438 осіб у священному сані поставили свої підписи під відкритим зверненням духовенства Української Православної Церкви до Предстоятелів Східних Церков щодо суду над патріархом Кирилом.
16 квітня 2022 року збір підписів було закрито, після чого звернення було направлене для подальшого розгляду до Собору Предстоятелів Константинопольської, Александрійської, Антиохійської, Єрусалимської та Кіпрської Церков. Англійську версію надіслали предстоятелям інших Православних Церков для ознайомлення.
Документ російською мовою було направлено в московську патріархію главі РПЦ — «для розуміння того, що він накоїв в Україні і в чому його звинувачує українське духовенство», як про це пише на своїй сторінці в Facebook автор звернення протоієрей Андрій Пінчук.
Головні звинувачення полягали в тому, що глава РПЦ проповідує доктрину «русского мира», яка не відповідає православному вченню та має бути засуджена як єресь, а також він скоїв моральні злочини, «благословивши війну проти України і повністю підтримавши агресивні дії російських військ на території України».
Станом на початок грудня 2022 року Собор Предстоятелів Древніх Східних Церков (пентархії) так і не зібрався, а отже позов проти патріарха Кирила розглянуто не було.
Натомість законодавча заборона з ініціативи Президента України загрожує вже самій Українській Православній Церкві — у разі, якщо буде доведено її канонічний зв’язок з релігійним центром у країні-агресорі.
***
Як сприймати події довкола УПЦ, чому навіть попри численні зусилля не налагоджується діалог з ПЦУ і що буде далі з православ’ям в Україні — говоримо про це з одним із підписантів позову проти патріарха Кирила протоієреєм Володимиром Ковальчуком.
А їдьмо на російські позиції і будете їм там розказувати: “Давайтє жить дружно”
— Отче, нашу Церкву зараз у чому тільки не звинувачують. А за канонічний зв’язок з московською патріархією їй взагалі загрожує юридична заборона в Україні. Але ж УПЦ неоднорідна, в ній є чимало течій і більшість із них налаштовані патріотично. Наприклад, ті, кого називають підписанти. Можете розповісти детальніше — хто це такі?
— Це люди, які були, є і, я думаю, залишатимуться певною опозицією сьогоднішньому православ’ю «руського міра», яке, на жаль, ще є в Україні. Це патріотично налаштовані священники, орієнтовані на те, щоб максимально пришвидшити пошук виходу з тієї біди, яка сталася в нашій країні. І оскільки наша біда нерозривно пов’язана з РПЦ та фігурою патріарха Кирила, який благословив цю війну, ми змушені були реагувати.
Спочатку окремі священнослужителі в YouTube записували свої звернення проти патріарха Кирила, називали його вітчимом, а не батьком. Пізніше протоієрей Андрій Пінчук виступив з ініціативою подати позов на суд пентархії, а ми до цього долучилися.
Ми ж не знали одне одного. Крок за кроком почали знайомитися — спершу в zoom, потім у групі в Telegram.
— Ви сказали, що підписанти виступають проти ідеології «руського міру». На ваш погляд, наскільки вона залишається міцною в Українській Православній Церкві?
— Зверніть увагу, у Греції, наприклад, віряни можуть вийти на хресний хід з прапорами своєї країни. Так само румуни, Росія та ж сама. Але ви бачили хоч раз у нас в УПЦ, щоб ми десь вийшли з жовто-блакитним стягом?
Коли почалася війна, в мене біля церкви я вивісив український прапор. А в нас було декілька парафіян, орієнтованих на Росію. Я не мав часу щось їм доказувати, просто повішав прапор, і це зіграло свою роль — вони побачили, і їх уже наче щось до храму не пускає. Людина, яка не звертає на це уваги, для якої це просто прапор її країни, заходить і молиться. А в декого це викликало буквально ненависть.
Зрештою ті, кому це не підходило, розвернулися й пішли на інші парафії, де, як вони кажуть, більш лояльно відносяться до Росії.
А я не розумію, як сьогодні можна більш лояльно відноситись. Тому що Церква — це також емоції. І коли мені говорять: «Не треба емоцій, слід підходити до всього по-євангельськи», я відповідаю: «Гаразд. Зараз сідаємо з вами в авто та їдемо на Ірпінь і на Бучу. Чи видамо вам броніки, поїдемо на російські позиції на сході і ви будете їм там як Лєопольд розказувати: “Давайтє жить дружно”. Поговоріть з ними про Євангеліє, побудьте місіонерами. Ви ж місіонери? Ми 30 років проповідуємо, давайте уже справами свідчити…» Ніхто так і не поїхав.
Тому ми можемо скільки завгодно говорити: «Ні-ні, ми за мир, ми проти насилля», але це лукавство насправді. Ми взагалі Євангеліє не використовуємо в своєму житті повністю, тільки щось потрібне з нього беремо.
Скажу від себе — за 30 років ми нічого не зробили для того, щоб москалями не називатися. Мене також називають «кремлівський агент», «москаль». Слава Богу, коли приїжджаю на передову, таких питань не виникає. Бо священник, який їде на передову, це — і юродивий, і співрозмовник, і друг, і актор, і театр в одній особі, і нова пошта, бо ти ще й посилки доставляєш. Треба й поплакати з ними посідити, поночувати в окопах у спальному мішку — щоб зрозуміти людину, яка знаходиться в тих умовах. І коли вона щось починає говорити, треба до неї дослухатися.
— Що ви відповідаєте тим, хто каже: «Коли це патріарх Кирил благословляв війну? Не було такого»?
— В мене є один такий парафіянин. Каже: «Не бачив». Ну так подивися — є відео, як патріарх дарує ікону в благословення росгвардії. Росгвардія — це підрозділи, які базувалися в Бучі, які ґвалтували й грабували. Я особисто стояв біля розчавленої танком машини, поруч з якою неможливо було знаходитися: такий відчувався сморід. А в ній люди залишалися, тим танком розчавлені.
Наш отець Василій, який у мене в храмі служив, соборував маленьку дівчинку зґвалтовану, 8 років.
І навіть після всього знаходяться люди, які продовжують стверджувати, що «Бучі не було». У нас взагалі є така дурнувата звичка — не бачити проблеми. Якщо ми проблему «не бачимо», то її в нас неначе й немає.
Або кажуть: «Ти позориш Церкву. Видаєш назагал усі наші мінуси».
Слухайте, я в Церкві з 1986 року — відколи мене завели у вівтар паламарем. Деякі наші єпископи на той час іще не народилися. Я пройшов усі сходинки — від недільної школи й регентського училища до семінарії та академії, багатьох архієреїв знав простими священниками та монахами. А мені сьогодні говорять: «Не можна священноначалля критикувати». Чого це не можна? Ми всі — не тільки архієреї, але й духовенство, парафіяни — формуємо нашу Церкву, чому ми не можемо висловлювати свої думки?
Я думав, я один такий
— Коли ви всі підписували позов проти патріарха Кирила, ви розуміли, що суду не буде?
— Ми про це говорили серед підписантів. Але для нас цей рух став ніби ковток свіжого повітря. У мене в благочинні взагалі не було з ким про це поговорити, а тут раптом ти бачиш людей, в яких думки однакові з тим, що в тебе в голові. «Я думав, я один такий», — ми так одне одному в групі й писали.
Багато хто, навіть якщо не підписав звернення до суду пентархії, співчував нам — десь до двох тисяч таких священників. Це майже 40% духовенства УПЦ.
— Як дійшло до того, що саме ваша група підписантів долучилася до першої неформальної зустрічі священнослужителів УПЦ та ПЦУ в Софії Київській 5 липня 2022 року?
— Згодом ми завели офіційну сторінку в Facebook, яка називається «Голос духовенства Української Православної Церкви», де друкуємо листи, зауваження, прохання, звернення. Потім виникла ідея зустрітися з народними депутатами України. Це була перша особиста зустріч підписантів, бо до того ми спілкувалися тільки онлайн. Десь близько 10 осіб приїхали в Київ, ми їх тут приймали, і після цього відбулося спілкування з нардепами. Ті, за їхніми словами, побачили, що в Українській Православній Церкві є священники, які люблять Україну.
А далі ми всі розуміли, що діалог з ПЦУ потрібен і давно назрів. Ще коли я навчався в Києво-Печерській Лаврі, я бачив, що ледь не кожен рік формувалися комісії — з діалогу з УАПЦ, з київським патріархатом. Але ж вони не працювали. Так, час від часу проводилися засідання, представники УАПЦ чи УПЦ КП приїжджали в Лавру, однак це все було ні про що. Складалося відчуття, що нашій Церкві це непотрібно.
Але йде війна. Перед обличчям такої біди всі мають примиритися. На рівні благодійному, культурному давайте щось разом робити.
Більше того, ми ж християни, навіть якщо вони нас образили — відбирають наші храми, — треба якось прощати. Тим паче, ми не знаємо, що буде завтра, то чому ми, співгромадяни, не маємо принаймні спробувати сісти й поговорити?
— Як до організації зустрічі долучилася держава?
— Ініціатива діалогу виходила від наших священників, а державні органи повністю взяли на себе проведення заходу.
Усе дійсно було на найвищому рівні. Духовенство прибуло в підрясниках та рясах. Мені дуже сподобалося спілкування з кадровими священниками з ПЦУ — не тими, що перейшли від нас, а які, скажімо так, сформувалися вже в структурі митрополита Єпіфанія. Вони йшли на контакт, ми жартували, трохи підколювали одне одного. Спілкувалися неофіційно та невимушено.
Прибув міністр культури Олександр Ткаченко в футболці зі «святою джавеліною». Він сказав, що це жарт, але я відразу взяв слово і спитав, хіба якби він збирався на зустріч з мусульманами, невже теж вдягся у футболку з пророком Мухамедом з джавеліном у руках?
Але щойно почалося засідання, як я відчув, що ми «просіли». Складалося враження, ніби учасники з УПЦ прийшли на судилище. Бо позбиралися «великі князі» — ті, хто в ПЦУ від нас попереходив — і почалося: «Православна Церква Московського патріархату». І той «московський патріархат» — ну просто через кожне слово.
Я кажу: «Стійте, отці. Нащо ви так говорите? Ми ж не кричимо “Стамбульський патріархат”. Наче домовлялися спілкуватися без взаємних образ…»
Тільки це владнали, далі пішло. А наші священники уже й голови посхиляли: «Так-так, ми такі й сякі». Мені це не сподобалося, і я трошечки почав псувати картинку. Бо пані Олена Богдан, тодішня очільниця Державної служби з етнополітики та свободи совісті, намагалася все перевести в ідилічну площину: «Давайте говорити про те, що нас об’єднує». А я кажу: «Ну якщо ми в рожеві окуляри зібралися пограти, то я не знаю, нащо я сюди прийшов. Так, ми повинні й консенсус знайти, але й якісь проблеми підняти. А не просто заявити за підсумками зустрічі, що “ми, всі присутні, засуджуємо війнуˮ».
Тому на тій зустрічі я взяв на себе функцію Бабайки. Бабайка теж був потрібен, бо багато речей слід було обговорити, а проблема полягала в тому, що ті священники, які вийшли від нас, хотіли щось нам доказати. Це було видно — які вони ображені на нашу Церкву. Я одному так і сказав: «Отець Георгій, ну ви ж не з УПЦ. Чому ви говорите тільки про нашу Церкву? Ви з ПЦУ? Ну то й говоріть про ПЦУ. Я особисто про неї нічого не знаю, розкажіть мені про неї. А про УПЦ я вам розкажу».
Я сперечався відразу з чотирма представниками ПЦУ. Більше всього їм не сподобалося, коли я сказав, що їм вигідна ця війна. І я дійсно вважаю, що Православній Церкві України ця війна вигідна. Тому що зараз вони на коні і в фаворі.
Ще їм не сподобалося, коли я сказав, що вони не хочуть, щоб наша Церква до них переходила. Але це правда — якщо завтра вся УПЦ до них приєднається, їх не залишиться. Притому що я постійно критикую нашу Церкву і єпископат, кадровий потенціал у нас набагато більший.
Зауважте, в комунікації спікери ПЦУ постійно переходять на політичні проблеми — в них просто немає богословського аспекту. У нас, можливо, трохи забагато буває філософсько-богословських ухилянь, а вони відразу на політику перескакують. Ну не можна так, ми все ж таки священники.
Серед питань, які нас об’єднували, — чи визнаєте ви хрещення одне одного? Всі проголосували, що так, визнаємо. Навіть якби ПЦУ не була визнана жодною Православною Церквою світу, за церковними правилами, якщо хрещення відбувається в ім’я Отця і Сина і Святого Духа, ми повинні визнавати його дійсним. Тим більше, що в нашій Церкві немає такого документа, який би заперечував дійсність цього таїнства в ПЦУ.
Вони в нас храми відбирають, а ми підемо з ними говорити
— Хто готував звернення за підсумками зустрічі в Софії?
— Початкову версію, яку було взято за основу, готували наші отці.
— Як на мою думку, цілком виважений і гарний документ.
— Так. Ми також домовилися, що мають бути й інші зустрічі — можливо, в такому самому форматі або дещо іншому.
Неодноразово наші представники наголошували, що зібрання в Софії Київській носить неофіційний характер, на що я зауважив: «Чому я, як священнослужитель, не маю права висловити свою думку? Я представляю себе, свою паству, чому я маю боятися діалогу?»
У нас взагалі якесь боязке до всього ставлення, постійно озираємося: «А чи є у вас благословення єпископа? Чи є благословення священника?» Ну, слухайте, ми ж не Статут Церкви змінюємо, не реформи проводимо. Ми, громадяни України, між собою спілкуємося. Ці люди також християни, вони знають Христа, сповідують Христа. І ми разом з ними думаємо, як зарадити цій біді, що спіткала нашу країну.
Так, вони відбирають наші храми — ну то треба змінювати підходи, шукати, як по-іншому з ними говорити. А не просто нити й їздити в Європу жалітися. В одній з єпархій на Західній Україні 30% парафій перейшло в ПЦУ, а правлячий архієрей жодного разу не виїхав захистити храм. Жодного!
Хочу відзначити, що коли ми ще тільки готувалися до зустрічі в Софії Київській, багато підписантів були проти того, щоб ми туди йшли. Тому що більшість — із Західної України, а там, як не крути, проблема з ПЦУ стоїть дуже гостро.
«Вони в нас храми відбирають, а ми підемо з ними говорити», — важко було нашим священникам на це емоційно зважитися. Але коли вже стало зрозуміло, що зібрання відбудеться, нас попросили обов’язково спитати про силове захоплення парафій.
І я підняв це питання. Нікому, звісно, воно не сподобалося, але ж нас про це попросили. На що один колишній наш священник відповів: «Я особисто в вас нічого не забирав. Навпаки, свій храм лишив і пішов».
До речі, інший наш колишній священник взагалі взяв і виклав в інтерв’ю те, про що ми в кулуарах неофіційно говорили. «Для чого ви це робите? — пишу потім йому. — Хайп хочете зловити? Ми ж не розповідаємо, що від вас про ваших архієреїв почули». Це просто некультурно.
Уже потім, коли ми голосували в групі, я сказав, що готовий ще зустрічатися, але тільки з тими священнослужителями, які відразу були в ПЦУ. Бо ці наші «біженці» — їм діалог взагалі не потрібен, вони просто хочуть щось своє довести.
Але говорити з ПЦУ треба. Там є нормальні люди — і священники, і єпископи. Я, до прикладу, 6 років був іподияконом у владики Симеона (Шостацького), добре його знаю як порядну людину.
— Чи є в ПЦУ сили, зацікавлені в діалозі з УПЦ? Бо не тільки окремі дії окремих представників на місцях, а часто навіть агресивна риторика офіційних речників ПЦУ не сприяє порозумінню. Наприклад, нам досі на кожному кроці чи не щодня закидають, що ми москальська церква. Як себе поводити, щоб діалог був?
— Ну давайте так: диму без вогню не буває і треба казати відверто, що ми ще не є Церквою «без Москви».
Я вам навіть більше скажу. І ми, і вони — ми всі походимо з однієї й тієї самої РПЦ. На зустрічі в Софії Київський я про це зазначав: «Слухайте, ви ж вийшли так само з РПЦ, як і ми. Тільки трохи раніше. Ви питаєте, що нас об’єднує? Філарет нас об’єднує. Він нам створював проблеми і вам тепер створює». А вони кивали у відповідь: «Так-так, Філарет — це така проблема…»
Треба говорити відверто — наша Церква теж заполітизована. Ще з IV століття, з часів Візантії. І як би нам з вами не хотілося вважати себе повноцінною частиною Церкви, але структура її все одно ієрархічна, і саме єпископи визначають обличчя Церкви — висвячують священників, керують єпархіями. Вони замкнули на собі все. Навіть на іконах Господа Іісуса Христа зображують в архієрейському облаченні. З якого дива? Архієреї ходять в одязі візантійських імператорів, тоді як Христос, як про нього апостол Павло говорить — «Священник навіки за чином Мелхиседековим» (Євр. 5, 6).
Так чи інакше, у нас була заточеність на РПЦ. Я з Волині родом, українською спілкувався, приїхав в Київ, а тут: «Добрый день…»
Ми до цього часу багато в чому несамостійні. Де зовнішня політика нашої Церкви? У нас ті, хто їздять закордон представляти УПЦ, англійської навіть не знають. Нам сказали виступати проти Вселенського патріарха, ми й гавкаємо. Та й внутрішньої політики теж немає. Ми не плекаємо свою власну — українську — ідентичність.
Водночас ситуація вже почала змінюватися. Особисто я не бачу себе в ПЦУ— якби хотів, уже б давно пішов. Однак бачу себе священником Української Православної Церкви оновленої. Кажу так, бо не боюся цього слова. Думаю, якась частина парафій захоче залишитися Російською Православною Церквою в Україні, спробує гуртуватися довкола єпископів, а держава намагатиметься оголосити їх поза законом.
Проте однозначної відповіді, що з нами буде, немає. Переродження триває. Так, війна — це страшна біда, але подивіться, який ми, наша Церква, пройшли шлях за 9 місяців. Він, можливо, ще є багато в чому недостатній, але вже дуже відчутний.
Фото — з особистої Facebook-сторінки
