Наш друг священник Сергій Баршай у складі гуманітарної місії побував на Донеччині й розповідає про фронт те, що можна розповісти.
Подих і погляд війни
За післялютневі місяці в Києві вже майже не помічаєш ознак війни: блокпости зникли, мішки з піском здебільшого саморозпустилися, протитанкові колючки стоять на узбіччях, і на них уже просто не звертаєш уваги.
Виїжджаючи ж з міста, ясніше усвідомлюєш, який страшний час переживає зараз Україна. Зафарбовані дорожні знаки, сліди від недавніх «гостей» і багато воєнного транспорту. У кав’ярнях на заправках обов’язково будуть військові.
Війна присутня в усьому: в одязі, в розмовах, навіть у товарах, що купують на тих самих заправках.
А на Донеччині війна не просто дихає на тебе, вона на тебе дивиться: постійною загравою артилерії ввечері, віддаленими звуками вибухів і, звичайно, зруйнованими дорогами, будинками або цілими населеними пунктами. А місцеві на заграву чи на вибухи просто не зважають.
На фронт за компанію
За дев’ять місяців повномасштабної війни в Україні на рівні парафій Української Православної Церкви сформувалося чимало волонтерських команд, які збирають потрібне на фронт — і для солдатів, і для мирних жителів прифронтової зони. Ця робота не дуже афішується й, відповідно, про неї небагато хто знає.
Але плодів цієї діяльності не перелічити — десятки тонн продуктів, ліків, засобів гігієни, одягу, воєнної амуніції за ці місяці передано з західних та центральних регіонів України на південь та схід.
Приблизно раз чи два на місяць кілька завантажених мікроавтобусів везуть на фронт отці-волонтери з Києва та Волині: о. Володимир, о. Ростислав, о. Богдан й інші. Вони служать у різних єпархіях, мають свої парафії, сім’ї. Але сьогодні, об’єднавшись у благодійну організацію «Право за людей», левову частку свого часу присвячують допомозі фронту — як воїнам, так і цивільним.
Цього разу вдалося й мені скласти їм компанію.
Земля нескорених
Сьогодні в Бахмуті лишилося менш як чверть місцевих жителів, трохи більше — в сусідньому Часовому Ярі. Вони ходять вулицями під звуки снарядів, які падають усього за кількасот метрів. Бігають тут і діти. Снаряди літають туди-сюди цілими днями з перервами п’ять-десять хвилин, і реагувати на кожен, мабуть, люди просто втомилися.
Відчуваю, що якось некоректно випитувати про причини, які змусили мешканців продовжувати жити в рідних домівках під постійні звуки снарядів з прямим ризиком для життя, споглядаючи зруйновані обійстя сусідів чи міську інфраструктуру.
Проте, як розповідають і військові, й самі місцеві, серед них значну частку складають не лише ті, хто не має куди виїхати. Тут і працівники соціальної сфери: вчителі, лікарі, комунальники. Усюди є такі люди, які не уявляють себе деінде не на рідному місці, навіть у такий страшний час, і готові вдома робити свою справу до останнього.
Хтозна, добре це чи погано. Але це так по-людськи — прикипіти до своєї землі, наповнювати її життєвою енергією і не дати їй перетворитися на пустку.
Смертельні трудодні
Скільки не доводилося, починаючи з 2014-го, спілкуватися з нашими хлопцями-фронтовиками, завжди вражала їхня манера розповіді про таку страшну річ, як війна. Свої ратні справи вони зазвичай описують без пафосу чи емоцій.
Лише раз, у 2017-му, коли довелося побувати «на передку» в Донецькій області, зустрівся один боєць (літній дядько з Волині), який уже за вечерею довго не міг заспокоїтися й зі сльозами розповідав про своїх побратимів, що загинули в нього на очах.
І коли тепер мені випала нагода поспілкуватися з хлопцями на передовій — нинішніми захисниками бахмутського напрямку — я знову ловив їх на тому, як просто й безпафосно вони розповідають про свої такі насправді страшні трудодні.
Так багато хотілося розпитати в тих, хто сьогодні не просто дивиться в очі смерті, не просто захищає нашу Батьківщину від очманілого сусіда, а вершить світову історію! Але водночас було боязко й незручно поставити якесь недоречне запитання. Не будеш же питати: як ви тут, скількох одвохсотив, чи втримаєтесь на цій ділянці, чи не факт?
Дуже вразило прохання одного молодого воїна поговорити з ним по душах. Казав, минулого тижня були особливо гарячі бої. «Ми їм дуже насипали. Я не бачив тоді, скількох ми вбили, але розумію, що особисто я вбив немало й це мене дуже гнітить», — хлопцю дуже треба було виговоритись, віднайти душевну рівновагу, бо ті «теж люди».
Ой як непросто, самому не побувавши в такій ситуації, якось заспокоїти людину! Я йому тоді сказав, що росіяни прийшли на нашу землю з однією метою — вбивати. Іноді з ідейних міркувань (хоча в чому ідея, толком пояснити не можуть ), а частіше просто щоб закрити іпотеку або отримати нову «Ладу». І наші співвітчизники, байдуже хто: старі, молоді, підлітки, зовсім маленькі — для якогось рязанського чи бурятського умовного Вані лише робочий матеріал, «обробивши» який (здебільшого, вбивши), він отримає більше грошей.
Тобто для того Вані ця війна — своєрідна рибалка чи полювання. І що з цими Ванями робити?
Наші воїни світла
Які вони, сучасні воїни світла, там, «на виконанні»? У них немає вогняного меча, немає крил та німба. Але є величезна внутрішня сила, яку неможливо не відчути. Зовсім буденно вони можуть розповідати про свої проблеми (а їх, на жаль, вистачає) і, ніби досвідчені музиканти, навчати, як розрізняти на звук «прильоти» й «вильоти» або що саме прилетіло чи полетіло.
Вечорами хлопці збираються, наскільки це можливо, за спільною вечерею. І сам цей стіл є гарною ознакою солдатських кулінарних талантів. Гарячі страви власного приготування, якщо немає особливих перешкод, у них завжди.
Кращі друзі вояк — собача зграя. Собаки місцеві, господарі кинули їх напризволяще, залишаючи ці місця. Для них солдати в буквальному розумінні рятівники, а для солдат тузики — незмінні компаньйони в будь-який час доби. Усі тут — і люди, й тварини — потребують позитиву, і що-що, а позитив собаки дарувати вміють.
