Священники УПЦ за законом не мають права окормляти військових. Проте допомагати їм як тактичні медики або волонтери, добровільно та безоплатно, наші батюшки можуть.
Можуть і підтримують захисників — добрим словом, молитвами, обіймами. Адже, як стверджує наш друг, протоієрей Сергій Нечипорук з Київщини, на передовій ніхто не питає, якого ти патріархату.
Минулого тижня отець Сергій якраз повернувся з поїздки на фронт. Ми розпитали батюшку, навіщо він (вчергове) туди їздив та де знаходити сили допомагати війську, коли політики тебе женуть.
Цього разу ми переганяли автівку після ремонту; вона була придбана раніше (не нами), пройшла техобслуговування, і мене попросили як водія привезти машину знову на фронт. Оскільки я вже їздив туди, то знав локацію та дорогу. Зі мною був односельчанин, військовий, тож він їхав до побратимів, а я був за водія. Отака була поїздка.
А то, бувало, ми їхали на «передок», коли збирали наших хлопців: везли все, що потрібно — від буржуйок до банерів (це рекламні холсти, які вже відслужили своє; хлопцям зручно ними машини накривати чи ще щось, бо ці банери не бояться ані морозу, ані води, ними можна навіть намет або бліндаж накрити зверху та засипати землею, щоб вітер не тріпав).
Привозили їм також намети, повсть… Повсть можна чи то у бліндажі постелити, чи то вирізати з неї устілку, аби зручніше на блокпосту стояти: під ноги кинув собі, і вже нема прямого контакту зі снігом, з холодною землею. Тож повсть хлопці теж нам замовляли.
* * *
Організовуємося на допомогу військовим усією парафією: їздили, їздимо і будемо їздити. Хлопці зателефонували, сказали: треба те, те й те — ми зібрали та повезли. Хоча краще, коли вони самі приїжджають до нас, сюди, бо так ми їх хоча б на день-два висмикуємо з передової. Звичайно, вони виїжджають із фронту по справах, але водночас мають можливість і з домашніми поспілкуватися. А ми їм тут підшукуємо, збираємо, пакуємо все що треба.
Машини з гуманітаркою поки не женемо (нема можливості загрузити повну автівку, а напівпорожню гнати не будеш). Це не тому що гуманітарки нема, а тому що хлопці наші, дякувати Богові, поки що усім забезпечені, немає потреби цілими машинами їм допомогу возити.
Якщо минулого року ми їм везли все, починаючи від трусів та шкарпеток, купляли спальні мішки та термобілизну, то сьогодні хлопці кажуть, що вони запаковані повністю (це там, куди ми їздимо, зокрема до розвідників). А наша 135-та зараз поїхала на інше місце дислокації, тож чекаємо, поки вони вийдуть на зв’язок, а як вийдуть — будемо дивитися, в чому у них буде потреба, і будемо везти.
Ми з парафією в цьому сенсі одне ціле: вони немов їдуть зі мною у кожну поїздку. Я — їхні очі: привожу фотографії та відео, усе розказую. А вони збирають, організовують, печуть… Цього разу я поїхав без особливої підготовки, тож було стільки нарікань! «Батюшка, як так, чому не сказали?!» А я просто швидко збирався.
Матушка реагує на ці всі мої ініціативи як будь-яка жінка. Щоразу каже: «Батюшка, сьогодні ти в останній раз поїхав!» Я їй кажу: «Тоді наступного разу поїду так, що ти навіть не будеш про це знати». А вона: «Та ні, краще кажи». Як будь-яка дружина, вона переживає. Але що ти зробиш? Вона розуміє, що треба.
Наша парафія стала допомагати військовим з початком повномасштабної війни. Скільки у нас було виїздів на передову, ми вже й не рахуємо. Мабуть, більше п’ятдесяти. Без благословіння нашого владики ніколи не їдемо, а як він благословив та помолився за нас, то вже легше, спокійніше.
За цей час ми лише від себе відправили на фронт три автомобілі (кожен з яких вже 4-5 разів повністю ремонтували); відправили нашим захисникам чи шість, чи сім тепловізорів. Ну і все інше, не порахуєш.
* * *
Хлопці зазвичай знають, що ми прямуємо до них. Приїжджаємо, швиденько щось поїли разом, сфотографувалися, пообіймалися — але не прощаємося (кажемо одне одному, що зустрінемося обов’язково). І погнали назад. Хлопці завжди просять помолитися за них. Інколи дзвонять для цього: кажуть, що дуже гаряче у них, вони потребують молитов.
Хлопці, з якими ми починали волонтерити, зараз самі стали бійцями ЗСУ; ми з ними проїздили разом чимало, а тепер ми їздимо до них. З усіма приймаємо одне одного як своїх, як брат брата.
Про політику не хочу згадувати, але хлопцям дуже образливо через те, що зараз коїться, в тому числі вони переживають і за Церкву. Вони в шоці, кажуть: «Скільки усього для нас зробила УПЦ, а її так гноблять». Хлопці розстроєні. Для них питати, якою ти мовою молишся, — це злочин. Там є і ті, хто російською спілкується, і ті, хто українською, але ніхто за це не питає — усі одну справу роблять.
Мені жодного разу ніхто нічого не сказав за Церкву, хоча, якщо питають, то чітко називаю, звідки я. І хлопці добре розуміють: якби не Церква, якби не волонтери, то не відомо, як воно усе було б.
* * *
На парафії у нас постійно щось точиться, якісь «ініціативи»: то підписи проти нас збирають, то ще щось. Пишуть, буває, про нас усяке. Але я їм за це дякую: нам навіть нічого робити не треба, щоб до себе увагу привернути (посміхається).
Як прийдуть по наш храм, значить прийдуть. Як не прийдуть, то не прийдуть, на все воля Божа. Буває, односельчани питають: «Батюшка, а чого ви в ПЦУ не переходите? Ми б до вас ходили». Я кажу: «Якщо ви сорок років до храму не ходили, то і відтак не прийдете. Проте якщо вам потрібен храм ПЦУ — будь ласка, поруч є, ходіть». Вони не ходять туди.
Тож, усяке у нас буває, та слава Богу, такого ще не траплялося, щоб сила на силу люди йшли.
Не всім сусідам я подобаюся, але ж в мене і мети усім подобатись немає: я просто роблю свою справу. Є навіть такі люди, котрі до нашої Церкви ставляться негативно, називають її руською, проте, коли я їду на фронт, просять хлопцям хоч горіхів, хоч пару закруточок передати. І я передаю.
Нема в мене такого питання, де взяти сили на ті поїздки. Туди просто хочеться їздити, от хочеться! Бо розумієш, що ти там потрібен. Та й чого не зробиш для наших козаків. Важко тільки переносити втрати: загинуло декілька хлопців, з якими ми дуже близько спілкувалися; зараз от однокласники мого сина з контузією, то й за них дуже переживаю. Тяжко це все. Але розумію, що їздити до них потрібно — і все.
Вигорання буває, коли йдеш невірним шляхом. А ми — на правильному шляху, бо ми з Богом. Та й маю я таку надію, що за всі ці труди Бог буде милосердний і до моєї душі, що це і є той мій скарб, який ані міль, ані ржа не нищать, і злодії не крадуть (див. Мф. 6:20).
Записала Ірина Дорошенко. Фото з особистого архіву протоієрея Сергія Нечипорука.
