Парафія на чолі з нашим другом протоієреєм Володимиром Ровінським із Ковеля (Володимир-Волинська єпархія) від самого початку повномасштабної війни усім чим може допомагає біженцям та переселенцям.
Ми запитали в отця Володимира, чому ані в нього на сторінці у Facebook, ані на сайті єпархії немає про це інформації. «Не до інтернету було», — відповів він. Нема коли розповідати, треба діяти. Адже роботи безліч. І не лише нагодувати чи прихистити.
Про те, як українці борються й перемагають кожен на своєму фронті, читайте сьогодні відверту розповідь.
Ми не одразу наважилися називати людей біженцями
Попри всі прогнози повномасштабна війна з росіянами була як для мене, так і для нашої громади чималою несподіванкою.
Ковель розташований у північно-західній частині нашої держави і є значним залізничним вузлом, що сполучає Україну з Європою. За декілька днів після початку війни в лютому через наше місто попрямували нескінченні потяги з біженцями з Чернігівщини, Київщини, Житомирщини та сходу України. З іншого боку, російські ракети періодично прилітали і на Волинь, і на Галичину. Чимало родин, жінок з дітьми, наших активних парафіян виїхали з Ковеля за кордон.
Я священник у храмовому комплексі на честь Почаївської ікони Божої Матері, що обʼєднав два храми і невелику дитячу капличку. Наша церковна територія прилягає безпосередньо до залізничного вокзалу. Так от, у ті страшні дні ми з парафіянами стали свідками невимовної людської трагедії, бурхливого океану людського горя. Війна примусила в терміновому порядку залишити своє житло (або й залишитися без житла) мільйони (!) літніх людей, жінок, дітей та чоловіків — батьків і годувальників.
А залишити своє житло — це залишитися без усього, що було в минулому, і разом із тим опинитися в цілковитій невизначеності стосовно майбутнього. Для цих людей було реальним тільки сьогодні, все інше їхній мозок відмовлявся приймати. Більшість із цих бідолах прямували подалі від жахіть війни потягами, хтось вивозив родини автотранспортом.
Перед нашою громадою, як і перед усім містом, проблема біженців розділилася умовно на дві складові: допомогти тим, хто проїжджає через Ковель, і влаштувати тих, хто тут вирішив залишитися на якийсь час чи назавжди.
Залізницею через Ковель рухалися потяги не тільки з біженцями, а й з військовою технікою. Періодично хтось вкидав у вуха ковельчан чутки, що саме тоді-то неодмінно мають обстрілювати наш залізничний вокзал. Потрібно було в непростих умовах не допускати паніки, підтримувати впевненість серед місцевих жителів і вселяти в їхні серця спокій. Вихід був один: регулярно звершувати богослужіння і вже на фоні церковних служб займатися соціальною роботою, справами милосердя.
Біженців ми не одразу наважилися так називати. Їхній біль і відчай, утома і безвихідь, страждання й розгубленість не могли приховатися за удаваним спокоєм. Були випадки, коли люди — що врятувалися від бомбардувань, за якими гналася смерть, на чиїх очах загинули рідні, — опинялися у відносній безпеці, виходили на перон у Ковелі і бачили щирі посмішки місцевих жителів та бажання допомогти, то впадали в істерику, плакали, голосили, не могли нічого вдіяти зі своїми емоціями.
З перших днів стало зрозуміло, що «не хлібом єдиним» потрібно буде допомагати цим страждальцям.
Дорога тривалістю в двадцять діб
Станція Ковель часто була першою зупинкою потягів із біженцями за два-три дні надзвичайно складної дороги, протягом якої були і бомбардування, і тривалі простої, і повітряні тривоги.
Мені розповідала знайома начальниця потягу, що був період, коли вона двадцять днів поспіль не могла покинути свій потяг, який безперервно перевозив біженців до Ковеля та до польського кордону.
Дорога тривала декілька діб в один бік. Біженців перевозили у великій тісняві: по четверо-шестеро людей сиділи на кожній полиці, цілком заповненим був і прохід між купе. Більшість, якщо і встигли щось взяти із собою, то лише документи і найнеобхідніші речі. Про воду та їжу згадували вже в дорозі. Зупинки, якщо й були, то в полі, з вимкненим у всьому поїзді світлом, без можливості вийти на вулицю.
І ось перша зупинка в Ковелі. Пасажирам дозволили на короткий час залишити вагони. А на пероні вже чекають наші прості й добродушні православні ковельчани з підносами, де в декілька поверхів розкладені бутерброди з маслом, сиром і ковбасою. А ще чекають підготовлені пакети з пляшками води, а в приміщенні вокзалу розкладені столи з гарячими стравами та запашним чаєм.
…Навіть провідниці плакали, коли бачили, як діти могли досхочу напитися водички з пляшечок.
Думаю, неважко зрозуміти, чому так мало інформації про нашу діяльність за цей період в мережі інтернет — не зовсім етичним було би розміщувати фотографії з людьми, що потрапили в біду і потребували допомоги. Та й не до інтернету було нам.
Потрібно віддати належне нашій громаді: від самого початку парафіяни організувалися і разом із волонтерами першими зустрічали потяги, годували, поїли, посміхалися, втішали і дарували біженцям надію на милість Божу. Храм був відкритий цілодобово для всіх, хто мав потребу помолитися чи просто відпочити. Приміщення недільної школи перетворилося на кухню, де їжу готували цілодобово.
Кожен вважав за честь допомогти
У нас досить дружна парафія, ми давно навчилися не замикатися в стінах храму й організовували раніше чимало заходів. Вони хоч і нерідко спрямовувалися на зовнішню сторону церковного життя, але мали результатом єднання громади у здорову духовну сімʼю, вміння розподіляти обовʼязки та розуміти одне одного з півслова. Усе це стало дуже на часі, коли довелося організовувати прийом та допомогу біженцям.
Аби залучити якомога більше парафіян до позабогослужбового життя, в нас уже два десятиліття діє чимале сестринство, що доглядає за храмом та щоденно чергує в ньому. Є цілий загін квіткарок, які облаштовують та прикрашають церковний двір. Є чоловіче братство, що відповідає за охорону й порядок на території та виконує тут чоловічу роботу. Увесь цей парафіяльний людський ресурс відгукнувся на потреби біженців і справляється до цього часу досить добре.
Сестриці готували їжу та годували тих, хто проїжджав через Ковель. Квіткарки шукали житло й облаштовували в ньому тих, хто цього потребував. Чоловіки з братства знаходили гуманітарну допомогу, розподіляли її, допомагали автотранспортом.
Практично все, що було необхідно для забезпечення біженців і переселенців, ми знаходили в самій громаді. Кожен вважав за честь допомогти нужденним.
Але була допомога і від інших храмів нашого міста (в Ковелі 14 храмів УПЦ). Нам допомагали як продуктами, так і робочими руками.
Якось до мене звернулася голова районної адміністрації з проханням допомогти з наповненням вагонів, що мали доставити гуманітарний груз з продуктами тривалого зберігання на схід України. Я зробив відповідні оголошення в храмі під час богослужінь. І ось, одразу після служби, бачу, як наші парафіянки, пенсіонерки вже досить похилого віку, «скооперувалися» між собою і несуть з ринку придбані на їхні скромні пенсії банки з засоленим салом, крупи та вермішель.
Сльози наверталися на очі від такого ставлення до чужої біди з боку тих, хто сам живе на межі бідності. А вони на мою подяку відповіли просто: «Ми ще з дитинства памʼятаємо, що таке війна і голод».
«От попадеш до тих западенців…»
Як не дивно, не матеріальні труднощі стали на перший план під час організації допомоги біженцям. Важливо було, щоби люди, які ще вчора жили в спокої та достатку і не звикли собі особливо ні в чому відмовляти, а сьогодні стали «безхатченками», прийняли нашу допомогу правильно. Щоб вона їх не образила, не принизила і не спровокувала на негідні вчинки.
Адже було по-різному. Більшість людей з великою подякою і сльозами радості приймали допомогу, намагалися поспілкуватися, вилити свій біль, почути слова підтримки. Були й такі, що замикалися в собі, сприймали з недовірою нашу щирість. Відчувалася кимось навʼязана думка, що, мовляв, «от попадеш до тих западенців…».
А були й випадки, коли люди, що не їли декілька днів та бачили столи, наповнені їжею, намагалися взяти із собою якомога більше «про запас», який так і не знадобився, тому що населення і Західної України, і Європи ділилося з біженцями усім, як з рідними.
Чимало постраждалих внаслідок війни не хотіли чи не могли залишити Україну й зупинялися в Ковелі. Це дуже різні люди: сімейні та одинокі, заможніші й зовсім бідні, комунікабельні і замкнені. Одним потрібно було комфортне житло з усіма зручностями, і вони готові були за нього платити. Інші раді були, коли їм знаходилося місце в чиїсь покинутій батьківській хатинці зі «зручностями за клунею».
У нас була щира надія, що «все це» закінчиться якомога швидше і люди зможуть скоро повернутися у свої домівки чи принаймі в рідні міста. Але війна вносила свої корективи.
Блюда «для зняття стресу»
У моєму невеликому будинку, де ми мешкаємо вдвох із дружиною, з початку війни поселилися 13 біженців із Києва. Шукаючи безпечного місця, вони, обʼєднані бідою, спочатку виїхали в передмістя столиці та зупинилися у знайомих на дачі. Але там потрапили в пастку нещадних бойових дій. Більше тижня бідолахи були під обстрілами, жили в підвалі, без світла й води, без звʼязку, обмежували себе в їжі. І коли їм вдалося вирватися, ризикуючи життям, автомобілями попрямували на Волинь.
За тиждень одна дівчина з цієї групи наважилася їхати далі, в Німеччину. А трошки згодом приїхав мій брат із дружиною та донькою, і нас у домі стало сімнадцять, в тому числі троє дітей, і це не рахуючи собаки, кота й канарки — теж біженців.
Трапезували за довгим збірним столом. Душ, туалет — у порядку живої черги. Склали графік відповідальних за приготування їжі та прибирання в будинку. Аби створити для наших гостей бодай мінімальний рівень комфорту, я попросив сусідів, щоби комусь можна було до них приходити на ніч. А зранку знову збиралися разом.
Зі сторони кожного відчувалася потреба у спілкуванні. І разом із тим кожен постійно заглядав у свій смартфон, аби відстежувати стрічку новин. Переповнювалися колективною тривогою, коли надходили недобрі новини, і обʼєднувалися спільною радістю від навіть найменших втішних звісток.
Одна частина гостей поспішала зі мною ранком і вечором до храму на богослужіння: сповідалися, причащалися, молилися й шукали у Бога втіхи. Інша — чекала на нас удома. Вони готували обід чи вечерю та нерідко ставили серед блюд щось «для зняття стресу». Вечорами довго засиджувалися за столом, шукали спільно відповіді на «невідповідне», обмірковували наболіле та дискутували на різноманітні теми. Так і жили великою сімʼєю, аж поки обставини не дозволили повернутися до Києва.
Багато болісних «чому?»
За півроку війни мені особисто не доводилося зустрічатися з випадками негідної поведінки стосовно біженців та переселенців. Так само, як не зіштовхувався з неадекватністю з їхнього боку. Можливо, тому, що на Волині досить терпимо ставляться до різноманіття як мовного, так і культурного, релігійного чи «менталітетного».
Але в повідомленнях ЗМІ і з розмов зі знайомими чув про подібні випадки. Ситуації були різні. І кожного разу потрібно було побачити картину як з того, так і з іншого боку.
Біженці з північних областей та сходу України, що втратили під час війни з росіянами житло, а нерідко й рідних, мали відкриті душевні рани, які, скажемо умовно, не тільки кровили, але й загноювалися без належного лікування. Часто їхній погляд, поведінка і тон розмови немов би висловлювали їхні запитання до нас, що продовжували жити й далі затишно, комфортно та з чашечкою кави зранку. «Чому це випало саме нам?», «Чому тільки ми маємо розплачуватися дорогою ціною з окупантами?» і ще багато інших, більш відвертих «чому?», які випливали з пережитого ними.
З іншого боку, уявіть собі настрій прибиральниці в барі західноукраїнського містечка, яка щодня вислуховує пʼяне сквернослівʼя російськомовних чоловʼяг «зі сходу». Їх не випустили з дружинами за кордон і, уникаючи реєстрації за місцем проживання та повістки у військкомат, вони тут «заливають своє горе» коштовними спиртними напоями. А не зустрівши в закладі особливої привітності, намагаються принизити «бандеровку».
Вона ж змушена все терпіти заради невеличкого заробітку, бо залишила вдома на матір півторарічну дитину, а чоловіка провела на війну, і тепер він з важким пораненням у шпиталі. У цієї жінки, як і в інших, теж є чимало своїх «чому?».
Я вважаю недалекоглядними намагання окремих активістів і навіть політичних партій Західної України вирішити практично силоміць болючі питання мови та менталітету, скориставшись війною, людською бідою, певною безпорадністю російськомовних жителів нашої держави, котрі змушені шукати притулку та розуміння в наших регіонах. І ця недалекоглядність завдасть чималої шкоди на фоні бажання безвідповідальних політиків сподобатися своїм виборцям.
Як ми приведемо Христа до тих, хто Його потребує?
Незалежно від того, скільки триватиме війна, перед Церквою в цілому і перед кожним пастирем зокрема повстало завдання, що є невідʼємною частиною природи Церкви: допомагати ближньому. Євангельське запитання «Хто є ближній мій?» набуло Христової відповіді: нашим ближнім є той, кого нам Бог послав, хто має потребу в нашій допомозі.
У пострадянський час під відродженням Церкви розуміли відбудову храмів, блиск куполів, відновлення давніх церковних хорових розспівів, примноження зовнішньої краси богослужінь. І Господь дав нам час, засоби й можливості для здійснення таких прагнень.
Але церковне життя цим не обмежується. Ми відродили і примножили минулу славу Церкви. Тепер є гостра потреба згадати про сьогоднішній день і про майбутнє.
Якими мотивами й якими засобами Церква має тепер послужити суспільству в цілому та кожному з нас зокрема? Якими дорогами чи стежками ми приведемо Христа до тих, хто Його потребує? Це питання, на які має відповісти кожен пастир, обміркувати кожен парафіянин, узагальнити церковна ієрархія.
І виклики, що постають зараз перед кожною релігійною громадою, виходять не з тиші кабінетів архієреїв чи богословів, а з буремних реалій сьогодення, зі зболених і збентежених сердець воїнів і волонтерів, лікарів і вчителів, чиновників і підприємців, підлітків і сивочолих старців.
Війна і спілкування з біженцями добавили мені сивини, але й ще раз нагадали, щоби був незалежним від другорядного та цінував головне. Війна, хоч і забрала від моєї громади чимало молодих і перспективних чоловіків на захист Батьківщини, а жінок з дітьми у закордонне вигнання, але сприяла ще більшому згуртуванню парафії у молитві та добрих і актуальних справах.
Тривалий час вчуся все, що трапляється в житті і водночас не є моєю метою, перетворити у засоби. І навіть якщо переді мною зʼявляється явна перепона, пробую і на неї подивитися під таким кутом. Бо засобів багато не буває: і для досягнення цілей, і для самовдосконалення, і для допомоги іншим, і для протистояння злу.
Фото: Олена Коваленко; особистий архів протоієрея Володимира Ровінського