ЗМІ чимало пишуть про УПЦ. Не всі тексти написані з дотриманням журналістської етики. Далеко не вся критика подається конструктивно.
Редакції конкурують, хто напише найбільш гарячий заголовок про «московську Церкву». Відтак вірянам УПЦ прилітає ні за що від людей, далеких від Церкви, але вражених заголовками.
Один із тих, кому «прилітає», — 14-річний Матвій із Борислава, парафіянин протоієрея Діонісія Буренка. Він призер олімпіад з історії України; його батьки — корінні галичани. Хлопець не зробив нічого проти своєї країни, його рівень знань викликає повагу в школі. Водночас Матвій — жертва булінгу.
Ми зателефонували йому, аби просто взяти коментар про життя церковної молоді на Львівщині, але розговорилися. Вважаємо, хлопця обов’язково треба вислухати і протидіяти кожному на своєму місці таким ситуаціям.
Редакція отримала дозвіл батьків Матвія на публікацію цього тексту.
Проти УПЦ усі конфесії одразу й навіть невіруючі люди
Сьогодні жах що коїлося.
Я не хотів їхати на міський конкурс розповідати вірш. В адміністрації школи поцікавилися, чому відмовляюсь. Я пояснив: вірш дуже довгий («Кавказ» Тараса Шевченка), а я маю багато різних уроків, додаткове та й домашні клопоти, а ще боюся збитися, коли декламуватиму його на публіку. А мені заявили: «В тебе є інші причини, пов’язані з церквою, адже там є слова про вільний народ України, її свободу та силу». Я сказав: «Ви помиляєтесь» і пішов геть.
А потім одна вчителька по дорозі додому розповідає моєму другові: «Матвій вірша вчити не хоче, бо священник в церкві сказав йому не вчити, адже там про Україну».
Тобто адміністрація школи поширює подібні чутки навіть між чужими учнями та їхніми батьками, хоча це взагалі нікого не стосується, в яку Церкву я ходжу — ані вчителів, ані однокласників. Через це мене потім обзивають «сепаратист», «москаль», хоча моя родина все життя прожила на Львівщині, ми всі з Борислава.
Нам кажуть: ви молитеся до Кирила, до Путіна, до москалів. Але Ісус Христос не був росіянином, тож ми абсолютно точно не молимося до москаля. А коли в нас забирали храм і проганяли звідти матюками, обзивали й готові були ледве не забити, то думалося: як ці люди у відібраній церкві будуть стояти на колінах та молитися словами «Боже, поможи нам»?
Як Господь має чути ті молитви, якщо в тому храмі відбувалося насильство над людьми, яких звідти вигнали?!
Узагалі можна сказати, що в нас на Галичині доволі велика проблема з православ’ям, і тим більше з нашою Церквою. Тут парафій було завжди мало, тим паче зараз. До того ж, проти УПЦ усі конфесії одразу і навіть невіруючі люди.
Наша сім’я завжди була християнською. Мій дід та баба православні, мої батьки також, і я разом із ними ходив до церкви. Коли почались оці всі заворушення, що «церква московська», ми не звертали уваги, бо наша Церква Христова, а не «москальська». До Почаєва я їжджу від утроби матері, був там неодноразово, дуже мені подобається і дійсно в Церкві я відчуваю благодать.
На нашу парафію ти можеш спокійно прийти зі своїми проблемами, можеш піти на сповідь, можеш просто навіть помолитися біля ікони та відчути ту благодать, яку дає Бог. І релігія — це в жодному разі не пережиток минулого, як подекуди кажуть, і саме християнство найбільш чітко показує, що Бог є любов.
Переконаний, що треба молитися, коли в тебе якась біда. І дотепер, коли щось трапляється, я постійно звертаюся до Творця. А коли помолишся і Господь завжди відповість, щось дасть — треба безперестанку дякувати Богові за все, що в тебе є, що Він тобі дав.
Церква для мене — це надто більше, ніж просто «пішов у неділю в храм на дві години». Це волонтерська діяльність, яку нам пропонує священник, цікаві поїздки, в яких ми дізнаємося, що православ’я це не тільки поклони й молитва, а набагато більше. Церква — це люди, які тут залишаються попри те, що їх обзивають.
Моя мама завжди каже: «Мене в цій церкві хрестили, мене в цій церкві вінчали, мене в цій церкві і поховають».
Коли в школі такий великий тиск, інколи можеш не стриматися і сказати щось у відповідь. А потім совість мучить
Три роки тому наш отець Діонісій почав збирати юнацький клуб. Ми їздили в паломництва до монастирів, говорили на біблійні теми та й просто багато спілкувалися.
Коли тільки почали збиратися, мене дуже здивувало, що священник займається з дітьми поза межами храму, а не просто, відслуживши службу, йде додому. Тим паче здивувало, що він також був цілком за українську мову, проти російської, хоча й приїхав до нас з центру України.
Чесно, емоції, які ти отримуєш сидячи перед комп’ютером, не порівняти з живим спілкуванням із друзями. До того ж, на нашому клубі я відчуваю, що це навіть не друзі, а більше — це моя духовна сім’я. Ми і в церкву ходимо разом, стоїмо поруч. Коли якісь проблеми, завжди одне одному допомагаємо, а в юнацькому клубі зблизилися ще більше. Тут молодь як єдина сім’я, і мене дуже тішить, що ми не лише об’єднані національністю, мовою, а є ще й одновірцями.
От ти приходиш до церкви, постоїш, помолишся, привітаєшся до когось, у відповідь тобі гарне слово скажуть. Ви побудете на службі разом, відчуєте благодать і радість, приймете Святе Причастя, і від того всі будуть дуже раді, бо тут така гарна духовна стихія.
Я не один, кого «чмирять» за Церкву, є й інші такі діти, про яких кажуть недоречні фрази, але завдяки одне одному ми розуміємо, що в цьому світі ми не одні.
Наші парафіяни завжди стараються для Церкви, щоб тут усе було добре. Раніше ходили в храм прибирати, зараз допомагаємо бідним — годуємо на місцевій автостанції. Ми заливали окопні свічки, організовували відправку допомоги на фронт, робили благодійні ярмарки.
Я відвідував усі поїздки, що були в нашому юнацькому клубі, кожної нової поїздки чекаю з нетерпінням. Бо молодь точно знає, що скучно не буде, навпаки буде весело. І не просто весело, а ще й благодатно. Навіть ті мої друзі, які, можливо, рідше ходять до церкви, теж відчувають там благодать.
Були в нас і біблійні форуми, і там теж завжди цікаво. Особливо подобаються вікторини, де треба дати відповіді на запитання по Біблії. Раніше я читав Святе Письмо тільки з бабою, а після цього став читати сам, мені стало дійсно цікаво.
В Біблії немає нічого скучного і зайвого, там все потрібне, є відповіді на всі питання, які виникають у житті. Яку б ти главу не відкрив, там буде істина й правда.
Наприклад, я досить нестриманий за характером, а ще дуже люблю поговорити, а в Біблії написано, що треба бути стриманим, терплячим, а мовчання — золото. Ці слова мені дійсно допомогли бути хоч трохи більше стриманим, навіть отець Діонісій це зауважив.
У церкві я можу поспілкуватися на будь-яку тему, так само можу поговорити про те, що мені накипіло. Можу ще попросити в Бога прощення за ті гріхи, які часом турбують. Адже коли в школі такий великий тиск, інколи можеш не стриматися і сказати щось образливе у відповідь тій людині. А потім совість мучить за те, що наговорив.
Розумію, що кривднику байдуже на мої слова, але мені самому мої слова небайдужі. Розумію, що все одно зробив погано. Можливо, Ісус Христос вчинив би по-іншому — Він би простив цю людину і все. А я подекуди образу не можу відпустити довгий час. Але кожен раз прошу у Бога прощення за те, що так зробив. Ми всі люди грішні, і кожна людина має свій шлях до покаяння. Можливо, усією цією ситуацією у школі перевіряється моє терпіння, бо я є нетерплячий, щоб смирявся.
«Як там ваша московська церква? А ви вже перейшли?»
Трохи вороже ставлення до нашої Церкви тут було завжди, ще змалку пам’ятаю. До прикладу, коли був Йордан, мене з садочка забирали трохи раніше, бо мав прийти священник до нас додому кропити хату, то всі мене питали: «А чому так? Чому ти йдеш?»
І звісно, від мого дитинства усі знали, в яку церкву ми з батьками ходимо. Та було ще більш-менш. Але коли трапився 2014 рік, на мене взагалі почали дивитися з подивом. Чому? Ніколи цього не розумів. Я ходжу собі до церкви та й ходжу. А тим часом батьки своїм дітям кажуть не дружити зі мною, бо я відвідую «москальську церкву».
Коли ж почалося повномасштабне вторгнення, в перший день, як я прийшов до школи, одразу ж почалися питання: «Як там ваша московська церква? А ви вже перейшли?» Я кажу, ми нікуди не переходили, залишаємося далі Українською Православною Церквою, це є наша Церква, і я буду в неї ходити, навіть якщо доведеться молитися просто неба. Мені на це відповіли, що вони вірять у мою усвідомленість і я все ж таки стану на «шлях істини», подумаю та перейду. Мовляв, нехай старші люди зазомбовані — принаймні я, молодий, міг би перейти до «патріотичної Церкви».
Про священників наших не казали нічого, бо просто не посміли б. По-перше, я й сам не дам собі в кашу наплювати, не дам ображати дорогих мені людей, по-друге, наші священники в житті жодного разу не пішли проти Біблії, не сказали, що війна це добре. Стосовно нашого священника нема до чого зачепитися. Та й взагалі, нашу Церкву сьогодні судять по поодиноких випадках, усіх нас гребуть під один гребінець.
Так сталося, що я від школи постійно їжджу на олімпіади з правознавства та історії, беру призові місця. Діти інші кажуть: «О, наш Матвій патріот». А як дізнаються, в яку Церкву ходжу, то говорять, що я не такий, як усі.
Минулого літа я щодня ходив плести сітки на фронт, жодного разу не пропускав. Це вчителька в нашій школі організувала. Одного разу відпросився піти раніше, бо мав допомагати в церкві. Вчителька каже: «Йди, але хочу, щоб ти знав — твоя Церква російська». Я відповів, що це не так, а їхня парафія набагато менше допомогла на фронт, ніж наша.
Інша вчителька розповідає мені: «Коли я вінчалася, моя греко-католицька церква була в підпіллі, тож ми з чоловіком мусили їздити аж в інше місто, щоб нас повінчав саме греко-католицький священник, хоча моя мама увесь час ходила в московську церкву». Кажу їй: «То ви вважаєте вашу маму нерозумною жінкою, москалькою?» Учителька промовчала.
Тих, що голосували за перехід громади, я жодного разу навіть у Бориславі не бачив, не те що в нашій церкві
Коли в нас відбирали храм, то казали: «Дивіться, Москва виставила дітей на захист храму». А коли церкву вже захопили, до мене почали приходити десятки повідомлень із питаннями типу: «Матвій, нічого не маю проти тебе особисто, але ти підтримуєш московську церкву». Відповідаю: «Я ходжу в Українську Православну Церкву, і це вам самим вирішувати, чи вірити в те, що про мене кажуть, чи не вірити».
І хоча більшість однокласників ставиться до звинувачень про «сепаратизм», скоріше, просто по приколу, вони нормально до мене відносяться насправді, але мені здається, що на якусь часточку вони вже в усе це вірять.
Стосовно тієї ситуації, коли в нас відбирали храм, то дорослі нас туди не те що не кликали, а навпаки просили, щоб ми не йшли, бо, можливо, буде бійка. Проте ми все одно зібралися — ті, що завжди ходили до церкви, від найменшого до найбільшого.
«Гості» нам кричали: «Ви ж молоді, перейдіть, скажіть батькам, щоб перейшли». Потім сталося так, що вже хотіли ламати браму. Ми тоді прийшли до брами. Підійшла якась жінка і стала говорити: «Ви всі москалі, давайте я вас сфотографую, як вас Москва виставила на захист своєї церкви». Ми сказали, що не боїмося і будемо стояти до кінця, тоді вона відступилася.
Ми там стояли, аж доки нашу церкву не опечатали. Відчували розпач і жах, бо як таке може бути в цивілізованій країні, щоб у людей захопити храм. Тих, що голосували за перехід громади, я в житті жодного разу навіть у Бориславі не бачив, не те що в церкві. І вони голосують за перехід громади…
Багато хто мене підтримує. Одна моя подруга сказала: «Не переживай! Так, як сьогодні, не буде завжди. Люди заспокояться. І яка різниця, в яку Церкву ти ходиш, якщо ти просто хороша людина».
Можете писати відкрито, що вам це розповів Матвій Кутинський. Я не боюся. І навпаки, тим друзям, які дійсно мене підтримують, сказав, що в мене попросили про інтерв’ю, і я дуже радий. А вони зацікавилися і сказали, що їм уже хочеться почитати: «Ми розуміємо, що ти наш друг, і тебе травлять у школі буквально ні за що — за те, що ти просто віриш у Бога і ходиш у ту Церкву, в яку хочеш ходити. Але це твоє конституційне право, яке ніхто не має відбирати».
Мені сподобалося, що мою думку хочуть почути. Можливо, в якихось інших дітей є такі самі проблеми, і вони з мого прикладу щось винесуть.
Хочеться донести до людей, які піддаються зовнішньому впливу й думають, що «московська церква допомагає росіянам і молиться Путіну»: ні, ми молимося до Бога, за свою державу та свій народ, за мир і перемогу.
Потрібно молитися за тих, хто сьогодні на фронті захищає нас і нашу державу, а також за людей, які піддаються зовнішньому впливу, щоб вони укріпилися у вірі та забули про те погане, що їм про нас сказали. Ми стоїмо в своїй Церкві, в яку ходили наші діди та прадіди, в яку прийшли самі, за потягом серця.
Господь каже: «Завжди люби ближнього свого, як самого себе». Тому наступне я скажу для тих, хто чує в свій бік образи, якісь некультурні слова: просто забудьте це все. Помоліться, щоб Бог простив цю людину, бо не знає вона, що робить. Я нещодавно прочитав одну фразу, здається, святителя Іоанна Златоуста: коли сміються з вашої віри, то моліться за ту людину, бо в день Страшного Суду їй буде не до сміху. Я розумію, що ця фраза звучить досить грізно, але ж це є правда.
Я намагаюся пам’ятати слова Господа Ісуса, Який говорив: Мене гнали і вас будуть гнати (Ін. 15, 20). Церква Христова була і буде гонима, тож не варто боятися випробувань, не варто розчаровуватися, коли у вас відібрали храм, адже Церква — це не лише стіни, а насамперед люди. Як казав один наш митрополит, вони можуть забрати стіни, але вони не заберуть у нас віру в Бога.
До того ж, нам не треба дивитися на гріхи інших, а думати про своє покаяння, бо всіх буде судити Бог, а не ми.
Хочу навести приклад князя Володимира Великого. Дехто каже, що він хотів хрестити Русь, просто щоб завести політичні зв’язки, але ж насправді саме завдяки йому ми сьогодні маємо християнську віру, не поклоняємось іншим богам. І приклад святого князя є показовим: кожна людина на своєму місці, незалежно від свого соціального статусу, може зробити щось для своєї держави, для своєї Церкви, для своїх рідних.
Кожен має право просто бути собою
Я по своїх друзях бачу, як ставлення батьків до навколишнього світу впливає на дітей.
Одного разу в літньому таборі зі мною трапилася неприємна історія. Ми з іншими дітьми сиділи та спілкувалися на різні теми, і одна дівчинка, здається, з Полтавської області, питає в мене:
— Матвій, а у вас у Бориславі вже всіх москалів повиганяли з церков? Бо у нас всіх по виганяли. Мені батьки кажуть, що вони там моляться Путіну, ходять до храму, аби носити гроші, щоб потім за ті гроші на нас летіли ракети.
Я зрозумів, що нічого не зможу тій дівчинці довести, а тим часом інша дівчина, з Івано-Франківської області, сказала:
— Дивно. У нас у селі люди ледь не билися за ту свою москальську церкву. Я б ніколи не могла подумати, що є люди, які хочуть туди ходити.
Я на це відповів, що вони йшли захищати свою віру, свою церкву, куди хочуть ходити (і мають на це повне право).
Вона сказала:
— Я бачу, ти такий самий, як і вони.
Я ці слова проігнорував.
А далі в таборі був конкурс, де обирали президента табору й кожен кандидат повинен був давати свої передвиборчі обіцянки. Мій друг балотувався і каже: «Треба написати, що ми позабираємо всі московські церкви та всіх москалів виженемо».
Я йому:
— А для чого це казати? Подивися, що написано на табличках, які висять на тих церквах. Там написано «Українська Православна Церква».
Звісно, на сцені той друг все ж таки озвучив свої думки, а я просто пішов із зали. Коли спитали, відповів, що не хочу слухати брехню.
У школі один хлопець пообіцяв спалити мою церкву (це було тоді, коли наш храм ще не захопили). Я йому на те сказав, що тоді він спалить і державний прапор, який висить над нашими воротами. Інші діти говорять, що «з Матвієм не будуть дружити», бо він з «москальської церкви».
Звісно, таке ставлення дуже неприємне, інколи просто не хочеться ходити в ту школу. Але день іде за днем, злість спадає, я це все забуваю і стараюсь простити тих людей. Хоча це дуже важко, коли за спиною тебе обмовляють, а потім приходять до школи і дивляться з усмішкою: «Привіт, Матвій!»
Маю надію, що це колись скінчиться, але, певно, треба почекати декілька років, поки зміниться державна політика стосовно нашої Церкви. Можливо, наступні покоління зрозуміють, що кожен має право ходити в ту церкву, в яку він хоче, і просто бути собою.
А ми далі йдемо своїм шляхом і ніщо нас не відверне від дороги Божої.
Записала Ірина Дорошенко
