1 червня 2023 року перестало битися серце нашого доброго дорогого друга архімандрита Романа (Подлубняка). Ця звістка шокувала багатьох: отця Романа як регента, викладача, композитора знало чимало людей в Україні та далеко за її межами. Архімандриту Роману було всього 52 роки.
Це була людина, яка зробила значний внесок у православну музику та в культуру церковного співу в нашій країні. У пам’ять про отця Романа ми попросили тих, хто добре його знав, розповісти про характер, таланти та творчі здобутки визначного регента.
Священник Андрій Каітан, клірик Хрестовоздвиженського храму, м. Київ
Я вперше побачив отця Романа на вступних іспитах у семінарію. Коли я тільки готувався до екзаменів, то, звичайно, дивився в інтернеті відео цього хору, щось чув і про самого отця Романа, але безпосередньо познайомився з ним уже під час вступу.
На вступних іспитах треба було озвучити молитви напам’ять, прочитати текст церковнослов’янською та щось проспівати. Я проспівав «Царю небесний», і отець Роман одразу ж сказав: «Це — бас». А я подумав: «Ну, який бас?! Я ж ніколи раніше не співав!» Проте потрапив до отця Романа в хор. Це було в 2016 році і, з Божою допомогою, шість років навчання (спочатку в семінарії, потім в академії) я ніс послух у хорі.
Насправді це досить типова історія для отця Романа: були випадки, коли людина потрапляла до його хору зовсім без досвіду співу, бо наш викладач умів розгледіти талант, здібності. Він подекуди брав у хор людей без відповідної освіти — але якщо бачив, що є голос, є слух, то починав займатися з людиною. Таких випадків було чимало, і зі мною сталося так само.
Нещодавно було 40 днів після відходу отця Романа до Господа, і ми згадували, що багато хто не вірив, що певні люди в хорі навіть не мають музичної освіти. «Не може такого бути!» — казали нам, от настільки талановитим регентом та викладачем був отець Роман. Так, люди, які співали не ідеально, перші роки допускалися лише до співанок (тобто репетицій), але бувало, що з часом переходили в основний склад хору.
Батюшка проводив багато репетицій, ми могли годинами сидіти в аудиторії, де проходили лекції 4 класу семінарії — там завжди відбувалися наші співанки. Спочатку збиралися чоловічим складом, потім почали приходити й дівчата, коли склад хору став змішаним. Перед святами такі співанки могли затягуватися на багато-багато годин, але це приносило свої плоди.
* * *
Пари починалися о 9:00. І коли зранку виходили на заняття, на лаві біля гуртожитку завжди можна було побачити отця Романа, який сидів там з естетичною чашечкою еспресо, з блюдцем, зі своєю кішкою Лаурою, яка стала улюбленицею всієї духовної семінарії та академії…
Отець Роман був людиною унікальною. Таких різнобічно розвинених, талановитих та інтелігентних людей я в своєму житті більше не зустрічав. Він писав музику, співав, а ще писав ікони, хоча про це мало хто знає.
Володів батюшка також величезним обсягом історичної інформації. До прикладу, коли ми подорожували з виступами, одного разу пішли з групою хлопців гуляти ранковим Віднем. І отець Роман, який пішов із нами, розповів безліч усього: і про історію міста, і про людей, які його збудували, і про стилі архітектури… Він був справжньою людиною мистецтва, жив не лише музикою, але мистецтвом загалом.
Регенту мусить бути притаманна певна строгість, та отець Роман був дуже добрим. Строгість у нього була, проте вона здавалася трошки «штучною», бо за нею ховалася м’яка доброта.
* * *
Я вдячний Богові за знайомство з отцем Романом; для хористів він був найближчим із викладачів, наш регент був нашим духовним батьком та наставником. Зараз я вже сам став священником, та інколи замислююся: а що б було, якби отець Роман не відкрив мені світ церковного співу?.. Подекуди доводиться і служити самому, і співати. Коли маєш досвід співу в такому хорі, це дуже допомагає і в службі, і на кліросі свого храму.
Так, як він керував процесом співу, як він буквально жив хором – такого вже, мабуть, сьогодні не зустрінеш. Батюшка збирав нас довкола себе, згуртовував. На його похорон зібралося чимало людей, хлопців та дівчат, яких він зібрав у хорі. Нам буде не вистачати отця Романа, але його твори, я певен, завжди будуть із нами.
У травні цього року, напередодні дня пам’яті преподобного Феодосія Печерського, я вирішив поїхати в Лавру поспівати, і там ми зробили наше останнє з отцем Романом спільне фото. Ось воно.
Регент митрополичьего художественного хора Киево-Печерской Лавры архимандрит Геронтий (Борисевич)
Мы с отцом Романом — давние коллеги и друзья. Мы познакомились давно, ещё в начале 90-х. Я был в гостях в Московской духовной академии, где на тот момент учился отец Роман (у них там был небольшой хор, и меня тогда попросили спеть вместе с ними соло «Благослови, душе моя, Господа»). Во время репетиции мы c тогда ещё Витей Подлубняком и познакомились.
Продолжили общаться уже спустя время, здесь, в Киево-Печерской Лавре. Я в 1998 году поступил сюда в число братии, а Витя сначала приезжал из регентской школы Санкт-Петербурга, где учился после семинарии, а потом стал преподавателем нашей духовной академии, регентом семинарского хора. Я же тогда стал регентом хора Лавры, и мы стали близко дружить, общаться, сотрудничать. На протяжении всех этих лет мы сохраняли тёплые дружеские отношения.
* * *
Быть регентом — это призвание. Мы, регенты, своё дело любим, мы этим живём, а музыку буквально пропускаем через себя. В случае монашеских хоров это и вовсе становится образом жизни, ведь мы поём каждый день (пусть не всегда получается идеально, ведь богослужения у нас всегда приоритетнее, чем многочасовые ежедневные репетиции, характерные для хоров светских).
Музыка же очень влияет на человека: и с физической стороны, и с духовной. Многие люди, я знаю, приходят в храм — и, услышав там церковное пение, больше не хотят уходить из церкви, становятся христианами.
Задача церковного хора — помогать человеку молиться, общаться с Богом. На гастролях и конкурсах наши хора старались не брать какие-то призовые места, а, например, донести до людей древнейший распев Киево-Печерской Лавры. Кстати, отец Роман очень любил Киев и хорошо знал его историю. Бывало, идёшь с ним по городу, а он рассказывает про то, какие исторические здания были расположены там или тут; у него про Киев было действительно очень много историй.
Отец Роман был прекрасным музыкантом, с очень красивым голосом; выдающимся регентом, замечательным композитором. Многие песнопения его авторства действительно уникальны. Его музыка издана сборником, и я верю, что тем самым отец Роман оставил память о себе на долгие годы вперёд. Мы в нашем хоре исполняли многие его произведения, они невероятно благозвучны.
В числе произведений отца Романа есть концертные песнопения, также им почти полностью написана Литургия. Одно из своих последних песнопений — «Благослови, душе моя, Господа» — отец Роман написал в прошлом сентябре. Он предложил мне его поиграть в своём хоре, и оно сразу запало мне в душу.
А ещё отец Роман был хорошим художником, писал колоритные этюды, виды природы. В последний год жизни он даже захотел научиться писать иконы, просиживал, бывало, в лаврской иконописной мастерской с утра до вечера. И у него стало неплохо получаться.
Буквально перед своей смертью написал икону Богоматери, похожую на Васнецовскую из Владимирского собора. Приглашал меня прийти посмотреть, оценить — и очень радовался, что у него получилось.
* * *
Отец Роман был тёплым и заботливым человеком. Да, на хоре он мог и прикрикнуть (как-никак, сорок человек молодёжи!), но тут же возвращался в мирное состояние, он был очень отходчивым. Ему была присуща удивительная черта: в храме он серьёзен, но выходя из храма, становился совершенно другим — простым и радостным, как ребёнок. Очень не хватает сейчас моего доброго коллеги и друга.
Ієрей Владислав Баранов, клірик храму в ім’я святої великомучениці Варвари при Київській обласній клінічній лікарні
З 2016 по 2022 рік я був у отця Романа хористом, а з 2018 ще й ніс послух старости хору. Певний час довелося побути також хоровим бібліотекарем. А ще я під керівництвом отця Романа писав магістерську дипломну роботу з церковного співу.
З цим, до речі, виникла цікава ситуація. Я спочатку хотів працювати з іншим науковим керівником, але мені дали таку тему, для розкриття якої потрібно було працювати здебільшого з грецькими джерелами. А я грецької мови не знаю. І я підійшов до отця Романа, розповів, що все ніяк не можу тему для диплому підібрати… А він сказав, що в нього якраз є теми для магістерської. Так я і залишився писати диплом у нього.
Отець Роман чимало мені допомагав: підказував, перечитував усі матеріали, робив зауваження. До речі, він мав дві крайнощі відносно студентів: або в тебе, на його думку, все ідеально, або ж ти «взагалі нічого не знаєш».
Однією з особливостей отця Романа було те, що часто він брав до хору хлопців без музичної освіти, без навичок співу. Я знав, що отець Роман міг взяти у хор навіть тих хлопців, які співають «важко» — тобто давав людині своєрідний квиток, шанс. Траплялися випадки, коли людині все ж таки не давався спів. Але були й такі, хто дійсно зміг заспівати.
Я теж раніше ніколи не співав, але дуже хотів потрапити до нього в хор. Мій знайомий співав у отця Романа та дуже «розрекламував» мені його. Я дивився їхні відео, і мені надзвичайно подобалося, як цей хор звучить.
* * *
Коли мені повідомили, що отця Романа не стало, я перебував у Дніпрі. А за кілька днів перед цим я планував зайти до батюшки, але він трохи прихворів — я подумав, що зайду іншим разом. Та не судилося.
Дорогою на похорон я пригадував свій найперший яскравий спогад про отця Романа та збагнув, що це була наша спільна з хором поїздка в Канів на Чернечу гору. Це сталося під час мого навчання в першому класі семінарії, 14 жовтня, на Покрову (також це день пам’яті преподобного Романа Солодкоспівця). І там ми співали вірш Шевченка «Зоре моя вечірняя», який поклав на музику отець Роман. Мені тоді дуже сподобалась ця пісня, і ми з хлопцями говорили, що потрібно дійсно глибоко відчути слова віршу, щоб написати таку гарну мелодію.
Один із наших хористів тоді сказав: «Навіть тільки за цю музику отець Роман заслуговує на місце в раю».
Отець Роман сказав того дня: «Дай Бог, щоб на моїй могилі це заспівали». І я це теж запам’ятав. Хтось тоді ще відповів йому, що до цього дуже далеко… Але минуло буквально декілька років, і ми вже стоїмо на цвинтарі, на похороні отця Романа.
Зібралося багато людей, незважаючи на те, що похорон відбувався у Троїцьку батьківську суботу, через що приїхати змогли не всі. Були священники, хористи, колишні та нинішні семінаристи, декілька поколінь вихованців нашого батюшки. І це показало, як багато людей згуртував навколо себе отець Роман. Ми виконали пісню «Зоре моя вечірняя» на його могилі, і без сліз співати було неможливо.
На 40 днів ми також збиралися, приїздили навіть з інших регіонів країни. Тож, як раніше отець Роман збирав людей з усіх куточків України, так і зараз продовжує це робити, щоправда, привід тепер сумний. До речі, навіть під час закордонних поїздок я бачив, як буквально на вулиці до батюшки могла підійти якась людина, привітатися — тобто його дійсно знало чимало людей звідусіль.
Ми віримо, що отець Роман не хотів би, щоб ми втрачали зв’язок між собою. Він дійсно прагнув, щоб ми не просто навчилися співати, не просто доносили до людей церковну музику, але й стали одне для одного сім’єю, де кожен завжди може знайти підтримку.
* * *
Отець Роман не міг довго тримати образу. Відходив дуже швидко й завжди міг зарядити позитивом, навіть коли здавалося, що позитиву немає звідки з’явитися. Так, він міг вийти з себе, навіть порвати ноти (дуже нервував, коли хтось погано співає), але швидко заспокоювався.
Наш регент до богослужінь ставився відповідально, і його настрій на службах був прямо пропорційний якості нашого співу. Якщо хтось в якомусь кутку хору погано співав, він міг підбігти, стати поруч, заспівати разом із ним. До служби ставився як до відповідального концерту, в той самий час розуміючи, що наш спів — то все ж таки, в першу чергу, не концерт, а служба Божа.
Свята були для нього найбільш напруженим та відповідальним періодом. Він жив у суцільному стресі, а потім, коли все закінчувалося, казав: «Ну все, тепер можемо відпочити».
Отець Роман дуже тонко відчував музику, яку виконував. Часто він добирав твори для виконання, виходячи з пори року. До речі, багато власних творів він порівнював з весною. Коли ми вчили його Херувимську, він казав: «Уявіть, як після похмурої зими приходить весна, починає танути сніг, тече річка, починають з’являтися бруньки… Заспівайте мені ось так!» І якщо вслухатись, то почуєш, що його музика дійсно схожа на весну.
Так, він був надзвичайно талановитим регентом, бо відчував музику в усіх планах. Його підбір музики міг залежати навіть від погоди, від репертуару другого хору, від характеру свята, від настрою вірян. До прикладу, він відчував, що музика повинна відповідати стану віруючого на богослужінні, що не можна грати мажор після мінору. Враховував навіть такі аспекти.
А ще дуже цікаво він сам писав музику. Якось отець Роман розповів, як до нього прийшла мелодія тієї самої пісні «Зоре моя вечірняя». З його слів, колись він сидів на березі Дніпра та почув ритм та звук хвиль. І до нього прийшла відповідна мелодія; він поїхав у Лавру записувати її. Якщо послухати цю музику, то почуєш, що вона дійсно звучить «напливами», особливо на початку.
Цікаво, що з точки зору гармонії в музиці отця Романа часом траплялися помилки. Так буває у церковних творах. Хтось колись вказав йому на таку помилку, а він відповів: «Ні-ні, це моя заслужена трійка з гармонії».
У регентському училищі в нього була викладачка, яка ставилася до нього дуже суворо й завжди казала: «Вітю, вам потрібно займатися!» І поставила йому трійку з гармонії. Та отець Роман казав, що то його улюблена оцінка. По тому, як він згадував ту викладачку, було видно, наскільки значний внесок вона зробила в його становлення. Навіть індивідуально з ним займалася, бо бачила значний потенціал нашого майбутнього регента.
Музику отця Романа не можна сплутати з жодною іншою. Ми співали якийсь твір на 40 днів відходу отця Романа у вічність, і я одразу подумав, що цей твір може бути написаний тільки ним. І дійсно, так і виявилося.
* * *
Я випустився з семінарії рік тому, але ми продовжували спілкування: отець Роман навіть був у нас з дружиною в гостях. Коли я приїжджав у Лавру, також не відмовлявся зайти до нього на каву. Отець Роман збирав усіх нас на великі свята, запрошував заспівати.
Більшістю з того, що маю зараз, я завдячую отцю Роману. Він підтримував мене в найважчі моменти, ми дійсно близько спілкувалися, і в якийсь час я навіть міг назвати його своїм духівником. Він не дав мені зійти зі шляху, на який я вирішив стати. Навіть за мою дружину я вдячний йому, адже ми познайомилися з нею в Інстаграм після того, як вона лайкнула відео зі співом нашого хору.
Ми часто спілкувалися з батюшкою на різні теми. Я писав йому свої думки в Телеграм, а він любив надсилати мені смішні стікери. Це спілкування було для мене справжнім даром.
Останнім часом отець Роман перебував не те щоб у смутку чи в депресії… Але він точно не був таким радісним, як завжди. Та, звичайно, його смерті ніхто не очікував. Він трошки прихворів, але казали, що йому стало краще. А потім надійшла звістка, яка вдарила, немов обухом по голові.
Дуже складно змиритися з тим, що його вже нема, тим паче вдома багато речей нагадує про нього. До прикладу, наші вінчальні ікони написав отець Роман. Хист до написання ікон у нього був, але він встиг створити буквально п’ять чи шість образів, бо раніше цим ніколи не займався. Коли перед війною ми заговорили про моє вінчання, я попросив його написати нам ікони. Отець Роман засумнівався: «Та що там вийде…» Але на початку минулого квітня сказав, що ікони майже готові.
Зараз у нас на столі поруч із цими іконами стоїть портрет отця Романа.
Фото надані нашими співрозмовниками.
Заглавне фото: сайт УПЦ.
