Поки в Києві зносять найстаріший бюст Пушкіна, в Маріуполі окупаційна влада демонтує меморіал Жертвам Голодомору. В Одесі ж буквально днями вирішили демонтувати пам’ятник засновникам міста, більш відомий як пам’ятник Катерині ІІ.
Чому навколо цих об’єктів точаться баталії? І яку взагалі роль відіграють меморіали? Про це — наша розмова з настоятелькою Свято-Архангело-Михайлівського жіночого монастиря в Одесі, головою Синодальної комісії УПЦ «Місія “Церква і культура”» ігуменею Серафимою (Шевчик).
У нас були вулиці на честь чекістів, які переслідували священників, руйнували святині
— Матінко, нещодавно відбулося засідання одеської історико-топонімічної комісії, до складу якої ви входите. Нові назви вулиць, а також питання існування певних пам’ятників чимало хвилюють суспільство. Певно, і в комісії зараз свій фронт, теж гарячий?
— У нас в Одесі вже була хвиля перейменувань у 1990-х роках. Тоді Україна тільки-но встала на новий широкий шлях незалежності, отже, відбувалося переосмислення минулого. Було перейменовано чимало одеських вулиць, які носили імена радянських вождів: їм повернули старі дореволюційні назви. Наприклад, вулиця Карла Маркса стала Катерининською, а вулиця Радянської Армії відтоді знову називається Преображенською. Ті перейменування громадськість сприйняла щиро й піднесено.
Коли ж розпочалася нинішня війна — а вона точиться з 2014 року, вкотре загострилося питання перейменування топонімів. Підвищилася увага до пам’ятників, до культурного спадку, до того прошарку минулого, який досі залишається в топонімах і через те продовжує впливати на свідомість одеситів.
Вважаю, що подібне переосмислення власної історії та культури — природний процес, тож ставлюся до нього спокійно та з розумінням. Коли хтось, хто не любить зміни, каже: «У нас драма, перейменували таку-то вулицю», я відповідаю, що ім’я певного діяча просто проходить перевірку часом. Якщо ця людина дійсно велика, якщо її ім’я насправді непересічне, якщо діяч залишив нетлінний слід у культурі людства, в громадському житті, то пам’ять про нього знищити неможливо.
— Баталії точаться навколо постаменту Катерині ІІ. Хтось каже, що не можна зносити пам’ятник засновниці міста. Інші відповідають, мовляв, навіщо терпіти монумент тій людини, які закріпачила Україну. Де правда?
— Справа в тім, що цей пам’ятник було встановлено ще до революції 1917 року. Одесити зазвичай бережуть усе, що пов’язане з історією міста і що колись намагалася знищити радянська влада. Наприклад, пам’ятник Воронцову. Він стояв біля Спасо-Преображенського собору на Преображенській площі. Це серце Одеси, перший храм, закладений під час її заснування в 1794 році. Собор більшовики підірвали, хотіли знищити і пам’ятник. Але він уцілів, і одесити це сприйняли позитивно. Воронцов дійсно багато зробив для розбудови Одеського краю — і в економічному, і в культурному плані. Тому для містян його ім’я вагоме.
Доля пам’ятника Катерині ІІ непроста. Він постав на початку ХХ сторіччя за рішенням міської Думи, тобто демократичним шляхом. До речі, він називається не «пам’ятник Катерині Другій», а «пам’ятник засновникам Одеси». У скульптурній композиції також є постаті Де Волана, Дерибаса та інших осіб, яких надзвичайно шанують одесити. Більшовики цей пам’ятник зняли, щойно захопили владу, а на його постаменті встановили бюст Карла Маркса.
Поновлення пам’ятника засновникам міста за часів мера Едуарда Гурвіца люди сприйняли здебільшого позитивно: як повернення до спадку старої Одеси.
Тепер інший час — точиться жахлива війна, ллється кров, руйнуються міста й села. Тим, хто жалкує за монументом імператриці, я кажу, нехай ремствують на Путіна, який зі своєю ордою намагається відтворити імперію.
В окупованих містах півдня України загарбники планували встановити пам’ятники Катерині ІІ. Вони відновлюють радянські топоніми, ставлять на старі постаменти пам’ятники Леніну. Путін оголосив, що прийшов «звільняти» нас, палить наші хати, проводить під дулами зброї псевдореферендуми та ставить скрізь своїх маріонеткових вождів, неначе ми тубільці часів колоніальної Африки. Ми вільні люди і не дозволимо цим хворобливим імперським амбіціям втілитися в життя!
— Як це вплинуло на роботу історико-топонімічної комісії?
— Робота саме нашої комісії теж змінилася під час війни. Доводиться інтенсивно працювати, ретельно вивчати проблематику кожного топоніму. Мої колеги — поважні й визнані люди, авторитетні діячі культури, історики, краєзнавці, які до кожного рішення підходять виважено та з глибоким знанням справи. До речі, наша комісія не розглядає питання знесення пам’ятника Катерині ІІ. Воно перебуває в компетенції Одеської міської ради.
Ця війна дійсно розділила нас усіх на «до» і «після». Ми з колегами категорично не сприймаємо війну та взагалі всю ідеологію путінізму з її шовіністичними ідеологемами, загарбницькими посяганнями на все, що є цивілізованого в Європі та в усьому світі. Тому ми зараз також не сприймаємо імперські символи, імперські пам’ятники, імперське минуле. Люди відсахнулися від цього. Ми, члени комісії, також із цим боремося. Йдеться про деколонізацію, про позбавлення від колоніальних маркерів.
У нашому місті було чимало топонімів, які не носили у своїх назвах нічого, що б єднало їх з Одесою. Це вулиці, названі на честь чекістів, інших радянських діячів. Багато хто з них переслідував священників, руйнував святині, чинив репресії проти інтелігенції, спотворював культурне обличчя нашої землі. Їх підносили на п’єдестал. А все пов’язане з життям старої Одеси знищувалося.
Тому топонімічна комісія знову переглядає ці символи, а їх виявилося чимало. Якщо не вулиця, то якийсь провулочок, узвіз, сквер… Комісія все це вичищає та повертає міським об’єктам назви, які вони мали до революції 1917 року. Або дає їм імена на честь видатних діячів культури: ми відкриваємо дуже багато постатей одеситів, які прославили наше місто і про яких на певний час усі забули.
Для меморіалу Героям України обрано одну з найбільших і найкращих площ в Одесі
— Що таке пам’ятник сьогодні?
— Пам’ятник — це втілення в камінні, в бронзі, в мармурі тих ідей, які важливі для суспільства.
Ленін колись підписав декрет про монументальну пропаганду. Скрізь почали ліпити комуністичні пам’ятники — де тільки можна, по всій країні. Причому ці пам’ятники були з надзвичайно дешевих матеріалів — недовговічних, але простих, зручних для виготовлення та монтажу.
Радянська влада залучала до пропаганди найкращих художників, скульпторів, поетів. Сам Маяковський писав для них віршовані агітки, проникнуті пропагандистським змістом. Більшовики селянам обіцяли землю, робітникам заводи, солдатам, які поневірялися на фронтах Першої світової війни, — мир. Пропаганда ідей більшовизму втілювалася, в тому числі, і в пам’ятниках. Приклад — той самий Карл Маркс, бутафоричний, з гіпсу, якого в Одесі поставили задля швидкості та економії на постамент Катерини ІІ.
Зараз ставлення до пам’ятників інше. Але історія показала, що ці об’єкти мають дійсно великий вплив на населення, на його свідомість. Нині постало питання про створення меморіалу Героям України, які захищали та захищають її незалежність. Для цього обрано одну з найбільших і найкращих площ в Одесі. Створюється велична архітектурна композиція, задіяні авторитетні митці. Віримо, що скоро зможемо побачити меморіал, який достойно увіковічнить пам’ять наших героїв.
— Коли читаєш новини, складається враження, що йде мало не «війна пам’ятників». Ми зносимо певні монументи, окупанти теж. Це говорить про виняткову значимість об’єктів для культури та соціуму?
— Так, я чула, що в Маріуполі окупанти демонтували меморіал Жертвам Голодомору. Це робиться, аби переписати історію.
Агресор діє потворними методами, йде на все задля посилення своєї пропаганди. Якась бабуся на території, охопленій воєнними діями, зустріла наших військових з радянським прапором у руках. Вона потім сама розповідала, що подумала, ніби це росіяни, тому, злякавшись їх, схопила червоний прапор.
Загарбники вирішили цей епізод перекрутити на власну користь, немов бабуся зустрічала російських військових з радістю, а прапор був для неї реліквією. Окупанти почали ліпити пам’ятники цій бабусі — з пап’є-маше, з пластмаси, казна з чого. Примітивні «бабусі-прапороносці», пофарбовані в яскравий колір, «прикрасили» площі міст і селищ східних регіонів, захоплених ворогом. Нічого, крім огиди, ці так звані скульптури не викликають. Зрозуміло, що ця «творчість» — явище недовговічне, кон’юнктурне, потворне.
Ми ж ставимося до пам’ятників не лише як до культурного чи ідеологічного витвору мистецтва, але й як до об’єкту, що характеризує душу народу. Це стосується, наприклад, монументів Кобзарю. Коли 9 березня відзначається пам’ять Тараса Шевченка, до них приходять з квітами прості люди. Біля нашого монастиря в парку імені Шевченка теж стоїть пам’ятник Кобзарю. Коли я приношу туди квіти, завжди там спілкуюся з найкращими представниками інтелігенції, поетами, письменниками, журналістами, громадськими діячами. Ці пам’ятники гуртують навколо себе людей, вони дійсно народні та сприймаються як місце, куди можна прийти, почитати вірші, зустрітися й поспілкуватися з однодумцями.
Я щиро люблю такі пам’ятники і вважаю, що вони повинні з’являтися не з контраверсійних задумів, а саме ось з таких причин: щоби народ їх любив, збирався біля них на свята, і не тільки заради урочистостей, але й заради відпочинку, з нагоди радісних подій.
У часи СРСР влада примусово зганяла трудящих на демонстрації, оспівуючи комуністичні ідеї біля підніжжя величезних кам’яних монстрів-композицій у центрі найбільших площ та скверів. Як правило, це був Ленін з кепкою в руці в оточенні соратників та більшовицьких солдат і матросів. Люди в душі з відразою ставилися до цих демонстрацій. Коли в Україні почався стихійний «ленінопад», майже ніхто не переймався з того, не виходив захищати ці пам’ятники.
Але зараз, на мій погляд, постає питання створення справді нових символів нашої епохи. Вони повинні мати високу художню цінність і нести ідеї, що гуртують і надихають народ, притягують до себе людські серця як до місць шани й пам’яті. Вони мають бути символами слави та величі нашої Батьківщини.
У радянські часи культура була служницею, навіть рабинею компартії
— Чи доводилося особисто вам щось переосмислювати у своєму ставленні до радянського минулого, до російської культури?
— Звісно, я багато чого переосмислила. Як історик, до всього підходжу з критичним мисленням. Вважаю, що нову ідеологію України треба створювати без партійщини та кон’юнктури. Ми повинні мати панорамне мислення та особливу гостроту погляду.
Вважаю, зрікатися власної історії, замальовувати сторінки минулого суцільною чорною фарбою — велика помилка. Без правильного сприйняття минулого неможливо будувати майбутнє. Виявляється, все, що зараз діється навколо нас, уже колись було! Треба просто вивчати, як воно проходило в минулому впродовж століть і тисячоліть. Саме так можна побачити справжню картину дійсності та спрогнозувати майбутні події.
Цю війну я порівнюю з бездарною політикою царизму, вважаю, що вона чимось схожа на Російсько-японську війну 1904-1905 років. Російська імперія зазнала в ній поразки, і це вилилося в першу російську революцію. Абсолютно впевнена, що нинішня війна закінчиться перемогою світового співтовариства над беззаконням Російської Федерації, яка порушила Статут ООН та Гельсінські Угоди про непорушність міждержавних кордонів.
Відбудеться те, що сталося після нападу Іраку, очолюваному на той час диктатором Саддамом Хусейном, на сусідній Кувейт. Ми всі пам’ятаємо, чим закінчилася операція «Буря в пустелі». Можливо, після цього буде переформатовано ООН і Раду безпеки, вони отримають нові повноваження, які зроблять функціонування цих структур більш ефективним.
Людство не повинно жити за законами джунглів і тайги, коли якась багата та могутня країна може безкарно розтоптувати бідні й беззахисні держави. Режим Путіна буде зламаний воєнними невдачами. Відбудеться Гаазький суд, і ті, хто вчинив злочини, постануть перед новим Нюрнбергом.
Україна поверне всі свої території, отримавши допомогу від багатьох демократичних країн Європи та світу. Зруйнована і сплюндрована війною, вона відбудується та стане ще красивішою та могутнішою. Україна воскресне! Більше того, ми в цьому вогні очистимося. Тому що до війни призвели й наші власні помилки. Ми повинні переглянути свої хибні вчинки, покаятися в гріхах, яких було, на жаль, чимало. Суспільство має переродитися та вже не бути таким терплячим до корупції, до брехні, до порушення заповідей Божих і законів моралі.
— Як з водою не виплеснути й дитини? Тобто, намагаючись позбутись російського впливу, не позбавити себе чогось дійсно цінного?
— У радянські часи культура була служницею, навіть рабинею компартії. Влада вимагала, щоб усі явища культури проходили через чистилище партійної ідеології. Хто не був згоден з політикою КПРС, того безжально знищували. Пам’ять про таких митців вимарувалася. Їхні імена повинні були піти в небуття.
Але, як сказав Булгаков, «рукописи не горять». Історія, ця мудра і строптива Кліо, має велике терпіння та вміє чекати. Свої уроки вона любить надавати не відразу, не на догоду мінливому повсякденню. Інколи вона навіть любить покепкувати над нами.
Якось я готувала виставку до ювілею Лесі Українки. Мені до рук потрапив цікавий раритет: «Маніфест Карла Маркса» в перекладі поетеси. Виявляється, вона була гарячою прихильницею лівих, соціалістичних ідей і навіть членом відповідних політичних організацій! Уявіть, як можна трактувати зараз цей переклад — коли в нас заборонена компартія та демонтуються пам’ятники Карлу Марксу.
Спокуса спрощувати непрості питання історії, робити пласкими та стерильними складні події, а тим паче складні постаті минулого, не призводить до бажаних результатів. Доводиться творчість і біографію таких митців, як Леся або Булгаков, укладати в прокрустове ложе кон’юнктури. Навіть Шевченко пройшов через ці тортури: радянська влада робила з нього атеїста, вибілювала та спотворювала його спадок на користь власних ідеологем. Так само з постаттю Сковороди, інших велетнів української культури.
Але минули десятиліття, все повернулося на круги своя. Існують речі, над якими плинний час не має влади. Є імена, які не вимараєш, не зітреш, хоч би як хотів.
Навіть більшовикам це не вдалося, з їхньою «залізною завісою» та страшною репресивною машиною. Певні діячі пережили більшовиків, тож переживуть і нас. Час покаже, які тенденції є здоровими, які ні; чиє надбання має ціннісну вагу, чиє, навпаки, невблаганно потоне в річці забуття.
Я деяким своїм знайомим, хто бідкається з приводу знищення пам’ятників, кажу: «Не переймайтеся, побережіть своє здоров’я. Хто безсмертний, на того жодна декомунізація не вплине». Коли в Києві зняли дошку Булгакову, я в Facebook написала: «Михаил Афанасьевич это переживёт».
Павло Тичина повністю підпадає під Закон про декомунізацію, але ж вулиці з його ім’ям залишили
— Як нам бути з постатями, які водночас належать і до української, і до російської культурної спадщини?
— Людина — не пласка дошка, а жива плоть. Вона може бути і святою, і грішною. Вона змінюється, переглядає свої погляди, визнає помилки. Вона сприймає нове і зрікається старого. Кається. Живе! А в Бога немає суто чорного або суто білого. Бог сприймає людину такою, якою вона є.
Недарма історико-топонімічна комісія Києва не викреслила з мапи міста топоніми на честь певних видатних радянських діячів культури. Хоча вони (наприклад, Павло Тичина) входили у вищі партійні структури УРСР. Оспівували, як Максим Рильський та Олександр Корнійчук, сталінський режим. Павло Тичина повністю підпадає під Закон про декомунізацію — але ж щось у його творчості таке було, що вулиці з його ім’ям залишили?
Володимир Сосюра, автор безсмертного вірша «Любіть Україну», наприклад, захворів на психічну недугу. Це було наслідком страшних явищ Громадянської війни, свідком яких він був. Він пише про ці ексцеси в своїх творах. Поета забрали до психіатричної лікарні. Колеги-літератори почали писати на нього доноси, закликали до його арешту. Дружина Сосюри у відчаї написала листа Сталіну. Яку резолюцію наклав тиран на те письмо? «Лечить. В партии восстановить». Сталін добре розумів, що таке культура. Тому він не дозволив знищити й Булгакова.
Я не виправдовую Сталіна, це — страшна потвора, антихрист, але… Що робить культура? Вона перемагає навіть диктаторів!
Або Пантелеймон Куліш. Друг Тараса Шевченка, людина, яка вплинула на його творчість, надзвичайно допомогла в період заслання… Але Куліш у певний період часу негативно ставився до українського козацтва. Навіть поділяв деякі з імперських наративів. Я була вкрай здивована, коли занурилася у творчість Пантелеймона Куліша!
Історія надає нам такі контраверсійні, нестандартні приклади, які не вписуються в жодні схеми.
Дуже контраверсійна постать — Гоголь. Володимир Яворівський, письменник, який був депутатом Верховної Ради декількох скликань, надто зневажливо говорив про Гоголя. Мовляв, це російський шовініст. Називав творчість Гоголя жалюгідною…
Яворівський — гарний український письменник та справжній патріот. Але якщо судити, то судити. Коли занурюєшся в його біографію, виявляється, що в радянські часи він писав такі панегірики КПРС, так грізно нападав на ОУН, УПА та інших нині шанованих борців за свободу України! Він мав гарну кар’єру також в УРСР, і коли Україна стала незалежною. Хресний шлях Василя Стуса не всім під силу…
Коли цікавишся історією, зовсім по-іншому дивишся на світ. Тобі відкривається безліч відтінків і нюансів, світ стає напрочуд різнобарвним, сповненим цікавих відкриттів. Інколи ти в чорному бачиш спалахи світла, а в білому — приховані плями.
І коли робиш себе прокурором, суддею минулого, сучасного чи майбутнього, то згадай, що ти не архангел, а просто людина з плоті й крові. Головне — бути людиною, відкритою до світу, до знань, до життя. А життя — найкращий учитель та порадник для кожного з нас.
Фото з Facebook-сторінки ігумені Серафими (Шевчик).
