Ця стаття є також російською мовою: Густав Водичка: «В 90-х я был свидетелем начала всех церковных конфликтов»
Нещодавно на одній церковній конференції сивий митрополит сказав молодим учасникам: «Шкода мені вас. Ми росли в часи, коли Церкву гнали, а ви прийшли у спокійні роки. Тож тепер нам ніби як легше — ми це вже бачили, а для вас шок — те, що з Церквою відбувається».
Ми з владикою дуже згодні. Шок — саме те слово, яким можна передати враження від церковних розборок. Тому що приходили ми до храму не за цим і піти з храму тепер також не хочеться.
Через це ми й шукали зустрічі з Густавом Водичкою. Письменник, філософ, історик, блискучий оратор — він не лише розглядає в історичній перспективі суспільні процеси, що відбуваються в Україні, а й уміє пояснити з погляду минулого наше сьогодення.
А ще він на початку 1990-х працював у Раді у справах релігій при Кабінеті Міністрів (попередниця нинішньої ДЕСС) і знає, як не можна вирішувати в державі «релігійне питання».
Чому за такої кількості проблем перспективи для Церкви залишаються виключно позитивними, ми говоримо з нашим сьогоднішнім співрозмовником.
На плечах тих самих «бандерівців» виживала Московська патріархія
— Густаве, дозвольте розпочати розмову з особистого. Як мирянка, я почуваюся ніби в якомусь вакуумі. Держава, незважаючи на всі спроби до неї достукатися, таких як я, ігнорує й намагається змусити до потрібних їй дій священноначалля нашої Церкви. Священноначалля теж не пояснює, до чого готуватися, й залишає кожному самому вирішувати, як на що реагувати.
І разом із тим законодавство, над яким зараз працює Верховна Рада, має на меті обмежити у правах саме нас, простих людей. Бо якогось недільного дня ми прийдемо на літургію, а двері храмів будуть зачинені, бо суди вирішать, що релігійна громада має «молитовний зв’язок» з Московською патріархією.
Відчуття, чесно сказати — між молотом та ковадлом…
— І це нормально! Хтось із священників одного разу мені сказав, що якщо ви хочете побачити справжнього святого, просто подивіться на хрещеного єврея. Будь-який хрещений єврей — уже святий, його навіть канонізовувати не треба. Чому? Тому що для євреїв він уже чужий, а для православних він «усе одно» чужий. Що чи хто його тримає біля Хреста? Тільки Бог. Він — з Богом. І при цьому чужий серед своїх.
Якщо говорити про Церкву, то так, вся УПЦ зараз у такому стані. Коли для Москви ви «хохли та фашисти», а для певної частини нашого населення — «московські запроданці».
— Із цієї ситуації може бути якийсь вихід? Тому що жодного просвіту поки що не спостерігається.
— Давайте розбиратися. Візьмемо, до прикладу, ситуацію з автокефалією.
На початку 90-х я працював у Раді у справах релігій при Кабінеті Міністрів. Причому працював з усіма: з православними, з католиками, з греко-католиками, з протестантськими напрямками. Попав якраз на діяльність «Білого братства». І так сталося, що я був свідком початку всіх церковних конфліктів.
Як чиновнику мені доводилося читати літературу й заглиблюватися в історію питання, щоб мати змогу вести розмову чи дискусію. Бо приїжджаєш у відрядження — біля церкви стоїть труна з покійницею. З одного боку — греко-католики, з іншого — православні. І ті, й ті озброєні хто чим. Там дві сестри, а там два брати, і мати їхня в труні посередині. І всі сперечаються, хто має відспівувати покійницю. Виходжу з машини, на мене звідусіль наступають: «Ти начальник? Ану відповідай, чия має бути церква?» У такій ситуації треба було відразу діяти й говорити часто доводилося специфічною мовою.
Так от, знаєте, хто в ті роки був найзапеклішим противником української автокефалії? І за часів Радянського Союзу, і навіть після, категорично проти автокефалії виступав митрополит Філарет. Загальновідомий факт — він мріяв стати московським патріархом і після смерті патріарха Пимена саме його обрали місцеблюстителем. По суті ще один крок, і ти на патріаршому престолі. Але не склалося. З урахуванням його характеру (а він у нього жорсткий) та стилю управління митрополит Філарет не припав до двору, і його не обрали. Він тоді обурився: «Я сам себе в Україні патріархом зроблю».
Мало хто пам’ятає цифри радянської статистики, але я мав із ними справу. Так ось до перебудови, до того, як віруючим почали повертати храми, з усіх діючих церков у Радянському Союзі десь 55-60% залишалися на території України. І з них більшість — на заході Україні. Тільки уявіть, величезна країна, а православні храми збереглися лише в нас тут.
Зрозуміло, що цьому є логічне пояснення. Коли 1946 року сталінський режим змусив греко-католиків перейти у православ’я, деякі громади почали підпільно служити по квартирах. Храми влада або закрила, або зруйнувала, або ж переобладнала під музеї та інші пам’ятки архітектури. Однак ті церкви, що збереглися, були переповнені.
Треба віддати належне мешканцям Західної України — хоч і до православного, але до храму вони все одно ходили. Таїнства звершувалися, традиції зберігалися, а для влади закрити храм за такої кількості парафіян виявилося неможливо. Намагалися давити, але люди не поступалися.
От такий містичний та історичний курйоз — на плечах Західної України, умовно кажучи, тих самих «бандерівців» виживала Московська патріархія! Саме жителі Західної України своєю вірою, своєю побожністю, своєю культурою тягли все на собі. Не давали закрити храми — а це означає, що залишалися священники, було куди відправляти студентів семінарій, був постійний досвід співу, зберігалася регентська практика. Кадрова школа православ’я не завмирала.
Бо до перебудови священникам забороняли навіть проповідувати: відслужив службу, переодягайся в цивільне та йди. Навіть недільних проповідей не дозволялося виголошувати. Повністю була відсутня духовна література, Євангеліє взагалі не дістанеш. Одним словом, важкувато було.
Однак після розпаду Союзу в країні все руйнувалося, люди не знали, де працювати, як жити. На цій хвилі пішла гуманітарка в тому числі з Ватикану, й деякі сили почали швидко розхитувати ситуацію, щоб «повертати все на свої місця». І почалося.
Народ каже: «Хто йде до православної церкви, то всі комуністи, а хто в греко-католицьку, то справжні українські патріоти». Мені довелося поринути в це все — виїжджати на захоплення храмів, на суди, на скандали. Удома практично не сидів, весь час по гарячих точках.
Страшне, що робилося, але здебільшого ділили культові приміщення. Щойно поділили, одразу припинилися всі сутички. Тільки змагальний момент залишився: в кого скільки людей у неділю на службі. Тобто кого більше — «ваших» чи «наших»? Я спостерігав ці речі, дуже цікаво.
У результаті греко-католики повністю відновили кількість парафій — їх навіть стало більше, ніж було. Але й православних храмів залишилося достатньо. Тобто якимось чином православ’я там закріпилось.
І тут митрополит Філарет вирішив робити в Києві свою патріархію. Звідси, до речі, термін «УПЦ МП». До цього говорили лише УПЦ. Але щоби зіграти на своєму відділенні від Москви, Філарет став називати УПЦ «московським патріархатом».
Жоден монастир за ним навіть не смикнувся. Декілька храмів перейшли, й то на заході Україні. Ніхто спочатку його «Київський патріархат» взагалі не сприймав.
Я тоді перебував в УНА-УНСО і пам’ятаю цей дзвінок митрополита Філарета, який телефонував з проханням допомогти захопити в Києві Володимирський собор. Я ще тоді подумав, що це за «Митрополія», яка захоплює такий відомий храм, як Володимирський собор?
Потім бойовики УНА-УНСО на прохання Філарета захоплювали Лавру, але їм протистояли ченці. І стався казус. Філарет уже був практично в Лаврі, але зайти туди не наважився. Я навіть здогадуюся чому. А з ким йому було туди заходити? Не пішли за ним люди взагалі, ченці не пішли. З ким ти служитимеш на такому величезному сакральному просторі? І він вирішив, що Володимирського собору йому вистачить.
Поступово протистояння почало розростатися і розтяглося майже на 30 років.
УПЦ бравірувала тим — і абсолютно виправдано, — що «ми ортодоксальна Церква, і ми канонічні. А то неканонічні самозванці».
Зрештою дали томос. От тільки питання — кому?
Усі тепер хваляться, що українці нарешті мають канонічну автокефальну Церкву. Гаразд, а київська патріархія куди поділася? Де зараз патріарх Філарет? Адже він не визнає об’єднання. Мало того, каже: «Добре, мене ви бортанули. Але ви — ті, які зараз отримали томос і були висвячені мною, — з точки зору патріарха Варфоломія, всі ваші хіротонії незаконні. І ви, які не отримали нового висвячення, продовжуєте залишатися незаконними у законній Церкві». Це сам Філарет каже. Курйоз!
Той, хто увійшов служити до відібраного храму, для мене не священник
Яким є найголовніше питання для будь-якої віруючої людини?
Де ти будеш після смерті.
Бо де ти зараз, більш-менш ясно. Хтось м’ясник, хтось міністр, хтось бізнесмен, хтось військовий. Можна, звичайно, жити без Бога як атеїст, а можна жити в присутності Бога. І якщо людина обрала жити з Богом, вона з часом набуває особистого містичного досвіду. Кожен мирянин такий досвід має. Відповідно до цього досвіду людина для себе визначає: туди я йду, а туди не йду. Якщо виникає сумнів, з кимось радиться — з духівником чи з іншими православними.
Так чи інакше, в центрі життя кожної віруючої людини стоїть її душа та статус її душі в очах Бога. Головне — щоб душа спаслася. За спасіння душі люди готові віддати життя земне!
У зв’язку з цим — належати до канонічної Церкви, яку визнають усі, чи до кліру, який перебуває під сумнівом у православних — помилитися в цьому питанні для віруючого становить смертельну небезпеку. І ясна річ, що людина каже: «Вибачте, якщо в цій церкві я ставлю під сумнів порятунок власної душі, навіщо воно мені треба? Ці ігри в політику, або, тим більше, в бажання однієї людини побути патріархом…»
Давайте чесно — якби митрополита Філарета обрали московським патріархом, хіба він оголосив би себе патріархом київським? Звичайно, що ні. То невже в такому разі питання української автокефалії не постало б? Виникло би неодмінно! Без сумніву. Але вирішилося б за іншими правилами та іншим чином. Не показували б люди одне на одного пальцем: «Ви самозванці!» — «А ви кацапи, не патріоти».
Я майже впевнений, що без усіх цих складнощів у нас давно була б автокефалія, причому без погромів та захоплень церков.
— А тепер що робити?
— Коли я був чиновником, у нас фраза «згідно чинного законодавства» була визначальною. І ще рішення суду.
Те, що зараз відбувається, — повне беззаконня, порушення всього, що в Конституції написано. І розмови про те, що, мовляв, війна… Ну то й що, що війна? Закони більше не працюють?
Зараз не лише юридичні, а й людські норми зневажаються. Коли віряни в селі вкладалися в будівництво церкви — чистили цеглу, збирали метал на дах, будували… Стільки вкладено праці, щоб створити такий чудовий храм, а до них приходять і з цього храму виганяють.
Один мій знайомий, коли почалася повномасштабна війна, якраз ходив довкола світу на яхті й опинився у Франції. Так він покинув свою яхту, зібрав таких самих, як і сам, бажаючих воювати і приїхав сюди. Мобілізувався, а його відправили до тилової частини, звідки не виберешся. Яких тільки він не подавав документів! Але він знайшов спосіб звільнитися з армії, знову мобілізувався — щоб потрапити в бойову частину на «нуль», у саме місиво. Уявляєте, що це за людина? І це прихожанин УПЦ.
Він коли дізнався, що посягають на його храм, сказав: «Прийду всім морди наб’ю». І таких в УПЦ багато.
Люди навіть не бачать різниці між «громадою села» чи «громадою міста» та «громадою храму». Не розуміють, що храм належить громаді. Релігійна громада — це зовсім інший правовий супровід, інше право власності.
Більше того, чому я обурений? Мене треба було запросити на Раду міністрів, я б їм прочитав маленьку лекцію «Про безперспективність того, що ви робите».
Адже що таке громада у православ’ї зараз? Це священник, люди (його паства) і таїнства, які звершуються на богослужіннях. Колись храм і в ньому освячений престол були обов’язковими для того, щоб здійснювати обряди. Сьогодні це є необов’язковим.
Не пам’ятаю точно, коли з’явилися антимінси, але, хто не знає, це спеціальний плат, в який вшиті мощі святих, і на ньому звершується літургія. Тобто наявність храму для служіння літургії більше не потрібна. Зараз у кожного священника вівтар і храм просто під рукою. Більше нічого не треба. У будь-який дім він зайде і зможе звершувати відправи, і люди не залишаться без Причастя.
То виходить що? Ви відібрали у громади храм, забили його цвяхами. Або туди зайшов якийсь шахрай — іншого слова не знайду. Тому що той, хто увійшов служити до відібраного храму, для мене не священник. Який ти пастир, якщо користуєшся награбованим? Ти ж тут не будував, не працював. Знаєш заповідь «не вкради»? Так ти її порушуєш, не кажучи вже про Євангеліє.
І разом із тим, куди громада піде? У будь-яку хату! Зайдуть і там звершуватимуть богослужіння. Тобто громади та священники залишаться на місці — за рідкісним винятком. А отже, Церква житиме.
Тому те, що в релігійному полі зараз відбувається — це масштабна провокація. Для чого? Щоб посварити українців між собою. І те, як держава намагається діяти в релігійній сфері, викликає безліч питань. Вважаю, що досягти результату таким чином неможливо — лише поглибити проблему.
Ну, правда, що це таке — коли законну, всіма визнану Церкву заганяють у катакомби, а інша, «нібито» законна, складається з людей сумнівного походження: той хреститися не вміє, ті кричать «Слава нації, смерть ворогам»? І це де — у храмі!
А реформа церковного календаря — її точно зараз треба було робити? Що це за ситуація — коли ти вже не можеш зателефонувати своєму родичу й запитати: «Ми збираємося з тобою на Різдво?» Бо одні святкують 25-го, інші — 7-го. Уже й родичі між собою зчепилися — через календар, через Церкву, через війну, через усе, що тільки можна! Посварили армію з урядом, уряд із народом, народ із ТЦК… Якщо це задумав ворог, то ворог діє ефективно.
Ідеться не про ліквідацію УПЦ, а про пограбування УПЦ
— Як думаєте, чи не спричинить такий тиск на парафіян УПЦ якесь протистояння? Адже ми теж українці й не виносимо, коли нам диктують, до якої церкви ходити і як у Бога вірити.
— У тому-то й справа. Коли приїжджаєш в Європу, одразу видно, що до цього храму ще ходять люди, а ті вже стоять зачинені або в них ресторан облаштували. В Україні ж триває боротьба за храми.
Ми дивовижна країна анархістів, де кипить дуже насичене духовне життя. У нас є греко-католики, три православні церкви, католики, не кажучи вже про протестантські напрямки. Крім того, багато людей начебто й не вважають себе атеїстами, принаймні вірять, що Бог є, але в жодний храм не ходять. Ну, хоч так.
Ніхто у світі за культові споруди не б’ється — тільки в Україні озброєні люди приходять відбирати храми. Очевидно, саме тут точиться духовна боротьба ледве не планетарного масштабу. І разом із тим ми бачимо, що все намагаються звести до банального пограбування.
Зрозумійте, ідеться не про ліквідацію УПЦ, а про пограбування УПЦ.
Тому що ліквідувати Церкву неможливо. Це намагалися зробити ще в Римській імперії. Там тільки за те, що ти сказав, що ти християнин, уже належала страта. Або за радянських часів. Коли після розстрілу єпископа на його місце одразу висвячували наступного, а його знову заарештовували і на розстріл! І все одно знаходилися люди, які приймали єпископський сан. Вони навіть не встигали послужити. Але й за таких умов Церква вижила.
Якщо чесно, я не розумію, для кого ця наша з вами розмова. Ті, хто всередині подій, і так усе розуміють і бачать. Хто хоче пограбувати, відібрати чуже та пожити за рахунок награбованого, має якусь свою «правду» і теж знає, навіщо це робить. Хоча, мабуть, є й ті, хто поки що не розуміє.
Не заперечую, що в будь-якій структурі, і в церковній також, можуть бути зрадники чи ті, хто протистоїть офіційній владі. Але для цього існує контррозвідка, служба безпеки — щоб займатися такими питаннями.
Чи дадуть миряни відсіч? А в Євангелії що говориться з цього приводу?
Та й взагалі, віруючих — меншість. Решті все одно, куди ходити на водосвяття, аби гасла правильні були. Бачать когось у священницькому одязі, той кропить віничком направо і наліво, для них це і вся віра.
Раніше за часів козацтва поза вірою ніхто не міг залишатися. Ніхто! Ти або католик, або православний. Якщо ж протестант, ми з тобою взагалі не матимемо справи. Сьогодні ми живемо в іншому світі.
Але ви тільки уявіть, що хтось із бійців повернувся додому після поранення, побачив, що з його храмом таке відбувається, і в нього, як то кажуть, «зірвало дах». Він узяв та й пішов чинити опір, тим більше, не дай Бог, озброєний. Може таке бути? Авжеж. Когось уб’є чи покалічить. І як подадуть це ЗМІ? «Московські попи побили патріотів! Нас б’ють і калічать» От і вся відповідь на ваше запитання.
— Чи можна в цій ситуації навести лад?
— Дуже просто. Береться й виконується Конституція. Тоді на виклик приїжджають поліцейські, а озброєні люди незрозумілого походження не ходять попід храмами. Може зайти СБУ, заарештувати конкретних підозрюваних за конкретні дії проти держави Україна. І все.
Завжди треба діяти за законом. А якщо ми сьогодні на це заплющуємо очі, завтра на інше, тим дозволяємо творити що захочуть, а інших притягуємо до кримінальної відповідальності незрозуміло за що, це називається повна анархія. Хоча українці за природою анархісти, це правда.
— Повертаючись до того, з чого почали, скажіть, чи можемо ми, миряни, щось зробити на своєму місці? Чи від нас взагалі нічого не залежить?
— Знаєте, солдат в окопі не повинен думати про те, що діється на решті фронту. Він має стояти на своїй ділянці. Є сто метрів, у межах яких йому поставили бойове завдання, він там знаходиться і виконує свій обов’язок чесно.
Так само й ми. Якщо ви на своєму місці поводитесь як справжня православна людина і йдете за Христом, вам не треба бігати турбуватися за вашого єпископа (якщо він не впав у конкретну єресь, що вже всім буде очевидно). Не треба думати, чому від вашого священника пахне спиртним (може, він після літургії споживав Дари).
Не ближніх треба засуджувати, а собою займатися.
Це стосується всіх сфер життя. Якщо ти прокурор, поводься як прокурор, а не як ворог народу та всього живого. Якщо суддя — не будь суддею неправедним. Кожен має на своєму місці підводити своє життя до ідеалу.
Ідеали відомі всім, бо сто разів проговорені у шкільних підручниках, у дитячих казках, у книжках, у фільмах. І всі знають, як поводитися в тій чи іншій ситуації, абсолютно всі. І коли нас розстрілюють буряти, вони точно знають, що чинять злочин. Чи можуть вони не вбивати і не грабувати? — Можуть. Але вони цього не роблять сві-до-мо.
Вибачте, але навіть дурень здогадується, що не можна й близько підходити до церков, до яких ти не ходиш. Мені на думку не спаде припертися до протестантів і сказати: «Гей ви, чого тут протестуєте»? Або до мусульман вдертися: «Який Аллах Акбар?..»
Лишіть людей у спокої. Вони моляться, шукають у своєму житті моральний стрижень і сенс існування — і слава Богу. Нехай кожен прагне якщо не до ідеалу віри, то принаймні до того соціального ідеалу, який прийнятий в суспільстві в нас.
