Два документи зараз на слуху у вірян УПЦ. Перший — законопроєкт №8371, переданий Урядом на розгляд Верховної Ради. Другий — петиція до Кабінету Міністрів з проханням «вирішувати церковне питання шляхом… захисту конституційних прав і свобод громадян, а не шляхом покладання вини окремих осіб на всіх вірян».
Прохання авторів петиції зрозуміле: християнство уникає узагальнень і зважає на кожну окрему особистість. Тож, поки вся наша Церква потерпає від ярлика «московськості», як почуваються окремі її представники?
Архімандрит Онуфрій (Куц) з Волинської області — корінний українець. Майже 15 років він збагачує державну духовну скарбницю факсимільними виданнями старовинних книжок, серед яких Луцький Псалтир та Луцьке Євангеліє ХІV століття. З 1998 року опікується військовими, весь час повномасштабної війни допомагає ЗСУ. Так само, як і ми всі, він напружено очікує законодавчих рішень стосовно своєї Церкви.
Як жити, коли винуватий без вини? Про це й говоримо.
«Це все одно, що засумніватися в суверенності нашої держави, бо колись вона була у складі Радянського Союзу»
— Отче, що б ми не робили, в очах суспільства все одно залишаємося «московською Церквою». Цей ярлик здатен перекреслити будь-яку добру справу наших кліриків та парафіян: молитву за мир в Україні, допомогу нужденним, багатотонні гуманітарні вантажі для мешканців визволених міст, підтримку ЗСУ… Як вам живеться з подібними звинуваченнями?
— Святі кажуть, що все добре — від Бога. І ми маємо робити те добре, що Господь нам пропонує, в міру сил і Божих дарувань. А те, що комусь ми здаємося «не такими», — це природньо. Певні звинувачення мають бути.
Дивує, як працюють деякі ЗМІ: інформація подається тенденційно, з розпалюванням ворожнечі. Наприклад, нещодавно написали, що в Києво-Печерській Лаврі вперше прозвучала молитва українською. Перепрошую, але не вперше. У нашому регіоні є чимало храмів, де ще з польських та радянських часів служать українською. Та й невже в тій самій Лаврі ніколи не співали українських колядок, побожних псалмів та на Пасху «Христос воскрес»?! Звичайно, співали!
У Церкві я бачив чимало прекрасних священників, єпископів, простих вірян, яких немає в чому звинуватити. Щось казати — право кожного, але це не значить, що звинувачення в наш бік є істиною. Ми маємо звірятися не з ними, а з Законом Божим, а також законом чинним, з голосом нашої совісті і, звичайно, з добрим досвідом життя нашої Церкви, наших батьків, дідусів і бабусь.
Але якщо тебе в чомусь звинувачують — не мовчи, бо мовчати — не вихід. Озвучуй свою точку зору, свої переконання. Головне — щоб ми чули одне одного й шукали щось добре та спільне, а не концентрувалися на звинуваченнях у тому, чого нема.
— «Московскість», яку нам «інкримінують», — це географічна характеристика? Чи, може, історична, канонічна, ментальна?
— Я ще років 20 тому вперше почув, що до абревіатури УПЦ додають «МП». І зрозумів, що це роблять з упередженості. Це вело до розділення між людьми, бо за всіма статутними та іншими документами наша Церква була та залишається українською. І, відповідно, отримує імунітет української держави. Які можуть бути спекуляції на цьому? Навіщо? Це все одно що засумніватися в суверенності нашої держави, бо колись вона була у складі Радянського Союзу.
Необґрунтовані звинувачення проти УПЦ нічим не відрізняються від зразків путінської пропаганди, яка побудована за примітивним принципом: розділяй і володарюй. Ця технологія розколювання, на жаль, дуже дієва, бо ненавидіти простіше, ніж розмірковувати та робити висновки. Але Спаситель казав: «Усяке царство, що розділилося в собі, запустіє; і всяке місто чи дім, що розділилися у собі, не встоять» (Мф. 12, 25). Саме час дослухатися до цих слів, у тому числі діячам із радянським минулим, які сьогодні — без покаяння у минулих справах — стали консультантами щодо релігійної ситуації в країні.
Також Господь сказав: «По плодах їхніх пізнаєте їх» (Мф. 7, 16). За яку країну моляться в наших храмах? За Україну. Скільки наших вірних зараз боронять державу від ворога? Чимало.
Я зв’язку з Москвою не відчував і не відчуваю. Просто ми, як християни, маємо навчитися любити всіх. І молитися за всіх. От і весь зв’язок. І це велика біда, що проти нас розпочали кровопролитну війну, прикриваючись іменем Бога.
— Звідки ви родом? Як ви опинилися в УПЦ?
— Я народився в селі Іванківці Хмельницької області. Тато в мене з подільського берега Ікви, мама — з волинського. Після закінчення школи мені захотілося потрапити до храму. Бабуся знайшла на це час, і ми з нею поїхали. Священник запропонував сповідатися. І я пішов на сповідь, хоча тоді й не знав, як це і що потрібно казати.
Той священник був дуже добрий: поговорив зі мною, щось підказав по життю.
Через деякий час мене запросили до себе хористи, в них я вчився співати, читати по-церковнослов’янськи. А мама подивилася на мій пошук та порадила познайомитися з редактором церковної газети «Благовіст Хмельниччини», який періодично приїжджав до нашого тодішнього райцентру, Старої Синяви. Це був отець Леонід Лабунський, дуже цікавий і розумний батюшка. Він запитав, де я працюю (мені завжди подобалося у священниках, що вони цікавляться твоїм життям). А я тоді працював різноробочим у районній лікарні. Розмова з ним відкрила мені моє покликання. Я сказав мамі: «Всі мої плани рухнули. Не знаю ще як слід, що це таке, та я відчув, що це моє».
Отець Леонід запропонував приїхати подивитися духовне училище, яке тоді відкривалося у Хмельницькому. І коли я звідти повернувся, то сказав мамі: «Буду готуватися та поступати». Усі інші мої плани, дійсно, скасувалися миттєво.
Після Хмельницького духовного училища я закінчив семінарію в Луцьку, служив тут у Покровському кафедральному храмі. Викладав у Волинській семінарії. Ініціював будівництво храму при управлінні УМВС у Волинській області та займався ним. А згодом потрапив сюди, в село Ратнів. Владика Ніфонт благословив, і вже 17 років я тут. За цей час ми повністю реконструювали місцевий храм. Зовні він нагадує козацьку добу епохи гетьмана Івана Мазепи, а внутрішнім оздобленням — часи князів…
— І тепер храм не з вашої волі опинився в підпорядкуванні ПЦУ. Як у цих недружніх обставинах знаходити порозуміння? Чи можливий сьогодні діалог між православними Церквами України?
— Можна забрати лише споруду. А храм відібрати неможливо. Хоча по поведінці тих людей здається, що вони почуваються його розпорядниками.
1 травня 2022 року та частина громади села, яка прихильна до ПЦУ, провела імпровізовані збори з переведення нашої парафії до іншої релігійної юрисдикції. Потім мені сказали віддати ключі від храму. А я відповів, що в мого другого священника є дублікат ключів, і порадив їм звернутися саме до цього батюшки, адже він пішов до них.
Цей протоієрей також був присутнім на тих зборах. Була присутня й поліція. Він відчинив двері, і одразу ж, при поліції, почали замінювати замки. Мені на це було так дивно дивитися…
Коли понад 16 років трудишся в храмі, займаєшся його реконструкцією та знаєш там все до сантиметра… Що я можу сказати? Боляче це все. Особливо, наприклад, коли в людей є потреба поховати покійника, а храм зачинений, бо церковний актив іншої конфесії вирішує, кому відчинити двері, а кому ні. Це так наші парафіяни, зі мною разом, намагалися поховати голову свого сімейства. Вони теж свого часу докладалися до будівництва і реконструкції цього храму. Покійний був тестем воїна ЗСУ.
Коли наш храм відбирали, я казав, що в Україні всі церкви українські. Тобто використав тезу, яку проголосив наш президент Володимир Зеленський після ракетного удару по харківському собору. Тоді, почувши це, я внутрішньо аплодував його словам, бо це справжнє державницьке мислення: всі українці — це українці, а судити про будь-кого ми можемо лише відповідно до його справ.
Ще я тоді голосно сказав тим, хто відбирав храм: «Я вас люблю». Можливо, вони на це не звернули уваги, але я переконаний — щойно ми зможемо сказати одне одному «люблю», це й буде початком діалогу. Монологи ж ні до чого не призводять.
Думаю, предстоятелям українських Церков необхідно шукати Христа одне в одному та в діалозі. А ненависть нічого доброго не несе: ані для держави, ані для Вічності. Любов — це найперше.
Без любові, без доброти ми не зможемо побачити Бога. А які там є канонічні способи діалогу між Церквами — це вже справа нашого священноначальства. І великий досвід історії Церкви їм допоможе.
«Ми втрачаємо наші життя, а наші вороги втрачають ще більше — свої душі»
— Як сталося, що ви зацікавилися старовинними Євангеліями, давньоукраїнськими рукописними книжковими пам’ятками?
— Церква завжди займалася популяризацією й збереженням літературних та інших пам’яток, зокрема рукописних. Був період, коли мене цікавила історія Луцького Спаського монастиря, що стояв на березі нашої річки Стир. Тоді виявилося, що в ньому написане Луцьке Євангеліє XIV століття (зберігається в Російській державній бібліотеці). Я про це розповів митрополиту Ніфонту і висловив міркування, що можна було б отримати хоча б одну цифрову копію цієї пам’ятки й роздрукувати її для Луцька. Бо багато древніх міст і навіть столиць, на жаль, не мають оригіналів своїх автентичних древніх пам’яток. І владика благословив.
У лютому 2010 року ми передали листа для директора РДБ (до речі, виходця з України) з проханням надати нам скани Луцького Євангелія. Процес пішов, і за деякий час книгу було видано. Це не просто репринт, а факсимільне видання, яке зберігає особливості оригіналу — наприклад, колір та товщину паперу. Раніше українські дослідники могли користуватися хіба що копіями деяких сторінок цієї пам’ятки, а тут у доступі воно з’явилося все цілком.
Луцькому Євангелію немає ціни. Професор Василь Васильович Німчук, видатний філолог, на презентації факсимільного видання сказав, що було б гарно таким самим чином видати Холмське Євангеліє. І згодом це теж було зроблено.
Виданий також Луцький Псалтир, віднайдений нами у Флоренції в бібліотеці Лоренцо Медичі… Надруковані відтоді й інші книги, їх можна побачити на сайті Українська рукописна книга. З благословення владики Ніфонта започаткований цілий проєкт для повернення в Україну її культурної спадщини. Такі видання — внесок Церкви у розширення джерельної бази, зокрема для українських лінгвістичних досліджень.
Ці книги є справжніми скарбницями української мови: про це свідчать усі дослідники. У багатьох рукописних пам’ятках збережені навіть особливості мови того чи іншого українського краю: діалекти, говірки.
До речі, ми готували особливий проєкт для Київської духовної академії та семінарії, де мала відкритися лабораторія з дослідження цих старовинних книг. Планувалося познайомити студентів з нашою спадщиною, з її дослідженнями, традиціями її читання… Ці плани зруйнувала війна, сподіваюся, ненадовго.
Література — це обличчя нації. І яке ж прекрасне обличчя має наш народ! Свідчення цьому — такі рукописні пам’ятки, які й духовно, й каліграфічно, й будь-яким іншим чином свідчать, що їх створювали люди добрі та благоговійні.
Видатний дослідник мови та літератури Василь Васильович Яременко розповідав мені, що Тарас Шевченко, без якого неможливо уявити українську літературу, збагатив свою творчість слов’янізмами, давніми українізмами, досліджуючи Пересопницьке Євангеліє. І відтоді його література дійсно досягла вершини.
— Ви знаєтеся на історії та мові. Чи знаходили ви у старовинних книжках підказки, які могли б нам допомогти сьогодні?
— Колись люди, щоб зберегти книгу, віддавали своє життя. І от яка є історична паралель: коли в нас на Волині палав один православний храм, то місцевий священник вилив на себе кілька відер води, побіг до вівтаря, схопив пелену, якою накритий Престол, і загорнув у неї все святе, що було на Престолі. Із цим вибіг надвір — і знепритомнів. Це свідчення того, що Євангеліє — це не просто обличчя нашого народу. Це його життя.
Ми, віряни та клірики Української Православної Церкви, невід’ємно пов’язані з усією українською спільнотою, з народом. Ми живемо в Україні й розділяємо її долю в повній мірі. Ми і є частиною цього суспільства.
1996 року я став священником і відтоді постійно ходжу в підряснику. За весь цей час ніхто ні в чому мене не звинувачував, не докоряв (якщо не рахувати окремих проявів екзальтованої поведінки). Навпаки. Для прикладу, нещодавно підходить до мене в супермаркеті жінка з маленькою донечкою та каже: «Батюшка, ви ж їздите на фронт, то візьміть ось трохи грошей на ці поїздки». І дає мені п’ятсот гривень. Тобто люди довіряють!
Звинувачення на нашу адресу йдуть не з вуст людей, які ходять вулицями поруч або їздять з нами в одному транспорті. Дискредитація відбувається на шпальтах чи в ефірі конкретних ЗМІ, лунає від окремих спікерів. Це небагато людей, але вони нав’язують суспільству саме таке бачення нашої Церкви.
Тим не менш, наша мета — поважати одне одного.
Насправді чимало людей телефонують і пропонують допомогу, багато серед них і тих, у кого в самих у чомусь є потреба. На Різдвяні свята телефонує священник: «Маю 7400 гривень після колядування. На що їх можна віддати?» Дзвонить інший: «У мене є 7000. Готовий передати на що треба». А ось і третій дзвінок: «Ми наколядували 5000 грн, що потрібно нашому війську?»
Я зателефонував хлопцям, спитав, а вони кажуть: «Треба поремонтувати джипа, на якому ми вивозимо поранених; уже місяць шукаємо кошти». Я їм кажу: «Починайте ремонтувати». Бо зрозумів, що потрібні кошти всі ці священники зі своїми парафіянами вже надали.
Дякую Богові за все, бо довіра людей — то дуже дорога річ. Дуже важливо відновити довіру одне до одного, а це можливо лише тоді, коли ми задумаємося, хто ми є. Нам треба зберегти людяність: намагаючись перемогти дракона, самим не стати драконом. І не бажати іншим того, чого не бажаємо собі. До того ж, ми християни і просимо Господа зупинити цю війну, бо у нас тут гинуть люди, ми втрачаємо наші життя, а наші вороги втрачають ще більше — свої душі.
— Ви чимало зробили для нашої армії ще з 2014 року і продовжуєте це робити. Судячи з вашої Facebook-сторінки, гуманітарні поїздки та допомога ЗСУ стали частиною вашого життя. Розкажіть про це, будь ласка.
— Як я розумію, мало не кожна парафія УПЦ допомагає тим, хто від неї пішов на службу. І не лише своїм парафіянам. Ми з допомогою й на передову виїжджаємо, і в деокуповані міста. Дуже багато священників так робить, допомагає чим може, кожен на своєму місці.
За найскромнішими підрахунками, через нашу парафію пройшла допомога на загальну суму близько двох мільйонів гривень. Це взуття та їжа військовим і цивільним, дітям і дорослим, у лікарні й за місцем проживання, в Ізюм та в інші міста.
До речі, в гуманітарних поїздках ми чули чимало історій про доброту наших людей. В Ізюмі нам розповіли про одного паталогоанатома, якого росіяни розстріляли за те, що він сховав документи та генетичний матеріал багатьох наших загиблих воїнів і таким чином зберіг усю необхідну інформацію про них, аби згодом матері могли дізнатися, де поховані їхні сини.
А ще розповідали, як в одному монастирі переховували нашого пораненого хлопця-військового ЗСУ, без шматка черепу. Два місяці його виходжували, потайки запитуючи в лікарів, як йому допомогти. Ігумена та ченців допитували і ФСБ, і ЛНР-івці. Незважаючи на це, братія виходила нашого захисника.
До речі, росіяни-мародери намагалися винести з монастиря чудотворні ікони — хотіли обнести ними позиції (бо ЗСУ тоді вже наступали). Так ігумен сказав тим російським солдатам, що ікони не можна з місця зрушувати.
Ви херсонських батюшок запитайте, як їх росіяни допитували і що їм довелося пережити! А скільки в нас синів, братів, батюшок, парафіян УПЦ служать в українській армії… Це колосальна кількість — і неабиякі люди. Як бачимо, про співпрацю з росіянами тут не йдеться.
Наш Блаженніший Митрополит Онуфрій у перший день повномасштабної війни засудив її, тим самим підписавши собі мало не смертний вирок від окупантів. Але він висловив засудження чітко, конкретно та по суті.
Навіщо сьогодні розділяти суспільство, кажучи щось погане про Церкву? Може, зараз нам усім час зрозуміти, що недобре слово і хорошу людину зробить гіршою? А добре слово, навпаки, здатне злого зробити добрішим.
А наша Церква-мати ні в чому не винна. Вона завжди навчала нас тільки доброго.
Фото з Facebook-сторінки о. Онуфрія
