Ми розмовляли з Дар’єю Пілюгіною у притворі храму після святкової літургії. Вона навчається на заочному відділенні в духовній семінарії, відвідує всі численні заходи київської «молодіжки». І разом із тим її сім’я — це успішні самореалізовані люди, кожен із яких — професіонал найвищого рівня у своїй царині. Просто до всіх їхніх сучасних якостей та компетенцій вони ще й ходять до церкви.
Дар’я Пілюгіна в центрі
Саме таких — високоосвічених, мотивованих та усвідомлених прихожан в Українській Православній Церкві сотні тисяч, а то й мільйони людей. І саме їм через ЗМІ держава надсилає сигнал «я вас ліквідую».
Чому цей сигнал нікого не лякає, чи збираються парафіяни захищати свою Церкву і що думають про спроби нав’язати їм іншу конфесію — говоримо відверто з Дар’єю, чия позиція та відкритість не перестає викликати захват.
Ця стаття є також російською мовою: Люди, не будьте стадом, не нападайте на своих
Поки доходила до храму, я забувала про війну
«Щоб померти дорогою до храму — це ще треба заслужити». Цю фразу сказала матінка з парафіяльного храму в селі Плесецькому, біля Василькова, де бомбардування розпочалося з перших днів, з перших хвилин повномасштабного вторгнення. Вулицями бігали диверсанти, а жителі не те щоб вийти за межі свого двору боялися — навіть у підвалі сидіти було страшно.
Місцевий батюшка, дуже старенький, запропонував: «Давайте служити акафіст преподобному Серафиму Саровському щодня. (А це один із моїх улюблених святих.) О десятій ранку. Я думаю, ні в кого справ на цей час немає». Якась жінка каже: «Страшно ж іти», а матінка їй на це: «Щоб загинути дорогою до храму — це ще треба заслужити».
І знаєте, одразу на душі стало дуже спокійно. Тому що якщо ти йдеш до Бога, то все, що з тобою відбувається, буде на Його славу і з Його волі. Можу чесно сказати: страху більше не було. І поки я доходила до храму, забувала про війну. І це при тому, що обстріли не припинялися ані на хвилину, за п’ять кілометрів від нас точилися інтенсивні бої. Ти не розумів навіть, як у тебе протягом найближчих десяти хвилин життя обернеться.
Перші три дні війни взагалі були найдовшими в моєму житті. День — як місяць чи навіть рік. Десять хвилин прожити — здавалося вже дуже багато. І при цьому годину тривав акафіст.
Ми всі, хто був у храмі, молилися навколішки, плакали. Молилися за воїнів, за тих, хто боронить нашу Україну — і це найменше, що ми могли на той момент зробити. Тому що я, наприклад, не здатна взяти в руки зброю та піти вбивати ворога. Усе, що я тоді могла — це допомагати батькам.
Нікого зі своїх домашніх я не просила ходити зі мною до церкви. І хоча в нас була повна хата людей, йшла спочатку лише я одна, потім приєдналася моя бабуся, якій 84 роки.
Пам’ятаю, я приходила за пару хвилин до початку акафіста, просто щоб побути в тиші, і на мить виникало відчуття, що немає війни, бо ось мій метр на метр у храмі і тут, на цьому квадратному метрі, я знаходжу для себе спокій.
У церкві стояла старовинна ікона преподобного Серафима Саровського — велика, з потемнілими фарбами. На ній у золотому сяйві святий — ніби щойно з лісу вийшов і хоче тебе заспокоїти: «Радосте моя, молися Богу! Ти з Богом, усе буде добре». І коли я дивилася на нього, той клаптик, на який перетворилося моє серце, потихеньку розпрямлявся. Тому що від страху я внутрішньо стиснулася, стала вся як волоський горіх. Але з кожним акафістом сантиметр за сантиметром цей клаптик розгладжувався, розрівнювався. Я ставала спокійнішою, терпимішою і цей стан приносила додому.
Під час обстрілів у підвалі сиділи всі — і люди, і тварини; і коти, й собаки
Удома багато людей, усі нервують. Обстріли в основному відбувалися ночами, тому всі боялися спати. У будинку батьків панорамні вікна і з них особливо добре було видно, як стріляють «Гради». І ти не розумієш — від тебе це далеко чи близько, і чому так голосно, і куди полетить наступний залп. Тому мій мікроспокій, який я в храмі накопичувала, як намистинки, і яким ділилася з домашніми, був найдорожчим у ті моменти. Крім того, завдяки храму, цьому острівцю неба, я могла працювати.
Тому так обурює те, що відбувається довкола нашої Церкви сьогодні. Хоча в житті я намагаюся нічому не дивуватися й нікому нічого не доказувати, але коли в тебе відбирають можливість знаходити спокій хоча б на цьому квадратному метрі, на якому ти знаходишся, важко залишатися осторонь.
Головне питання для мене, якщо ухвалять закон і закриють УПЦ: де ми будемо причащатися
Якби в нашому суспільстві існувала можливість раціональної дискусії, я б хотіла запитати всіх незадоволених: власне, що вам заважає в моїй молитві? Я особисто вам заважаю? Я вам створюю проблеми? Несу якийсь гнів у суспільство? Або навпаки, ви приходите і всіх колотите.
Я об’єктивно не розумію — якщо не в Церкві, де тоді знаходити спокій? Люди, де ви, якщо не в Церкві, черпаєте життя? Адже віра — це джерельна вода, і коли ти маєш можливість пити свіжу чисту воду та ділитися нею з іншими, я вважаю, це безцінно.
У нас є преподобні Києво-Печерські, Серафим Саровський, Ксенія Петербурзька, всі святі — і хтось вважає, що я маю відмовитися від цього всього? Щоби що? Кудись перейти — але заради чого?
Я маю досвід перебування в різних конфесіях. До того, як стати усвідомленою парафіянкою УПЦ, я була в Київському патріархаті, бачила ПЦУ, цікавилася кришнаїзмом, буддизмом, вішнуїзмом і ніде не відчувала такого спокою, умиротворення, віри та твердого ґрунту під ногами, окрім як в істинній Церкві. В якій говорять про Христа, на славу Христа, і нічого більше.
На жаль, для Росії зараз війна й релігія стали дуже близькими темами, але Христос ніколи не говорив: «Убивайте». Навпаки, коли, намагаючись Його захистити, хтось із апостолів відтяв вухо стражнику, Він зцілив пораненого, а апостолу сказав: «Той, хто взяв меча, від меча й загине».
Щоденні пробіжки з інсулінозалежним собакою. «Поки велися бойові дії, інсулін ніде не можна було дістати. Доводилося бігати, щоб урятувати нашу Лайду»
Я не вважаю Українську Православну Церкву послідовницею ідей московського патріархату. І ми — не «московська церква». Щодо серйозних звинувачень, то якщо є окремі люди, які згрішили, судіть їх. Якщо в Церкві, в УПЦ зокрема, є зрадники, окремо кожного треба розбирати й судити. Тому що багато перебіжчиків у тій-таки СБУ, і Херсонську область розмінували за два тижні до того, як туди зайшли російські танки. Хтось же віддав такий наказ — чому ми не садимо у в’язницю цих людей і не закриваємо СБУ? Тоді треба закрити все людство. Бо завжди знайдуться люди, котрі захочуть стати зрадниками.
Також я вважаю, що УПЦ більш автокефальна, ніж ПЦУ. Наприклад, вона може відкривати свої храми закордоном. І, вибачте за таку банальщину, але якщо завтра, не дай Боже, на нас нападе Туреччина, то всі вже від кого відхрещуватимуться? Від патріарха Варфоломія, правильно я розумію? У чому тоді сенс цієї біганини?
Потрібно шукати Бога, шукати істину. Я не ходжу до Церкви, яка «поминає Кирила» — взагалі не розумію, що собі думає патріарх, не маю права за нього відповідати, але молюся я також не Кирилові. Треба б молитися за своїх ворогів, але мені зараз взагалі не до Кирила.
Традиційне прибирання сміття. Ось так тепер виглядають «санітари лісу»
Я молюся про те, щоб примиритися з родичами, бо не можу їм пробачити, що вони не вірять, що в нас тут війна. Вони живуть у Криму і два роки нам кажуть: «Ой, та що ви там боїтеся, які у вас там у Києві обстріли…» От як на це реагувати?
Коли летить величезне залізо для того, щоб тебе вбити, воно не питає, якою мовою ти розмовляєш. Я корінна киянка у 38-му поколінні, в нас більша частина рідні завжди говорили російською — про який утиск російськомовних взагалі може йтися? Від кого нас «звільняти» прийшли?
А тепер ще Україна вирішила нас від Церкви «звільнити».
Якщо ухвалять закон і закриють УПЦ: де ми причащатимемося? Для мене це найголовніше — бути з Христом, дотримуватися Його заповідей.
Але люди цього не розуміють, бо вони не в Церкві. На Великдень, у найкращому разі, прийшли яйця посвятити. Вони не знають, що таке Євхаристія, навіщо вона, з чим її їдять.
Яке право ви маєте забороняти це? Давайте я вам теж заборонятиму ходити на двох ногах — ходіть на одній, бо я так хочу. Бо мені так буде спокійніше.
Прийшла депутатка і каже: «Ви перейдіть у ПЦУ, бо так треба, а потім вернетесь назад»
Ми такі самі патріоти. І треба не рахувати заслуги й мірятися донатами, а сісти в один човен і почати гребти.
Я все розумію. Люди тривалий час знаходяться у стані війни. У когось життя поламане, у когось будинок розтрощили, хтось втратив рідних. У всіх нас знищено плани. Звісно, накопичуються агресія та злість. Солдати на передовий цю агресію можуть спрямувати безпосередньо на ворога. Ми ж, диванні війська, навіть якщо волонтеримо, все одно не бачимо ворога в обличчя, тож агресія нікуди не виходить.
І якщо людині красиво подають у ЗМІ — «дивіться, ось же ворог у вас під носом, це московський патріархат», народ відповідно починає реагувати, особливо не розбираючись, що батюшка українською мовою говорить і ледве кінці з кінцями зводить: «Давайте його виженемо, цього московського попа».
Зачекайте, якого московського попа? Це все наші люди.
Ми всі маємо український паспорт і тут прописані. А виходить, що зараз замість молитви ти маєш захищати цей нещасний клаптик храму, бо і його в тебе хочуть відібрати.
Розберіться перед тим, як називати нас «московським патріархатом». Не будьте стадом. Не нападайте на людей, дайте нам спокій. Ви чуєте якісь конкретні проросійські заклики у храмі? Нехай прийдуть відповідні органи та з цим розберуться. А я в наших храмах нічого подібного не чую.
Уже всі бачили, як ПЦУ болгарками зрізають замки та відбирають наші храми. Це що взагалі таке? Ці люди прийшли, щоб показати нам образ Христа? Для чого ви влаштовуєте це зараз, ми що вже всіх перемогли, з усіма розібралися? У нас уже все гаразд? Ми оплакали померлих та почали відновлювати країну?
Ви навіщо мене трясете? Мене, конкретну людину. Я встаю о п’ятій ранку, ходжу на роботу, підтримую економіку. Чому ви не даєте мені в неділю спокійно проїхати до храму, до якого я хочу? Навіщо ви це робите? Чому ви в цей момент не ліпите пельмені для ЗСУ, не шиєте речі для військових? Робіть щось по крихті кожен. Здайте кров для поранених. А нас облиште. Будь ласка.
Але ж ні.
Староста села, де ми ходили до храму, говорив про себе: «Я атеїст, невіруюча людина, але я за ПЦУ». Минулого року через місяць чи два після Великодня вони скликали збори та проголосували про переведення нашої громади. Збори провели без нас в іншому місці, а до нас прийшла депутатка і сказала: «Ви перейдіть у ПЦУ, бо так треба, а потім вернетесь назад».
На голосування зібралося 800 осіб, я цих людей взагалі на службах ніколи не бачила. Прийшов наш батюшка, оголосив їм, що громада вирішила не переходити. У сільському чаті таке почалося… Навіть адміністратор сказав: «Я не релігійна людина і до храму не ходжу, але піду голосувати за ПЦУ».
Усе, зомбоящик переміг.
Власне, чому я маю переходити до ПЦУ? Мене завжди це питання цікавить: чому я маю кудись переходити? По-перше, ПЦУ приходить з болгарками до Дому Божого. Це на моїх очах відбувалося. Кричать матом, співають «Ой, у лузі червона калина…». Я теж співаю «Ой, у лузі…», але ж не в церкві. У храмі я співаю «Господи, помилуй» і в барабани не б’ю.
По-друге, на мене там ніхто не чекає. До кого йти? До людей, які кажуть, що ми біснуваті? Що ми москалі, зрадники, колаборанти? Чого я маю до них переходити?
Не знаю, як це пояснити, але в людини, яка йде з УПЦ до ПЦУ, навіть обличчя змінюється. У сусідньому з нашим храмом селі другим священиком у місцевій церкві служив нормальний молодий батюшка. Він виріс у цьому храмі, вінчався, отримав сан, діток там хрестив. А потім зібрав якихось людей, і вони вирішили, що переходять до ПЦУ.
Це якась містика, але дивишся на людину, а вона змінюється на лиці. Інший погляд, інша розмова. Вона перестає говорити про Христа і починає говорити лише «за московський патріархат». Що треба відвойовувати храми…
Я найменше хочу слухати під час війни про те, як завойовувати чийсь храм. Я ніколи в житті ні з ким не билася, чому я маю йти відбирати храми.
Тобто так, ви створили свою громаду ПЦУ, окей, ніхто не проти. Так будуйте свій храм — чому ви наш відбираєте? Хіба це чесно?
УПЦ рано чи пізно подасть до судів міжнародного рівня й виграє їх. Тому що такого не має бути в цивілізованому світі. Якщо ви праві, доведіть це в суді. Навіщо вам болгарка, нащо ви спилюєте замки? Навіщо кажете «перейдете потім назад»?
Мені теж мама каже: «Ну що вам так складно перейти в те ПЦУ?» Насправді й диявол так спокушав Адама та Єву: «З’їжте яблуко й будете, як боги».
У якому сенсі — перейти? А від мами теж треба відмовитися, якщо якомусь Васі Пупкіну так захотілося?
Ворогу тільки на руку те, як ми поміж собою б’ємося. Але я вибираю любов. Якщо звести Слово Боже та Євангеліє до одного слова, то це буде «люби». Не «любов» — а дієслово наказового способу: «люби». Люби ближнього, того, зараз з тобою поряд. Намагайся зробити максимально все, що від тебе залежить, на цьому квадратному метрі. Адже війна ще не закінчилася, і невідомо, коли закінчиться і як, ніхто цього не знає. Але сьогодні я приїду додому після служби, і мені вже є що дати світові. Повторюся, я точно знаю, що це безцінно.
