Саме такими словами завершилася наша розмова з цією дивовижною жінкою.
Знайомтеся, Марія Малиш та її донечка Анна. Люди, які не бояться свідчити, співати, захищати свою віру й ту Церкву, до якої ходять з народження. Марія регентує в сільському храмі, про що, напевне, неважко здогадатися з її відео, які розійшлися інтернетом і збирають тисячі реакцій і репостів.
Дівчинка з цього відео вже ходить до школи, стикається з першими життєвими несправедливостями, але вчиться покривати біль любов’ю, в чому їй намагається допомагати її мама.
Нехай через тривалу війну, постійні обстріли та шалену втому від усього цього ми не втрачатимемо здатності бачити одне в одному живих людей, у кожного з яких своя доля, і поважати одне одного.
Ніколи б не подумала, що моя дитина виховуватиметься без тата
На відео моя донечка, там їй два з половиною рочки. Вона копіює мою колегу-регента, до якої ми приходили співати.
Я теж регент. Живу на Волині. Вчилася у Володимир-Волинському. Закінчила навчання в 2000 році, відтоді регентую в нашому сільському храмі в ім’я великомученика Георгія Побідоносця.
У мене одна дитина, я сама її виховую. Зараз їй вісім. Скажу пізніше, де пропав наш тато.
Дівчинка відколи ще жила під моїм серцем, уже була в Церкві. Тому церковний спів вона сприймала ще внутрішньоутробно. Вона постійно зі мною, навіть коли йду на службу і мені немає, з ким її залишити, забираю її з собою.
Прошу одного в Бога — щоб Господь допоміг мені виховати її в нашій православній вірі. А як надалі буде — це вже її вибір. Але наскільки можливо, я їй ті зерна віри передаю. Розказую й показую і власним прикладом, і в книжках читаємо, в житіях святих. Кажу: «Дивись, доню, це ж не я придумала, так написано». На даний момент вона розуміє, що все серйозно, і, сподіваюся, ніколи не скаже мені, що моя Церква «неправильна».
Так сталося, що я виховую її сама. Тато наш пішов у секту від нас. Сказав, що наша віра неправильна, і він дуже сумує з приводу того, що я дитину виховую у православ’ї.
У мене був пізній шлюб, довгождана дитина. Від народження щотижня носили її на Причастя. Удома баба: «Аня, підемо поспіваємо». Що? «Богородице, Діво, радуйся!» І доня з нею співає й молиться.
Баба (Царство їй Небесне, вже пішла до Бога) читає Псалтир, або «Придіте поклонімся Цареви нашому Богу!» і Аня повторює. Ніхто їй не казав: «Бери, регентуй», вона все сама. Інші дітки у храмі теж так повторюють.
Цього не заставиш і цьому не навчиш. А в дитини хороший слух, співаємо з нею на два голоси. Що подобається їй, то співає, зі мною на хор ходить, інколи щось у храмі читає. Вдома молиться, сама виявила бажання читати вечірнє правило. Питаю: «Будеш регентом?» Відповідає: «Може, буду, може, ні». Побачимо. Щось я розказую, щось вона сама розуміє. Якщо мама читає молитви, Святе Письмо, то й дитина потягнеться до того.
Питають, чи є в нашої Церкви майбутнє. Це навіть не обговорюється! Раз є отакі співучі пташки. А скільки ще таких діток у наших церквах! Нашого майбутнього ніхто не забере, хай там як. Навіть якщо нас заженуть у катакомби, повірте, нікуди Церква не дінеться.
Хтось гонить Церкву — нехай. Ми з вами знаємо, чого то так
Чому своїм життям і вірою ми не навертаємо до віри інших людей? У кожного свій шлях і свій час. Головне, як на мене, щоб не було від тебе соблазну.
Я скільки себе пам’ятаю, була в церкві. Мої батьки прийшли до віри з часом, спочатку мама, потім тато. Також співали в хорі, регентував дяк-самоучка. Мама кликала мене співати, я не схотіла. Та коли в нашому селі відкрився храм, я пішла в хор.
Не скажу, що ми всі такі прям святі-святі. У кожної родини свої слабкості. Падаємо і встаємо. Хоча стараються і брати, і їхні родини і постити, і молитися.
У мене теж свої злети й падіння. То хотілося всі правила вичитувати. Потім навпаки, гріх полонив душу. Але так, щоб відступити від віри, щоб долали сумніви, ніби я вірю неправильно, такого не було.
Щодо церковних конфліктів, то в нас у селі поки що спокійно. Але дуже тяжко дивитися на те, що закривають у СІЗО і владик, і священників, і мирян. Що виганяють православних із храмів. Ніби повертаються катакомбні часи. Ми ж читали, що давно колись люди молилися в катакомбах. Напевно, історія повторюється. Православні завжди були гонимі. Мене це ще більш утверджує в тому, що наша віра правильна.
Подумайте самі, ніхто ніколи не гнав іншу Церкву чи якусь конфесію так, як нашу. А нашу гнали споконвіку, починаючи з апостолів. Ворог не любить істини і правди. Стільки в нас мучеників, святих, де ще і в якій Церкві так є?
Якщо людина відчула радість Воскресіння, вкусила тої радості, їй уже неважливо, чи є храм, чи немає. Наші парафії — це зовсім не про майно. Тому люди, які виганяють православних з їхніх церков, не розуміють істини. Тримаємося ми зовсім не за будівлі й не за майно. Головне — це спадковість святих апостолів, від яких ми отримали благодать.
Може, колись православні в Україні об’єднаються. Усе в Божих руках. Хіба через покоління, коли відбудеться якась переоцінка. За радянських часів таке робили з вірою, що нащадки тих, хто зчиняв наругу над святинею, про це ще довго пам’ятали.
Одна жіночка розказувала, що в ті часи безбожні їх заганяли в храм і давали в руку камінчик чи якусь скляночку, щоб вони здирали зі стін ікони. Натомість обіцяли цукерки. Вона каже: «Я була маленькою, і до Спасителя тільки до ніжок дотягалася». І все життя їй боліли ноги. Тільки на старості вона зрозуміла, чому це в неї так.
А тут… Посіяно між українцями таку ворожнечу, ненависть. Розказали людям, що наша Церква неправильна. Але правда восторжествує, колись усі побачать істину.
Не треба нікому голосно ту істину доказувати, бо це марна трата часу. Зараз нас гонять, а з часом Церква сповниться святителями і простими людьми, які відстоювали правду. Так було завжди. Люди не ходять у храм, бо в них його відібрали. Але вірять навіть більше, ніж раніше!
Хтось гонить Церкву — нехай. Ми з вами знаємо, чого то так. Було вже, що святі мощі вивозили з Києво-Печерської Лаври. Але люди вірять, що Господь прийде і відсіє зерно від полови.
Навіть апостоли всі за Господом ходили, але одному щось не зайшло. Всі повірили, проте один відколовся. Історія Церкви свідчить, що так було від часів апостолів. Усі бачили зцілення, насолоджувалися проповіддю, але один пішов і зрадив. Ці іуди з року в рік і в Церкві десь знаходяться.
