Сьогодні, певно, кожен в Українській Православній Церкві так чи інакше відчуває на собі прояви ворожнечі. Дехто каже, що ми на це заслуговуємо. Інші називають усе, що відбувається, гоніннями. У будь-якому разі, ситуація вочевидь загострена.
Але наша сьогоднішня гостя до такого, досить критичного, ставлення вже навіть звикла. Бо живе в містечку Немирів на Вінниччині, а цей регіон не назвеш лояльним до УПЦ.
Спектр діяльності цієї жінки вражає: дружина священника, мати чотирьох дітей, викладачка української мови, психологиня, підприємиця та консультант з грудного вигодовування. Але, звичайно, не все так просто.
Знайомтеся, Лілія Гончарук. І ми говоримо з нею про сміливість захищати Церкву, бути надійним тилом для чоловіка-священника та братися за непрості справи у складних обставинах.
«Батюшка радив мовчати, не будити в людях агресію. Але ж вона вже розбуджена, і не нами»
— Ви живете в регіоні, відомому різким ставленням до УПЦ. Ви якось розповідали, що доводиться регулярно стикатися з проявами ворожості до Церкви. З якими саме?
— З агресією я стикаюся здебільшого в соцмережах. Ми ж зараз усі чимало часу сидимо вдома — я от, наприклад, працюю онлайн. У міських Telegram-каналах, Viber-групах, у Facebook я бачу чимало ворожих висловлювань на нашу адресу.
А мій чоловік, як благочинний, часто буває на різних парафіях, допомагає іншим батюшкам, коли представники ПЦУ намагаються захопити наші храми. І от якраз він з відкритою агресією зустрічається дуже часто.
Здебільшого ворожість іде з боку тих, хто ніколи не був нашими парафіянами. Але в нас маленьке містечко, так чи інакше всі одне одного знають, тому така поведінка тим більше виглядає дивною. Ми живемо поруч не один рік і тим не менш зараз нас звинувачують в якихось речах, що просто дивуєшся: ну як так?!
— Коли, на вашу думку, почало з’являтися таке ставлення?
— Раніше я його зовсім не відчувала. Особисто в мене в спілкуванні з людьми завжди все було добре. Але з початком повномасштабної війни негативне ставлення до Церкви дуже зросло, особливо це помітно в соцмережах.
І ще я звернула увагу — впливові люди подають інформацію під певним кутом, аби розпалити проти нас суспільство.
— Що сприяло цьому, окрім війни, як думаєте?
— До Церкви завжди ставилися дещо вороже, так просто має бути.
Але якщо говорити про сьогодення, то інколи журналісти подають факти навмисне, щоб зачепити емоції. І люди просто перестали шукати докази. Інформації так багато, що її хапають без розбору. Наслухавшись, що хтось десь сказав, не заглибившись у ситуацію, не розібравшись у питанні, люди піддаються судженням, про які прийде час шкодувати.
— Чому ви вирішили спробувати відповісти на агресію? Можна промовчати. Чи ні?
— Знаєте, перших півтора місяці після початку повномасштабної війни я була дуже приголомшена, бо відчувала… не те що незахищеність, але щось дуже подібне до цього. Пригадала, що 100 років тому в нашій країні робили зі священниками, і злякалася, бо не розуміла, як мені рятувати своїх дітей від того, що їм будуть у спину говорити про них самих, про нас, їхніх батьків. Я перебувала в шоковому стані, боялася спілкуватися з людьми, бо не мала сил щось комусь доводити.
А потім зрозуміла: якщо все, що про нас говорять, правда, то виявляється, я даремно прожила останні 20 років. Моє життя неначе закреслилося. Виходить, усе, що я робила на підтримку свого чоловіка-священника, було неправильним?
Але я знаю своє життя та власні думки краще за інших і можу точно сказати: ми жили й працювали з найкращих душевних поривань! І нічого з того не мало відношення до Росії.
Хіба треба заперечити всі ті фестивалі, служіння, дитячі табори? Ні, я не можу дозволити страхові просто поставити хрест на тому, у що вкладала такі зусилля.
Тому я не просто захищаю Церкву: я захищаю свій вибір, саме своє життя. І якщо відмовлюся від цього вибору, то покажу дітям, як легко можна зректися того, що було для тебе святим.
До певного часу я не дозволяла собі взагалі щось казати, бо головний у Церкві — чоловік, а я реалізувалася в сім’ї, в навчанні. Те, що стосувалося позиції Церкви, залишалося полем діяльності виключно батюшки. Однак коли почали ображати і його — а він найцінніше, що в мене є, — вже не могла змовчати.
У чоловіка була більш зважена позиція — він радив мовчати, казав не будити в людях агресію. Але ж вона вже розбуджена, і не нами.
— Як ви відповідаєте на причіпки?
— Спочатку мій тон був агресивним. Тепер дійшла до спокійних, врівноважених інтонацій. Якщо щось пишу, то іронізую. Мовляв, подивимось, ми не перші, не останні, колесо історії продовжить крутитися, щось буде змінюватися, хтось постраждає, можливо, хтось прозріє, можливо, не зараз.
Говорити має той, хто відчуває в собі для цього сили, кого не злякає кількість бруду, яку зараз на всіх виливають. Якби мені ще рік тому сказали, що я зможу з таким впоратись, я б не повірила. Не повірила, що зможу спокійно реагувати на погані речі, які про мене говоритимуть.
Чи варто взагалі щось говорити? Думаю, так. Ми ж це робимо не тільки для когось, а й для себе.
Однак для будь-яких подібних розмов треба мати холодний розум, озвучувати виважені судження, наводити факти, залишатись емоційно спокійним.
— Останніми тижнями ситуація ще більше загострилася. Що ви можете порадити як психолог, як дружина священника — як розмовляти з суспільством зараз? Чи є помилки у нашій сьогоднішній риториці?
— Я не вважаю себе експертом, щоб давати поради. Але не думаю, що настав період якихось гонінь. Гоніння на Церкву були завжди, навіть у житті кожної окремої віруючої людини. Кожен, хто починав ходити в храм, знає, що з ним відбувалося в родині: тебе не завжди розуміли — як мінімум.
Зараз відбувається повторення історії та певне самоочищення Церкви. Я дуже люблю історію й думаю, що її колесо дійсно має трохи проїхатися по нас. Владика Іона (Черепанов) колись казав, що Церква — це організм, який самоочищується. Кілька років тому я вперше почула ці слова та поставилася до них критично. Але тепер часто їх пригадую. Для мене те, що відбувається з Церквою зараз, і є її самоочищенням.
Треба причащатися, щоб Христос перебував у нас. У нас є святі отці, є наша головна цінність — Господь Ісус Христос. Треба слухати Його. Те, що говорить будь-хто з наших сучасників, може пройти перевірку лише часом. Тому думкам сучасників я не дуже довіряю.
Жодна волосина не впаде з нашої голови без Божої волі. І якщо сьогодні в нашій Церкві відбуваються такі речі, вони мають відбуватися. Господь Свою Церкву буде тримати та захищати завжди, незалежно від рішень Собору чи Синоду. Виправдовуватися чи намагатися комусь щось довести, підлаштовуючись під той чи інший бік, — це трохи смішно.
Ми маємо завжди бути самі собою. Якщо мені нічого приховувати, якщо я не відчуваю себе винною в тій ситуації, яка зараз є, то чого мені боятись?
Особисто я нічого не робила в плані підтримки «руського міру». Ми всі винні, але лише в тому, що довіряли Росії як країні. Ми всі потрапили в одну пастку, не очікуючи такої «підстави». І думаю, чим більше людина довіряла, тим більше вона зараз сама себе звинувачує в цьому. А її «голосна» позиція пов’язана з бажанням виправдати себе у власних очах.
Наші діти народжені вже у вільній Україні. Однак у більшості представників мого покоління шкільне виховання все ж таки було радянським. Мойсей недаремно 40 років водив людей по пустелі. Справа ж не в тому, що Господь не знав, де Земля Обітованна. Просто треба було, щоб відійшло покоління рабів.
Наші 30 з хвостиком років незалежності йдуть до тих сорока. Просто покоління радянської ідеології має зараз переформатуватися. Думаю, війна запустила механізми, які дозволять нам швидше зорієнтуватися. Вона прискорює зміну нашого світогляду.
У тих, хто народився й виріс у СРСР, сьогодні моральна криза. Чому зараз дехто чинить спротив тому, що відбувається? Тому що ті «прошивки» збереглися до сьогодні — про «братність народів», наприклад. Сьогоднішня молодь, народжена в іншій державі, вільній, отримала інше виховання, тому їй легше. Ці молоді громадяни навіть не розуміють, що то за «братність». Можливо, це занадто зухвала метафора, але я думаю, що війна прискорює наш підхід до Землі Обітованної.
«Чим більше стресових факторів, тим більше я не можу всидіти на місці»
— Хто така сьогодні дружина священника? Що в цій ролі для вас головне?
— Батюшки теж, буває, не справляються, падають духом, їм потрібна звичайна людська підтримка. Важливо подекуди просто сказати йому: «Усе нормально, ми поряд, ми приймаємо твій вибір». Бо для кожної людини величезну роль відіграють її оточення та підтримка.
— Як живе ваша парафія?
— Ми тримаємося одне за одного. Зараз нелегкі часи в матеріальному плані, і ми намагаємося забезпечити всіх, розпочати якісь проєкти, аби прихожани мали можливість заробити.
Ще під час ковід-карантину ми відкрили пекарню та печемо пиріжки, там працюють люди за зарплату. Це дає змогу допомогти сім’ям у скрутному становищі.
Не можу сказати, що парафіян стало менше — навпаки, всі залишилися та стали навіть більш чуйними одне до одного. Ми ще більше одне одного підтримуємо. Комусь щось треба — приносимо, ділимося, немов одна родина. Усі відчувають у цьому потребу.
— Пиріжки, певно, і храму дають змогу існувати?
— Чесно кажучи, життя храму забезпечується і без цих пиріжків. Нам усього вистачає. Але пекарня додала нам сімейного духу на парафії.
Ідея випікати пиріжки виникла, швидше за все, через мою непосидючість: чим більше стресових факторів, тим більше я не можу всидіти на місці. Мені потрібно відчувати, що життя навколо вирує, тому я починаю це життя розбурхувати.
Ми започаткували нашу справу не заради грошей. Був період карантину, і всі сиділи вдома. Ми думали, де нам подітися, і знайшли вихід: робити пиріжки. Ми пекли і паски, і бездріжджовий хліб. Спочатку в звичайній духовці, а потім чоловік вирішив, що потрібно придбати професійне обладнання.
Починали ми з дочкою з восьми пиріжків. Продалося шість, додому принесли два, і для нас це був суперрезультат! А сьогодні виробництво стало заробітком для всієї парафії.
Також ми взяли собі за правило допомагати — спочатку пекли пиріжки для тероборони, тепер трохи передаємо для поранених у шпиталі. Це такий продукт, який далеко не довезеш, але ми намагаємося робити хоч щось. Дівчата-парафіянки працюють інколи навіть вночі, печуть для хлопців-військових.
— Не було нарікань з боку сторонніх людей, мовляв, «батюшка тут бізнес влаштував»?
— Було, і неодноразово. Наші люди чомусь вважають, що в Церкві все має бути безкоштовно. Але ж туди вкладено людську працю, і працівники мають отримувати зарплатню.
— Як ви взагалі справляєтесь з усім цим тиском?
— На нас завжди хтось буде тиснути. Ти не можеш подобатись усім, не буває такого в житті. Прагнення бути гарним для всіх — це позиція трирічної дитини. А дорослий розуміє, що хтось буде ставитися до нього упереджено. Тому я спокійна. Ну, говорять про нас. Хтось же має говорити! Інколи такі фрази навіть мотивують.
До того ж, дотримуюсь думки, що священник не повинен залежати від Церкви фінансово, від того, чи хтось народився, чи помер. Це ж його служіння, яке не може мати якоїсь фіксованої плати, воно неоціненне. І в нашому випадку батюшка не задумується, чим годувати дітей. Чоловік служить для душі, це його покликання, і він має можливість в цьому розчинитися.
— Вашому чоловікові пощастило мати таку дружину. Ви мріяли стати матінкою?
— Не можу сказати такого. Але я мріяла, щоб у мене з майбутнім чоловіком були спільні погляди. І коли я зустріла віруючого хлопця, то, з одного боку, дуже тішилася, а з іншого, не хотіла, щоб він був священником. Навіть казала, що йому того не треба, можна просто до храму ходити, обійтися без священства.
А потім на моєму шляху зустрілася розумна людина, яка переконала, що в кожного своє покликання і я не в праві ставати в когось на шляху до Господа. Тільки тоді я зрозуміла, наскільки для мого коханого це важливо.
Особисто мені зайва увага зовсім не до вподоби, але священство було для мого чоловіка мрією, прагненням. Ми мусили шукати спільні орієнтири. Ними стали любов і підтримка. Разом із тим, коли я підтримала чоловіка в його бажанні, то отримала від нього аналогічне ставлення.
Упродовж нашого спільного з ним життя я здобула декілька освіт. Взагалі я завжди в процесі навчання, мені все цікаво, і чоловік мене жодного разу не зупинив. Єдине було питання — що отримає наша сім’я від цього. А отже, якщо я консультантка з грудного вигодовування, всі мої діти вигодувані мною. Якщо вчилась на флориста, то тепер наша сім’я прикрашає храм.
Життя занадто коротке, щоб витрачати його на вивчення чогось одного. В світі багато цікавого, а в сьогоднішній період, коли можна отримувати освіту онлайн, є такі можливості та перспективи, що я інколи жалію, що мені не 20 років. Часу не вистачає займатись усім, що подобається. Але завдяки тому, що переключаєшся, немає вигорання. Навпаки, мене це все підтримує.
— Ви ще й вчителька української мови. У цій царині життя теж на передовій?
— Онлайн-навчання потребує трошки іншого підходу, і воно мені видається перспективнішим, якщо чесно. Також сподобався підхід, який я побачила, коли сама навчалася психології в міжнародному закладі: тобі вказують на твої переваги, аби ти не фокусувалася на недоліках.
У школі ми часто фіксуємо увагу дітей саме на їхніх вадах, і дитина зациклюється на них, не бачить свого потенціалу, напрямку для зростання. Тому я справді думаю, що новаторство в оцінюванні — дуже важливе.
— Зараз, коли про нашу УПЦ кажуть багато поганого, було б доречно звернути увагу на її плюси. Зможемо? 🙂
— На сьогодні я бачу головний плюс у тому, що ми, як Церква, нарешті формуємо власну думку та вчимося її захищати. Ми стаємо більш самостійними.
Якийсь час вінчатися чи хреститися приходили переважно ті, хто хотів віддати данину традиції, моді. Зараз ідуть ті, хто насправді вірить, для кого це поклик душі.
У Церкві залишаться люди, яким це дійсно дуже треба. Сьогоднішня ситуація дасть кожному з нас змогу розібратися, чи це нам потрібно, чи ні. Я бачу плюс у такій ясності. Це багатьом зекономить час на пошуки себе.
— Ви справляєте враження людини з міцним характером. Як ви знаходите баланс між жіночністю та необхідністю бути стійкою, пробивною?
— Мама казала, що їй було зі мною важко від самого мого народження — я завжди мала якусь свою позицію, яка не задовольняла інших. А сьогодні батьки задоволені. Кажуть, добре, що я такою стала і не зламалася.
Близьким зі мною важко, бо я постійно чогось хочу і їх до цього штовхаю. Мені важливо, щоб ми дивилися в один бік і щоб вони були поруч зі мною. Хочеться показати дітям різнобарв’я життя. Але в балансі все тримає мій чоловік, і навіть мене — адже коли поряд Чоловік, тоді без варіантів ти лишаєшся Жінкою.
— Що ви робите, коли вам страшно?
— Я не знаю іншого способу втихомирити страх, окрім молитви. Головне — відчути поряд Бога. Коли з тобою Бог, тоді нічого не страшно.
Заглавне фото: архів родини Гончарук.
