Цього року на престольне свято в київському храмі на честь Трьох святителів уперше служили літургію з частковим вживанням української мови. І чомусь навіть анонс цієї служби спричинив у соцмережах шалену критику.
Тож, чи дійсно є необхідність перекладати богослужіння?
Про це говоримо з настоятелем Трьохсвятительського храму священником Святославом СЬОМАКОМ — викладачем богословських дисциплін, публіцистом, перекладачем, членом Синодальної літургічної комісії УПЦ та очільником Свято-Василіївських курсів церковного уставу та основ літургіки.
Дуже дивно стояти на службі три години, а потім щось дізнаватися про цю службу з якихось інших джерел
— Отче, перш ніж говорити про ініціативу перекладу богослужіння, хочеться запитати: а які ваші «особисті стосунки» з українською?
— Усе органічно: це моя рідна мова.
Я народився в україномовній родині, закінчив українську школу під Києвом, говорив українською навіть навчаючись у тоді ще російськомовному КПІ, ходив до храму разом із такими ж людьми, що спілкувалися і українською, і російською, і суржиком.
До того ж, мій дідусь був гармоністом і баяністом, і після його смерті залишилася гармошка. Я самотужки опанував гру, і це наповнило значний шматок мого дитинства та юності. А що можна грати на гармошці? Власне, я грав усе підряд, включаючи хіти «Beatles» та «Europe», але основа — це українські народні пісні, особливо козацькі. Тож фактично я на них виховувався, в них виливав свій хлопчачий сум, із них черпав і радість. Я й досі граю, це нерозривна частина мене.
Також я давно люблю бандуру, слухаю записи Національної заслуженої академічної капели бандуристів України і якось потроху переходжу зі статусу слухача у статус виконавця.
Хай це не дуже по-ісихастськи прозвучить, але пісня й молитва пов’язані. І часто мелодика народних пісень органічно породжує мелодику богослужбових піснеспівів народу.
Це можна побачити на різних прикладах. Зокрема для мене очевидним є потужний вплив української народної пісенності на києво-печерський розспів (можливо, вплив взаємний). Саме тому під лаврський спів інколи можна ридати, а інколи — навприсядки танцювати (не в храмі, звісно ж). Але оці віками сформовані музичні ходи здатні зачепити в людині тонкі емоційні струни, підхопити її та перевести її переживання з чисто емоційної сфери у молитовну.
Коли перекладав українською Військовий требник, я, мабуть, разів зі сто прослухав кант «Через поле широкеє». На фронті якраз були особливо складні часи, це все переживалося дійсно болісно, складно, але й комплексно: молитва, музика, мова — це все стало разом і ніби поєднало наше минуле з теперішнім, продовжуючи нашу історію.
З богослужінням я також пов’язаний із самого дитинства. Довелося побути й пономарем, і читцем, і хористом, і регентом. А потім так склалося, що це все стало фактично моєю професійною діяльністю — я служу, викладаю церковний устав, знаходжу в церковних службах і скарби, і недоліки, і мені дуже хочеться цими скарбами ділитися, розкривати людям цю красу і велич.
Тому питання перекладу служб для мене не якийсь церковно-політичний момент, а те, що дійсно веде до розуміння богослужіння, можливості повніше сприймати його. Хочеться, аби служба виконувала свою функцію, а не лише слугувала певним благочестивим фоном.
— Яку саме функцію ви маєте на увазі?
— Одна з функцій словесного богослужіння — це освячення часу людського життя.
Богослужбова структура побудована таким чином, що кожен текст можна «прив’язати» або до якогось дня року, або до якоїсь точки в Пасхальному колі богослужіння, або до дня тижня, або ж до конкретного часу впродовж дня.
Євхаристія виводить нас у Вічність, всі інші служби — це літургія часу, його освячення. Таким чином ми робимо все наше земне життя дороговказом до Вічності, до Небесного Царства.
Інша функція богослужіння — просвітницька. Ми під час служби чуємо історію про якісь свята, події, причому розповідають нам про це поетично і навіть мелодично. Це все долучає нас до священного простору певного свята.
Дуже важливо, щоб богослужбові тексти були зрозумілими, щоб ми про свято дізнавалися не зі статей в інтернеті, не лише з проповіді священника, а й із самої служби. Бо дуже дивним є стояти на службі три години, а потім щось дізнаватися додатково про це з якихось інших джерел.
Більшість із тих, хто ратує за переклади, знають церковнослов’янську навіть краще за тих, хто хоче на ній залишатися
— Неодноразово чула таку думку: якщо хочеш краще розуміти службу, вчи церковнослов’янську.
— Це те саме як сказати: хочеш користуватися смартфоном — вчи С++. Хочеш жити у приватному будинку — не завадить вивчити електротехніку та основи термодинаміки. Хочеш читати Біблію — вчи іврит і давньогрецьку. Ніби й слушно, але ж чи всі так роблять?
По-перше, перекладаючи церковні служби украïнською, ми це робимо не для того, щоб сподобатися владі, догодити ПЦУ або реабілітуватися перед тими, хто до церкви не ходить, але для кого ми все одно будемо «московськими попами», тільки «перефарбованими». Наша мета — допомогти, дати можливість читати Святе Письмо, молитися і служити украïнською всім, хто прагне цього заради Бога і свого духовного життя.
По-друге, зовсім не йдеться про відміну чи заміну церковнослов’янської. Ми не хочемо забрати (певно, саме цього бояться ті, хто ратує за вивчення церковнослов’янської) — ми хочемо дати, тобто додати ще одну богослужбову мову.
І треба сказати, що більшість із тих, хто ратує за переклади, знають церковнослов’янську навіть краще за тих, хто хоче на ній залишатися.
Часто нам кажуть, що церковнослов’янська — це мова «свята», «ідеальна», що в ній немає матюків, і це проголошується як аргумент на її захист. Звісно, в богослужбових текстах не буде матюків. Але в розмовній мові наших предків вони були, та й у наших церковних книгах щось подібне зустрічалося.
Будь-яка мова змінюється, розвивається, і певні слова, які в церковнослов’янській мають звичайне значення, з плином часу в сучасних мовах набрали більш брутального сенсу. Тож їх поступово прибрали з богослужбових книг, адже вони стали звучати як лайка. (Досвідчені клірошани можуть пригадати випадки вживання таких «архаїзмів».)
Це зараз не критика мови як такої. Я просто намагаюся сказати, що ті, хто ідеалізує церковнослов’янську, все ж недостатньо повно уявляють її.
Також ми часто бачимо й недоліки при перекладі з грецької на церковнослов’янську. Скажімо, в Євангелії від Марка (Мк. 15, 23) є фрагмент, де Христу, розіп’ятому на хресті, дають пити «есмирнисмéно вино», тобто вино, змішане зі смирною. Це просто неперекладене грецьке слово ἐσμυρνισμένον.
Або інший епізод: Ін. 21, 7. Коли апостоли рибалять на Тиверіадському озері, а воскреслий Христос стоїть на березі, учні Його впізнають — і тоді Петро кидається у воду і пливе до Нього. Там говориться, що апостол перед цим «епендитомъ препоясася, бе бо наг». Яким таким епендітом? Це теж просто не перекладене грецьке слово.
Або знамените «Яко Христос воскресе, никтоже да не верует» у третьому недільному ексапостиларії. Подібних прикладів дуже багато, і це теж до того, що не варто церковнослов’янську ідеалізувати.
Звісно, добре, якщо людина її вивчить. У нас на курсах церковного уставу ми вивчаємо Типікон та інші книги на основі саме церковнослов’янських текстів. Намагаємося дати хоча б початкові знання цієї мови, це обов’язково. Як лікар не може не знати основ латини, так і уставщик не може не знати церковнослов’янської. Але то лікар, уставщик або клірошанин. Проте навряд чи пацієнт, який приходить до лікаря, також повинен знати латину, щоб прочитати рецепт.
Так і тут. Добре, коли люди знають церковнослов’янську. Але змушувати всіх її вивчати лише для того, щоб трішки краще зрозуміти богослужбові тексти, — це, на мій погляд, накладання непосильних тягарів.
Церковнослов’янська — це наш спільний знаменник із Польською, Сербською, Болгарською, деякими іншими Православними Церквами. Це, можна сказати, наша прамова. Проте будь-яка мова розвивається, і хоча деякі сучасні слов’янські мови пов’язані з церковнослов’янською, однак дистанція між ними збільшується, тож, із плином часу церковнослов’янська ставатиме дедалі більш незрозумілою.
Це мова літературна. Ми її любимо і знаємо, ми нею послуговуємося, але прагнемо додати богослужбові тексти також і тією мовою, якою люди в Україні справді користуються в побуті — щоб зменшити дистанцію між людиною і текстом.
А ще — щоб уникнути однієї трагічної логічної помилки.
Що святіше: дар чи жертовник? У Старому Завіті, як бачимо з Мф. 23,19, святим був жертовник. Він був єдиний на весь світ і освячував собою різні жертви. А в Новому Завіті навпаки: Жертва — одна, і це Сам Спаситель, а жертовників багато — в кожному храмі. Кожен престол, чаша чи інший священний предмет — священні не самі по собі, а тому, що мають відношення до євхаристичної жертви.
Так і молитва наша не робиться сильною і святою від того, що проголошується «святою мовою» (а то справді може вийти, що ми Псалтир бісам читаємо, бо вони, мовляв, вірують і трепещуть). Навпаки, коли люди щиро моляться, то і вони освячуються, і світ навколо них, і мова їхня робиться святою.
Наш маленький домовий храм — чудове місце для вдосконалення перекладацького процесу
— Ви берете безпосередню участь у перекладі богослужбових текстів. Розкажіть про свою роль у цьому процесі.
— Починалося з малого. Спочатку уставщик Іонинського монастиря архімандрит Спиридон (Письменний) заснував товариство імені М.Скабаллановича, яке почало видавати книжечки з перекладом святкових служб.
Ці книжки призначалися для того, щоб люди могли їх або почитати вдома, або використовувати під час богослужіння і розуміти, про що саме зараз читають чи співають. Містилися в них і богослужбові коментарі. Я підтримав ідею та брав участь у друкуванні та розповсюдженні цих книжечок.
Потім назріла потреба робити переклади служб українською. І тут уже мені довелося й перекладати.
Перед повномасштабною війною ми разом із невеличкою командою перекладачів та редакторів із Києва та Волині встигли підготувати дві книжки: «Різдво Христове» і «Пасха». Потім через війну процес призупинився. А вже під час війни мені, як учаснику Синодальної літургічної комісії, довелося працювати над текстом та оформленням Військового требника.
Був величезний попит на те, щоб перекласти ці тексти українською, до того ж зробити це досить швидко. Тому за справу взялися ми з дружиною (вона професійна перекладачка та літературознавиця). Ми використовували тексти, які вже існували в українському перекладі, та намагалися їх покращити.
Я ставив собі за мету не робити кальку з церковнослов’янської, а створити саме український текст, який далі житиме в україномовному середовищі. Тому постало питання не лише про пошук відповідних слів, а й про заміну певних конструкцій, які прийшли до нас з грецької мови і в українській виглядають дуже неприродно, бо ми так не говоримо.
Скажімо, вираз «яко Благ и Человеколюбец». Зі словом «Человеколюбец» завжди складно, бо якщо перекласти його як «чоловіколюбець», то виходить як мінімум звуження змісту. Господь усіх людей любить, не лише чоловіків.
«Людинолюбець» — таке слово дійсно є в українській мові, але в житті ми його навряд чи почуємо. Тому я взяв на себе певну сміливість переформулювати цю фразу: «Благий та Люблячий Бог».
Розумію, що це, можливо, теж не найбільш вдалий варіант, але в тому й справа, що україномовний корпус богослужбових текстів зараз лише формується, а ті переклади, які є, треба оновлювати, робити більш сучасними та живими.
Разом із тим переклади треба апробовувати. Треба з ними послужити, помолитися, розспівати, почути думку людей, і тоді, можливо, покращити. Таким чином виходить соборний процес перекладу, і він може бути тривалим. І наш маленький домовий храм — чудове місце для вдосконалення перекладацького процесу.
— Коли у вас на парафії розпочалися служби з використанням української?
— Під час повномасштабного вторгнення. І в нас на парафії, і в цілому в Церкві попит на українську мову за богослужінням збільшився. Ми почали читати українською Апостол та Євангеліє, деякі єктенії та молитви.
Апостол сам по собі — дуже непросте читання. Риторичні побудови та словесні конструкції апостола Павла достатньо складні для сприйняття навіть візуально і в перекладі, а церковнослов’янською мовою та ще й на слух зрозуміти їх зовсім важко. Тому ми стали читати зрозумілою мовою, щоб не лише слухати, а й чути.
Владика Іона підтримав цю ініціативу, і на першій літургії, яка була оголошена як українська, досить великі частини служби — і читання, і єктенії, і деякі молитви — звучали українською. Поступово хочемо повністю служити літургію та інші служби українською.
Водночас залишимо в себе на парафії й церковнослов’янську — і тому, що це бажання частини парафіян, і тому, що елементарно немає адекватних перекладів усіх богослужбових текстів.
Це, дійсно, серйозна проблема, тому що змінні молитвослів’я, які звучать раз на рік або раз на вісім тижнів (тексти Октоїха, Мінеї) — це величезний обсяг перекладацької роботи, а наявні переклади часто недосконалі. У цьому разі можна говорити про поєднання двох мов: скажімо, незмінні тексти Служебника та Часослова звучатимуть українською, а гімнографія Октоїха, Мінеї та Тріоді — церковнослов’янською. Таке поєднання, до речі, дуже часто використовується в інших Помісних Православних Церквах.
Ця перша літургія, про яку ви запитали, була цікава, хвилююча. І я вкотре побачив, що це має право на життя.
— Що вам сказали ті, хто був присутній? Якими були їхні враження?
— Був дуже радий почути зауваження від духовенства, наших парафіян та хористів. Утім, у нас майже після кожної служби відбуваються обговорення якихось елементів, слів, невдало перекладених виразів. Дякую Богові, що зібралася община людей, небайдужих до текстів. Запрошуємо до нас й інших небайдужих!
Особливо цінним для мене був відгук однієї з наших парафіянок, яка зауважила, що тепер, коли у службі були такі великі фрагменти українською, вона відчувала, як молитовний потік її підхопив, і вона не перекладала подумки текст знову на звичну церковнослов’янську, а почала молитися вже українською, напряму. Це було для неї досить цікавим враженням. Таким свідченням вона немов спростувала закиди щодо того, що українська начебто не може бути мовою молитви.
Молитва — це ж не текст, якщо вже виходити за межі філологічної дискусії. Це внутрішній процес, і він може відбуватися взагалі без слів. Молитва — це стан спілкування з Богом, мова — лише шлях до цього стану. Тому молитися можна будь-якою мовою чи навіть без мови.
Апостол Павло каже: краще скажу п’ять слів своїм розумом, щоб і інших навчити, ніж десятки тисяч слів незрозумілою мовою.
Я добре розумію тих, хто виховувався на церковнослов’янській і звик молитися нею. Не скажу, що сам у молитві повністю перейшов на українську, ні. Обидві ці мови я сприймаю як мови молитви, і для мене це абсолютно органічно, внутрішніх перепон немає. Але людей, які щойно прийшли до Церкви і, скоріш за все, не знають церковнослов’янської, можливо, не варто примушувати вивчати спеціально аж цілу стародавню мову з надскладною граматикою.
Прихильники церковнослов’янської сьогодні сперечаються зі святими Кирилом та Мефодієм
— Чи регламентується богослужбова мова Євангелієм, канонами чи пунктами Уставу?
— Коли нам кажуть, що ми відступаємо від «канонічної мови», то це просто людська необізнаність. Я не зустрічав такого церковного канону, який би регулював саме богослужбову мову, і буду вдячний, якщо мені на нього вкажуть.
А взагалі давайте поміркуємо. Євангеліє від початку благовіствувалося в єврейському середовищі, проте Христос, коли проповідував, говорив не на івриті, а розмовною мовою свого часу — арамейською.
Усі 12 апостолів та більшість із 70 апостолів були євреями, але ми маємо Новий Завіт, який увесь написаний грецькою. Грецька для євреїв була чужою, навіть мовою завойовників, але апостоли у своїй проповіді не прив’язувалися до священної давньоєврейської мови, а писали грецькою. Причому не літературною мовою Гомера та Евріпіда, а койнé — розмовною грецькою.
Потім грецька на довгий час стала основною мовою богослов’я на Сході, а в Західному світі трішки пізніше такою стала латина. І в надрах Західної Церкви з’явилося хибне уявлення, що читати Святе Письмо та звершувати богослужіння можна лише якоюсь із цих священних мов: давньоєврейською, давньогрецькою або ж латиною.
Саме з цим уявленням полемізували брати-просвітителі Кирило та Мефодій. Вони проповідували мовою того народу, до якого йшли, а не латиною, як папські місіонери. Тому й покликано було до Моравії саме їх. Оскільки Моравія вважалася «канонічною територією» Риму, то у Святого престолу з’явилися до святих братів певні запитання і папа Климент викликав їх до Риму.
Дорогою у Венеції відбувся так званий Венеціанський диспут — коли Костянтин Філософ (майбутній рівноапостольний Кирил) сперечався з прихильниками цієї так званої триязичної єресі. Його житіє наводить такі його слова: «Хіба Бог не посилає дощ однаково для всіх? Або ж сонце не світить усім і всюди? Чи не всі дихаємо однаково повітрям? Тож як не соромно вам визнавати лише три мови, а решту племен народів вважати сліпими і глухими? Поясніть, ким ви вважаєте Бога: безсильним, що не може дати [Свого одкровення іншими мовами], чи жадібним, що шкодує давати?»
Звісно, це аргументи не так догматичні, як полемічні, але ж їх наводив один із авторів слов’янської азбуки та церковнослов’янської мови!
До речі, Римський папа тоді погодився з цією позицією й дав добро на проповідь мовою тих народів, до яких ішли брати Кирило та Мефодій, а Мефодій взагалі повернувся з Риму єпископом.
Виходить, що святі брати, яких ми вважаємо засновниками церковнослов’янської мови, відстоювали фактично саме ті позиції, з якими зараз прихильники церковнослов’янської мови сперечаються! Хіба вони переклали слов’янським народам богослужбові книги для того, щоб ми через тисячу років знову наступали на ті самі граблі?
Християнство не застаріло, Христос завжди один і той самий, а всі святі проповідували про злободенне, відповідали на питання, які безпосередньо тоді перед ними виникали. І якщо ми змусимо всіх вивчати візантійську культуру й церковнослов’янську мову, то цим сповільнимо шлях вірян до богопізнання, змусимо їх замість головного вивчати спочатку другорядне.
Це якийсь дуже фарисейський шлях, який часто завершується тим, що людина так і не доходить до головного, лишаючись у площині суворих приписів, благочестивих легенд та простих відповідей на складні запитання.
Полемізуючи з відомим богословом ХХ століття, можна сказати, що для того, щоб бути християнином, необов’язково бути греком.
Ми можемо поглянути на приклад інших Помісних Православних Церков: більшість із них служать або взагалі своєю сучасною національною мовою, або принаймні поєднують її з церковнослов’янською. І це досить робоча схема, яка зберігає поетику і традицію, та водночас дає людям зрозумілі тексти.
Дуже поважаю ентузіастів відродження київського ізводу, але не можу віднести себе до його прихильників
— Є міф, що в УПЦ начебто заборонено служити українською.
— Немає такої заборони. Навпаки, є низка дозволів, якими, на жаль, не користувалися.
1921 року на Синоді єпископів України було постановлено: якщо громада не менш ніж двома третинами голосів хоче служити українською, то люди мають на це право. Звісно, йдеться про релігійну громаду, а не територіальну. Постанови цього зібрання були «верифіковані» патріархом Тихоном. Для тих, хто захоче цей факт перевірити, уточню, що це не той собор 1921 року, який відбувся в жовтні та установив створення УАПЦ. Згадане мною зібрання відбулося раніше — у травні.
Потім ці постанови було підтверджено в 1922 році Київською нарадою єпископів, духовенства та мирян. Уже в 1991 році це положення ще раз підтвердив Собор УПЦ.
Зовсім нещодавно, наприкінці 2023 року, на зібранні духовенства Київської єпархії Блаженніший Митрополит Онуфрій, відповідаючи на запитання, знову наголосив: у нашій Церкві немає заборони на вживання української мови за богослужінням.
— Чимало розмов сьогодні точиться і про так звані «ізводи» — київський та московський. Тривають суперечки, який із них більш доречний. На вашу думку, що краще: перекладати богослужіння чи запроваджувати вживання київського ізводу церковнослов’янської?
— Вийшло так, що в мене була можливість тісно познайомитися з богослужбовою традицією Болгарської Православної Церкви. І це мене дуже надихнуло, тому що, по-перше, я наочно побачив, що церковнослов’янська — це староболгарська. Тобто дуже схожа на сучасну болгарську. По-друге, я помітив, що незважаючи на її зрозумілість, болгари все одно переклали богослужіння.
Мовна проблема там уже не стоїть, бо богослужбові книги використовуються як церковнослов’янською, так і болгарською. А, скажімо, похвали Великої суботи взагалі перекладено у віршованій формі ще наприкінці XIX століття трьома видатними літературними діячами Болгарії (кожен переклав по статії), і ці похвали тепер співаються всенародно у всіх храмах.
До речі, першу статію перекладав письменник із псевдонімом Змей Горянин, тобто буквально – «Лісовий Змій», або ж «Змій Горинич». Виглядає як анекдот, але сам переклад чудовий.
Проте церковнослов’янська у них звучить інакше, ніж у нас, бо в болгар своя фонетична традиція. Так само є російська фонетична традиція. І так само існувала українська. Українська вимова церковнослов’янського тексту — це і є так званий київський ізвод.
Чудово ілюструє цю відмінність слово «хлѣбъ», оскільки літера «ять» звучить по-різному в усіх трьох згаданих традиціях. На їхній основі сформувалася сучасна вимова цього слова: «хліб» — в українській, «хлеб» — у російській, «хляб» — у болгарській.
Коли ми читаємо, приміром, вірші Шевченка за мотивами псалмів, чи тексти концертів Бортнянського, то бачимо, що там церковнослов’янська, але не та, до якої ми звикли, а «більш українська».
Або класика жанру — вірш Григорія Савича Сковороди:
Всякому городу нрав і права,
Всяка імієт свой ум голова.
Ми бачимо, що тут мова українська, і в той самий час «імієт» — слово для нас фонетично незвичне. Це через те, що третя літера, знову ж таки, була «ять».
А українські старовинні релігійні канти! А колядки!
Помишляйте, человєци, всякий час о смерті,
Скільки б не жив на цім світі – треба буде вмерти.
О багацтві і розкошах всігда помишляєш,
Коли прийде смерть по душу – ти того не знаєш.
Видно, що це українська, але з величезною кількістю слов’янізмів, у яких відображено саме українську фонетичну традицію.
Зараз активізувалися розмови про те, як воскресити київський ізвод, витіснений у синодальну епоху. Це дало б можливість використовувати церковнослов’янські книги, але деякі літери ми вимовлятимемо по-іншому, і текст звучатиме більш властиво для української мови.
Дійсно, в синодальну епоху відбувалася активна мовна експансія. Книжки мали використовуватися лише ті, що видавалися синодальною типографією, а не нашою, лаврською. Київська вимова теж не віталася, і в центральних та східних регіонах України практично зникла. Тому можна зрозуміти сьогоднішнє бажання і прагнення цю вимову воскресити.
У Церкві має бути різноманіття. Я переконаний, що будуть парафії, де схочуть служити виключно сучасною українською мовою. Залишаться й ті, що зберігатимуть церковнослов’янську, на якій вони виховувалися. Хтось перейде на київський ізвод, а найбільше, мабуть, буде тих, що поєднуватимуть різні практики.
Дуже поважаю ентузіастів відродження київського ізводу, але не можу віднести себе до його прихильників. Може, помиляюся, та мені здається, що це вже явище історичне. На заході Україні цей ізвод звучав і звучить досі, а в центрі та на сході його відновлення буде дещо штучним.
Київський ізвод може мати сенс там, де важливо знайти компроміс. Наприклад, одній частині парафіян ріже вухо звучання московського ізводу, а інші категорично хочуть зберегти церковнослов’янську мову.
Також використання київського ізводу може бути компромісом для хору. Духовенству та читцям легше перейти на українську, бо вони мають справу лише з текстами. Тоді як перекласти солідний корпус нотних партитур — нелегка задача. Та й звучання московського ізводу церковнослов’янської не дуже поєднується зі звучанням української — доводиться весь час «перемикатися» між вокальними позиціями. Це втомлює. Ось тут київський ізвод може бути доречним: фонетика буде українською, а ноти – тими самими.
На моє глибоке переконання, зараз більш актуально напрацювати гарні переклади, створити богослужбові тексти сучасною поетичною українською мовою.
У перспективі використання сучасної мови за богослужінням має породити й нові наспіви, органічні саме для неї. Цеглинки цих наспівів, як ми згадували на початку, є в лаврському розспіві.
Просто поставити слова у природному порядку — і текст одразу стане вдвічі зрозумілішим
І ще одне. Богослужбові візантійські тексти завжди поетичні. Більшість книг Старого Завіту поетичні за формою, проте під час перекладу їх на церковнослов’янську пріоритетом було зберегти зміст. Фактично був зроблений підрядник (не той, що «подрядчик», а той, що «подстрочник») — максимально близький до оригіналу переклад, що зберіг порядок слів, граматичні конструкції, а часто ще й лексику оригіналу.
У цьому ще одна причина незрозумілості церковнослов’янських текстів: в оригіналі використовувалися різні неочевидні метафори, перестановки слів, і виходить, що церковнослов’янський текст сам по собі малозрозумілий, бо мало того, що звучить мовою, яка зараз не використовується, так там ще й непрямий порядок слів. Це дійсно буває важко зрозуміти, особливо на слух.
Саме тому інколи можна переформулювати навіть якийсь церковнослов’янський ірмос — просто поставити слова у природному порядку, і він одразу стане вдвічі зрозумілішим.
Дуже важливо працювати над тим, щоб українські богослужбові тексти не були сухими, щоб у перекладах зберігся високий стиль. Цьому може допомогти красивий, милозвучний, високий поетичний переклад, який справді надихатиме.
Наша гімнографія понесла велику втрату, коли під час перекладу з грецької зберігся зміст, а поетику було втрачено. На моє глибоке переконання (до речі, таку ж думку висловив і один із дияконів, що спробував послужити українською мовою) цю поетику та ритмічність слід повернути.
Церковнослов’янська для нас звучить піднесено. Ми не розмовляємо нею в побуті, для нас вона сповнена архаїзмів і старовинних конструкцій. Але не менш піднесено звучить і Гомерова «Іліада» в перекладі — зокрема тому, що є ритм.
Ми не хочемо змушувати священника на службі читати віршики, але поетичність та ритмічність — саме ті інструменти, що надавали «високого штилю» богослужбовим текстам. Цими засобами користувалися Іоан Дамаскин, Косма Маюмський, Роман Мелод, псалмоспівець Давид.
Сучасні автори теж цим користувалися. Наприклад, композитор, перекладач та сповідник П.П. Мироносицький склав віршований акафіст Божій Матері на честь Її ікони «Відрада та утішання», а патріарх Сергій (Страгородський) — віршований канон на честь Її ж таки Боголюбського образу (надрукований у липневій Зеленій Мінеї другим каноном на утрені).
Українські богослужбові тексти також можна зробити високими й піднесеними, і для цього не треба винаходити нічого нового — просто йти тим самим шляхом, що й усі великі гімнографи.
— Чи дійсно запровадження україномовного богослужіння сьогодні на часі? Адже й без того чимало стресів та змін, у людей земля буквально пливе під ногами.
— Так, зараз страшний час, час горя і втрат, кризи, переосмислення й переоцінки всього. Переміни — це тривожно й непевно. Нам кажуть: ви перевзулися, перефарбувалися, ви прогинаєтеся, ви розхитуєте човен, ви підриваєте підвалини…
Люди звикли вважати Церкву осередком стабільності, чимось таким, що ніколи не змінюється, але ототожнили цю стабільність не з Христом, а з зовнішніми формами. І в цьому наша велика помилка.
Ми ладні пересваритися і проклясти одне одного лише за те, в який бік водити хресні ходи, скільки разів співати «Алилуя» і якою мовою славити єдиного Бога. Хіба це не трагедія? Хіба це гідний результат тисячолітньої історії християнства на Русі?
Треба розуміти: тривалий час саме мова богослужіння була основним зовнішнім маркером, що відрізняв УПЦ від УПЦ КП та УАПЦ. Люди зробили з цього свої хибні висновки, але рано чи пізно цю хибність треба виправити заради цих самих людей, заради того, щоб ми не лишалися на рівні свіфтівських суперечок про те, з якого боку правильніше розбивати варені яйця.
Час перемін і кризи — це завжди й час можливостей. Мені дуже хочеться, щоб люди прочитали цей текст і трішки менше хвилювалися. Усе нормально, все добре. Відбуваються цілком природні, нормальні, хороші еволюційні процеси. Ми в жодному разі не зневажаємо Бога, старанно і з молитвою перекладаючи служби та молячись Йому рідною мовою. Дивно й думати про таке.
Зміни та адаптації — ознака життя. Будь-який живий організм на землі змінюється. Незмінність притаманна тільки неживому, або ж у Вічності.
У церковній історії ми також можемо спостерігати періоди застою, коли зовнішні форми не змінюються, богослов’я не розвивається, і це обертається стагнацією, занепадом і зокрема малою кількістю святих, прославлених у цей період. Але знаходимо й періоди інтенсивного розвитку: часто це якраз складні для Церкви часи.
Наскільки інтенсивно Церква розвивалася в IV столітті — це був золотий вік святоотецької писемності! Святитель Василій Великий, іменем якого названо наші курси, перебував на чолі цього процесу. Він і літургію написав, і чин освячення води склав, і чернечі правила сформулював, і богословську базу для Вселенських Соборів розвинув. І ще багато чого створив, і йому весь час доводилося бути новатором. Аріани натомість спиралися на древню (трьохсотлітню) традицію та дуже до неї апелювали. Хто виявився правим — ми тепер бачимо.
І якби ж ми так розуміли церковнослов’янську мову! Але запитайте будь-кого, що значить «обаваемь обавается от премудра», чи ще щось подібне — навряд чи почуєте відповідь. Хоча Псалтир ми сумлінно читаємо роками й десятиліттями.
Нас виховували в тому, що традиція — це дуже добре; ми так віримо й так чинимо, як наші предки. Можна зрозуміти тих людей, яким складно, коли раптом щось змінюється. Але в Церкві весь час щось змінювалося.
Як виник і формувався церковний календар чи церковні служби? Їх хтось колись сів і написав. А що якби Василій Великий, Роман Солодкоспівець, Іоан Дамаскин, Кирило та Мефодій разом з іншими отцями спиралися лише на звичаї минулих літ і не «розхитували» церковний човен? Залишилися б ми без канонів і акафістів, без утрені й вечірні.
Процеси змін — це фактор, який показує, що Церква жива, що вона розвивається й рухається далі.
Старозавітна релігія зрештою перетворилася на юдаїзм з його нескінченною кількістю правил. Апостоли ж вийшли з юдейської традиції та продовжували проповідь християнства різними мовами в різних культурах і змінили світ.
В Євангелії від Марка звучать такі втішні слова Господа: Ідіть по цілому світі й усьому творінню проповідуйте Євангеліє. Хто повірить і охреститься, буде спасенний, а хто не повірить, осуджений буде. І такі ознаки будуть супроводжувати тих, хто повірив: Моїм Ім’ям виганятимуть бісів, говоритимуть новими мовами (Мк. 16, 15–17).
Ці самі слова цитував рівноапостольний Кирил у тому самому диспуті з прихильниками триязичної єресі. Фразу «говоритимуть новими мовами» він сприйняв не як те, що апостоли чудесним чином вивчать усі мови, а як те, що проповідь буде звучати новими мовами. І це може бути аргументом від Святого Письма на користь можливості використання інших мов, крім якихось певних сакральних.
Запроваджуючи богослужіння українською, створюючи переклади, ми жодним чином не заперечуємо ту традицію, яка склалася. Ми її не відміняємо й не прагнемо відмінити — ми її лише розширюємо, так само, як це зробили й інші Помісні Православні Церкви.
Сьогодні попит на україномовне богослужіння величезний. Люди з інших міст телефонують і просять надіслати їм відео з нашої літургії, а Військовий требник українською розлетівся, як гарячі пиріжки. Тож іще раз наголошу: ми не хочемо відмінити чи відібрати церковнослов’янську. Ми хочемо збагатити наше богослужіння ще однією прекрасною мовою.
Фото з особистого архіву священника Святослава Сьомака
