Чув від багатьох знайомих колег, що Пасха в храмах Української Православної Церкви цього року була особливою. Особливою як за настроєм парафіян, так і за їх більшою кількістю на богослужінні. Мені, священнику невеликого західноукраїнського міста, є цікавим спробувати проаналізувати ці свідчення, бо ж і сам помітив неочікувані позитивні явища у парафіяльному житті, і не тільки на Пасху.
Річ у тім, що як тільки з високих трибун прозвучали заяви, що саме зараз, у час російської агресії, необхідно відкрити другий фронт і довершити боротьбу за «духовну незалежність», усі зрозуміли конкретну адресність цієї боротьби.
Шалений тиск на Українську Православну Церкву протягом останнього часу, частота і кількість подачі негативного матеріалу в засобах масової інформації мали б викликати, на перший погляд, закономірний процес відтоку парафіян з храмів УПЦ, залишенню паствою своєї конфесії, котра з усіх боків «заплямувала» себе.
Власне, на це й розраховувався масований соціальний інжиніринг. Планувалося, що психологічний стан українців в умовах російської агресії та соціальну невизначеність більшості з них можна буде успішно використати для зміни ставлення суспільства до церковної тематики, залучити маси до, так би мовити, націоналізації релігійного мислення й поведінки.
І потрібно віддати належне — в стан «когнітивного упередження» (так у психології називають стан особи або частини суспільства, котра заперечує очевидну істину та відмовляється вірити в правдиву інформацію через те, що її свідомість була маніпульована) вдалося ввести чимало людей.
Навʼязана ідея про необхідність активного пошуку ворогів серед співгромадян-українців під лозунгом боротьби за «духовну незалежність» витіснила місце для здорового глузду та заперечила саму потребу в умовах російської агресії шукати друзів серед своїх.
Досить значна частина наших співгромадян, котрі донедавна зізнавалися, що «ні в яку в церкву не ходять, бо вірять в душі», в короткий термін відчули себе щонайменше «експертами» в царині складних канонічних питань та міжконфесійних стосунків. Відстежування церковних тем через «неупереджені» ток-шоу та публікацій у ЗМІ, в котрих навіть логотип на жовтому фоні, розбудили в багатьох українців певного духа, котрий назвав себе «творцем» та «борцем». Це ж так класно — не відкладаючи далеко пульта від телевізора, відчути, що життя набуло сенсу там, де й з похмілля хтось не чекав, — у боротьбі за «духовну незалежність», у творенні своєї Церкви.
***
Проте не все виявилося таким однозначним. Ще протягом минулої зими, і особливо в період цього Великого посту, в храмі помітив чимало нових людей. Їх ще зарано називати постійними парафіянами, але й випадковими «захожанами» вони теж не були.
«Новенькі» чітко усвідомлювали, яку саме конфесію наш храм представляв. Якщо рік тому в очах тих, хто для себе відкривав цілющу силу богослужінь, були спричинені війною страх і відчай, втома і безнадійність, то тепер враження від знайомства і спілкування з «новенькими» здалися іншими.
Люди — різні за віком, але переважно молоді — з розумними і досить виваженими думками, бажанням мислити самостійно і критично, потребою в Церкві зустріти Істину. Я розумів, що був у них не перший… І до того, як ці люди почали приходити до нашого храму, вони мали певний досвід спілкування і з Церквою, і з церковниками.
Одні приходили в наш храм подивитися, інші — помолитися. Хтось — поговорити, а хтось — послухати. Ті допомогти, а ось ті — поспостерігати. Але, як правило, всі знову й знову поверталися, а потім… займали чергу до Сповіді, а там вже й поспішали до Святого Причастя Тіла і Крові Христових.
Можна було б ці спостереження не узагальнювати, але знайомі мені священники розповідали те ж саме.
Пасхальні богослужіння цього року суворо обмежувалися комендантськими годинами. Домовилися в храмах нашого міста відділити освячення пасхальних приношень від нічного пасхального богослужіння. Паски священники освячували для всіх, хто бажав, протягом дня Великої Суботи, а Христа Воскреслого зустрічали й причащалися упродовж пасхальної ночі.
В попередні роки одне з одним зазвичай поєднувалося, і тепер дехто хвилювався, що коли пасхальні кошички благословлять напередодні Пасхи, то вночі на службу прийдуть одиниці. Та де там! Що вдень клірики храмів ледь встигали раз за разом звершувати передсвяткові молебні-благословення, що вночі в храмах було досить багатолюдно.
***
Таким чином цьогорічна Пасха допомогла окреслити певні тенденції, котрі розвиваються як у самих парафіях Української Православної Церкви, так і навколо неї.
Стає зрозумілим, що —
1. Постійні парафіяни «не ведуться» на антицерковні провокації в ЗМІ, оскільки бачать реалії приходського життя: вивірений досвідом поколінь духовний настрій, справжній дієвий патріотизм та непереможний євангельський оптимізм — речі, котрі докорінно різняться з усіма розтиражованими мас-медійними картинками.
2. Люди, що здатні мислити власною головою і шукають Христа, знаходять Його завдяки проповіді сьогоднішніх спадкоємців простих рибалок і невчених мужів, котрих і тепер знаходить Господь для навчання, оздоровлення і спасіння українського народу і тим Сам поповнює здоровий осередок парафій.
3. Значна частина адекватних українців не вважає за необхідне гаяти час на відстежування провокативних новинних стрічок та маніпулятивних чатів, оскільки зайняті нагальною проблемою виживання в сучасних умовах.
4. «Ідейні парафіяни», котрі не знаходять можливостей та засобів реалізації своїх ідей в стінах храму УПЦ, нерідко покидають його.
5. Ті, хто церкву робили «своєю» не молитвою, не слізьми радості чи покаяння, а болгаркою і ломом, прокльонами та ненавистю, не тільки молитися в тій церкві не будуть, але й не подужають збагнути, чому «в лузі червона калина похилилася» та «ще не вмерла України ні слава, ні воля».
***
Представники ЗМІ знають про «ефект бумеранга». Він виникає, коли журналістський матеріал, спрямований на досягнення певного ефекту, в кінцевому підсумку призводить до протилежного результату. Цьогорічна Пасха була цьому яскравим підтвердженням.
Національні мас-медіа наввипередки спішили очолити дискредитацію та нищення Української Православної Церкви. Поспішили, проте спровокували ситуацію, коли люди все більше переставали довіряти «єдиним і незалежним» ЗМІ і не тільки в церковній тематиці. Переконавшись, наскільки реальне життя парафій Української Православної Церкви відрізняється від маніпулятивної картинки в мас-медіа, громадяни почали ставити собі питання достовірності всієї іншої інформації.
Пасха допомогла розставити крапки над «і» в цілому ряді питань. Воно й зрозуміло — «Христос воскрес із мертвих, смертю смерть подолав»! Спаситель залишив для нас красномовно мовчазних свідків Свого Воскресіння — пустий Гроб і відвалений Камінь. До першого будуть приходити, аби переконатися, що він пустий, Христа там немає, а на іншому будуватиметься Його Церква, де Воскреслий Христос є і буде!
