Чому після 5 липня 2022 року більше не було зустрічей представників УПЦ та ПЦУ? На якій стадії діалог між православними конфесіями зараз? Як порозумітися на одній парафії вірянам УПЦ з різними поглядами на церковне життя та що для пошуку цього порозуміння можуть зробити священнослужителі?
Продовжуємо розмову з тими, кого називають «підписантами». Наш сьогоднішній гість — протоієрей Сергій Прокопчук, настоятель Свято-Миколаївської церкви в с. Стара Рафалівка Рівненської області (Сарненська єпархія).
Якщо є добровольці, які йдуть зупинити це зло, чому мені має бути страшно хоча б сказати, що це — зло?
— Як особисто ви, священник із невеличкого села з провінційної парафії, долучилися до руху підписантів та учасників діалогу з ПЦУ?
— Це реально стихійний рух, який виник спонтанно, ніким не організований, і долучитися до нього можна було через соцмережі. Я служу, дійсно, як ви сказали, в далекому поліському селі, і, мабуть, в якомусь ХІХ столітті священники з такої місцевості не мали би можливості висловитися чи взяти участь у подібного роду заходах навіть у настільки відповідальний момент.
Ми з отцями шуткували, що соціальні мережі в сучасному світі та православному житті стали одним із проявів соборності. Жарти жартами, але нещодавно я дізнався, що в Острозькій академії вийшло окреме дослідження під керівництвом Андрія Смирнова щодо ролі сучасних видів комунікації в церковному житті. Там наводяться приклади різних релігійних спільнот. Приблизно так сталось і з нами.
Перші дні війни я, як і багато інших українців, сприйняв з великим болем, намагався осмислити те, що з нами трапилося. Найважче давалося усвідомлення, що на той момент ми були частиною єдиного для України та Росії православного світу. Два чи три тижні ми з парафіянами готувалися до найгіршого й налагоджували оборону, бо очікували напад з Білорусі. Але в голові постійно крутилася думка, що з цим усім робити та як до цього ставитися.
Потім зателефонував мій кум, священник з Волині, й каже: «Отець Сергій, чого ти мовчиш? Ми в Facebook активно висловлюємо свою думку, заяви робимо. Долучайся!» Я почитав їхні дописи, у мене якраз сформувалося власне бачення, і я написав свій перший пост про те, що на душі було. Після цього друзі-священники додали мене в групу в Telegram, де зібралося майже 500 учасників, в основному тоді духовенство з Західної України.
Ми ділилися своїм болем і навколо цього єдналися. Відразу почали думати, як нам діяти. На той час уже виступили з особистими зверненнями окремі священники, але нам цього було недостатньо. Ми розуміли, що навіть говорити про автокефалію нашої Церкви замало — треба дати відповідь, чому цей напад Росії стався і чому Російська Православна Церква бере в ньому участь.
Саме тоді вийшов проєкт позову до суду Пентархії проти патріарха Кирила від отця Андрія Пінчука. Далі все відбувалося дуже швидко: ми в групі обговорили й долучилися до цього звернення як підписанти. Пам’ятаю, я отцю Андрію написав, що в нас є така група, давайте якісь нюанси обговоримо, можливо, не потрібно в документі таких різких формулювань. На що він у своєму стилі відповів: «Я завтра друкую, а ви або приєднуйтесь, або до побачення».
Насправді багато хто потім переживав, що це робиться без благословення. Чесно кажучи, ніхто з нас тоді про таке не думав. Ми відчували біль душі — бо на війні гинули люди. І ми не знали, що буде завтра. Але розуміли, що треба зараз дати відповідь на цю ситуацію і для самого себе, і для своїх парафіян, і для загалу.
Моя думка була така: якщо є добровольці, які йдуть і ризикують своїм життям, віддають своє життя, щоб зупинити це зло, то чому мені має бути страшно хоча б сказати, що це — зло? Це ж набагато простіше, ніж іти й це зло зупиняти ціною власного життя.
— Що на цьому шляху було для вас найважче?
— Найважче виявилося прийняти цю реальність.
Я вісім років навчався в московських духовних школах, і вся молодість моя дуже тісно пов’язана з Росією, з Троїце-Сергієвою Лаврою. Там мої друзі, однокурсники, частина родини — тітка хрещена, брати. І хоч я вже тоді бачив, що не все в церковному житті Росії, та й України, є нормальним, але не приділяв цьому стільки уваги. Було розуміння, що Церква — це лікарня, куди приходять лікуватися; хтось краще бачить свою хворобу, а хтось іще на шляху до цього.
Проте прийняти цю реальність — що на нас напала Росія, наш так званий братський народ, за підтримки РПЦ, патріарха Кирила, а потім і решти єпископів — ось що особисто для мене в перші дні було найважче.
— На одному з телеефірів ви розповідали, що ваш товариш-росіянин «заспокоював» вас тоді: мовляв, не переживай, лягай спати, а прокинешся вже в іншій країні. Як ви думаєте, чому вони не розуміють, наскільки для нас такі слова і поведінка є неприйнятними?
— Мабуть, оця ідеологія — а точніше, єресь «руського миру», яка насаджувалась у Росії століттями і глибоко ввійшла в культуру, традицію та свідомість людей — перемішалася з церковною свідомістю. І зрозуміти, де в твоєму християнському світогляді Божа істина, а де вплив оцього викривлення, дуже складно. Ми в Україні щодо цього прозріваємо, та й то не всі, а що про росіян казати.
Суть цієї ідеології в тому, що один народ, такі самі, як ми, люди, починають думати, що вони важливіші за інших, розумніші, «більш православні» і мають право когось «спасати», повчати, визначати долі інших країн. Ця хибна свідомість дотепер не дає росіянам зрозуміти, що насправді відбувається.
Чим ви одне від одного відрізняєтеся?
— Якою була реакція, коли ви всі підписали звернення до церковного суду проти патріарха?
— Почну з того, що мені найближче — мої парафіяни. Я точно знаю, що вони до кінця мене не розуміли тоді й не розуміють зараз. Прості добрі люди, які ходять у наші храми, живуть важливими цінностями — молитва, послух, справи милосердя — і не заглиблюються в політику та ідеології.
Але в нас дружна парафія, велика та різнобарвна, і я вдячний людям за те, що вони мені все-таки довірилися і в такий складний час за ці 10 місяців ми зуміли зберегти порозуміння в громаді та одне з одним. «Батюшка, якщо ви підете вже геть не туди, ми вам підкажемо», — так вони мені сказали і так ми з ними домовилися. Для мене це є свідченням, що ми йдемо правильним шляхом відкритості та широкого діалогу.
— Чи є серед ваших парафіян ті, хто хоче продовжувати поминати патріарха? Як ви думаєте, чому для деяких людей це настільки важливо?
— Думаю, на Західній Україні таких небагато. Наприклад, ми на парафії припинили поминання патріарха ще в 2014 році, коли сталися «котли» в Дебальцевому та Іловайську. Я вже тоді почав усвідомлювати для себе якісь речі. А на Волині, до речі, його й не поминали — за практикою митрополита Ніфонта.
Дійсно, мої парафіяни спершу трохи хвилювалися, але не через те, що настільки шанували патріарха, а тому що звикли жити за певними правилами. Наші люди бояться, щоб не оступитися, не відійти від віри.
Але якщо зараз, у часи страшної війни і відкритої провоєнної позиції патріарха Кирила, хтось продовжує його поминати або навіть підтримує, то це, на мій погляд, свідчить, що в людини насправді мислення далеке від християнського.
— Ви казали, що реакція на вашу участь у зустрічі з представниками ПЦУ в Софії Київській теж була досить різкою. Хто саме висловлював незгоду і з чим?
— Дійсно, всередині моєї парафії сталося певне загострення непорозумінь. Після зустрічі в Софії Київській люди відверто спитали мене: «Батюшка, ви хочете перейти в ПЦУ?»
Але знову наголошу: завдяки взаємодовірі ми з парафіянами відкрито обговорюємо різні проблемні питання. Я зазвичай скликаю збори, ми всім надаємо можливість висловитися, навіть протилежні думки. І зараз я дуже вдячний людям, що ми разом перегорнули цю складну для всіх сторінку.
Річ у тім, що тривалий час серед православних українців насаджувалися негативні наративи щодо представників ПЦУ. Дуже довго ми сприймали одне одного як «ворогів» — вживаю це слово в лапках, бо страшно навіть говорити про те, що християни можуть ворогувати між собою. Тепер зрозуміло, що то була свідома політика Росії та Російської Православної Церкви, її керманичів.
Я не зачіпаю єпископів та духовенства — це інший рівень взаємовідносин. Думаю, освічені люди, богослови в більшості своїй розуміли, що ситуація, в якій опинилися УПЦ та ПЦУ, траплялася в історії раніше й вирішення подібних непорозумінь Церква зі свого досвіду може запропонувати.
Але для простих людей 30 років київський патріархат — то були «розкольники, боговідступники, безблагодатні, порушники церковних канонів». Дотепер серед багатьох наших вірян богослужіння українською мовою вважається порушенням чистоти церковного вчення та асоціюється з поняттям розколу.
Саме через це таким важливим є діалог всередині української православної спільноти — щоб оці стереотипи, упередження, озлобленість по відношенню одне до одного розвіювати. Іншого шляху, крім спілкування, немає. Євхаристична єдність, канонічне об’єднання — поки що для нас це далеко. Починати треба з розмов.
У нашій групі підписантів ми розуміли, що наступним кроком після висловлення свого ставлення до дій РПЦ має бути особиста зустріч з ПЦУ. Тому коли готувалися йти на зібрання в Софії Київській, домовилися не зачіпати поки що болючих питань. Хотіли просто познайомитися, зрозуміти, що в нас є спільного. На превелике диво, досвід спілкування показав, наскільки по-іншому все сприймається, коли говориш очі в очі не біля храму, який не можуть поділити, а за чаєм в ситуації, коли взаємовідносини ще не так сильно загострились. Чимало проблем сходять буквально нанівець.
Запам’яталося, як присутня на зустрічі в Софії Київській тодішня очільниця Державної служби з етнополітики та свободи совісті Олена Богдан в якийсь момент сказала: «Отці, ми так довго спілкуємося. Якщо подивитися на всіх вас, я, світська людина, не можу сказати, чим ви одне від одного відрізняєтеся. У вас однакові ряси, хрести. Ви говорите про одне й те саме. Разом засуджуєте військову агресію Росії».
Так, у нас одна історія, ми всі — вихідці з РПЦ, а отже в нас є спільні проблеми, які треба вирішувати. Нас об’єднують традиції, звичаї, ми говоримо однією мовою. І навіть коли ми почали піднімати питання, які мали б нас розділяти, виявилося, що їх теж можна конструктивно обговорювати й шукати шляхи вирішення.
Отці, а може вам позичити отця Андрія Пінчука?
— Ви кажете, що прості українці вважали парафіян УПЦ КП, а тепер ПЦУ, безблагодатними розкольниками. Але ж не безпосередньо з Москви люди це чули. Самі священники по українських містах і селах такі думки проповідували. Чи не так?
— Якщо говорити про діяльність митрополита Філарета, то насправді так і було: світове православ’я свідчило, що УПЦ КП перебуває в розколі. Але ситуація змінилася після Об’єднавчого Собору 2018 року. Вибачте, не такий патріарх Варфоломій нерозумний, щоб в одній із найбільших Православних Церков світу вчинити якусь біду й не «підстрахуватися» — не знайти основу цим діям у канонах, правилах та віровченні. Адже відомо, що більших буквоїдів і каноністів, ніж греки, в усьому світі немає.
— Чому ваша парафія тоді не приєдналася до ПЦУ?
— Я відповім з досвіду нашої групи підписантів, яка на сьогодні репрезентує погляди духовенства різних єпархій, оскільки серед учасників тепер рівномірно представлені всі регіони України.
Ще до Собору УПЦ у Феофанії в нас стояло питання, що робити далі. У складі Російської Церкви ми не могли більше залишатися. Тому одним із звернень нашої групи був лист до патріарха Варфоломія, де ми виклали своє бачення ситуації й вказали про неможливість переходу в ПЦУ з певних причин — насамперед психологічних, а також з міркувань єпископського преємства. Для багатьох важливими є питання, пов’язані з канонічним правом, і ми хотіли почути узгоджену позицію відомих каноністів різних Православних Церков.
З погляду канонічного права ми всі розуміли, що церковна ситуація в Україні не була тупіковою. І Об’єднавчий Собор 2018 року став не найгіршим способом вирішення проблеми, а на той час, напевне, чи не єдиним можливим. Бо дві великі гілки українського православ’я паралельно існували 30 років, і йшлося не про одного чи двох єпископів і сотню парафіян, а про мільйони людей, які належали до одної чи другої Церкви.
Це канонічна площина сприйняття ПЦУ. Але є ще й психологічна. У кожного з нас, священників, своя історія взаємовідносин із ПЦУ на рівні владик, духовенства та парафіян. Тому що два села поруч, і в них зовсім різні відносини між людьми і священнослужителями.
На моїй пам’яті 5 чи 7 учасників із числа підписантів перейшли в ПЦУ за весь цей період і з них як мінімум двоє повернулися з набутим негативним досвідом. Тому хоч наша група і вважається однією з найбільш радикальних, буцімто ми тільки й чекаємо, аби доєднатися до ПЦУ, однак час показав, що це далеко не так.
Під час діалогу в Софії Київській ми зокрема говорили про те, що проблема лежить не в канонічній, а в іншій площині, і потрібно в цю площину заходити, вирішувати психологічні аспекти: враховувати вибір людей, традиції, культуру, відчуття своєї ідентичності.
Я вам чесно скажу. Попри критичну ситуацію всередині УПЦ, попри те, що Президент України надав нам два місяці для прийняття якихось важливих рішень, я продовжую любити свою Церкву, цінувати її. Навіть ще дужче її люблю. Бо одна справа — якісь політичні моменти, а зовсім інша — реальне життя.
Ми бачимо серед вірян і духовенства УПЦ дедалі більше проявів патріотизму, жертовності, української свідомості, щирої любові до України та засудження агресії РФ. Дедалі більше усвідомлюємо, що в УПЦ нічого спільного не може бути з РПЦ. Що головним пріоритетом має бути досягнення примирення та єдність православних в Україні. Я вірю, що влада в особі Президента і людей, які за його дорученням зараз вирішують церковне питання, це зрозуміють і запропонують для українського православ’я найбільш реалістичний шлях виходу з кризи.
Так, тривають якісь процеси. Для мене вони здебільшого зрозумілі — наприклад, пошук тих, хто може бути колаборантами, процедура доказу цих злочинів і їх засудження. Йде війна, і ми не можемо обманюватися, що всередині УПЦ немає таких людей. Тож держава повинна цим займатися, тим більше якщо цим не переймається керівництво нашої Церкви, хоча за 10 місяців можна було висловити свою позицію та ставлення до колабораціонізму.
Інша справа, що в цих процесах дається взнаки «людський фактор». Священники з нашої групи розповідають, як у них проходять обшуки СБУ. В одних храмах чи монастирях усе культурно, гарно. Слідчі зайшли, подивилися й пішли. В інших випадках є підозра, що відповідні служби діють, м’яко кажучи, непорядно і не по закону.
Відповідаючи на запитання, чому моя парафія не перейшла в ПЦУ, скажу, що УПЦ дедалі більше засвідчує суспільству, що вона справді є Церквою України і що ми вміємо відверто й чесно говорити про ті проблеми, які в нас є.
Знаєте, окремо від підписантів було створено групу в WhatsApp, де спілкуються учасники зустрічі в Софії Київській. Таким чином діалог продовжується, ми тримаємо зв’язок, переписуємось.
Нещодавно зайшла про це мова, і ми з посмішкою священникам ПЦУ кажемо: «Отці, ми так багато говоримо про проблеми в УПЦ — відверто, не ховаючись. Але ж в ПЦУ теж є труднощі — взаємини священників з владиками, якість управління Церквою, механізми прийняття рішень, питання духовного життя. Може, вам позичити отця Андрія Пінчука на місяць-другий? Бо ми не бачимо, щоб ви так відкрито визнавали свої проблеми, як це робиться в нас».
Тому коли ми говоримо про бажання в новій, післявоєнній Україні сформувати нову духовну реальність — з наближенням її до християнських цінностей, позитивного досвіду управління Церквою, принципів соборності, відкритості, активності освітнього простору та просвітництва — без критики й обговорення проблем здійснити цю мрію буде неможливо.
То давайте ми, священники УПЦ, говоритимемо про проблеми, які в нас є, а ви в ПЦУ розкажіть про свої труднощі. Бо, на жаль, зараз у діалозі з ПЦУ не все так відкрито, зрозуміло, щиро й чесно.
— Чому більше не було зустрічей представників УПЦ та ПЦУ?
— Відразу після засідання в Софії Київській представники ПЦУ висловили нам зауваження, що ми, делегація УПЦ, «не суб’єктні». Тобто постало питання, хто ми й кого представляємо. «Ви бунтарі, малий відсоток від загальної кількості духовенства, — казали нам. — Чи можна вважати, що ваша позиція відображає настрої значної частини священнослужителів УПЦ?» На цьому постійно наголошували, тому всередині нашої групи почалося активне обговорення шляхів набуття цієї суб’єктності.
Ми з отцями працюємо над створенням незалежної громадської організації — братства. Сподіваємося, що навколо його принципів зможе об’єднатися широке коло людей, кому небайдужа доля УПЦ і православ’я в Україні та світі, і ми далі робитимемо спільну справу разом.
Цей процес триває, але декілька зустрічей з представниками ПЦУ не відбулися саме через те, що ми не могли чітко сказати, кого саме представляємо. Ми шукаємо себе, своє місце всередині УПЦ, і в цьому контексті спілкування з ПЦУ поки що відійшло на другий план.
Тим більше, якщо говорити відверто, діалог у Софії Київській сприйняли критично не тільки в нашій Церкві, а й всередині ПЦУ. Тому-то серед наших учасників відчувалася зневіра: а може, це не на часі, чи не так важливо, чи ми щось не те робимо.
Слід зазначити, що делегація ПЦУ складалася порівну з двох частин. Половина священників, з якими ми особисто виходили на контакт і запрошували до участі в діалозі, це вихідці з УПЦ, які об’єдналися з київським патріархатом в 2018 році. Інша половина — «корінні» представники тодішньої УПЦ КП або вже новоствореної ПЦУ.
Привідкрию таємницю: на фінальному етапі організації зустрічі в Софії Київській виявилося, що з нашого боку, від УПЦ, необхідна кількість учасників для діалогу (10 осіб) зібралася, а від ПЦУ людей було замало. Тоді пані Олена Богдан, яка активно брала участь у підготовці заходу та виступила на ньому модератором, звернулася чи то безпосередньо до митрополита Єпіфанія, чи до його найближчого оточення, і тільки після цього нам делегували ще декілька осіб із числа кліриків ПЦУ.
Це було цікаво й досить корисно для нас у спілкуванні, але саме ці священники після зустрічі в Софії пропали зі зв’язку. В групі діалогу вони є, але участі в спілкуванні не беруть.
Зовсім нещодавно, буквально перед своєю відставкою, Олена Богдан запропонувала певний формат онлайн-зустрічі. З нашої сторони підтвердили участь 10 осіб, від ПЦУ підтвердження не надійшло ні від кого.
У нас серед підписантів ходить такий образ нинішньої ситуації: ПЦУ сидить з попкорном на березі річки й чекає, поки повз пропливе труп УПЦ, а тим, хто ще живий, вони простягнуть руку для «спасіння». Жарти жартами, але, напевне, цей образ якнайбільше передає нинішній стан наших взаємовідносин. Хоча моя особиста думка — що все це ненадовго, оскільки іншого шляху порозуміння православних українців, окрім діалогу, немає.
Це те, за що воюють наші воїни
— Важко не помітити, що ті священники, які перейшли в ПЦУ з нашої Церкви, активно обговорюють і критикують УПЦ у публічних виступах. Як ви думаєте, з чим це пов’язано? Чому люди не хвалять нове місце служіння, а стільки часу й сил присвячують критиці попередньої юрисдикції?
— Думаю, це залежить від особистих якостей і від того, як людина ставиться до певної ситуації. Зараз багато говорять про партії всередині УПЦ та ПЦУ — так званих «яструбів» і «голубів». Тож, «яструби», які виходять від нас, залишаються такими самими й там.
Я вже говорив, що з наших підписантів двоє повернулися назад в УПЦ після того, як спробували перейти в ПЦУ. І головною причиною стало те, що вони не змогли пережити тієї агресії, з якою там стикнулися. Їх не приймають по-братськи, а використовують для розпалювання ворожнечі проти УПЦ.
У нас теж є конфлікти. Ми обурюємося якимись діями керівництва чи намагаємось про щось дискутувати, але діємо так не з ненависті, не з бажання нашим архієреям заподіяти зло або покарати вірян, які поминають патріарха Кирила, а з любові до своєї Церкви. Нами рухає бажання змінити ситуацію на краще. Може, ми до кінця тієї ситуації й не розуміємо, але те, що в нас на душі лежить, як нам совість християнська підказує робити — в тому числі не мовчати, а говорити, — так ми й чинимо.
Дуже важливою є мотивація, чому ти це робиш. Не хочу, аби прозвучало, ніби вся ПЦУ є агресивною структурою, бо це неправда. Просто війна загострила як позитивні людські прояви — коли ми намагаємося робити більше справ милосердя, добра, прагнути до порозуміння та єдності, так і негативні моменти активізувалися — ненависть, злоба, пошук ворогів.
— І останнє запитання. Ви говорите про любов до Церкви, до вірян. А вони в нас дуже різні. Є ті, хто хоче поминати патріарха і для кого важливим залишається канонічний зв’язок з Росією не як з країною-агресором, а як з державою, з якою ми багато років перебували у дружніх відносинах. Як нам усім в одній Церкві помиритися?
— По-перше, потрібен час. Зараз кажуть: «Та скільки ще вам треба часу?! Війна!» Але один день у стані війни, мабуть, прирівнюється рокам у стані не-війни. Тому не можна признаати строки: два місяці чи три, до весни чи до літа. Ідеться про людську свідомість, звичаї, переживання, традиції, і потрібен час, щоб усе переосмислити.
По-друге, кожному з нас треба вміти чути іншу людину й давати їй право мати свою думку. Це те, за що воюють наші воїни.
Відразу обмовлюся, що це не стосується ворогів держави, які через свою жорстку свідому позицію спричиняють загибель багатьох людей. Таке милосердям покривати не можна, людина має понести як духовну, так і кримінальну відповідальність.
Не стосується також і лже-християнства, лже-православ’я або цієї єресі «руського миру». Це чистої води відступлення від віри, і тут має діяти принцип, вказаний в Євангелії: «Якщо брат твій має гріх проти тебе, іди й покажи йому помилку наодинці. Якщо він тебе послухає, то ти повернув собі брата. Якщо ж ні, то візьми ще одного або двох свідків із собою, щоб кожне зауваження було підтверджене устами ще двох або трьох свідків. Якщо ж він відмовиться вислухати, розкажи про все церкві. Якщо ж він і церкви не послухає, то стався до нього як до безбожника чи збирача податків» (див. Мт. 18, 15-17).
А в інших різноманіттях думок і поглядів можна знайти порозуміння шляхом діалогу й терпіння. Найголовніше — пам’ятати, що ми християни. Бог дав нам стільки можливостей переступити через всі ці проблеми та вирішити їх! У цей складний час потрібно згадати, що є заповіді прощення, любові, миру, єдності. За богослужінням ми весь час підносимо молитви за єдність Церков. Але ж потребують молитов не тільки ті Церкви, які зараз і без того єдині, а насамперед ті, між якими тривають суперечки.
Християнське вчення постійно нас навчає переступати через свої образи, вміти простити, примиритися, знайти спільну мову, слухати одне одного. Я про це парафіянам намагаюся весь час свідчити й бачу, як тема діалогу, розмови, порозуміння, яке ми знаходимо через християнські чесноти, — це саме та площина, яка дозволяє вийти з будь-якої кризи і зберігати єдність, яка зараз так потрібна православним українцям.
