Коментар щодо наказу ДЕСС про «афілійованість» Київської митрополії Української Православної Церкви.
***
Учора (8 липня 2025 року — ред.) Державна служба України з етнополітики і свободи совісті (ДЕСС) опублікувала наказ «Про виявлення ознак афілійованості Київської митрополії Української Православної Церкви», а також результати дослідження щодо питання наявності так званих ознак «афілійованості». Дослідження вочевидь спробувало врахувати деякі помилки Висновку експертної групи ДЕСС, якому я присвячував окрему статтю – насамперед, ідеться про те, що у згаданому мною Висновку мінімальний хронологічний діапазон між роками, якими датувалися об’єкти експертизи, складав 32 роки.
Тепер ДЕСС вирішило залучити більше документів, зокрема тексти сімох синодальних томосів про автокефалію, що були надані Константинополем у новітній час. Тим не менш, на якість проведеного дослідження це істотно не вплинуло, тому що рівень компетенції дослідницької групи залишився таким самим, яким він був в експертної групи ДЕСС, що проводила експертизу.
По суті, всі ті зауваження, які були висловлені мною щодо згаданої експертизи, актуальні і щодо опублікованого вчора дослідження. Наразі я би хотів лише прокоментувати окремі місця в опублікованому дослідженні ДЕСС, які одразу кидаються в очі. Також хотів би нагадати Андрій Смирнов, Олександр Саган і Юрій Чорноморець, що я досі чекаю розгромної критики висловлених мною зауважень щодо висновку експертної групи ДЕСС.
Отже.
1. По суті, головним питанням, яке в опублікованому тексті досліджувала ДЕСС, було визначення того, отримала чи не отримала УПЦ автокефалію від РПЦ. Два роки тому у Висновку релігієзнавчої експертизи ДЕСС говорилося, що для УПЦ досить буде навіть автономного або напів-автокефального чи напів-автономного статусу, однак тепер ДЕСС фактично передумала, хоча згаданий Висновок і всі його положення для ДЕСС залишаються в силі – Дослідження посилається на нього на самому початку.
2. Дослідницька група тлумачить «конституюючі елементи Статуту про управління УПЦ», не бачачи різниці між компетенцією світських і церковних судів і не беручи до уваги обумовлене нею право тлумачення. Також група не розрізняє юридичну афілійованність і духовний канонічний зв’язок. Справа в тому, що для дослідницької групи Церква це організація. Тому в Дослідженні навіть не згадується соборне вирішення українського церковного питання – це зайве: «Київська митрополія УПЦ в цьому Дослідженні розглядається як релігійна організація — юридична особа, яка діє від імені релігійного об’єднання — УПЦ, представляє його як в організаційних, так і в канонічних питаннях» (С. 4). Релігійна організація-юридична особа, яка діє від імені релігійного об’єднання, представляючи його в канонічних питаннях – це теза, прекрасна в своїй абсурдності для судів світської держави, де канонічне право не має і не може мати ознак права як такого.
3. Дослідження, яке в черговий раз було виконане не зовсім компетентними людьми, неодноразово вдається до маніпуляції, оскільки використовує лише ті документи, які можна розтлумачити в потрібному руслі: «Хоча правила Вселенських соборів… не містять категорій «автокефалія» і «автономія», ми зустрічаємо їх у церковних документах, якими визначається статус тієї чи іншої Помісної церкви. Зокрема, у томосах, які надавав Вселенський Патріарх Албанській (Додаток 5), Болгарській (Додаток 6), Грузинській (Додаток 7), Польській (Додаток , Румунський (Додаток 9), Українській (Додаток 10) православним церквам, а також Церкві Чеських земель і Словаччини (Додаток 11), ідеться про те, що незалежність в управлінні цих церков означає автокефалію» (С. 5-6). Незрозуміло, чим саме обумовлено використання лише цих Синодальних томосів – Група чомусь ігнорує Грамоту, надану Церкві Московського царства (а вона згадувалася у Висновку комісії ДЕСС), Синодальні томоси Елладської, а також Сербської Церкви. Щодо останнього, то він, ймовірно, зіпсував би штучно створену ДЕСС структурність у визначенні автокефальності, бо в ньому згадуються «автокефальні Православні Церкви Карловацька і Чорногорська». Мабуть, ДЕСС просто не придумало, яке це можна було використати в об’єктивному дослідженні, та й взагалі певні паралелі зі згаданими документами могли б ускладнити аналіз благословеної Грамоти патріарха Олексія II і змінити бажану для ДЕСС риторику дослідження.
4. Для ДЕСС дуже важливо, аби в офіційних документах УПЦ пролунало слово «автокефалія» – тоді мала би статися якась магія, бо ДЕСС вірить, що коли Церква називає себе автокефальною, вона тієї ж миті і стає автокефальною. Говорячи про автокефальні Церкви як «суб’єкти диптихів» дослідницька група чомусь ігнорує той факт, що в РПЦ, яка є в цих самих диптихах, не має документу, який би підтверджував її автокефальний статус через вживання слова «автокефалія». Неодноразово згадуючи про церковні канони і поняття канонічного, ДЕСС продовжує ігнорувати те, що з VIII ст. автокефальність як рівноправність з Церквами, чий незалежний статус був зафіксований в правилах Вселенських соборів, є певною аномалією і вимушеною мірою, яка не має жодного канонічного обґрунтування, а тому може бути скасованою в будь-який момент. Не менш цікавими в цьому ключі є історичні паралелі з Тирновським патріархатом і Охридською архієпіскопією. Два останніх – це взагалі погані приклади для дослідження ДЕСС, бо у висновках дослідження говориться наступне: «Самостійність і незалежність в управлінні [УПЦ]… як свідчить розвиток взаємовідносин між РПЦ та УПЦ, може самовільно зменшуватися з боку РПЦ». Справа в тому, що з самостійними і незалежними Тирново і Охридою, які вважали і декларували себе автокефальними, Церква Константинополя робила те ж саме.
5. Ще одним прикладом маніпуляції є цитування «Заяви єпископату Української Православної Церкви щодо шляхів подолання розколу в українському Православ’ї» від 22 листопада 2000 р., про існування якої ДЕСС вочевидь дізналося з моєї статті. А саме: «Треба відзначити, що священноначалля УПЦ усвідомлювало той статус, який має їхня церква у складі РПЦ… УПЦ не має «офіційного визнання автономності з боку інших Церков» і «буде продовжувати роботу щодо отримання Нею канонічного статусу автономної Церкви» (С. 10)». Справа в тому, що УПЦ в цьому документі констатує і те, що: «Нині УПЦ фактично має набагато більше тих прав, які надаються канонічній автономії», де під канонічною автономією мається на увазі автономний устрій, який був би визнаний всієї повнотою Православної Церкви. Інакше кажучи, канонічне тут сприймається як загальноцерковне, а не як нормативно-правове. ДЕСС не розрізняє семантику канонічного. Взагалі є дивним те, що ДЕСС використовує цей документ в додатках, адже в ньому чітко сказано, що в тодішньому тиску на УПЦ, лінію якого в наші дні продовжує ДЕСС, «повністю ігнорується богословська складова» української церковної кризи, «у результаті чого вихолощується духовний зміст церковного життя, дискредитуються релігійні, в тому числі православні цінності, оскільки з’ясовування стосунків між християнськими конфесіями стає все більше схожим на партійну боротьбу». Цікаво й те, що ДЕСС, ймовірно, планувало використати загадану «Заяву» декілька разів, адже в тексті дослідження ми бачимо припис «далі — Заява УПЦ 2000 р.». Тобто в тексті мали бути або були інші цитати з цього документу, які втім не були вписані або були вилучені з кінцевого варіанту Дослідження.
6. Але найголовнішим є те, що Дослідження містить взаємосуперечливі тези: ДЕСС шукає ознаки наданої або визнаної РПЦ автокефалії УПЦ, але «істиною автокефалією» вона вважає тільки автокефалію, надану Церквою Константинополя – Москва не надає «істину автокефалію», а лише визнає «справжню незалежність» – визнає її для себе. ДЕСС констатує, що вона не знайшла ознак «повної незалежності УПЦ» , яка була б надана саме РПЦ, «у тому сенсі, який надається автокефальним Церквам кіріархальною Церквою» (С. 13). Нагадаємо, що однією з таких ознак, про які говорить Дослідження, є входження до диптиху і визнання автокефальності рештою Помісних Церков. Між тим Дослідження визнає, що Церкви, яким РПЦ надавала автокефалію, не увійшли після цього до диптиху – про це говориться і в згаданій «Заяві» єпископату УПЦ, але ДЕСС свідомо на це не зважає.
***
Автор статті — секретар Богословсько-канонічної комісії при Священному Синоді УПЦ, член Центрального Правління Українського Біблійного Товариства, викладач КДАіС
