#ДіалогТУТ

Іноді вони йдуть… Дві материнські історії про розцерковлення дітей

Життя ставить перед нами дуже складні питання, вирішенням яких переймаються цілі країни та окремі спільноти. Але доля кожного з нас, з її радощами та смутками, також не на паузі. 

На жаль, подекуди наші діти залишають Церкву. Вони йдуть з храму через різні причини, а батькам залишається тільки осмислювати це. І вчитися з цим жити.

Ми записали дві історії матерів, чиї діти відмовились від храму. Ці жінки по-різному переживають і висловлюють свій біль. Одна з них через те, що син пішов з Церкви у наркозалежність, сама змогла повернутися до храму. Інша просто вчиться приймати власне дитя таким, яким воно є. 

Запрошуємо і вас поділитися своєю історією та думками — через що й чому людина може піти з Церкви та як це сприймати тим, у кого за неї болить серце.

З етичних міркувань ми змінили імена людей, чиї історії тут записані.

Історія Оксани та Ганни. «Ти з гордині думаєш, що твоя дитина чимось краща, ніж інші, — але ні, вона припускається таких самих помилок» 

У мене ніколи стосовно віри не було жодних сумнівів, бо мені з дитинства все це прищеплювали. Крім того, я пройшла всі етапи 70-80-х років, коли «пресували» таких дітей, як я: спочатку ми мусили бути «жовтенятами», потім піонерами… З комсомолом я вже якось змирилася, але все одно для мене це були тортури.   

Бабуся завжди казала, що в школі нам про Бога розповідають неправильно, тому я трошки фільтрувала всю ту інформацію, яка йшла від учителів. І думала, що мої власні діти — а вони в мене хрещені і змалечку в храмі — просто не можуть бути іншими. Думала, що я в них вкладу, те й буде. Але моя старша донька залишила Церкву.

Зараз уже розумію, що я в цьому питанні перехопила через край. Могла інколи й ремінця взяти, якщо здавалося, що «так треба». Але це ж дитина! Їй треба було просто передати любов до Бога, а я вкладала страх: якщо не будеш ходити до церкви, не будеш робити те-то й те-то, то буде погано. Думаю, я зробила помилку. 

Перш за все дитину треба любити, треба давати їй свободу обирати. Коли вона, дванадцятирічна, каже: «Я сьогодні не піду в храм» чи ще щось подібне — хай так і буде. Не треба дорікати: «Ти проспала, давай бігом підводься, ми через тебе затримуємося!» 

До того ж, ти не заглянеш дитині в душу. Вона може лукавити: казати, що вірить у Бога, а насправді нічого не відчувати. Наскільки твоя дитина дійсно вірить, що без Бога — ні до порога? Коли говориш із нею, вона ніби з усім погоджується, робить усе, що від неї вимагається, а як там воно насправді — ніхто ж не знає. 

Ще коли доньці було 12-13 років (зараз їй 34), я помітила, що вона в мене дівчинка з трошки впертим характером. Вона могла десь сказати неправду, десь у чомусь прикидатися, зухвало відповідати. Але питання ходити в храм чи не ходити, додержуватися канонів чи ні — не виникало. Це все дотримувалось. 

Коли Ані було 16, у старших класах, почалися питання вступних іспитів. У неї й так внутрішня напруга, а тут ще й ми її «штурмуємо»: треба вчитися, треба готуватися, треба вступати… Відправили її до репетитора, потім ще на якісь курси. Вона їх прогулювала, а ми все одно її в якісь рамки намагалися заганяти, вимагали щось.

Донька відмовлялася, не робила того, що ми просили. А потім ми з чоловіком втомилися і сказали: куди вступиш, туди й вступиш; як зможеш, так і зможеш, це твій вибір.  

Це вже потім я збагнула, що Аня просто шукала людину, яка її зрозуміє. 

Тепер я знаю, що перехідний період у дитини — дуже тонкий. Можливо, в цей час потрібна і дитині, і батькам чиясь допомога, наприклад, психолога, який би підказав, порадив, знайшов підхід до дитини. 

Згодом одна знайома-психолог сказала, що, буває, в одну дитину можна нічого не вкладати, а вона все одно виросте духовною. А в іншу треба вкласти всі свої сили, вона цього потребує — але вона все одно не буде ходити у храм. Та коли ця знайома зустрілася на моєму шляху й усе пояснила, було вже запізно. Аня покинула Церкву. 

Перед шкільними випускними іспитами Аня познайомилася з дівчинкою, яка разом зі своєю мамою жила в одному з київських монастирів. А оскільки наші з донькою стосунки в плані відкритості були важкуватими, то я зраділа: нарешті Аня спілкується з такою людиною, яка виросла при монастирі! Напевне ж дурному не навчить, а можливо, щось і підкаже. Думати так було з мого боку величезною помилкою.

У тієї дівчини ситуація була важка. Оскільки вона виросла при монастирі, її теж тримали в доволі суворих межах. Закінчивши школу, та дівчинка просто «вирвалася» з монастиря і, як то кажуть, пустилася берега. До того ж, вона розказала Ані якісь речі про те, що, буває, робиться в монастирі. Це, можливо, не треба було б розповідати, тим паче на таку оголену душу, як була в Ані. І мабуть, через те у доньки пішов зрив, відраза до храму. 

Історія з підготовкою до вишу закінчилася тим, що Аня вступила на факультет, де не було великого конкурсу, познайомилася з хлопцем, почала вечорами зникати. А потім просто пішла з дому. Ми з чоловіком цього категорично не сприйняли. 

Коли вона зібрала свої речі, в мене немов весь світ обірвався. Я ж вкладала у цю дитину всю душу! Так, я розуміла, що в житті може статися будь-що, але не допускала й думки, що донька переступить через найголовніші духовні канони, порушить заповіді. Пам’ятаю, подружка питає: «Як там з Анею?», а я стою й плачу, бо болить неймовірно. 

Я тоді вирішила, що якщо дам хоч якусь слабину — поїду забирати її додому, то донька буде розуміти, що я змирилася з її поведінкою і можна робити що завгодно. Але ні, ми з чоловіком дали Ані зрозуміти, що не приймаємо цей спосіб її життя абсолютно. 

А ще я дуже боялася за молодшу доньку: як вона сприйме те, що робиться? Вона ж бачила, як мама плаче ночами, як рідко телефонує її старша сестра…

Аня жила з тим хлопцем та його батьками декілька років. Поки не зрозуміла, що тамтешні домашні закони не дозволяють їй робити того, що їй хочеться: той хлопець її дуже контролював, так звана свекруха все забороняла, навіть полицю в холодильнику наказала мати окрему. Те не роби, сюди не поклади… Мабуть, Аня відчула, що в рідній сім’ї її більше зрозуміють, і почала проситися додому. Ми їй, звичайно, сказали, що вона може повернутися. Ганна повернулася, але стосовно храму казала категоричне «ні». 

Востаннє вона причащалася років у 14. Єдине, що залишилося в Ані від тих часів, це хрестик, з яким вона ще тоді ходила. Мабуть, десь у глибині душі вона розуміє, що в критичній ситуації, якщо дуже важко, ти попроси Бога, Він допоможе. Але в плані розмов на духовні теми категорична: навіть із молодшою сестрою, попри всю їхню спільну довіру, Аня закриває цю тему. Каже, що буде залишатися при своїй думці. 

Я в подруги-психолога запитала: чому Аня в дитинстві все робила, в храм ходила, а тепер перестала? Подруга відповіла, що в дитини не було іншого вибору, бо треба було слухатися батьків. І вона це все просто виконувала, поки не відчула, що вже доросла й може робити, що хоче.

Це були страшні роки для мене. Мені легше було на щось відволіктись, аби тільки не бачити доньку перед очима. Поділитися своїм болем я могла хіба що з Богом, розказати Йому все. І цей біль не проходив, бо ти про всі ці обставини згадуєш щодня. Якби донька просто фізично захворіла, я б, мабуть, не так сильно за неї переживала. А тут… 

Я думала про все це 24\7, постійно плакала, просила Бога вирішити цю проблему, однак проблема не вирішувалася і мені не ставало легше. Аж поки на сповіді батюшка не сказав, що це в мене… гординя. «Слухайте, — сказав він, — до 18 років ви її виховували, вкладали в неї все потрібне, так? Тож заспокойтеся, тепер вона доросла людина, вона приймає рішення самостійно». 

Не знаю, як так вийшло, але саме після тієї сповіді я зрозуміла, що сльозами горю не допоможеш, а сподіватися я можу тільки на Божу поміч, можу молитися. Так, я в доньку вкладала все, але Господь показав: не все залежить від мене. Ти, може, з гордині думаєш, що твоя дитина чимось краща, ніж інші, але ні, вона припускається таких самих помилок, як і інші діти.

Далі я вже думала, що байдуже, з ким Аня буде жити, хто буде її чоловіком, аби тільки в доньки було налагоджене духовне життя, аби вона повернулася до Бога. Зовсім скоро Аня зустрілася зі своїм однокласником, дуже гарний хлопець із хорошої сім’ї. Вони офіційно одружилися. І слава Богу, це для нас подарунок! 

Сім’я нашого зятя невоцерковлена, і він у цьому плані категоричний: вважає, що в житті можна покладатися лише на себе та ще, може, на рідних. І все. Тепер вони з Анею так думають удвох, у них на всі наші аргументи є свої. 

Але якось я кажу Ані: «У вас вдома зовсім немає ікон, може, дати вам ось цю?» Спочатку вона відмовилася, сказала, що вони не будуть такого вдома тримати. А потім все ж таки попросила одну іконку, поставила в себе. Хрестики вони з чоловіком також познімали. Але просфорку Аня просить принести з храму — каже, лише тому, що їй дуже подобається смак ще з дитинства. Я приношу. 

Коли в них народився хлопчик, для мене розпочався новий етап болю. Усе довелося переживати ніби заново. Донька з зятем категорично заявили: хрестити дитину не будемо. Те, що шлюб невінчаний, ще півбіди, принаймні, живуть разом, не ведуть розгульне життя. Але не хрестити дитину?! Бабуся, виходить, не може за онука навіть у церкві на молитву подати. І для мене це травма. А донька каже: «Мам, я у все це не вірю, це все надумано, в тебе своя думка, в мене — своя». 

Коли Аня залишає на мене онука, то попереджає: святою водою не поїти, до храму не возити, не причащати. Молодша донька радить слухатися, бо якщо старша дізнається про щось таке, станеться конфлікт. Краще не треба. 

Зараз ми тимчасово живемо в одній квартирі. І це все важко, бо коли, наприклад, ми сідаємо їсти і я читаю молитву перед трапезою, зять із ввічливості може підвестися, стояти перед іконою. А дочка ні. Вона або буде чимось займатися, або відвернеться. Хреститися також не буде. 

Не змогла я їй, мабуть, прищепити любов до Бога. 

Треба вчити дітей любити Бога, щоб вони розуміли, чому й навіщо ходять у церкву. Чи можна не піти в храм? Так, можна. Господь не карає за це — чи пішов чи не пішов, чи ти в хустці чи ні, чи з’їв щось не те в піст чи втримався. Це ж не основне. І дітям, мабуть, треба давати волю — головне, щоб вони розуміли: якщо щось погане трапилося, треба у храм бігти, а не на сусіда сподіватися. Крім Господа, ніхто не допоможе. 

Молодша донька підтримує, каже: «Мама, потерпи, Аня з часом знову прийде до храму, вона ж у ньому виросла». Ми всі молимося за неї. І, щоб не сталося, ми нашу доньку не залишимо, бо вона — наша дитина. Головне, щоб Господь її не залишав. 

Історія Олени та Андрія. «Діти мої ходили у храм, поки у старшого не почалася наркотична залежність» 

Коли мені було 27 років, я вийшла заміж, ми повінчалися. Чоловік мій нецерковний, але в нього воцерковлена мама. Я перед тим уже декілька років ходила до храму: десь із 22 почала відкривати для себе причастя, пости, сповіді — і робила це від усієї душі. Мені навіть казали на роботі: «Ти, мабуть, закохалася!» А я й справді тоді стала іншою, більш… благодатною. 

У нас із чоловіком народилося троє діточок. Вони всі відвідували недільну школу поруч із місцем, де ми тоді жили, вчитель мені там дуже подобався. Одного літа ми навіть всі разом поїхали у православний табір — чоловік не дуже хотів, але зрештою погодився. Ми там пробули аж три зміни, я допомагала і на кухні, і як волонтер-вихователь. Дітям також було дуже добре. 

На жаль, чоловік загалом не підтримував те, що я ходжу до храму, немов відчував від того якусь загрозу. Міг інколи навіть навмисне купляти у п’ятницю щось м’ясне, щоб ми з дітьми в неділю не змогли причаститися. Тобто поводився як деспот. А невдовзі захворіли його батьки, він майже весь час проводив із ними, і наша родина почала зовсім розділятися. 

Але діти продовжували ходити в недільну школу, причащалися, сповідалися. Одного разу мій старший син Андрій побачив у храмі паламаря — хлопчика, старшого від себе на пару років, — і сказав, що теж хоче бути паламарем. Ми повернулися з літнього табору і одразу ж попросилися допомагати в храмі — і нас дійсно запросили. 

Андрійкові це все дуже подобалося, про нього навіть люди з кліроса казали: «Видно, що це дитина Божа». Він надихався службами, казав надзвичайно цікаві речі про Бога, в ньому дійсно було видно Боже натхнення. Навіть колись було таке: ми йдемо зі школи, і я йому кажу, що, оскільки він сьогодні отримав двійку, то на службу не підемо. А він відповідає: «Дуже прикро, я так хотів послухати, про якого святого сьогодні розповідатимуть!» 

Бувало навіть, снігу по пояс насипало, транспорт не їде, і син дві зупинки пішки йде на службу, сам, його ніхто не примушував — так він хотів!

Скоро нашу недільну школу розформували, бо ходило дуже мало діточок, і ми перейшли в іншу церкву. Тим більше там був воскресний дитячий хор, туди я віддала і дочок. Доньки співали, але, на жаль, старшій вдалося знайти собі подружок у храмі, а молодшій ні. Їй, як я вже зараз розумію, було досить важко. Але загалом дітям подобалися служби, особливо Різдвяна, Великодня…

Син паламарив і в новій церкві, а я почала відвідувати храм дуже рідко, бо загострилися суперечки з чоловіком. У сина в неділю питали: «А де твоя мама? Чого вона не приходить?» А мені соромно було на сповідях розповідати одне і те ж — що немає в нас із чоловіком добрих стосунків.

Мої батьки також весь час казали: «Що ти дітей туди водиш?! На всі служби, всі свята… Бог не в церкві, Бог повинен бути у нас в душі!» Тобто мене ніхто не підтримував. 

Я себе не виправдовую, але так склалося. І я здалася. Чоловік досяг свого: у храмі мене більше не було. Хоча на великі свята я все ж приходила, причащалася сама, причащала дітей. Двоє старших навіть їздили в паломництво за кордон на два тижні. 

Я молилася матінці Аліпії, щоб Господь укріпив нашу сім’ю. І в нас народилася четверта дитина, синочок. Я відтоді вірю, що матінка Аліпія — покровителька нашої родини. Але, на жаль, стосунки з чоловіком так і не виправилися, мені навіть благословили розлучитися з ним. Але на це я так і не наважилася, ми просто живемо окремо. 

Так чи інакше, діти мої ходили у храм, поки у старшого не почалася наркотична залежність.

Коли Андрію було 15, він став займатися легкою атлетикою. Син це дуже полюбив, але одного разу отримав велику душевну травму. Півроку готувався до змагань, дуже сильно хотів отримати перемогу. А на ті змагання по дитячих документах прийшли вже майже дорослі люди — і позабирали всі призові місця. Мене в той момент поруч із сином не було. А він як побачив усю ту несправедливість… 

Дорогою додому йому трапився приятель, трошки старший за нього. Той приятель вже і травку курив. «Вчасно» він трапився синові на шляху…  

Це була наша з чоловіком велика помилка, але коли ми дізналися, що син залежний (це викрила наша донька), ми звернулися з ним до реабілітаційного центру. І все, звичайно, в храм уже ніхто не ходив, хоча я в істерично-депресивному стані пройшла усіма можливими церквами, просила молитися за Андрія. Ходила і до отця Захарії в Лавру на молебні — син у той період навіть кинув палити, це було диво.

У ребцентрі син познайомився з найстрашнішим контингентом, який тільки може бути, — дорослі досвідчені чоловіки, які розповіли йому все що завгодно: і схеми, як найшвидше заробити на продажу наркотиків, і якнайшвидше отримати задоволення від різних речовин… Потім ми з чоловіком взагалі дізналися, що той ребцентр був сектантський і його засновника навіть запроторили у в’язницю за якісь махінації. Та було вже пізно. 

Із реабілітаційного центру син вийшов зовсім іншою людиною: не підлітком, а особистістю, яка за півроку прожила ціле, мабуть, десятиліття. В нього почався у житті якийсь інший сценарій, став іншим він сам. 

Хоча спочатку все складалося добре: Андрій іще десь із півтора роки продовжував заняття спортом, вступив до училища. А потім вийшов на роботу й працює майже без вихідних, немов навмисне себе заганяє. Від наркотиків він більше не залежить, але залежить від алкоголю й періодично в нього трапляються запої. А ще Андрію про батюшок в ребцентрі щось розповіли таке, що про Церкву тепер він говорить дуже погано. 

Сьогодні ми живемо втрьох: із ним та з наймолодшим сином. З усіх моїх дітей в церкву ходить тільки молодший. 

Старша донька вийшла заміж, вони навіть повінчалися, хоча її чоловік протестант. Один тиждень вона ходила у православну церкву, наступної неділі — у протестантську, разом із чоловіком. Але тепер у нашу церкву більше не ходить, хоч і живе поруч із храмом. Усе повторюється так само, як було в мене: ходити до церкви забороняє чоловік. Зять каже, що в «московський патріархат» ходити не можна; добре, що донька хоч дитинку встигла похрестити.

Друга моя донька живе окремо. До церкви не ходить і також, як і старший син, страждає від алкогольної залежності. Але намагається боротися, цікавиться 12-кроковою програмою одужання, яку відвідую і я. Вже 23 дні, як вона твереза, без алкоголю. Записалася до психотерапевта; каже: «Мамо, я розумію, що якось неправильно жила».  

Я сама в депресії. Мене мучить страшенне відчуття провини перед сином, перед усіма моїми дітьми. Дуже допомагає 12-крокова програма (Олена відвідує програму одужання ДДА\ДДДС, що розшифровується як «Дорослі діти з алкогольних та\або дисфункціональних сімей» — Прим. ред.). 

Але завдяки усьому цьому я повернулася в Церкву. До храму хожу регулярно, спілкуюся з батюшкою, щодня читаю Євангельське читання з тлумаченням. Молюсь, зокрема і стариці Аліпії як покровительці нашої родини. І, як навчила мене 12-крокова програма, потроху передоручаю своє життя Богу, вчуся довіряти Йому та спиратися на Його допомогу. Вчуся дякувати за все.

Фото з відкритих джерел.

Друзі! Долучайтеся до створення простору порозуміння та єдності)

Наш проєкт — це православний погляд на все, що відбувається навколо Церкви і в Церкві. Відверто і чесно, на засадах взаємоповаги, християнської любові та свободи слова ми говоримо про те, що дійсно хвилює.

Цікаві гості, гострі запитання, ексклюзивні тексти — ми існуватимемо й надалі, якщо ви нас підтримаєте!

Ви донатите — ми працюємо) Разом переможемо!

Картка Приват (Комінко Ю.М.)

Картка Моно (Комінко Ю.М.)

Читати далі: