Війна — це політика? Як мають поводитися православні віруючі, коли країну атакує ворог, невже «зберігати нейтралітет»? Монахи повинні тільки молитися, а суспільство хай як хоче живе своїм життям?
Наскільки християнин має занурюватися й цікавитися всім, що відбувається навкруги, ми розмовляємо з насельником Києво-Печерської Лаври архімандритом Полікарпом (Линенком).
«Як я можу залишатися осторонь?»
— Отче, прийнято говорити, що Церква поза політикою. Але хіба війна це політика?
— Цікаво, що мається на увазі під терміном «політика». Я для себе це питання остаточно не з’ясував. Тому давайте почнемо з другого питання: війна — це політика чи ні?
Наші опоненти заявляють, що у них там не війна, а якась незрозуміла спецоперація. Я навіть одному з наших «пророків» зробив зауваження, він-бо казав, що війни не буде, а ось вона почалася. А той відповідає: «Так у нас же не війна, а спецоперація…» Може, в кого і спецоперація, але наскільки мій життєвий досвід свідчить і здоровий глузд підказує, то я бачу, що на нашу землю, в нашу країну прийшла найсправжнісінька війна.
Знов-таки, не знаю, чи політичне це питання, чи яке інше, але хай і в монастирі, однак спілкуючись із людьми, живучи в суспільстві, я маю право на певну громадянську позицію.
І моя громадянська позиція така. У 1991 році Господь подарував українцям окрему державу. Те, що деякі «проповідники» намагаються подати, ніби України як держави не було, а її в 1918 році створив більшовицький лідер Володимир Ленін (а як каже один мій знайомий, «ага, і за одну ніч написав усі українські народні пісні»), то це, звичайно, така брудна брехня, що на неї ніяк не можна реагувати, як тільки негативно.
Що я бачу з історії? За 300 років у складі Російської імперії український етнос не розчинився. У нас не тільки пісні, у нас мова своя. На наших землях зародилася могутня держава. Рівноапостольний князь Володимир приніс сюди православну віру. Його син, благовірний князь Ярослав Мудрий, став тестем усієї Європи, бо з його дочками брали шлюб королі європейських країн.
У радянській школі історію цієї землі, на якій мене Господь сподобив народитися, розглядали тільки до 1240 року, коли прийшли монголо-татари і все знищили. Але з Патерика Печерського ми бачимо, що навіть тоді монахи, хоч і розбіглись по навколишніх лісах, але по тайному дзвону збирались і в монастирі молились. Уже в XIV столітті з нашої Лаври забрали архідиякона Арсенія й поставили його архієпископом Тверським (потім він просіяв як святитель усієї Русі). Тобто Лавра виховувала таких людей, які гідні були архієрейських кафедр.
У XV столітті хай тут була Литовська держава, але ж наш Печерський преподобний Феодор, князь Острозький, пра-пра-прадід знаменитого Костянтина Острозького, громив усіх — і росіян, і поляків — так, що всі його боялись. Це ж було? Просто ми цю історію не вивчали, бо в совєтській школі намагалися звести все до одного центру — в їхню столицю. А тут у нас наче життя скінчилось.
З цих же причин, я вважаю, до лику святих причислили Андрія Боголюбського. Якось я спілкувався з владикою Львом, митрополитом Новгородським, і сказав йому, що в Києві Андрія Боголюбського як святого не шанують. А він так схилився до мене й каже: «У Новгороді його теж не шанують». Це ж він привів війська під Новгород, коли ікона Божої Матері «Знаменіє» проявилась, хотів пограбувати місто.
Аби показати оцей перехід від Києва — як першосвятительської кафедри та інтелектуального центру — туди, на північ, і почалися такі прославлення. Але все одно початок — звідси. Київ називають матір’ю міст руських. І я не знаю, до якого безумства люди могли дійти, так спотворити свою віру, яку вони почерпнули звідси, від дніпровських схилів, щоб у ХХІ столітті бомбити матір міст руських! Чи ж це не війна, скажіть, будь ласка?
Далі. Не можна говорити про війну тій людині, яка живе далеко в лісі чи високо в горах. А як до тебе приходять жінки, матері, і плачуть? Приходять хлопці й просять: «Батюшка, благословіть іти захищати свою країну, бо інакше мені соромно буде дивитися в очі рідним дітям». Як я можу залишатися осторонь?
Запитували мене солдати, як бути з заповіддю «Не вбий» на війні. Святий Предтеча, коли до нього приходили воїни, давав їм однозначну відповідь: щоб не вимагали більше винагороди, ніж їм дають. Про вбивство він навіть ні слова не казав. І я, подібно до Предтечі, солдатам нашим так відповідаю: «Ви в такій скрутній ситуації! Зрозуміло, що вбивство — це гріх, однозначно, але з усіх зол треба вибирати найменше». І коли вони чують таку відповідь, у них прояснюються очі.
Але ж як наші сусіди північні спотворили свою віру, що з висоти патріаршого престолу відмінена була заповідь «Не вбий»! Це ж яке неподобство, яке безбожжя страшне! Не можна називати війну, убивство, добрим ділом, не можна його виправдовувати. Особливо тим людям — байдуже, українцям чи росіянам, — які живуть в Україні. Як можна не протестувати проти війни? Якщо вони живуть в Україні і проти війни не виступають, нехай їх вдавить українським хлібом!
— Чи дійсно християнство — православ’я зокрема — закликає до упокорення, неспротиву агресорові? Прибічники різних точок зору щодо цього виривають євангельські фрази з контексту — мовляв, Христос не підбурював юдеїв проти римлян, а отже, православній людині все одно, яка і чия влада. І що ніяка влада не є кращою, а тому треба коритися тій, що є, чи яка хоче загарбати твою країну… Яким є, на вашу думку, здоровий патріотизм християнина?
— Що ж не зрозуміло? Яка у нас зараз влада? Президент є, Верховна Рада, Кабінет міністрів є. А хто там хоче прийти до нас із-за кордону вказувати, якого нам президента обирати чи якою владою керуватися, — пробачте, зась! Хай командують у себе вдома.
За цю війну вже з сотню храмів зруйнували — хіба цій неправді, цьому злу не треба чинити спротив? Я не розумію, як це можна. Якщо до цього українця, суперпокірного, прийде ворог, залізе в його домівку, катуватиме його дітей, дружину, він що, руки схрестить, буде сидіти й казати: «Слава Тобі, Господи! На все воля Твоя»? Не вірю!
Українцям Господь подарував державу, а будь-які дари Божі треба захищати — в такому сенсі на ваше питання й відповідаю.
ПЦУ копіює російську «придворну» Церкву
— Як особисто ви сприймаєте, що на багатьох рівнях — і особистого спілкування, і в суспільній дискусії, і навіть у державних органах влади — зараз доводиться чути закиди, що ми неукраїнська Церква? Чому сформувався в УПЦ такий імідж і що з ним робити?
— На рівні державних законів у нас повна юридична незалежність від Москви, й фінансова також. Наші церковні структури самі розпоряджаються коштами, ми висвячуємо архієреїв, прославляємо святих, створюємо єпархії. Наш Архієрейський Собор, Священний Синод понад 30 років з цими питаннями повністю справляються, а на травневому Соборі УПЦ в Феофанії були прийняті остаточні рішення, щоби повністю відокремитися від участі у житті Російської Православної Церкви.
Проблема в тому, що окремі представники нашої Церкви роблять свої заяви, знов-таки, політичного характеру, а суспільство сприймає їхні слова як позицію всієї УПЦ. Тому свою місію я бачу такою: своїм українством, своїм життям, світоглядом і громадянською позицією втілювати саме ті слова, які записані в Статуті УПЦ. Що ми — Українська Православна Церква, яка несе служіння в Україні, серед українського народу, силами українців. І якщо ми молимося за державу нашу Україну, щоб Господь благословив її миром, захистив від зла, а тут ззовні це зло приходить, то як же я не благословлятиму наших воїнів на захист своєї держави?
Ми ж з вами люди православні, за кожним богослужінням підносимо молитву: «О Богохранимей стране нашей, властех и воинстве ея» — і далі пояснюється, задля чого саме: «Да тихое и безмолвное житие поживем во всяком благочестии и чистоте». Молитва — це прояв нашої віри. Я не розумію, як це — молитися й не підтверджувати своєї молитви справами, адже апостоли — і Яків, і Павло — весь час застерігають, що віра без справ є мертвою. Тому ми захищаємо свою державу і воїнів благословляємо захищати Україну.
— Вам доводилося особисто чути, що ми «неукраїнська Церква?»
— Зовнішні люди постійно це говорять. Через окремих представників Церкви імідж у нас склався такий. Та ще й протидіють нам сили, які намагаються захопити те місце, яке ми займаємо в українському суспільстві. Вони весь час проти нас виступають і ці думки поширюють.
Наприклад, зараз у світських ЗМІ крутять відеоролик, де якийсь капелан розповідає, що російські військові зґвалтували дівчинку 13 чи 14 років, вона, бідненька, зачала, і священник УПЦ умовляє її виносити й народити дитину, а потім віддати немовля в дитячий будинок чи на всиновлення. «Яке має право той піп примушувати цю дівчинку народжувати? — обурюється капелан. — Чи він буде потім тій сім’ї допомагати з памперсами чи з дитячим харчуванням?» Але, пробачте, якщо мета — народити дитятко й віддати у добрі руки, то про які тоді проблеми з памперсами для тієї сім’ї йдеться?
Знову ж таки. Якби до мене з таким питанням прийшли, я б якогось однозначного благословення не давав. Насамперед спитав би в цієї дівчинки і в її батьків: «Люди добрі, а як ви налаштовані?» Бо є такі, хто вважають, що аборт — однозначно гріх. І якби мені сказали: «Так, це горе, трагедія для нашої дитини, але ми виносимо, Бог нас благословить», це одне. А якби рішення було інше: «Отче, так і так, ми зважили всі “заˮ і “протиˮ і вчинили отак», то я б їм великої єпітім’ї навіть би не давав. Бо це дійсно трагедія. Тут священнику треба насамперед вислухати людей, дати їм можливість висловитися і проявити свою волю перед Богом, бо це їхній вибір, їхній діалог із Господом. Я тільки стою поруч і їх підтримую.
Але що кому можна пояснити? Так і пішло вже по всіх ЗМІ, всі того «священника московського патріархату» страшно осудили. І так в усьому.
Скільки наших отців сумлінно несуть свою місію — і солдатів загиблих ховають, і матерів солдатських підтримують, причому не тільки морально, а й матеріально. І в лікарнях кров здають, і продукти привозять, і біженців приймають, поселяють, психологічну роботу проводять. Про це ніхто ніде, крім наших православних сайтів, не говорить. Чому? Бо зараз це не в тренді, немодно.
Я вважаю, що ПЦУ нині бере кальку з Російської Федерації. Там є своя «придворна» Церква — давайте й нам так зробимо. Формально кажуть, що всі рівні перед Конституцією, а насправді проводять ту ж саму авторитарну політику.
А мені все ж таки хочеться, щоб, окрім патріотичної частини, і церковність у Церкві була. Я не кажу, що в нас в УПЦ усі такі святі — зрозуміло, ми всі живі люди, але серед різноманіття парафіян, священників і єпископів є ті, від кого набираєшся досвіду, навчаєшся духовного життя для спасіння своєї душі, що, власне, є головним завданням Церкви в цьому світі.
І один із таких безумовних авторитетів для мене — наш Блаженніший Митрополит Онуфрій. Мені від нього не потрібно ані посад, ані нагород, але з будь-яким своїм душевним питанням чи проблемою я можу підійти до нього, і він усе вирішить, дасть справді духовні відповіді.
Тепер подивимося на ПЦУ. Від нас до них перейшли такі «духовні стовпи», як Симеон і Олександр (Драбинко) — митрополити пречеснєйші, але в нашій Церкві вони не були духовними авторитетами, до яких можна було б звертатися з питаннями про молитву, про боротьбу зі страстями. Так, вони були адміністраторами, церковними політиками і не більше. Зате тепер серед тамошніх архієреїв вони найавторитетніші авторитети. Судячи по них, якщо це найвищий рівень духовності, то що ж там на нижчому рівні?
— Ви вірите в те, що ПЦУ хоче об’єднання? Судячи з їхніх дій по захопленню храмів і войовничій риториці в ЗМІ, ми їм аж ніяк не потрібні.
— Так само, як у нашій Церкві є люди з полярними настроями щодо війни, держави, церковного підпорядкування, вважаю, так само і в ПЦУ по-різному налаштовані по відношенню до нас. З висоти першосвятительського престолу єпіфанієвського звучить заклик об’єднуватись і любити один одного. Але на фоні того, що реально захоплюються наші храми, ці заклики звучать, м’яко кажучи, неправдоподібно.
Борячись за патріархат, ми втрачаємо православ’я
— Багато хто каже, що нашу Церкву гонять тільки за те, що вона проповідує Христа і що так завжди з християнами було. Чи вважаєте ви, що так і є?
— І так, і ні. Буквально сьогодні на Літургії читалося 52-ге зачало Євангелія від Іоанна. Там такі останні слова: «Надходить час, коли кожний, хто вбиватиме вас, буде вважати, ніби тим служить Богові» (Ін. 16, 2). Так оце і я, слухаючи проповіді патріарха, чи митрополита Тихона (Шевкунова), чи цього нещасного Андрія Ткачова, як вони закликають простих людей іти вбивати українців в ім’я Христове, бачу, як збуваються на них євангельські слова, тільки не в позитивному сенсі, а в негативному.
Ну а в тому, що українське суспільство дало нам таку образливу кличку — «московський патріархат», вважаю, ми самі винні. З 1990 року наша Церква мала право порушувати питання про повну автокефалію і самостійність у сім’ї православних Церков. У цьому я спираюся на апостольське правило, в якому сказано, що в певній місцевості нехай єпископи знають між себе старшого і без дозволу старшого нічого не роблять. І старший єпископ без погодження з молодшими єпископами хай нічого не робить. Старший єпископ у нас — митрополит Київський. Для чого нам потрібні імпортні патріархи? Це ж апостольське правило, а не політика, і з’явилося воно раніше, ніж виник інститут патріархатів.
Інша річ, що в 1992 році пан Денисенко вирішив створити свою конфесію під себе, щоб хоч десь залишитись предстоятелем, а не піти на спокій чи на пенсію. Дерево судять по плодах, і ми бачимо, що гниле дерево дало гнилі плоди. Вважаю, це перша причина, чому прості люди, які ходять до нас у Церкву, сприймають термін «автокефалія» синонімом терміну «анафема» — настільки Філарет скомпрометував це поняття.
Пам’ятаю, десь у 2000-х ми паломницькою групою їздили в Сербію. Дорогою в автобусі нам розповідали історію Сербської Церкви, люди уважно слухали. Раптом екскурсовод каже: «Сербська Церква отримала автокефалію наприкінці XIV століття». Народ аж жахнувся: «Як? Сербська Церква — й автокефалія?!» Неначе сербів у чотирнадцятому столітті прокляли. Довелося пояснювати, що це значить.
Так само й зараз. Нещодавно телефонує бабуся знайома з Дніпра, ми з нею років 25 уже дружимо, запитує: «Мені сказали подружки, що в храми, де патріарха Кирила не поминають, ходити не можна, бо там благодаті Божої немає». Думаю, що відповісти? Про канонічне право розказати чи історію Церкви в двох словах? Кажу: «Ви знаєте, дорогенька, преподобні отці наші Печерські, не дивлячись на те, що не належали до московського патріархату, спаслись. Ще й святими стали…»
Що тут скажеш. В Україні зараз іде війна за душі людські. То для чого нам чіплятися за якісь патріархати, якщо треба людям Бога проповідувати? Он деякі солдати на війні починають сповідувати язичництво — от до чого боротьба за приналежність до московського патріархату довела. Борячись за патріархат, ми втрачаємо православ’я.
— Про монастирі УПЦ, і зокрема про Лаври, кажуть, що це «рассадники русскага мира». Як ви сприймаєте такі звинувачення? Що на них відповідаєте?
— Люди добрі! Я насельник Києво-Печерської Лаври і свою громадянську позицію я вже вам висловив. І я тут не один такий.
— Гаразд. А чому немає гарного перекладу українською всіх богослужбових книг і молитовників, а в Києво-Печерській Лаврі неможливо купити молитовник українською? Чому ченці не ведуть такої роботи, адже завжди монастирі славилися просвітницькою діяльністю.
— Чому неможливо купить у Лаврі українською мовою — вибачте, це не мій послух і я не знаю, що в наших монастирських крамницях продається.
На рахунок богослужбової мови я свою позицію не раз висловлював. Я вихований на церковнослов’янській мові. Хай вона в мене і з російською вимовою, але все одно це церковнослов’янська, і для мене трошки неприйнятно чути богослужіння сучасною побутовою мовою. Це все одно якби священник стояв перед Престолом Божим не в ризі, а в спортивному костюмі.
Я знаю, що, наприклад, у західних єпархіях проблем із цим немає. Там збереглася церковнослов’янська мова богослужінь з більш українізованою вимовою. Так само серби служать церковнослов’янською зі своєю вимовою, болгари — зі своєю. Хоча й ті, й другі майже на 90 відсотків звершують богослужіння сучасною мовою. Я навіть хотів виступити проти цього: як же так? Але коли мені розказали, що на сучасну сербську мову переклад богослужіння здійснив преподобний Іустін (Попович), то я язичок прикусив і нічого більше не кажу. Раз святий вирішив, що для сербів краще перекласти, хай так і буде. Але в деякій мірі це пов’язано з тим, що сучасна сербська мова набагато далі відійшла від церковнослов’янської, ніж українська.
— Чи розпочнеться бодай якийсь рух у напрямку перекладу богослужіння українською? Чи хоча б читань українською за богослужінням.
— Потрібне централізоване благословення. Як це не смішно звучить, але ці централізовані благословення неодноразово виходили й від наших предстоятелів, і від Синодів, і від Соборів. Навіть просто благословлялось служить українізованою церковнослов’янською мовою, та й просто сучасною українською мовою. Але з зауваженнями: хто бажає зі священників і в кого паства це сприймає. Будь ласка! Принаймні від церковного керівництва ніяких покарань за це не буде, навпаки, заохочення до цього є.
— Якими мають бути наші дії, аби суспільство знову почало Церкві довіряти?
— Для себе я вирішив так: жити, любити Бога і ближнього, любити свою державу, свій народ, а як ця любов буде проявлятися, мені підказують моя совість, заповіді Божі та мій життєвий досвід. Це — найголовніша проповідь, найосновніший засіб, яким ми можемо довіру до Церкви повернути.
Хай там як, а я вважаю, зараз приналежність до московського патріархату на будь-якому рівні — навіть просто поминання патріарха Кирила на службах, — це є прямою провокацією проти нашої Церкви, через що її тут, в Україні, роздиратимуть на шматки. Це те саме, що робили древні єретики та розкольники, — пряме роздирання Хітона Христового. Згідно з канонічними правилами, вважаю, не потрібно нам його поминати і ми маємо на це повне право.
Після Собору УПЦ у Феофанії багато хто запитує: «Який у вас зараз статус?» Мені дуже сподобалось, що владика Онуфрій не використав термін «автокефалія», бо так можна буде сказати тільки тоді, коли всі Православні Церкви її визнають. Натомість ми оголосили, що самостійні, і цей термін і для зовнішніх людей більш прийнятний і зрозумілий, і для вірян пом’якшує те, що сталося у Феофанії на Соборі.
Далі вже тільки від нас залежить: якщо збережемо цю самостійність, Богом дану апостольську Церкву в Україні, то й будемо самостійними, автокефальними. Благословлятимемо цю землю, цю країну, цей народ на многая і благая літа. А якщо не збережемо, почнемо знову хапатися то за московського патріарха, то ще за когось, у такому разі будемо відповідальні за те, що Церкву, яку через рівноапостольного князя Володимира Господь подарував цій землі, ми роздерли на шматочки.
Богомудрий Блаженніший Митрополит Онуфрій так і на Соборі УПЦ багатьом учасникам пояснював: «Хто не може жити за цими новими правилами, нехай як для себе вважає за потрібне, так і править». Тільки вдумайтесь, наскільки владика у своєму житті та предстоятельському служінні керується свободою Христовою! Для нас це просто незбагненно.
Тут, у Києві, у нього під рукою, в його єпархії якісь нещасні священники, єпископи й архієпископи на своїх парафіях, у своїх монастирях і досі поминають патріарха Кирила за богослужінням. Цим поминанням кожен владику Онуфрія коле ножем у серце, бо його за це зовнішні сили просто розпинають на хресті. Як оті іудеї, що розпинали Спасителя, кидали в Нього каміння, так само Блаженнішого цим поминанням патріарха свої ж б’ють зараз. А він терпить усіх, не накладає заборон, не відсторонює від служіння. У такої висоти розуміння, як треба жити і вчиняти з іншими, в такої глибини терпіння і смирення може бути тільки Божественне джерело. Бо інші всі вичерпуються.
