Рік тому життя В’ячеслава та Оксани Титаренків, а також їхніх чотирьох дітей безповоротно змінилося. Громада села Забілоччя проголосувала за «перехід» їхнього храма до ПЦУ, а батюшка полишати УПЦ відмовився.
Тепер отець В’ячеслав служить фактично «підпільно», а матінка Оксана вчиться жити по-новому та не допускати образу до свого серця, залишаючи в ньому місце для головного — любові.
Ми зустрілися з матінкою Оксаною і записали для вас її щиру розповідь, сповнену любові до рідної землі, до історії своєї родини та до Бога.
Як Оксана танці прогулювала
Я в дитинстві часто хворіла. Бува, мама мені гірчичники поставить та й сидить молиться наді мною. Чую: «Во ім’я Отця і Сина і Святого Духа». Питаю:
— Мамо, а кому ти молишся?
— Богу.
— А чого ж Богу, якщо богам? Ти ж до трьох звертаєшся!
— Так, лежи ото спокійно!
Оце були мої перші пізнання про Бога.
А я в дитинстві була активістка, і записали мене в танцювальний гурток. Шлях туди вів повз церкву. Заняття були на 10 ранку, по неділях. І от, якось я йду, і дзвони дзвонять. Я раз так пройшла повз, другий. А на третій стало цікаво, чого вони дзвонять, що там в тій церкві? Зайшла. Нічого не зрозуміла. Але мала при собі п’ять рублів, заплатити за танці, і витратила ці п’ять рублів на свічки.
Згодом я стала так планувати час, щоб встигнути в церкву, замість танців. Мама не знала про це, поки вчитель танців не зустрів маму десь у місті та не спитав, чому я не відвідую заняття.
Вдома мене — на розмову. Я кажу мамі: «Мам, ну… Така справа… Я в церкву ходжу». І так мені страшно! А вона: «Так в чому проблема? Ходи». Я почала ходити в храм, а згодом і маму туди привела.
Як прабаба Мар’я сина на війні шукала
Взагалі, мої батьки не були воцерковленими. Лише на Пасху, може, ходили до храму. А от прабаба Мар’я була молитовниця. Завжди ходила до церкви. Прадід Мирон був балагур, шутник. Анекдоти розповідати любив. Але робота була для нього — святе. Він за конями ходив, трудяга був. Чоловіки тоді до церкви не ходили, але в неділю йшли до храму за своїми жінками та чекали, поки ті зі служби вийдуть.
Прабаба Мар’я свого сина, мого діда Яшу (тобто маминого батька) відправила в армію, і тут сталася війна. Вона постійно молилася — знала, що Яшка буде живий. Та ходила у всі сусідні села, де були бої. Ходила скрізь; усі думали, що Мар’я з глузду з’їхала. А вона збирала поранених та загиблих, витягувала з танків, все шукала свого Яшу. Кого треба — ховала навіть, або допомогу викликала, щоб поховали. Що могла зробити своєю жіночою душею, своєю рукою — робила. Шукала.
— Мар’я, як ти його впізнаєш? — у неї всі питали.
— Я ж його у вишиванці на фронт відправила, тож впізнаю.
І жінки в селі, і мама мені про це розповідала, Яшина донька. Певно, через те, що Мар’я молилася, він і вижив, і повернувся додому. От що значить материнська молитва. Я тепер це і своїм дітям розказую. Це — моя історія, моя душа.
Як батюшчин рецепт від хвороби врятував
Коли я була зовсім маленька, рочків семи, неподалік жив батюшка. Якось він ішов до церкви, а я до школи. То він мені допоміг портфеля донести. Згодом через цього отця Івана я познайомился з отцем Євгеном, який поселився також у нас по сусідству. Він з мене щось і зліпив в духовному сенсі. Люди приходять, бува, до Бога через великі страждання. А мені Господь просто так віру дав. Я дуже це ціную.
І одного разу трапилася історія, яку я з переляком пригадую. Нашому класу випало ставити вечорниці. І мені треба було танцювати із рогачами, складеними у формі хреста, скакати. І я, як відповідальна дівчинка, скакала. Не хотіла клас підвести. А після того в мене такі на ногах зробилися вавки, що я не могла ходити.
Що я тільки не робила, аби воно загоїлося! Потім пішла до отця Євгена та сказала, що розумію свій гріх. А він посміхнувся та сказав не переживати. Сказав, що то просто моя хвороба. І порадив, як зробити настоянку, щоб ноги мазати. І може, це його слово, може, мої сльози, чи молитви батюшки, чи усе докупи — та воно допомогло. Я зробила усі примочки, які він сказав, і усе пройшло.
Не знаю, що то було, але цей випадок я чомусь донині пам’ятаю.
Як Оксана мало не стала святою
Одної пори я вже хотіла, як юна була, піти в монастир. Та отець Євген мене не пускав. Категорично! Казав:
— В тебе сестра дочку сама ростить, в тебе батьки. А ти — в монастир? Ти така свята?! А вдома хто буде допомагати?!
— Батюшка, так я ж просто на послушання!
— В тебе вдома нема роботи?! То приходь у церкву! Щодня, о дев’ятій ранку. Я тобі знайду роботу. Будеш канони читати.
Я ледве випросила у нього поїздку у Покровський монастир, що в Києві! А вже на другу поїздку туди я дізналася, що там була моя землячка, схімонахиня Анісія (вона вже ангелочок Божий). То я в неї на послушанні трохи побула.
Коли я вже старша стала, отець Євген все одно казав:
— От тебе зараз пострижуть, то знаєш, як потім будеш плакати? Ні, не підеш в монастир. Встигнеш ще.
А потім я дізналася, що на Житомирщині монастир організовують, і потайки поїхала туди, подала документи. Мені сказали, що, якщо мій батюшка наді мною не прочитав молитву синоположення, тобто не назвався моїм духівником, то можна його не слухать. І так мені задурили голову!.. Сказали, що мене обрав Господь, що буду я Божа наречена, що не торкнеться мене рука скверни. І я певний час ходила вже така, знаєте, свята. А до отця Євгена не ходила.
Як бачила хлопця з дівчиною у парі на вулиці, то, звичайно, серце трохи тьохкало. Але ж стоп, не можна! Я свята, а вони пропащі! Я вже чекаю, поки мене в монастир із паспортом покличуть. В мене вже речі зібрані.
Аж тут сказали приїхати, бо буде владика, хоче сфотографуватися з першими насельницями. І все, мене просто скрутило. Я плакала, злякалася, місця собі не знаходила! Не знаю чому. Але розказую вам просто, як було.
Мама сказала йти до отця Євгена. І я пішла до батюшки. До його хати я на колінах заповзала; плакала та прощення просила. Він мене заспокоїв, сказав поїхати у Житомир, до матушки Рафаїли, пояснити все: вона мудра жінка, зрозуміє. Я поїхала, ще й сестру із собою взяла. А матушка Рафаїла мене гладить по голові та й каже:
— Ось тільки вчора документи сортували. Я хотіла тебе на клірос поставити. А отець Лазар сказав: «Ні, Ксенія не прийде. У неї буде сім’я, вона пройде через усе, а лише потім прийде до нас». Отакі були слова.
Зараз моя дочка каже: «Війна точно не скінчиться кінцем світу. Нас точно не розбомблять. Бо мама ще в монастир має піти».
Як Оксана про заміжжя мріяла
Як в Церкву прийшла, ще малою, то сказала собі: або вийду заміж за батюшку, або піду до монастиря. Мріяла про те, як буду матушкою жити в селі, і буде в мене родина, і юбка в заплатках (бо житимемо скромно), і конячка, і піч у хаті. І ми на конячці з батюшкою та дітьми будемо їздити до церкви. Отака в мене була картина сімейного життя, в дитинстві.
Після школи в мене не було можливості вчитися. Пішла прибиральницею. Ходила в церкву. Жила тихо: церква — дім, і все. Аж тут друзі кажуть:
— Оксано, приїзди, ми тебе з хлопцем познайомимо.
Приїхала. Ми пішли погуляти після вечірньої. А хлопець той не дуже добре повівся. Я розвернулася та пішла додому.
Потім ще з одним хлопцем мене намагалися познайомити, який не вірив, що бувають такі дівчата, що ходять з довгими косами, в довгій спідниці. Та його до мене привезли. Він був хороший, віруючий. Ми разом на вечірню сходили. Він пообіцяв зателефонувати, на телефон сусідки (бо у неї лише був телефон). Ми в потрібний час прибігаємо до сусідки, а вона каже: «Дівчата, телефон за неуплату відключили». І все. Та думаю, той хлопець, якби хотів, то знайшов би спосіб зв’язку.
А через деякий час мене познайомили вже з моїм майбутнім чоловіком. Матушка одна знайома сказала: «Славік, правда, трошки “не от мира сего”, але в цілому нормальний». Я з ввічливості погодилася зустрітися. Батюшка з Брусилівського району, а я з Радомишля. Там ми з отцем В’ячеславом і познайомилися. Це було 10 квітня, в цей день святкується Іверська ікона Божої Матері. Потім у нас близнятка на Іверську народилися. Тепер ця ікона — наша сімейна.
Прожили ми разом на сьогодні вже 22 роки.
Як не стало Лізи
Спочатку у нас народилася Маша. А скоро вже я була вагітна близнятками. Вони народилися недоношеними, бо я на сьомому місяці дуже сильно впала: трапилася кровотеча, зробили кесарів. Дітей, спочатку сказали, рятувати не будуть, бо вже нема кого рятувати. Та вони все ж народилися: одна півтора кіло, а друга кіло шістсот. Я так хотіла, щоб у нас були дівчатка! І от з’явилися Саша та Ліза.
Ми викарабкалися, попри те що місяць донечки пролежали в кувезі. Я вже казала: «Та дайте мені їх сюди, я їх сама буду носити, біля грудей тримати, що той кувез!» Ледь дочекалася. Ми вийшли з лікарні, стали набирати вагу. А потім почалися проблеми, після другого щеплення. Лізочка була значно міцніша за Сашу: реагувала, повзала… А Саша була взагалі квола.
Коли дівчаткам було по 8 місяців, у Лізи почалася висока температура, їй стало погано. Коли везли її до лікарні, вона відходила в мене просто на руках. Спочатку подумали, що то отит. Пробили перепонку, а то не він. Вирішили брати пункцію на менінгіт. Не він теж. Лізочка днів п’ять була під апаратом, ніхто не знав, що з нею. Потім їй стало трошки краще. Її хотіли відправити на Житомир, щоб якось лікувати там. Ми поїхали з лікарні додому, за речами. Повернулися, а нам кажуть: «Вона померла».
Однояйцеві близнятка хворіють разом. Ми поховали Лізу, і не минуло 40 днів, як захворіла Саша. Ми одразу поїхали в неврологію у Житомир. Кричу: «Врятуйте мені хоч цю!» Викликали лікаря, якого я попросила, бо я знала, що він зможе допомогти. І він дійсно приїхав. Каже:
— То це ти, у кого нещодавно дівчинка померла?
— Так.
— Я тобі і цю врятую, і ту б міг врятувати. Тобі хтось казав про ацетономічний синдром?
— Так, — кажу. А сама падаю. — Чула в ординаторській щось таке.
Лізу, виявляється, просто потрібно було прокапати. …А Сашу врятували. Саша, виходить, народилася двічі. Зараз їй двадцять.
Як служити Богу в раю
Спочатку ми служили у Лазарівці. Потім — у Середах. А потім нас направили у Забілоччя. Я так раділа, коли дізналася, що ми будемо там жити. Мама казала: «Ви в Забілоччі не пропадете, там от-такі люди!» Це ж мама моя звідти, я там дитинство провела!
Як іду з траси п’ять кілометрів до села, — пригадую дитинство: бабу, діда, батьків. Пригадую, які там гостинні люди. Село дуже роботяще було. І співоче. Моя баба Валя — типова донська казачка-вогонь, та доля занесла її на Україну. Вона завжди казала з подивом про місцевих: «Які люди! Пашуть весь день, як воли, а ввечері вийдеш на село — з одного кутка одна пісня, з другого кутка інша. Там компанія, і там, і там».
Як приємно було знову ходити тими стежками! І яке щастя тоді було, що там ще залишалися люди, які знали моїх прадіда та прабабу. І от я знову прийшла, вже доросла (мені було вже 22), до баби Зіни. Була сповнена радості та надій після переїзду. А баба Зіна, як завжди, стул поставила, за стол мене посадила, дуже раділа, що «її діти тепер будуть тут». Це рідна жінка мого дядька. Дядька вже нема, а вона є. Це вона нас до себе пустила служити, коли нас рік тому вигнали.
Там минули 19 років мого щасливого життя. Я й до сих пір серцем краюся за Забілоччям. Там навіть повітря якесь інакше. Тиша усюди… Там навіть трава краща росте. Це дійсно райське місце.
Коли ми тільки приїхали в Забілоччя, то ще були бабульки там, по 70-80 років, які працювали по храму, опікувалися ним, а потім їх не стало, і більше нікого не стало. Ми вже самі все робили.
А ці прийняли нас як своїх дітей. Йдуть на вечірню: то деруна несуть, то якогось вареника, то пиріжечок. Біля церкви приходили прибирали. В одній руці бабуся паличку тримає, іншою сапає. Я сапаю, і вони поруч.
Оці бабусі приходили і по суботах, і по неділях. Інші люди — хіба лише на Пасху. А ці ходили і вербу святити, стояли з вогниками. Батюшка їх потім по хатах сам розвозив. А як їх не стало, вербу вже ніхто не приходив святити. Хрещень, може, п’ять було за останні роки. Поховання — були. А так… До храму після цих бабусь майже ніхто не приходив.
Такі люди були, я вам не можу передать! Як же хочеться їм за все подякувати! Це — моє коріння. Це — мої люди.
Як на даху сільради скелета ховали
В місцевій сільраді довго лежали кості. Це колись знайшли жінку мертву на трасі, в межах села, та не опізнали, не змогли. Хто? Звідки? Ніхто не знав. Спеціалісти зробили експертизу та привезли кості назад у село, сказали: «У вас на території знайшли, от ви і ховайте». А місцеві у Забілоччі що зробили: у сільраді на горище ті кості положили. Вони там лежали, мабуть, років десять. І от, ми приїхали туди служити, а нам жіночки й кажуть: «Батюшка, там таке!..». Батюшка був у шоці. То ж людина, треба її предати землі! Так і вирішили.
Ми замовили маленьку труну. Батюшка прийшов у сільраду та каже:
— Я хочу забрати кості, поховати людину.
Тож люди спочатку з будівлі повиходили, бо боялися, а потім батюшка поліз на горище — і точно, знайшов там людські кості в мішечку. То ми їх спочатку у наволочку склали, а потім у труну. Та труна ніч простояла у церкві. Я наварила борщу. Наступного ранку жінки прийшли — відспівали покійну, ми її поховали. А потім усі разом сіли пообідали, пом’янули.
Як у холодильника дверцята відпадали
Храм наш був висвячений во ім’я святого Іоанна Богослова. Чималенький він був! Але його свого часу закрили, зробили з цієї будівлі лікарню. Потом все ж таки постановили віддати храмові території громадам, і одна жіночка вибила той храм назад.
Було у нас три пєвчих. Потім Маша, старша донька, виросла — і теж стала співати. Ще три жіночки також до нас постійно приходили. Коли ще були живі бабусі того покоління, старого, то і вони були. Оце такий був наш приход.
В куточку будівлі була алтарна частина, одне крило пустувало, а в іншому ми жили. Затишно було. Батюшка своїми руками зробив ремонт. Жилих кімнат у нас було три (колишні лікарняні палати), ще був великий коридор, а також окрема невеличка кімната, з якої батюшка зробив просфорню. Він пік просфори сам, я допомагала. Знайомі нам віддали холодильник: хороший, тільки дверцята відпадали. Так ми його у просфорню поставили. Дверцята підпирали, і добре все працювало!
Дуже нам там гарно жилося. Останні декілька років ми жили в іншому селі, в Приворотті, а до Забілоччя приїздили служити.
Дівчатка наші, Маша та Саша, тут зростали; хлопчики — Іван та Сергійко — тут народжувалися. Сашка вперше самостійно пішла на Літургії Передосвячених Дарів. Взяла іконку та й покрокувала. Вона ж перші шість років не ходила, через ДЦП. А то пішла!
Як Пасха — звичайно, ніхто не спить. Та у церкві у нас у закавулочку стояв паніхідний стіл, і дітки туди заздалегідь зносили подушки, ковдри… На нічній службі на Пасху стоять, стоять — а потім штабелями лягають спати в тому закавулочку, прямо під столом.
Як молитви від безсоння рятують
Хтось «від цього дєла», від горілки тобто, під магазином віддасть Богу душу, так голові не телефонують — дзвонять батюшці. А батюшка їде, забирає тіло, завозить до рідних, до матері.
А ще один любитель випити у нас навіть недовго жив, бо більше йому ніде було. Не міг не вкрасти. А я йому: «Навіщо ти це робиш? Я ж тобі і так дам, що треба, чого ти у батюшки крадеш?!» Та ми йому і кімнату виділили, і все що треба, та батюшка умову поставив: не пити. Думаєте, він витримав? Не витримав.
А інший приходив посеред ночі:
— Машутка, дай свічку, бо світла нема!
— Ну, тримай.
Потім ще раз прийшов. І ще. Аж як я стала помічати: сьогодні він за свічкою приходить, а завтра зранку біля магазину кажуть, що такий-то знову обчистив сусіда. І от, він знову приходить, а я йому:
— Я тобі зараз як дам свічку! А ну пішов звідси! І щоб я тебе не бачила.
Він, буває, до сих пір дзвонить посеред ночі. Каже:
— Матушка, мені страшний сон наснився!
— Пити треба менше.
— То що мені робити?
— Читай «Богородице Дево».
— Ну добре.
А ще була інша родина у нас, шестеро дітей. Буває, ніч-північ, батько нап’ється та давай матір бити, а діти до нас прибігають, мал мала менше. У мене у ванній стояв шампунь, то я їх зразу відправляла митися, переодягала. І до хати пускала. Так і жили.
Як матінка фейерверк влаштувала
Одного разу перед виборами приїхав до нас депутат. І тут я згадала, що я онука козачки. І ризикнула, пішла на збори села. Депутат питає:
— Що вам потрібно? Чим допомогти?
А тоді займалася дітками, у нас була своя недільна школа. Отже, піднімаю руку:
— Я матушка, дружина священника. Хочу попросити у вас автобуса, повезти наших сільських дітей у Київ, у Лавру.
Депутат погодився. А сільський голова мене потім мало не з’їв. Сказав:
— Треба було попросити більярдній стіл у дім культури.
Я на це сказала, що то не я маю опікуватися будинками культури та більярдними столами.
А перед днем села, у жовтні, я зателефонувала в офіс того депутата, запросила його на свято. Той приїхати не зміг, але вирішив знову зробити нам подарунок, запропонував обрати щось. Голова знову прийшов:
— Нам у клуб потрібно те і те.
А я йому:
— Навіть не підходьте до мене із цим питанням!
Я зібрала дітей. Питаю: «Що будемо просити у депутата?» Вирішили, що солодкий стіл та салют. Нам виділили грошей, і ми накупляли тортів та багато чого іншого. Зійшлося все село. І був салют. Таке було у нас свято.
Як батюшці сказали, що церква має бути українська
Минулою весною прийшло зверху розпорядження до наших сільських старост, що треба переводити храми в «українську Церкву», тобто в ПЦУ. Батюшка тоді пішов до нашого старости, Діми. Він молодий, і це вже третій староста тут на нашій пам’яті. Отець В’ячеслав намагався з ним поговорити. Нагадав Дмитру, де той своїх двох дітей хрестив. А Діма каже: «Батюшка, якщо люди будуть проти вас, то значить, так і буде. Я проти людей не піду».
Минув день-два, мені телефонують жінки: кажуть, що в селі готується зібрання з приводу церкви. Нам з батюшкою про це нічого офіційно не казали. Перед заварухою цією усі говорили: «Ти не переживай, ми усі станемо на захист, ми прийдемо». А прийшло три людини — проти вісімдесяти. Усе село зібралися у клубі. Нас там не очікували. І це буле страшне дєло.
Усі виходили та по черзі казали: «Я проти УПЦ МП, я хочу, щоб в Україні була українська Церква. Батюшка, або переходьте, або вимітайтеся». Ми послухали людей 10-15, а потім батюшка підвівся та й каже:
— Ви хоча б знаєте, кому я служу? Я тут 19 років, знаю усіх місцевих, і живих, і мертвих!.. Хочете молитися українською — будемо, і книжки потрібні замовимо.
А вони йому:
— Ні, цього замало. Підпиши, що ти відмовився від Путіна.
В мене одна бабуся донська казачка, а всі інші родичі — корінні українці. І тим не менш, односельчани кажуть: «Матушка, не позорте свою бабку, служіть народу України». Відповідаю: «А кому я служу?! Я не опозорю ані бабу, ані діда. Тим більше, ви вже дорослі жінки! Ладно молодь, в них така мода. Та ви ж все розумієте! Ви в нашій Церкві і дітей похрестили, і онуків!.. Ви ж самі хрестилися в цій вірі!..» Та байдуже.
Ми розвернулися та пішли звідти.
Ці збори стосовно перехода до ПЦУ були у суботу. А в понеділок ми приїхали до храму та побачили, що хату опечатали. Ми там хоч і не жили в останні роки, та там залишалося багато особистих речей, меблі, ікони, книжки. Батюшка знову до старости поїхав. Каже, нам треба речі забрати. А той: «Я не відчиню».
Але хата — то таке. Була опечатана церква! І от… трава, тиша, усе глухо… І печатка, папірець на храмі. Я думала, що зійду з розуму. В мене істерика була через все це. Діти до сих пір плачуть, хоча минув вже рік. Їм досі сниться Забілоччя. Сергійко он після Пасхи цього року приїхав додому, з освячення, та сідає за стіл у сльозах.
— Чого ти, синочок, плачеш?
— Мамо, я збагнув, що більше в моєму житті не буде Пасхи в Забілоччі.
Як нам допоможе пророк Мойсей
Інколи буває так погано, аж край. Я розумію, що я матушка, тому не можу просто вийти до сусідки та поплакатись про життя. То, бува, я йду в поле та плачу.
Сусіди потім питають:
— А чого це ти там знову полем ходила?
А я кажу:
— Сходіть наступного разу зі мною, та й побачите.
Може, телевізор нам усім забагато промиває мізки. Раніше теж були війни, і нічого, усі разом молилися. Можливо, раніше люди і не такі освічені були, проте вони слухали, що їм казали батьки, бабусі. А бабусі нас вчили до церкви ходити.
Може, раніше просто більше спілкування між людьми було, та ми більше прислухалися до рідних?.. У нас як було: сказали отак — значить, так. В церкві може бути тільки так і ніяк інакше. А тепер кнопочку натиснув — і телевізор запропонує те, що тобі зручно. Хочеш — буде так. Не хочеш — ось тобі інше. Зараз молоді важко, я розумію. Та я звикла до більш твердих понять про Церкву.
А ще інший приклад. Під Лаврою нашим вірянам кричали: «Моліться українською». Але ті, хто наголошує на цій необхідності, самі не моляться, а влаштовують біснування. Їм же ж самим ніхто молитися не заважає, будь-якою мовою. Та вони займаються іншим. Думаю, довго ще ми будемо плакати, якщо молитимемося за Церкву, де так біснуються.
Я ці думки висловила в місцевій групі Facebook. Видалили мою публікацію того ж вечора. Певно, людей чимось зачепило.
У мене в школі вчитель був — невіруючий, щоправда, та дуже розумний. В особливо тяжких випадках він казав: «Тут допоможе лише пророк Мойсей». Я зараз часто ті слова пригадую. Не знаю, чому саме Мойсей, але наш народ дійсно жахливо розругався. Жіночка одна з Забілоччя кричала батюшці моєму: «Подякуй, що ми тебе взагалі в ліс не вивезли».
Як це — бути Церквою
Батюшка в Забілоччя неохоче їздить, радіє тільки нашим бабцям — тим, які нас до себе служити пускають (це моя тітка, баба Зіна, та її подружка).
А я тепер почала краще розуміти слова «врятуй себе, і досить з тебе». Бо спочатку переживала: що ж буде із нами, із Церквою. А один знайомий батюшка сказав: «Заспокойся. Відкрий Біблію. Що там написано? Созижду Церковь Мою, и врата адова не одолеют ее. Чого ти переживаєш? Переживати треба за дітей. А за Церкву ти просто молись».
Бува, з розуму ходиш, коли розмірковуєш, як воно далі буде. І молишся кожен раз, як востаннє. Це вже зараз я така розумна, що розумію: Церква — це ми самі. А рік тому дуже за храмом побивалася! Поки батюшка мій не сказав: «Церква — це ти і є. Це ти, твої діти, тітка Зіна…»
Діти дають сил. Коли ми всі разом, стає добре. Ми разом на городі сапаємо, разом на морозиво ходимо. Це елементарні речі, та в них — щастя: разом поробили, разом відпочили. Як би важко не було, та треба приділити дітям увагу. В мене хороші діти, дуже. Так, певно, для кожної матері її діти найкращі. Але діти — це моє життя. Якби не вони…
Ми сім’я, ми єдиний організм. І моя найбільша мрія — щоб кожен член родини відчував себе вдома комфортно, щоб йому було затишно. Щоб він знав, що тут йому добре, що його тут приголублять та приймуть, тим паче в такий важкий час. Ми повинні одне одне для одного зробити таку атмосферу вдома: зрозуміти, пожаліти, підтримати.
Як народ причащатись боїться. Та не весь
Служимо ми не лише у тітки Зіни, але і в храмі: на приході в іншому селі — там ходить дві пєвчих та ще дві жіночки, усього чотири душі. Такі хороші люди! Дуже хороші. Та й взагалі, Господь посилає нам чимало людей, які допомагають, підтримують. І це дає сили жити.
Я багато разів телефонувала людям із Забілоччя, та й батюшка телефонував. Питали, пропонували: може, вам треба посповідатися, причаститись? Якщо треба, батюшка приїде до вас додому, а ні — то і в церкву вас забере, на інший приход. А вони: «Ні-ні, не треба. Що ти, матушка, нас хорониш, ми ж іще не вмираємо!» Тобто воно людьми так сприймається, що, якщо батюшка приїжджає причащати додому, то це значить вже усьо, помирати треба. Боляче це розуміти.
Люди дуже бояться. Рік тиші. Де всі? Ніхто з Забілоччя не зателефонує, не поцікавиться. Нуль! Люди бояться засудження.
Навіть моя тітка, баба Зіна, що пустила нас служити до себе додому, спочатку теж трошки злякалася. Була, запропонувала приїздити, служити, а потім каже: «Ні, матушко, хай трошки часу мине». Та їй Господь потім дивним чином показав, що все буде добре. Він якось укріпив її віру, так що вона вже остаточно вирішила, що ми маємо до неї приїздити.
І оце збираються тепер вони вдвох: тітка моя, баба Зіна, та ще одна її подружка. Ми рік вже їздимо до неї додому, богослужіння звершуємо у кімнатці. Грубка топиться, ікони на стінах, дуже багато ікон. І ми стоїмо усі там, а батюшка — коло стола. Сповідатися виходять до іншої кімнати.
Але для тітки Зіни проблема, якщо піст. Вона засмучується, що не може нам стола накрити. Це ж така душа, що не може не нагодувати! Завжди в неї холодці, голубці, котлети… Я їй: «Тьоть Зін, та не треба, тут же ціле весілля можна накрити!» А вона: «Ні! Їжте!» Подружка її ще йде, просить сина кастрюлю із супом донести, і от, нас шестеро приїздить, та й їх двоє збирається, і ми разом служимо, а потім сидимо.
Інші люди, які ходили в храм у Забілоччі, кудись всі поділися. А ці бабусі — воні менше освічені, може, знають тільки «Отче наш»; вони як діти. Та вони задоволені, що пустили до себе Бога. І Бог із ними.
Фото з особистого архіву родини Титаренків.
На заглавному фото: престольне свято в Забілоччі. Святкування в домі баби Зіни.
