32 роки незалежності нашої держави ми жили в усвідомленні, що хай там які трапляються негаразди, але наша Україна найкраща. Це земля, до якої ми серцем прив’язані, яку більше ніж любимо — благоговіємо, і яку сприймаємо як дар Божий нам, строптивим і завжди чимось невдоволеним людям.
Але тепер недостатньо просто любити свою землю. За неї доводиться боротися. І в цій боротьбі єдність громадян — одна з найбільш атакованих ділянок інформаційного фронту.
Тепер і всередину нашої Церкви просочуються ці настрої: підозрілість, взаємні звинувачення, навіть погрози. Прихильники тієї чи іншої точки зору вважають себе борцями за загальне благо та правду, а опонентів підступними й продажними.
Ми в нашому «Діалозі» не хочемо ніяких розділень. А тому не втомлюємося шукати спільне підґрунтя, на якому можуть спокійно співіснувати люди протилежних позицій і поглядів.
Як долати спекуляції на церковних темах і як нам попри різні вектори не розділятися, говоримо сьогодні з давнім героєм наших публікацій архімандритом Серафимом (Панкратовим).
— Отче, зараз, як то кажуть, чимало колишніх вірусологів та військових експертів перекваліфікувалися на фахівців з канонічного права. Але ми помітили, що поняттями «канони» та «канонічність» (або, ще гірше, «неканонічність») люди в дискусіях не оперують, а, скоріше, одне одного лякають. Зокрема після Собору УПЦ у Феофанії читачі нас постійно запитували: «То ми тепер канонічна Церква чи ні?» І зараз бачимо серед вірян великий страх, що наша Церква «може втратити канонічність». Чи це можливо і якщо так, то за яких умов?
— Дійсно, сьогодні дуже багатьох в УПЦ хвилює питання її канонічного статусу, а найбільше — можливий статус у випадку остаточного розриву з РПЦ. Бо попри постійні заяви про «повну незалежність та самостійність» нашої Церкви ми після Собору УПЦ у Феофанії спостерігаємо дивні речі: оновлений Статут про управління УПЦ до останнього часу не публікували, ніяких повідомлень про відокремлення від РПЦ іншим помісним Церквам не надсилали, предстоятелі інших помісних Церков не почали поминати Митрополита Онуфрія серед предстоятелів, патріарх Кирил говорить про УПЦ як про частину РПЦ, і ніяких заперечень з боку офіційних представників УПЦ ми не чуємо. Як не чуємо від них і викриття безумної, войовничої, антихристиянської риторики з його боку та з боку РПЦ загалом, відсутня будь-яка реакція на захоплення єпархій УПЦ та ще багато чого. Це аж ніяк не вписується в заяви про незалежність.
До того ж у канонічному праві не існує поняття про «незалежну та самостійну» Церкву. Є всього три опції: автокефалія, автономія у складі іншої Церкви та екзархат. Екзархатом та автономією ми вже були, автокефалію не проголошували, то що ми сьогодні?
Так, у нас реально існує група проросійськи налаштованих архієреїв, але вони в повній мірі не визначають цієї дивної політики. Знаходжу цьому єдине пояснення: все це з остраху, що самопроголошену автокефалію інші Церкви не визнають та УПЦ буде звинувачена в розколі. Першою її звинуватить РПЦ, про що там уже неодноразово та недвозначно натякали. Про ці побоювання я постійно чую, про них писали, до речі, і ви в себе на проєкті.
Я так розумію, невизначене рішення про «незалежність» було намаганням зберегти цілісність УПЦ. Щоб не відкололись ті, хто принципово, попри будь-що, бажають залишатися в РПЦ. За різними оцінками та моїм власним спостереженням, таких (та тих, кого вони змогли б залучити на свою сторону), не більше 15%. Ці віряни могли б створити пряме підпорядкування Москві.
А тепер підсумуємо сьогоднішні наслідки для УПЦ обраної тактики. Від початку повномасштабної війни УПЦ втратила понад 500 парафій, дві єпархії фактично зникли, ще одна близька до цього. Втрачено Києво-Печерську Лавру. І головне — кількість парафіян скоротилась не менше, ніж удвічі (це не лише мої спостереження), і більшість із цих людей не перейшла в ПЦУ, а пішла «в нікуди». Тобто не менше половини вірян уже залишили УПЦ. І це ще не кінець.
Втрачено ВСІ місіонерські можливості в суспільстві, а якщо нинішній невизначений статус залишиться, вони вже не відновляться. Війна зазвичай викликає релігійний підйом у суспільстві, а в нас — велика спокуса. Якщо не втрата віри (хоча й таких чимало), то розцерковлення дуже великої кількості людей. Наслідки цієї спокуси, я думаю, ми ще не усвідомлюємо, вони ще в повній мірі не проявилися.
Оцей страх «канонічного невизнання» став визначальним у сьогоднішньому житті УПЦ. Тобто всі ці жертви принесені заради цього страху. А канонічне визнання стало, таким чином, визначальною духовною цінністю для нашої Церкви. Чи вартує ця цінність таких жертв? Яке місце цієї цінності в житті Православної Церкви?
— Давайте спробуємо розібратися: що обов’язково треба знати про канони і канонічність?
— Щоб розібратись у цій складній темі, треба читати праці як з канонічного права, так і з історії Церкви, еклезіології. Я в цілому знайомився з загальною проблематикою.
Перше і головне, що завжди треба мати на увазі (наведу цитату мовою оригіналу зі статті «Каноническое право» російської «Православної енциклопедії»): «Нравственный христианский закон, основанный на любви, является несравненно более важным началом в Церкви, чем право, опирающееся на справедливость. Тем не менее без правового начала было бы сложно представить жизнь Церкви и взаимные отношения между ее членами, к-рые регулируются не только нравственными заповедями и внутренними мотивациями людей, но юридическими нормами, нарушение которых влечет за собой применение санкций».
А далі, вважаю, необхідний історичний екскурс, щоб зрозуміти про це дещо.
Перші три сторіччя Церква Христова складалася з фактично автокефальних єпископій. Вони могли повністю визначати своє внутрішнє життя, мали єдину віру, спрямованість на вірність апостольському переданню, але традиції богослужіння, постів, навіть святкувань Пасхи могли дуже відрізнятися. Вони були не тільки НЕ закриті одна до одної в своєму житті та досвіді, а й їх спілкування між собою було суттєвою, невід’ємною властивістю Церкви. Їм було притаманне усвідомлення Вселенськості Церкви набагато, незрівнянно вище, ніж нам сьогодні.
Коли виникали спірні віровчення, або конфлікти між цими єпархіями, або повставали загальні зовнішні виклики, тоді скликались місцеві Собори для вирішення таких питань. Собори скликали й через певні періоди.
Соборність — це те, що було головною ознакою, принципом організації Церкви тих часів, але це не тільки про Собори як зібрання. Це й принцип внутрішнього життя єпархій: вибірність єпископів, схвалення всією громадою обраного єпископом кандидата на пресвітерство або ж, навпаки, схвалення єпископом кандидата на священство (дияконство, вчительство та інше), пропонованого громадою.
І навіть відомі слова святителя Ігнатія Богоносця, сказані ним про єпископа: «Де немає єпископа, там немає Церкви. Де буде єпископ, там хай буде і народ» — це теж про вірність соборному принципу, а не про персональну владу, даровану архієрею від Бога, та не про особисте покликання його Христом на служіння (як було з апостолами). Єпископ соборно обраний, саме тому місцева Церква повинна бути згуртована навколо нього. В тому числі й ті, хто хотів би єпископом бачити іншого, бо це їх покора перед соборним рішенням громади. І саме в силу соборного рішення він отримує дари від Бога для служіння цій громаді, бо Бог у соборності являє Свою волю.
Бували й винятки, коли Сам Бог вказував на кандидата, але його теж мала прийняти єпархія. А ще кандидата після обрання єпархією мали висвятити мінімум два інших єпископа. У цьому реалізується соборність на рівні вищому, ніж єпархія (спілкування між різними Церквами — це теж один із проявів соборності Церкви). У цьому ще й захисна функція.
Уже в посланнях Апостола Павла та в книзі Одкровення ми бачимо приклади, як в окремих місцевих Церквах виникали не тільки віровчальні, але й моральні викривлення християнського життя більшості, що вимагало зовнішнього викриття. Їм за це докоряв Апостол, або Христос через Апостола: «Напиши ангелу (єпископу) Лаодикійської церкви: «Як би хотів Я, щоб ти була чи холодна, чи гаряча. Та оскільки ти ні те, ні се, то виплюну Я тебе з уст Моїх…» (Одкр. 2, 14-15).
Тобто ціла церковна спільнота може перебувати в духовному осліпленні, й тоді соборні механізми підмінюються іншими, авторитарними. А можливо, її соборність може принести нездорові плоди, якщо спрямована не на виявлення волі Божої, а на реалізацію гріховних примх (так, ті, хто в стані самозвеличення, оберуть патологічного гордеця).
Десь із IV сторіччя починають формуватися великі церковні структури навколо єпископій великих міст-митрополій (адміністративних, культурних, фінансових центрів): Риму, Олександрії, Антиохії, Константинополя тощо. Вони ставали центрами церковного спілкування, іноді центрами паломництва (Єрусалим, Рим). Там розташовувалися державні адміністрації, з якими в єпископів цих митрополій зазвичай складалися безпосередні відносини. Єпископи менших міст вдавалися до їх протекції у вирішенні різних питань із владою.
Після закінчення періоду гонінь у Церкву почали приходити не тільки за спасінням, але й за єпископською кар’єрою. Дуже поширеною проблемою стають самозахоплення єпископами більш вигідних кафедр, наприклад, «вдовствуючих» внаслідок смерті місцевого архієрея або його вигнання паствою за недостойне життя (теж доволі поширена історія тих часів).
Чим далі, тим гостріше поставало питання зовнішнього міжєпархіального контролю. Єпископи митрополій починають очолювати місцеві Собори (які несли й захисну функцію) для запобігання зловживань та беруть на себе представництво перед владою. Усе це в принципі було спрямоване на благополуччя Церкви Христової та збереження соборності.
Так поступово формується те, що ми сьогодні називаємо помісними Церквами (в перші три сторіччя цей термін відносили до окремої єпархії: «помісна» — Церква Христова по місцю, на цьому конкретному місці). Зрозуміло, що спілкування цих великих структур та їх співслужіння між собою — теж прояв соборності.
Багато хто міг би подумати сьогодні, що саме велика помісна структура і являє повноту, повноцінність церковності. Але ж ні. Сутність Церкви з часом та зі зміною зовнішніх форм не змінюється. Провідні вчені-еклезіологи сперечалися з приводу того, чи являє себе повнота церковності на рівні окремої православної громади (парафії) чи єпархії — але ж не на рівні помісної Церкви. Переважні аргументи висловлювалися в бік єпархії. Саме тому незмінною є канонічна норма, що патріарх або митрополит не можуть втручатися у внутрішні справи не своєї єпархії. Наприклад, Київський митрополит керує лише Київською єпархією.
Таким чином функції великих структур (і предстоятеля, і Синоду) — представницькі (у зв’язках з іншими Церквами та з державою), а також захисні, запобіжні, судові. Окрім цього предстоятель — це живий символ спілкування єпархій і помісних Церков (через співслужіння та молитовне поминання ним на літургії інших предстоятелів). Але аж ніяк не пуповина, через яку помісній Церкві подається благодать (як дехто сьогодні вважає).
Предстоятель — лише одна з ланок церковного спілкування. Бо й усі вірні, які на кожній службі моляться за ВСЮ Вселенську Церкву — такі ланки. А СУТТЄВЕ, таємниче спілкування між усіма вірними Вселенської Церкви — завжди через єдність віри, єдину Євхаристію та в Дусі Святому.
Думка, що через непоминання кимось когось «припиняється» надання вірним благодаті Божої — це збочене викривлення. Це висвітлює Бога не як самовласного Бога-Любов, Серцевідця, Який ніколи не подасть Своїм вірним, «які до Нього день і ніч голосять», замість хліба камінь, замість благодаті — порожнечу, замість Святого Причастя — просто шматок хлібу у вині. А представляє Його як обтяженого зовнішніми нормами, або щось на кшталт безособового комп’ютерного хабу, який надає благодать тільки тоді, коли до нього під’єдналися через правильний роз’єм.
Нехай мені вибачать таке порівняння, але саме це виходить з цієї хибної концепції. Це — концепція тотального закону, а не любові. Коли не мають значення глибина та сила віри, немає різниці, як сильно люди потребують участі Бога в їхньому житті та що роблять, щоб бути християнами. Немає значення, що вони бажають з’єднатися з Христом через Євхаристію і вірять у те, що Він їх із Собою з’єднає. Якщо їхній предстоятель не пом’янув когось (або його не пом’янули), отже, нічого не відбулось, вони в ілюзії, нібито щось від Бога отримали…
Сподіваюся, що все ж таки більшість вірує не в такого Бога і не в таку Його Церкву.
Але бувають церковні спільноти, яким окрім них самих ніхто не потрібен. Колись у нас в єпархії група фінансово успішних людей пришла до настоятеля одного з храмів та запропонувала створити парафію, закриту для людей не таких успішних, як вони. Тобто виключно для «своїх, привілейованих». І нікого, окрім «своїх», у цей храм не пускати, а вони будуть повністю його забезпечувати. Пам’ятаю, священник тоді всерйоз обмірковував цю пропозицію…
Чи захотів би Христос являти Себе в Євхаристії такої громади, єдиної у почутті своєї винятковості?
Якщо ми мислимо в руслі канонічного права, тобто закону, ми постійно приходитимемо до висновків про чиюсь безблагодатність. Така логіка закону. Але не любові.
Та якщо міркувати в руслі того, який Господь у Своєму відношенні до людей… Що Він завжди відгукується на живу людську віру, ніколи не полишає тих, що покладаються на Нього. Навіть якщо вони не зовсім того гідні, навіть неканонічні. Тоді ми будемо помічати Його дію в їхньому житті.
У житіях святих можна бачити як приклади першого умонастрою (і дуже переконливі!), так і другого (але рідше). Не сприйміть це як твердження про рівнозначність релігій чи різних напрямків у християнстві, це аж ніяк не анулює питання релігійної істини або повноти істини.
— Доводилося зустрічати твердження, що ті, хто хочуть зараз скликання Собору УПЦ, бажають штовхнути УПЦ у розкол. Як ви вважаєте, чи здатна зараз церковна спільнота зібратися й спокійно обговорити будь-які складні питання? Бо при такому градусі напруження зібрання Собору може спричинити ще більш істотне розділення, причому на рівному місці — коли ми просто не зрозуміємо одне одного, а через непорозуміння розсваримося.
— Розкол вважався дуже тяжким гріхом з ранньохристиянських часів, але тим не менш доволі часто хтось із кимось розривав спілкування не тільки через єресі, а й з моральних причин. Щоб запобігти більшій шкоді для Церкви.
Як відрізнити саме гріх та розкол? По мотивації. Якщо вона корениться в бажанні влади, гордості, марнославстві, любові до матеріальних благ (окремої людини або певної групи) — це й є рушійна сила розколів. Мотивація прихована, але завжди проявляє себе і в діях: «по їхніх плодах пізнаєте їх». Але якщо церковна спільнота саме з духовних, моральних міркувань, заради збереження Церкви, потрапляє в ситуацію невизнаності — це зовсім інше.
Наприклад, сьогодні у нас доволі широко вшановується святість архієпископа Іоанна Шанхайського (Максимовича). Чимало є надійних свідчень про зцілення його молитвами, про його дар прозорливості. Тобто Сам Бог засвідчив його святість. Але чи знаєте ви, що за часів його життя писали про нього в виданнях Московської патріархії? Що він — безблагодатний розкольник.
Так називали й усю РПЦЗ (Російська Православна Церква За кордоном). Зокрема в Журналі Московської Патріархії у №2 за 1952 рік про РПЦЗ написано: «Карловацкая “зарубежная церковь” уже давно превратилась в “самочинное сборище” раздорников и хотя по внешнему виду стремится сохранить черты истинной Церкви, в действительности не имеет ни духа истины, ни Божественной благодати. Истина Церкви искажена в карловацком расколе преслушанием его вождей Матери-Церкви Русской и себялюбивой обособленностью от неё во имя нецерковной лже-истины. Путём духовной гибели идут вожди современного карловацкого раскола и ведут за собой к огненным вратам геенны слепо повинующуюся им паству».
Вам ніщо не нагадує така риторика? Треба нагадати, що РПЦЗ розірвала всі зв’язки з Московською патріархією, оскільки вважала, що зрадою буде йти на змову та співпрацю з режимом, який офіційно ставить собі за мету знищення релігії.
Ось фрагменти «Воззванія» святителя Іоанна в 1955 році з приводу сповідницького подвигу палестинських монахів, які не визнали над собою владу Московського патріархату: «…Советское правительство, будучи врагом Церкви и религии, выставляет себя там их покровителем… Зная подчиненность московской церковной власти советскому правительству, зная, что московский патриарх не есть свободный служитель Бога и Его Церкви, а невольник богоборческой власти, те Святые Обители и учреждения отказались признать его власть и остались в подчинении власти свободной части Русской Церкви…»
Тобто ті, хто створив РПЦЗ, не мали бажання привласнити собі владу, або отримати якісь вигоди для власної кишені, або для своїх гордині чи марнослав’я. Вони намагалися зберегти свободною Церкву Христову. І Христос це прийняв і благословив, чому доказ — святий Іоанн.
І що ж тепер пишуть у Росії, де вже немало побудували храмів на честь святителя Іоанна, про його «розкольництво»? Що він, виявляється, насправді не був розкольником, оскільки РПЦЗ була в євхаристичному спілкуванні з двома (АЖ двома!) Православними Церквами: Єрусалимською та Сербською (Ю. Максимов, «православие ру»).
Ну, то, може, все ж таки пара-трійка помісних Церков таки визнали б автокефалію УПЦ, при відповідних діях та зверненнях з нашої сторони? Якщо б ми, саме з моральних причин, з солідарності та співчуття до власного народу, з бажанням зберегти людей від спокуси, зберегти громади, розірвали б зв’язки з РПЦ, невже Христос полишив би нас?! Бачачи те, що зараз роблять росіяни на українській землі, знаючи, що всупереч Його волі московський патріарх та переважна більшість в РПЦ підтримує та виправдовує цю війну, більше того, називає її священною, тобто нібито і Йому угодною (і в намаганнях довести це вони спотворюють церковне вчення). Невже б Він відвернувся від нас?! Якщо хтось скаже, що так, то, може, він зовсім не знає Христа, Який Він?
Якби болгари, серби, румуни чи грузини були так, як ми, одержимі страхом «канонічного невизнання», вони б не мали сьогодні автокефальних, незалежних Церков. Про московитів я взагалі мовчу.
Треба сказати відверто: в УПЦ — канонічний безлад та відсутність реальної соборності. Ті, хто найбільш майстерно в нас оперує темою канонів, частіше за все сам їх і порушує. Важлива канонічна інстанція, Церковний Суд, існує лише на папері.
Маленька ілюстрація соборності: лише в двох єпархіях реально обирали делегатів на зібрання у Феофанії (яке перетворилося на Собор). В одній із них голосування було відкритим, усі дуже добре знали запити правлячого архієрея та його звичайні реакції на незгоду духовенства з його власною позицією. Цей архієрей на Соборі УПЦ на повний голос волав на іншого делегата, священника: «Кто ты такой?! Кто ты такой, чтоб с архиереем спорить!» До речі, той священник був саме соборно, таємним голосуванням, обраний своєю єпархією (це не я))).
Ось вам і соборність: «Ти хто такий!?»
Помісні та Архієрейські Собори в терміни, означені Статутом УПЦ, не проводяться. Але в канонічному безладі, все ж таки, не ми перші. РПЦ «впереди планеты всей», на сьогодні це повністю авторитарна структура.
Завжди важливо розглядати канонічні питання «на тлі» Євангелія та Любові Божої — чи не викликають наші ідеї дисонансу з образом Євангельського Христа та Його вчення.
Тому ще раз хочу наголосити: моральний християнський закон, заснований на любові, є непорівняно більш важливою основою в Церкві, ніж право, що спирається на справедливість. Бо те, що відбувається з УПЦ під час війни, особисто в мене викликає стійке враження, що ми не реальні євангельські заповіді отримали та намагаємось їх втілити в житті, а щось на кшталт: «Будьте канонічні і все інше додасться вам». Або: «Нехай канонічність буде головним скарбом вашим. Заради неї мовчіть, бачачи зло, вбивць не викривайте, чорне білим називайте заради неї, зраджуйте ближніх ваших. А якщо треба, то й Церкву Мою на поругу заради неї віддайте. І коли принесете в жертву канонічності все: правду, суд, овець Мого стада, малих цих, можливість сповіщати Євангеліє серед народу вашого, і коли стануть вас лихословити за це і гонити, кажіть: від безбожних терпимо все це заради Імені Твого, Господи». Ну що, повна «жесть»? Страшна примара? Вибачте, але саме це й вийшло, саме такий вибір зроблено… Така виявилась ієрархія цінностей.
Гріх зазвичай у тому й полягає, що ми другорядному відводимо місце головного.
Наприклад, богословська освіченість дуже важлива для кожного, але якщо станемо вважати саме її головною чеснотою та метою християнського життя, що ми отримаємо? Так і тут. Визнання іншими Церквами — важлива цінність, але не головна. Ми бачимо, що страх її втратити призвів до гріху проти любові.
Церква «по місцю» існує найперше для того, щоб об’єднати в Бозі тих, хто живе в цій місцевості — і вже віруючих, і просвітити тих, хто ще не став частиною Церкви. Ми заради цього страху руйнуємо саме це, зраджуючи цьому покликанню, та не встаємо на захист нашого народу, наших же парафіян (я про все це мовчання).
Православ’я загалом така річ, що якщо ми постійно в умі не тримаємо двуєдину заповідь любові, як головний орієнтир та цінність, то наше православ’я відразу спотворюється. І ці розмови про нас, найканонічніших, а їх негідних, це вірна ознака цього спотворення та втрати любові. Бо той, хто любить, навіть якщо когось вважає поза межами Церкви, знаходить для нього такі слова, таку теплоту, щоб не образити та не відштовхнути, врозумляє з великою обережністю. Та тримає в умі, що те, що він, такий же грішник, опинився в Церкві — не його заслуга, а незбагненна милість Божа.
Я впевнений, що всім, що відбувається, Бог нам ніби говорить: «Он ви як — замість любити ближнього та бажати всім спасіння в такі ігри грались? Свою канонічність як дубину проти інших використовували?! Інших в пекло словами відсилали та навіть пальцем не поворухнули, щоб допомогти їм?! Ну то буде вам ваша хвалена канонічність пасткою, а те, як ви відносились до тих, кого називали розкольниками, все це на собі в повній мірі відчуєте. Покайтеся!»
Ви запитали: як нам не пересваритися…
Або одна сторона повністю здається, або обидві сторони починають діалог, або питання вирішується соборно. Для нас, підписантів останнього листа до Блаженнішого Онуфрія, в якому ми вимагаємо негайного скликання Собору УПЦ та розірвання з РПЦ, відступити в піднятті цих питань і означає зрадити інтереси Церкви. І наші опоненти зайшли дуже далеко у своїх звинуваченнях (те, що нібито у нас є керівний центр, що нас хтось фінансує, що ми — нові обновленці, руйнуємо Церкву), тому діалог явно не виходить.
Згода між нами може бути лише в одному полі — прийнятті рішень нового Помісного Собору УПЦ. Коли сторона, що програє, вимушена буде схилити голову перед соборним рішенням, знаючи, що це не перемога людей, а воля Господня. Але для цього в проведенні та підготовці Собору має бути повністю реалізована саме соборність, вільне ведення соборних дискусій та таємне голосування. Бо нам усім, думаю, сьогодні треба знати саме волю Господню стосовно нашого майбутнього, а не чиїсь, навіть дуже авторитетні, думки.
Собору вимагає надзвичайна ситуація. І війна — аж ніяк не перешкода його проведенню. Собори проводилися і в дуже неспокійні часи: згадаймо Собор РПЦ 1917-18 років. Навіть те, що не всі архієреї змогли б бути на ньому, не стало б на заваді. Наприклад, лише на одному Вселенському Соборі кількість єпископів трохи перебільшила 30% від загальної.
Соборність — це нормальне, здорове середовище церковного життя, в ній — природа Церкви Христової. Навіть канони Церкви — це породження соборності і несуть на собі її відбиток. І ігнорування, спотворення цієї природи, тобто соборності, обов’язково призводять до згубних наслідків для всієї Церкви, зазвичай не швидких, а відкладених. Війна якраз такі процеси пришвидшує та виявляє. Хочемо залишитись частиною Соборної Церкви Христової? Тоді треба почати з відновлення соборності в УПЦ.
