Росіяни підступили до окопу так близько, що воїн ЗСУ Микола Кіяниця подивився буквально у вічі ворожому солдату, якого довелося вбити. Микола був далеко не новачком на полі бою, але цей епізод справив дуже сильний ефект.
Після того він невдовзі загинув від ворожого дрона. Дружина Миколи каже: якщо солдат на полі бою втрачає моральні сили, разом із цим стають слабшими його концентрація та увага. І значить, ризики для нього зростають.
Миколі Кіяниці було 28 років. Він був кулеметником, майже два роки боронив нас на фронті, останні місяці — на куп’янському напрямку. Призвався добровільно.
19 січня Миколу відспівали у Свято-Хрестовоздвиженському храмі міста Обухова. Серед духовенства, що зібралося проводити полеглого героя в останню путь, був і його свекор — протоієрей Сергій Гук (с. Дерев’яна). Поруч була його донька Ганна.
12 січня Ганна востаннє чула голос чоловіка. А днями зголосилася прийти в гості до редакції «Діалогу», аби розповісти, яким був її коханий Микола.
Цей текст присвячений пам’яті полеглого героя, на відспівуванні якого були і представники нашої редакції, а також усіх захисників, що віддали своє життя за нашу можливість жити далі.
«Відразу зрозумів, що ти та єдина, з якою я хочу прожити все життя»
Я навчалась на другому курсі училища, і друг мене запросив на практику на підприємство оператором комп’ютерного набору. А його друг запросив туди ж працювати Миколу. Так ми і перетнулися. Мені було майже 18, йому — 23. Спочатку Коля просто на мене дивився, а потім почав підколювати, намагався зачепити. Отак проявляв свою увагу.
Ми чимало спілкувалися, потім почали дружити, проводити більше часу разом, на обід разом виходили, на каву. Коля цікава особистість: чим йому гірше, тим більше він сміється. Тобто ззовні він «запальничка» — а всередині йому при цьому може дуже боліти, як я з часом помітила. Ніхто цього не бачив, а я відчувала.
У нас знайшлися спільні теми для розмов: я в 2013 році втратила дідуся, якого дуже любила, а він в 2013 втратив маму, і це для нього також було ударом. Це нас певним чином об’єднало.
Ми балакали, балакали, балакали, і в якийсь момент я зрозуміла, що між нами є якийсь зв’язок. Коля запропонував зустрічатися, і ми почали ще більше часу проводити разом. Нам було легко, комфортно разом — ми були немов друзі, але при цьому ще й пара.
На тому підприємстві Коля займався ремонтом трансформаторів. На той час він уже відслужив в армії — розповідав, що дуже хотів туди, бо вважав, що треба служити. Був прикордонником. Військова справа йому подобалася: це і новий досвід для нього, і дисципліна.
А в 21 рік Микола охрестився, прямо в армії. Прийшов до командира і сказав: «Хочу охреститися». Знайшли священника, обрали хрещених батьків… Коля розповідав, що давно цього хотів. Казав: «Я відчув, що мені стало набагато краще, ніж було до хрещення».
Він дійсно вірив у Бога, і я сприйняла його хрещення як великий значущий крок. Коли ми почали більш близько спілкуватись, я йому розповіла, що в мене тато священник; сказала, що на це треба зважати, що я хочу, щоб у нас із ним було все як треба. І Коля мені на Новий рік (зустрічали 2019-й) освідчився, вже вчетверте, і я дала згоду стати його дружиною.
Попередні три рази все казала йому: «Ну куди ти поспішаєш?!» Вперше він покликав мене заміж, коли ми зустрічалися лише місяць. А Коля відповів: «Коли я тебе побачив, почав з тобою спілкуватися, відразу зрозумів, що ти та єдина, з якою я хочу прожити все життя».
Мені також було зрозуміло, що Коля — та людина, з якою я хочу бути, бо з ним комфортно, він не дає стояти на місці, постійно кудись штовхає та надихає рухатися далі. Та я все питала в нього:
— От куди ти квапишся?
— Я собі вже в голові усе вирішив, я розпланував все, як воно має бути.
Ми подали заяву до РАГСу, розповіли батькам. Коля сказав, що хоче ще й повінчатися: «Це буде правильно; я хочу, щоб перед Богом я теж був твоїм чоловіком, це для мене важливо». Ми повінчалися 24 лютого, а першого березня 2019 року у нас був розпис.
«Я найщасливіший чоловік на світі, бо в мене є дві красуні: жінка та донька»
Ми прожили разом п’ять років, і ці роки пролетіли дуже швидко: ми все кудись поспішали, поспішали, поспішали… Коля постійно квапився: «Треба працювати! Я доб’юся, у нас з тобою все буде: дитина, машина, гарний будинок…» Щоб у мене чоловік лежав біля телевізора — ні, такого ніколи не було.
Коли в нас народилася Злата, то Коля був таким татусем, якого в пологовому запам’ятали всі. Щоранку перед роботою він готував та привозив мені їсти, бавився з малою, зі мною спілкувався, щоб мені було легше… Дуже класно відчувати, що ти комусь потрібна, що тебе люблять цілком і повністю незалежно від того, які в тебе недоліки.
Пологи були важкі, мені непросто було підводитись вночі до дитини, і чоловік міг сам встати, поколисати доньку, поміняти памперси, навіть якщо зранку йому на роботу. «Ти, — каже, — поспи; для мене не проблема самому собі зварити їсти, а тобі ж важко. Відпочивай».
Коля був щасливий, що в нього народилася донька, казав, що хоче ще одну донечку. Він любив своє «жіноче царство»: «Я найщасливіший чоловік на світі, бо в мене є дві красуні. Я одній зробив щось гарне, другій, ви посміхаєтеся, і я від того щасливий».
Наприклад, у декреті я захотіла спробувати займатися манікюром, і Коля на день народження подарував мені спеціальну лампу, грошей дав: «Купи собі матеріали, які потрібно». Йому подобалися мої роботи, і він заохочував мене вчитись, старатись і далі, казав, що виходить краще й краще: «Пробуй, пробуй, у тебе все вийде!»
А вже у війну, коли приїжджав у відпустку, брав нас із донечкою по магазинах, мені казав: «Обирай що хочеш для манікюру», і чоловікові подобалося, що в мене від того сяють очі. А Злата в нас дуже полюбляє конячок, у неї ціла колекція, тож доньці Коля купував нових конячок: «Я щасливий від того, що ви щасливі, що у вас є те, що вам подобається».
Коля казав: «Хлопці дурні, що хочуть хлопчика. А ти зумій дати дівчинці все, що їй треба!» Для нього це була увага, підтримка, подаруночки, якісь моментики… Казав, щоб зрозуміти свою жінку, треба мати донечку. А все, що бажаєш найкращого своїй доньці, треба дати жінці. Донечка подивиться, що ти мамі квіти даруєш, каву робиш, і вона собі інтуїтивно знайде нормального люблячого чоловіка, схожого на тата.
За характером Злата більше схожа на батька: активна, запальна, швидко вибухає. Вона не дасть себе образити і підхоплює все дуже швидко, швидко вчиться, так само, як і мій чоловік. Усе квапиться вирости, бути самостійною. Вони геть схожі по характеру з Колею, і я тішуся, що в мене залишилася частинка від мого чоловіка.
Поки що Злата думає, що тато десь на роботі й не може повернутися, його не відпускають. Коли трошки підросте, думаю, я вже тоді їй усе поясню, коли вона зможе зрозуміти.
«Давай ти приїдеш і ми разом оберемо будинок?»
Дитина, дві машини, будинок… Усе, що він хотів, Коля зробив. Абсолютно все. Завжди казав: «Я стану кращою версією себе. Я хочу, я можу, я буду».
Коля народився в селі Долина, він був у мами шостою дитиною. Допомагав мамі з десяти років, бо мама тяжко працювала на фермі, а чоловіка не було. Років із дванадцяти він почав працювати більш серйозно, підробляв на будівництві. Хотів заробити собі гроші на все необхідне: одяг, взуття. Для нього було важливим собі це все забезпечити. Працював на будівництві, вважав, що це цінний досвід.
У школі його часто дражнили, що «мама не така, ти не такий». У мами також не завжди вистачало сил і любові на всіх, але Микола жодного разу не сказав про неї щось погане. Він її дуже любив, і йому було досить важко, коли її не стало. Певний час, років у 18, він навіть не розумів, кому він потрібен далі, куди йому податися.
Працював, відслужив в армії, а після армії знову пішов на роботу: спочатку трактористом, працював на тимчасових підробітках, а потім прийшов на те підприємство, де ми й познайомилися.
Коли почалася повномасштабна війна, він мене просто поставив перед фактом: «Не можу сидіти на місці». Спочатку пішов у ТРо, а 19 березня 2022 року — у ЗСУ, добровільно. І це навіть не обговорювалося.
Спершу служив тут по місцю, в Обухові. Потім їх туди-сюди кидали, зокрема в Чернігівську область, в село Пакуль. Він подивився, які там гарні місця, і йому дуже сподобалося. Каже: «Слухай, а давай купимо будинок десь у цій області! Тут і до Чернігова їхати недалеко, і поруч Славутич. Усе є: садочок, школа… Давай ти приїдеш, і ми разом оберемо будинок?»
І ми обрали гарний просторий будинок, де була навіть пічка з лежанкою, це просто космос. Там затишно і дуже багато місця для дитини. Коля хотів оселитися трохи подалі від усіх, хотів спокою, і минулого вересня ми переїхали у власний будинок, почали облаштовуватися: треба було багато чого змінити, доробити.
Колі дали відпустку, і за 10 днів ми встигли поклеїти шпалери, зробити перестановку, винести зайві речі, щось докупити — зробили багато чого, бо Коля хотів усе встигнути. Процес був захопливий — не те слово, бо з чоловіком було дуже комфортно.
Він дуже пишався тим, що сам усе зробив, досяг, зміг
У нас обох запальний характер, і спочатку навіть трошки важко було миритися. Знайомі казали: «Як ви взагалі зійшлися?!» А я на це відповідала, що треба вміти згладжувати гострі ріжки. І мені подобалося це робити.
От наприклад, коли клеїли шпалери, в чоловіка, буває, щось не виходить — і все, Коля починає кипіти. Я кажу: «Так, пішли, поговоримо, розвіємося». Пройшлися, побалакали, бачу — охолов, значить, можна далі йти клеїти.
Він також умів мене заспокоїти. Як він вчив мене водити авто — це взагалі було щось. Коли в когось щось не виходить, інші починають на те злитися, а Коля просто починав сміятися. І все — він сміється, я заспокоююсь, і ми їдемо далі.
Коли в тебе запальний характер, комунікувати важко, але ми намагалися розмовляти, мали взаємне бажання домовлятися, і через це нам було набагато простіше й легше спілкуватися.
Ми хоч і прожили лише п’ять років, але за ці п’ять років навчилися розуміти одне одного з півслова. Навчилися й полюбили все робити разом, спільно: коли готуємо їсти, я стою роблю щось одне, він поруч робить щось інше. Або каже — піду зварю каву, а ти тут тим часом щось дороби. Я пилосошу — він миє підлогу. Усе разом.
Доня хотіла, аби в неї штори були рожеві. Ми разом бігали шукали, не знайшли, замовили, щоб нам їх пошили. Привезли, розвісили, і Коля одразу: «Мамо, дивіться, ми все зробили, отакі в нас шпалери, отакі в нас штори». Він дуже пишався тим, що сам усе зробив, досяг, зміг.
Першою, кому він відправляв відео з нашого нового будинку, була моя мама. Він її теж називав мамою: «Мамо, в мене вийшло!»
Мої батьки сприйняли його як сина, і Коля завжди казав, що в нього є мама, яка його дуже любить і яка завжди на його боці: «Як же мені повезло з мамою!» У Колі з моїми батьками були такі чудові стосунки, що не всюди побачиш.
Може, це тому, що він рано залишився без матері та виріс без батька. У батька Колі своя сім’я, є ще п’ятеро дітей. Коля на нього довго ображався, але й зустрітися дуже хотів, проте зворотнього зв’язку я не бачила. Коля нормально спілкувався з сестрами з боку батька: вони дізналися про його існування, коли йому виповнилося 25 років, перепросили за батька, запропонували спілкуватися, були дуже раді, що Коля в них є.
Коля також дуже радів, що в нього є сестри. Одна з них навіть змогла приїхати на похорон — і дуже дякувала, що я повідомила їй про загибель брата.
Вони з сестрами схожі: у мого чоловіка зелені очі і в його сестер також зелені.
Побратими казали, що Коля — їхній талісман
Колі досить легко було ладнати з людьми: він відвертий, щирий. Завжди усміхався. Побратими досі не можуть повірити, що Колі не стало. Кажуть, обстріли чотири дні поспіль, усім морально важко, а Коля ходить усміхається до всіх, підбадьорює. І через те ти сам хочеш-не-хочеш, а усміхаєшся. Микола вмів підняти настрій, так.
Найближчими для Колі були Матрос та Тринадцятий — Діма та Сергій. Вони були втрьох із самого початку, і Коля був тим, хто завжди міг якось розрадити хлопців, заспокоїти.
Хлопці казали, що Коля відчував небезпеку: завжди казав, коли треба почекати, пересидіти, а коли можна йти. Каже: «Сидимо» — і дійсно, ворог починає обстріл. А тепер — треба бігти. І всі біжать. Через те з ним ніхто не боявся бути поруч, усі казали, що Коля — їхній талісман.
Довгий час Коля був налаштований оптимістично. Коли ми зідзвонювалися, казав, що все буде добре. А от коли їх відправили на куп’янський напрямок, там йому було важко — постійні обстріли; чоловіка гнітило відчуття, що в будь-який момент він може померти.
Він не хотів кидати хлопців, але побратими побачили його стан і вибили Колі відпустку на сім днів — казали, він перестав посміхатися, майже не їсть.
Чоловік приїхав 23 грудня. За цю відпустку він якось відійшов, відігрівся, почав трохи їсти й спати. Ми навіть з’їздили в торговий центр у Чернігові — він купив мені навушники, які давно обіцяв, Златі купив конячку, черевички, шапочку — це тепер її найулюбленіші речі. А собі взяв печатку, яку давно хотів, такий був щасливий! 31-го зранку поїхав, і якби ж я знала, що ми тоді бачилися востаннє!..
Спочатку я подумала, що чоловік на позиції й тому не може відповісти
Відпустку йому вирішили вибити після одного важкого епізоду, коли вони сиділи з хлопцями в окопі, та ніби щось його виштовхувало на поверхню. І дійсно, якби він не вийшов, то всі в тому окопі й полягли б. Вийшовши з окопу, Коля побачив ворогів дуже близько; так вийшло, що одному він подивився буквально у вічі.
Чоловік розповідав: «Я так не хотів його вбивати, так не хотів!»
Саме після того йому стало дуже важко. Він знав, що зробив це заради того, аби його хлопці жили, проте почувався дуже пригнічено. До того ж, давалася взнаки друга контузія, без препаратів він не міг нормально спати. І більше не сміявся, немов став іншою людиною. От хлопці й вибили для нього відпустку.
Коля після того казав: «Я відчуваю, що мене може не стати. Але я знаю, ти сильна, ти впораєшся». Він мене немов готував. Можливо, я десь не хотіла сприймати ці слова, казала йому, що все буде добре, що він у мене найсильніший, найкращий.
Я ніколи не думала, що це можуть бути мої останні слова йому. 12 січня ми спілкувалися востаннє, він пішов у той день на позицію, а 13-го його вже не стало.
13-го я йому зателефонувала, він не відповів. Спочатку я думала, що просто нема зв’язку, може, він на позиції та не може відповісти. Буває, вони там спеціально глушать зв’язок, щоб їх не викрили. А 15-го ввечері я від батька дізналася, що Колі нема. Батькові принесли похоронку з військкомату.
Наскільки я знаю, це був дрон. Чи Коля його не відчув, чи не почув, я не знаю детально, що там трапилося, мене поки що намагаються вберігати від такої інформації, бо дуже боляче.
Далі був досить важкий момент, коли треба було поїхати в морг на опізнання. Казали, буває, привозять загиблого родині — а то не він, не їхній родич. Мені так хотілося вірити, що це не він! Та це був Коля.
Хочу зробити все те, що хотів Коля, і я знаю, що в мене вийде
Віра в Бога творить дива. Якщо ти віриш в Бога, то ти знаєш, що ти з Богом, а Бог з тобою.
Поки Коля був на війні, я намагалася не думати про погане, молилася за чоловіка, старалася підтримувати його морально, розвантажувати фізично. Щоб йому було простіше, щоб він знав, що в нас усе добре, що в нас із донькою все є, що все як треба, щоб він був за нас спокійний. Для мене це було важливіше, ніж сидіти думати про те, хто поганий, хто хороший.
Так, мені боляче, але Господь вирішив, що так треба, і не в моєму праві казати, що хтось такий-сякий, що всі неідеальні, що світ неідеальний. Якщо я зараз буду злою, якщо виплескуватиму свій біль на людей, розказуватиму, як мені важко, то ні до чого хорошого це не призведе.
Я хочу рухатися далі, хочу жити далі, зробити все те, чого хотів мій чоловік: отримати водійське посвідчення, закінчити навчання (я минулого року вступила на робототехніку), облаштувати будинок і територію навколо нього. Коля дуже хотів, наприклад, щоб у нас була альтанка, де можна було б сидіти вечорами, де було б тепло і затишно — і я намагатимусь створювати вдома затишок, як він і хотів.
У нас із Колею був цікавий тандем. Що мені найбільше подобалось у наших стосунках, так це те, що ми в усьому одне одного підтримували. Він казав: «Я знаю, що в тебе все вийде».
Я хочу зробити все те, що хотів Коля, і я знаю, що мене вийде.
Після такої втрати слова зайві, але треба збагнути: чоловік хотів би, аби ми з донечкою не стояли на місці, продовжували рухатися далі. Тепер мені треба життя прожити за двох, а ще й жити заради дитини. А він буде дивитися з хмаринки і думати: «Яка ти в мене молодець, яка ти класна!» І пишатиметься мною.
Якщо ваша кохана людина поруч із вами, то хай важко, хай ви посварилися, але треба говорити. Говорити, говорити, говорити. Все можна обговорити, все можна змінити, виправити, тільки не обертайтеся одне до одного спинами. Ти ніколи не знаєш, які слова, сказані вами одне одному, будуть останніми.
Останніми словами Колі до мене були такі: «Я буду себе берегти заради вас. Я кохаю вас, ви найкращі». Як би багато усього я б ще хотіла йому сказати…
Фото з особистого архіву Ганни Кіяниці. Записала Ірина Дорошенко
