Навіщо все це?!
Скоро виповниться дев’ять місяців відтоді, як, мабуть, кожен українець подумки ставить це питання північному сусідові, а той мало не щодня видумує дедалі більш абсурдні пояснення віроломній війні.
Тим часом юристи, правоохоронці, митці, журналісти збирають свідчення про війну — аби в неї повірили ті, кому досі не віриться. Аби кожен міг наочно переконатися, що війна — не спосіб вирішення конфліктів, а безглуздість, яка несе лише руйнування та смерть.
Проєкт #ДіалогТут подивився, що зараз із мостом через річку Ірпінь у Романівці — тим самим, який став одним із символом цієї російсько-української війни. Про це — у фоторепортажі.
Міст через річку Ірпінь знаходиться на трасі Р30, якою можна дістатися зі столиці до декількох населених пунктів на Київщині, зокрема до Бучі та Ірпеня. Вранці та ввечері тут до війни був активний трафік, адже чимало мешканців передмість Києва їхали в столицю на роботу.
Наприкінці лютого та в березні 2022 року на Київщині точилися запеклі бої. Частина області була окупована росіянами. В перші дні війни ворог швидко просувався до Києва, тому 25 лютого українські військові підірвали міст у Романівці (колишнє село, нині — околиці Ірпеня). Це допомогло зупинити вороже військо.
Протягом березня місто Буча перебувало під російською окупацією, частково під окупацією опинився Ірпінь. Для мешканців цих міст уламки романівського мосту стали, як їх нині називають, «дорогою життя», адже саме тут пролягав шлях з окупації до відносно безпечного Києва.
Сам шлях до порятунку безпечним не був. Сьогодні на встановлених тут дерев’яних містках можна побачити речі тих, хто загинув поблизу мосту саме під час спроби врятуватися. Бо, як нам пояснили в мерії міста Ірпінь, навіть зруйнований міст весь час піддавався ворожим мінометним обстрілам.
Залишки бетонної конструкції моста не демонтують — як зазначив Президент Володимир Зеленський, тут буде відкрито меморіальний комплекс. Відповідний проєкт уже розробляється. А тим часом волонтери та місцеві мешканці облаштували тут «народний меморіал». Окрім речей, які належали загиблим, тут є свої «стіни пам’яті».
На одній із таких намальовано графіті у стилі відомої антивоєнної картини Пікасо «Герніка» (Герніка — це іспанське місто, розбомблене нацистами в 1937 році; «новою Гернікою» називають знищений росіянами навесні Маріуполь).
Ще одна стіна пам’яті — це розташована просто під уламками мосту холстина, пофарбована в кольори українського прапору. Усім, хто знає когось із загиблих внаслідок російського вторгнення, пропонується написати ім’я на цій дошці. Імен тут уже чимало. Біля деяких з них написані також дати народження та смерті.
На ще одній дошці поруч із пропозицією до російського воєнного корабля піти відомим курсом хтось достатньо крупними літерами дописав: «Іди з Богом».
Чимало тут і таких слів, які, вочевидь, є криком душі. «Моє життя заради всіх почалося тут», — пише парамедик з батальону «Госпітальєри». «Буча не скорилась, і Україна не скориться», — впевнений хтось інший. Ця людина домальовує до своїх слів серденько. У її слова чомусь беззаперечно віриш.
Незважаючи на те, що це місце є свідченням про руйнування та смерть, тут разом із болем відчувається жага до життя, віра в перемогу, надія на Бога.
Ось так уламки мосту виглядають, коли дивишся на них зверху — з тієї частини конструкції, яка залишилася стояти після підриву й залишатиметься тут і надалі вже як частина меморіального комплексу. Саме ці напівзатоплені шматки бетону на фото були дорогою життя для мешканців окупованої частини Київщини.
Перевернутий білий мікроавтобус у лютому впав із моста. Як розповіли в міськраді Ірпеня, через страшенні обстріли наші військові не мали змоги перекрити цей шлях для автівок у перші години після підриву. Водій мікроавтобуса не встиг дізнатися, що дороги попереду вже нема. Автомобіль впав у воду. Коли наступного дня сюди змогли потрапити тероборонівці, водія на місці не було.
Мікроавтобус вирішили не прибирати, залишити тут, аби він також став частиною майбутнього меморіального комплексу.
Поруч із ним крізь бетон пробилися осінні квіти.
У квітні, коли російські війська залишили Київщину, тут зробили насипний міст, аби відновити можливість проїзду. На фото видно, як тимчасовим мостом їде автівка в бік Києва. На іншому березі чоловік вудить рибу.
Життя продовжується навіть на уламках.
З іншого боку зводять новий постійний міст. Про терміни закінчення будівництва говорити, кажуть, ще зарано. Але певна частина конструкцій уже є. Будівництво триває, робота кипить. Будівельники дозволяють себе пофотографувати. Усміхаються на камеру.
На цьому фото на задньому плані можна побачити околиці міста Ірпінь. Наприкінці березня росіяни залишили Київщину, сюди повертається життя, міста та мости потрохи відбудовуються. Надія є.
* * *
Грандіозні масштаби руйнувань (і цей міст тому приклад) та кількість жертв війни знову й знову повертають кожного з нас до запитання: «Навіщо?»
Чому замість того, аби жити, створювати нове, українці сьогодні вимушені відбудовувати те, що прекрасно функціонувало, доки в нашу країну не вдерлась Російська Федерація? Чому ми ховаємо тих, кому б іще жити й жити?
Упевненість у тому, що в Господа на все є своя причина, трохи втамовує біль втрат. На уламках підірваного мосту будується та розквітає нове життя. Українська вдача, певно, — навіть коли ти глибоко знівечений, не втрачати оптимізму та жаги до життя. І волі до відбудови.
Фото: ієромонах Симон (Новіков).
Трохи більше фото в нашому Інстаграмі.
