31 січня 2024 року Україну сколихнула новина: 207 наших земляків, військових та цивільних, повернулися з російського полону. Радісна звістка прийшла і в родину нашого друга протоієрея Степана Яреми — після майже двох років (!) полону додому приїхав його брат Микола:
Братик наш повернувся з полону. Тільки що розмовляв з ним по телефону. Мати дочекалася! Вся наша родина дякує всім за молитви. Дай Боже, щоб усі полонені повернулись!
Ми розповідали історію отця Степана та його брата. А тепер знову зустрілися з отцем Степаном, який прибув до Києва, аби побачитись із щойно звільненим Миколою. Ми попросили його поділитися емоціями та переживаннями родини за довгі місяці очікування. Та розповісти, як зараз почувається наш захисник.
Отець Степан бачився із нами одразу після відвідування шпиталю, і він все ще схвильований зустріччю. Зізнається: вагався, чи має морально-етичне право на подібне інтерв’ю. Та погодився, бо хоче через «Діалог» допомогти тим, хто напружено очікує своїх рідних.
Миколу мама завжди називала соколиком, так і казала: «Мій соколик»
У нас дуже велика родина, тому багато родичів на фронті.
Усі страшенно раді, хочуть побачити Миколу. Перші два дні мій телефон просто розривався, особливо в перші години після обміну, поки в брата не було телефону та контактів усіх рідних.
Микола з’явився на світ разом з Олею, вони двійнята, наймолодші з усіх моїх братів та сестер. Мама народила їх у 46. Через те, що в батьків різні резуси, маму в районі не прийняли, спрямували на пологи до Львова. Як на мене, мама, Оля та Микола й досі по-особливому пов’язані емоційно.
Миколу мама завжди називала соколиком, так і казала: «Мій соколик». Він невисокого зросту, наймолодший… Навіть односельчани в коментарях пишуть: «Наш соколик повернувся».
Першою, до кого зателефонував Микола після обміну, була Оля. Брат пригадав напам’ять лише її номер: ні номер дружини, ні мій, а її. Оля була в шоці. Вже від неї брат дізнався мої контакти. (Оля та Микола нещодавно нарешті зустрілися, їхнє спільне фото ми використали як заглавне для цього тексту. — Прим. ред.)
Щойно зателефонували, що Микола повертається, ми готові були негайно мчати до Сум. Та брат спинив, бо прямували вони до столичного шпиталю. В Сумах їх лише переодягли та дали телефон.
Вийшло так, що до Києва на зустріч ми поїхали з дружиною. Рідні телефонували, скидалися на дорогу. Згодом з допомогою вайберу кожному дав можливість зв’язатися з Миколою, хоча б на декілька секунд. Усім хотілося його побачити й почути: від мами до похресника.
Що відчуваєш у ті дві-три години між дзвінком та списками — не передати
Знайомі, які трішки чули про обміни полонених, обнадіювали нас Різдвом 2023 року. Та вийшло, що Микола провів у полоні довше — рік та 10 місяців. Як саме обирають кандидатів для обміну, ми не розуміли. Знали лише, що в день обміну родичам попередньо телефонують, а трохи згодом уже з’являються офіційні списки. Що відчуваєш у ті дві-три години між дзвінком та списками — не передати.
За весь цей час ми всіляко намагалися розшукати Миколу та повернути додому. Хлопці, що були з ним, потрапляли на обмін в незрозумілому для нас порядку: хто через рік, дехто значно пізніше.
Єдине, в чому я певен, — брат повернувся зокрема й завдяки силі молитви нашої мами. Вона допомогла однозначно. Ми теж молилися; хотілося, щоб мама таки дочекалася: їй цьогоріч виповнилося 86.
Усі ці майже два роки розмови з мамою розпочиналися зі слів: «Чи ти чув щось про Миколу? Може, є новини?» І щойно відбувався черговий обмін, вона першою телефонувала. Спочатку, коли були обнадійливі звістки та ми щиро вірили в швидке повернення Миколи, я маму тримав у курсі всіх справ. Та час спливав, а брата все не було, тоді вирішили не казати мамі зайвий раз.
Щасливу новину їй повідомила сестра Оля. Зателефонувала з Польщі, де зараз мешкає. Мама, змучена тривалою невідомістю, сприйняла звістку обережно. Пізніше вже зателефонував я, запевнив, що все правда: розмовляв з Миколою, чув його голос по вайберу. Тоді мама в сльози. Радість яка!.. Безмежна.
Зараз вона в очікуванні зустрічі, дуже схвильована.
Брат зовсім забув смак цукру й солі
І брат теж емоційно виснажений. Він зовсім забув смак цукру й солі, попросив привезти йому відеречко морозива. Про те, як їх годували, згадує неохоче. Та зовнішній вигляд брата каже сам за себе. Востаннє з їстівного в них була якась незрозуміла картопля — чи то з паростками, чи то з хробаками.
У полон брат потрапив у травні 2022-го в Лимані. Здали місцеві — показали росіянам підвал, де Микола з побратимом переховувалися, а ті кинули туди дві гранати. Врятувало, що ховалися за купою матрасів.
Якось однією з гуманітарних поїздок ми дісталися Лиману, і скільки ж я там вдивлявся в карти, вулиці, будинки! Можливо, тут десь був Микола? Чи живий він?
Намагався пригадати подробиці наших останніх розмов, наше листування. Зі слів брата знав, що там загинуло багато його побратимів. Про це говорила й сама місцевість: свіжі хрести позначали собою місця загибелі, оплакані рідними. Добре хоч, що близькі вже можуть туди дістатися.
Низький уклін волонтерам. Усе необхідне — від води до теплого одягу — чекало на звільнених, тільки-но вони опинилися в безпеці.
З лікарями ми ще не встигли поспілкуватися. Хлопці дуже стомлені, морально виснажені, але їх обстежують, надають допомогу. До прикладу, Миколі вже зробили знімок та вирвали хворий зуб.
Звісно, фізіологічна реабілітація з відновлення травної та інших життєво важливих систем триватиме не менше двох місяців. Про соціальну адаптацію та повернення емоційно-вольової рівноваги не берусь навіть говорити. Знайомі психологи, щоправда, попередили: не обійтися без різких перепадів настрою, хоча я щиро вірю в Божу допомогу та цілющу силу родинного тепла.
Першого дня хлопці почувалися дуже розгублено, тому я взяв на себе роль зв’язкового між Миколою та купою родичів; передавав зміст телефонних розмов, дещо фільтрував, пояснював, що їхати цілими юрбами до брата поки що не варто. Микола має прийти до тями. Хоча він у нас молодець, налаштований позитивно, навіть піджартовує.
У полоні хлопцям було заборонено розмовляти, тож тепер їх потрібно слухати, слухати й слухати
Як священник, я неодноразово стикався з військовослужбовцями, що повернулися з полону, і маю уявлення, яка довга та серйозна їм потрібна реабілітація. Тут успіх справді дуже залежить від рідних.
Спочатку хлопці розгублені й малослівні, але потім прийде час, коли їм треба виговоритися. В полоні їм заборонено було розмовляти, вони перешіптувалися під страхом розправи. Тож їх потрібно слухати, слухати, слухати.
Необхідно всіляко їм показувати, наскільки вони важливі для рідних, знайомих, суспільства. Хлопці, що повернулися з полону, знають багато прізвищ, імен, пам’ятають багато облич. Вони їх вивчали, щоб уже на волі розшукати родичів своїх побратимів і передати вісточку.
Отак через чотири місяці після того, як Микола зник безвісти, на мене вийшов звільнений хлопчина з Луцька й повідомив, що Микола в полоні, він живий і не поранений. Потім був майже рік німого очікування. І ось місяць тому зі мною зв’язався військовослужбовець Валентин, якого теж звільнили за обміном. На прохання Миколи, він і розшукав мене у фейсбуці. А до того ми вже й не знали, що думати: чи ще живий?
Микола теж пам’ятає імена полонених побратимів і дав слово зв’язатися з їхніми родичами. Відчуття того, що ти потрібний і можеш чимось допомогти, сприяє процесу психологічного відновлення. А чого для рідних вартують ці короткі послання «звідти»! Хто в очікуванні, той знає.
Ці хлопці, які виходили з полону та приносили новини, нас заспокоювали. Казали, що найгірше брат уже пройшов — це перші місяці полону: фільтрацію, знущання… А далі до полонених уже краще починають ставитися, якщо можна так сказати. Особливо якщо полоненого готують на обмін.
Хлопців дуже часто кидали із в’язниці у в’язницю — ті навіть не знали, де вони. Своє місцезнаходження брат визначав по штампах на тюремних простирадлах: Мордовія. Валентин просидів разом із братом одинадцять місяців і розповів чимало подробиць. Зокрема, що в полоні Микола дуже молився. І коли вони потрапили до лиманського підвалу, і в полоні, у в’язницях він усіх закликав молитися. Мама, коли дізналася про це, щиро раділа, це дуже підтримувало її.
Людяність має перемагати
Як ми тут трималися, поки чекали? Молилися та працювали. На сьогодні в нас на парафії ми переробили більше двох тон парафіну на окопні свічки. Гріла думка: якщо тут комусь допомагати, то, може, і брату там хтось допоможе.
Людяність має перемагати. Отак і намагаємося жити — то копійку якусь на фронт, то сала меленого, то свічки, то ще щось.
Для пошуку Миколи робили що могли, стукали в усі двері. Чимало зусиль доклала дружина брата: писала заяви, їздила, дізнавалася.
Коли до нашої родини стукає тривога, звісно, відчуваю, що в мені, як у священнику, шукають якоїсь опори, допомоги, молитви. А хвилюватись є за кого: брат, два племінники на передовій часто не виходять на зв’язок.
Але у великій родині і приводів для радості більше. Вранці напередодні Миколиного звільнення мав приємну зустріч із племінником, що повертався на фронт з відпустки — а через годину-другу почув брата!
Так, сьогодні ми радіємо, але наша радість помірна, стримана, адже ще стільки людей чекають хоча б на вісточку про своїх близьких, які поки що там. І ми просимо Бога, щоб усі повернулися живими.
Вірте, моліться, робіть добрі справи заради наших близьких: комусь допоможіть, когось пригорніть, з кимось поплачте, і неодмінно Господь це побачить і допоможе вашим рідним там, на чужині.
Молитва і праця — універсальні речі, які в усі часи допомагають не зійти з глузду. Моя дружина, коли в неї тяжко на душі, просто йде плести маскувальні сітки. Каже, це її заспокоює, дає змогу відчути власну потрібність, допомогти комусь. Працюєш, читаєш псалми, та й так.
І не можна впускати в своє серце відчай у жодному випадку, бо ми потрібні нашим рідним.
Записала Ірина Дорошенко. Фото надані протоієреєм Степаном Яремою
