ВІД РЕДАКЦІЇ. Цю статтю надіслав наш читач, священник із Нікополя. Хочеться вірити, що все не так категорично і що прірвою відстань, яка, можливо, існує між духовенством, усе ж таки не можна назвати. Проте ми запрошуємо до обговорення та обміну думками. Якщо вам є що сказати, пишіть на нашу редакційну пошту: hello@dialogtut.org
***
У нас створилася прірва між сільським та міським духовенством, хоча ми всі однакові. Немає різниці, де служить священник: у селі, селищі чи в місті — благодать Духа Святого на всіх одна. Але на сільських менше звертають уваги та з сільськими менше спілкуються. Неначе якась класова система. Але в Церкві не має бути ніяких каст.
Те, що міському священнику вдається зібрати більше людей і побудувати красивіший храм, як правило, не є заслугою його як особистості, просто той чи інший отець опинився в таких обставинах. Якщо цього не розуміти, запросто можна впасти в гординю і підноситися над іншими, які, за збігом тих же обставин, поставлені в набагато складніші умови.
Нам важливо навчитися дивитися один на одного як на рівних та вміти підтримувати тих, хто має менше можливостей. А щоб проблему почати вирішувати, потрібно її побачити. Поміркуємо над цим.
«Значит, плохо работаете»
Якщо ми подивимось на кількість церковних нагород, орденів та медалей і підрахуємо, в кого їх більше, то неозброєним оком побачимо, що священники в містах в очах архієреїв більш заслужені, ніж священники в селах. Окрім цього, саме відношення священників з міст до священників з сіл частенько, м’яко кажучи, схоже на дискримінацію.
Чому так? Невже священники, які служать в селах, — страшні грішники, лінтяї та лузери?
Пам’ятаю, як один міський священник відповів на мої переживання з приводу вимирання сільських церковних общин: «Значит, плохо работаете». Я нічого на це не сказав, бо побачив, що людина живе, як то кажуть, в іншому всесвіті. Але боляче, що прірва нерозуміння, незважаючи навіть на такі складні часи, не стала меншою. Більше того — нині вона колосальна, і це факт.
Міські храми більш багаті і багатолюдні здебільшого не через унікальність священника, а через те, що це все-таки місто. І сам батюшка служить у місті часто не через особисті заслуги чи таланти, а тому що так сталося. Я не буду зараз перераховувати причини, бо це тема для окремої розмови і, можливо, не публічної, але кадрова проблема реально є.
Недільний день, у міському храмі не проштовхнешся. Безліч молоді, малюки дружним хором кричать, хор співає чудово, все блищить золотом. Батюшка виходить на проповідь з палаючими очима, тому що його слухають усі. Зрозуміло, якщо йому скажуть, що народ зараз мало ходить до церкви, він відповість, що це неправда, адже, подивіться, в нього повний храм.
Однак тієї самої неділі в сільській парафії дещо інша ситуація. Від сили 15 бабусь, діти священника, старі ризи, хор у півтори партії. Батюшка виходить на проповідь із сумним поглядом, бо те, що він каже, мало хто розуміє і взагалі слухає. І якщо до такого прийти й сказати, що народ іде до Бога, він нічого не промовить, а в душі заплаче.
Напевне, багато хто у відповідь на ці слова хотів би щось заперечити, але на захист своєї думки наведу просту арифметику. Якщо в місті з населенням 120 000 осіб парафіянами храмів буде 1000 осіб, то це всього 0,83%. А в селі з населенням 800 осіб — у середньому 15 парафіян, що становить 2% населення. Прошу зауважити, що йдеться про парафіян, а не про захожан. Отже, виходить, що за відсотками плакати треба міському батюшці, а сільському радіти, але…
У селі церковні проблеми видніші
Це дуже гарно, коли міський храм наповнений людьми, однак і 400 парафіян для 40-тисячного міста — це мізер. Величний храм, недільна школа, братства, соціальні проєкти, паломництва — це нормально, і дивно, якби не було тих справ. Для міста це норма, а не щось особливе. Я взагалі дивуюсь тим священникам, які служать у містах і при цьому майже нічого не роблять, окрім треб. Але треба боятись спокуси своєї ексклюзивності, пам’ятаючи, що багатолюдність у міських храмах — це лише наслідок того, що в місті живе багато людей, а не свідчення, що батюшка особливий.
Припустимо, є дві земельні ділянки — 1 га та 0,01 га. Якщо посадити на цих ділянках помідори, звичайно, більший урожай буде саме на 1 га, бо ця ділянка більша. Там буде більше врожаю, навіть якщо взагалі нічого не робити після посіву: не поливати, не полоти, не боротись зі шкідниками. Тим часом, якщо на меншій ділянці все робити по совісті, все одно врожаю буде менше, бо фізично по-інакшому неможливо.
І що ми бачимо? Духовенство в міських храмах трішечки вище себе ставить стосовно сільського, бо їм здається, що в них успіх, але по факту не зовсім так. Треба пам’ятати слова Господа: «Кому багато дано, з того більше й спитають» і не забувати про «лепту вдови», бо в Божих очах може бути все навпаки.
Такі мої роздуми. На жаль, багато хто, в тому числі архієреї, дивиться не на можливості, а на, здавалося б, благополучну картинку, яка насправді кричить про трагедію вмирання християнства в нашому суспільстві. Психологічно священнику досить, щоб у його храмі було 100 людей на службі, але в рамках загальної картини в нас біда.
Ще раз повторюся, в селі церковні проблеми краще видно, вони як під мікроскопом постають перед поглядом духівника. І, мабуть, варто прислухатися не до радісних вигуків про багатолюдні міські громади, а до реалій: наше суспільство навіть на один відсоток не є християнським.
Нам треба діяти разом. Міські громади мають підтримувати сільські і загалом не дистанціюватись одна від одної, бо і в містах не все так добре в братському спілкуванні. Це на службах ми всіляко показуємо єдність, а в буденному житті — часто чужі один одному, а інколи навіть конкуренти.
Заглавне фото: Facebook-сторінка священника Миколая Карова