https://send.monobank.ua/jar/48DhC5J5hQ
Номер картки банки 5375 4112 1887 4068.
Фото з особистого архіву архімандрита Іоасафа.
