Передмова від 4 січня 2025 року
Пропонований нижче текст був написаний мною п’ятнадцять років тому – у 2009 році, коли в Україні відзначалося трьохсотріччя від дня смерті гетьмана Івана Мазепи. У той час я опублікував на різних сайтах три публіцистичні статті (перші дві у форматі публічної полеміки з прот. Андрієм Новіковим, РПЦ; усі російською мовою), присвячені питанню про анафему Мазепі.
Цей текст був третьою, підсумковою статтею. Зараз я не став його редагувати, змінювати (лише зробив переклад українською) і пропоную в первісному варіанті – незважаючи на те, що, з огляду на нинішню війну росії проти України, окремі фрази для деяких читачів можуть прозвучати дещо неполіткоректно. Моїм завданням з самого початку було розглянути питання про цю анафему винятково у світлі канонічного права, свідомо абстрагуючись від будь-якого політичного контексту і залишаючись лише в одній системі координат – церковних канонів.
***
У перші десятиліття християнства межі Церкви, по суті, розглядалися як євхаристійні: член Церкви, Тіла Христового — це той, хто щонеділі, в День Господній, вкушає Тіло Христове і п’є Його Кров. Однак поява проблеми «падших» і християн, які вчиняють тяжкі моральні гріхи, поступово протягом століть призвела до розроблення покаянної дисципліни з різними видами покарання, де як один із заходів використовувалося тимчасове відлучення мирянина від причастя.
Людина, яка вчинила тяжкий моральний гріх, але розкаюється в ньому, розглядається, безумовно, як християнин, член Церкви, якому на певний час закривається доступ до Чаші. Проте в наш час на практиці як такі, що перешкоджають причастю, розглядаються стосовно мирян і багато гріхів, так би мовити, «середньої тяжкості», якщо їх не було перед причастям сповідувано у священика в таїнстві покаяння.
Слід розуміти радикальну відмінність між анафемою єретикам та епітимією (тимчасовим відлученням від причастя) православним християнам, які каються в моральних гріхах, — незважаючи на те, що в найдавніших церковних документах могло використовуватися одне формулювання «нехай буде відлучений».
Єретик – це той, хто сповідує неправославне вчення, свідомо відкидає церковні догмати. Через це він за визначенням не може розглядатися як член Православної Церкви (навіть якщо веде високоморальний спосіб життя). Така людина не є членом Православної Церкви незалежно від того, проголошувалася йому персонально анафема чи ні. Якщо вчення, яке він сповідує, вже було раніше анафематствувано Церквою, він сам автоматично підпадає під цю анафему.
Якщо ж у Церкві виникає зовсім нове вчення, яке викликає сумніви з приводу своєї ортодоксальності, то має відбутися розгляд церковною владою цього вчення, і якщо воно справді суперечить Писанню, Переданню, вже проголошеним церковним догматам, то всім тим, хто сповідує подібне вчення, хоч би де вони перебували, також проголошується анафема. Анафема в даному випадку є не «процедурою відлучення», а констатацією факту, що сповідування подібних поглядів (наприклад, заперечення єдиносущності Христа Отцю) є принципово несумісним із перебуванням у Церкві Христовій.
Зовсім іншу картину ми спостерігаємо в разі вчинення православним християнином морального гріха (наприклад, крадіжки, перелюбства, порушення клятви). Якщо при цьому така людина залишається за своєю вірою православною (не зрікається віри й не ухиляється в єресь) і не вчиняє жодних антицерковних дій (розкол), то вона підлягає насамперед відлученню від Причастя, але продовжує ще безумовно розглядатися як християнин, член Церкви, якому, однак, тимчасово закритий доступ до Чаші.
Перше, чого чекає Церква від такої людини, – це каяття. Коли така людина прийде до тями, усвідомить свій гріх, то після принесення нею покаяння підлягає епітимії – відлученню від причастя на деякий час, що супроводжується певним подвигом (зазвичай – посилені молитва і піст). І лише після закінчення епітимії така людина знову допускається до таїнства Причастя.
(Примітка: я не буду тут розглядати того питання, що покаяння іноді образно називають «другим хрещенням» або що в молитві перед сповіддю священик читає слова «примири і з’єднай його святою Твоєю Церквою» – насправді таїнство хрещення над тими, хто згрішив, категорично не повторюють, і люди, які скоїли хоч невеликі моральні гріхи та приносять у них покаяння перед священиком на сповіді, зовсім не розглядаються з огляду на це як узагалі нехристияни).
Подібну ситуацію знає буквально кожен сучасний православний християнин. Якщо будь-хто з православних християн вчинив певний гріх, нехай навіть не дуже тяжкий (наприклад, порушення посту), то така людина не причащатиметься без сповіді, або ж, якщо гріх було скоєно зовсім нещодавно, навіть у разі сповіді все одно не буде допущена священиком до Чаші. Однак недопущення до Чаші (по суті – тимчасове відлучення від причастя) зовсім не означає, що Церква відтепер розглядає цю людину як нехристиянина і що вона знову вважатиме його християнином і своїм членом тільки з того моменту, коли він принесе покаяння у своєму гріху на сповіді.
На відміну від проповідування єресі, вчинення не кожного морального гріха відразу ж самим фактом ставить людину поза межами Церкви. Поза цими межами в даному випадку може поставити тільки тривале свідоме завзяття в гріху, цілком ясне відкидання грішником заклику Церкви до покаяння, невизнання себе грішником і вчинення нових, ще більш тяжких гріхів. В останньому випадку, після певного очікування з боку Церкви каяття грішника і після того, як вона переконується, що той остаточно й безповоротно став на шлях погибелі, несумісний із нормами християнського життя та моралі, відбувається констатація його відпадіння від Церкви і, як наслідок – також можливе анафематствування.
Залишається згадати і про гріх розколу. Можна вельми умовно сказати, що він знаходиться ніби «між» двома наведеними вище прикладами (єресь і моральний гріх). Гріх розколу є дуже тяжким, оскільки це гріх не особистий, а безпосередньо проти Церкви, проти її єдності. Однак на відміну від єресі він зовсім не володіє такою властивістю, що вже в момент його скоєння розкольник (якщо він зберігає неушкодженим догматичне вчення) остаточно й безповоротно ставить себе поза межами Православної Церкви і більше не може іменуватися православним християнином.
Тому випадки анафематствування розкольників у церковній історії доволі рідкісні (тоді як будь-яка єресь підлягає анафемі за визначенням) і завжди були пов’язані з тривалою наполегливістю розкольників у своєму гріху та зі скоєнням ними гріхів нових, ще тяжчих. Таким чином, прецеденти анафематствування впертих розкольників, що зберігають відносно неушкодженим догматичне вчення, можна загалом віднести до того самого розряду, що й анафеми на грішників, які не розкаялися, які ведуть відверто аморальний, антицерковний спосіб життя та ігнорують заклик Церкви до покаяння.
***
Звернімося тепер до випадку Мазепи. Якими мали бути дії Церкви по відношенню до нього?
Головний гріх, який вчинив Іван Мазепа, з погляду церковного, а не політичного – це порушення клятви, присяги, даної ним імператорові. Як я вже вказував у попередній статті, в історії Росії була величезна кількість випадків порушення такої ж самої присяги, на різному рівні – і простими солдатами, і воєначальниками, і дворянами. Однак Церква ніколи не піддавала клятвопорушників за один цей гріх анафемі із занесенням імені в Синодик Неділі Православ’я. Анафема Мазепі із занесенням в Синодик тільки за клятвопорушення і зраду є геть безпрецедентною.
1. Коли православний християнин чинить тяжкий моральний гріх, але не зрікається при цьому від віри і не ухиляється в єресь, Церква повинна насамперед: (а) позбавити таку людину права причастя, (б) докорити їй за цей гріх і (в) закликати до покаяння.
2. Викриваючи гріх, вона повинна, проте, почекати, поки грішник сам схаменеться, прийде до тями, покається у скоєному і відгукнеться на її заклик. Її завдання – проявити милосердя і терпіння, а не поспішність і жорстокість.
3. Коли відбудуться усвідомлення грішником свого падіння, його відгук на заклик і звернення до Церкви, до єпископа або священика, над ним має бути звершено таїнство сповіді і на нього має бути накладено епітимію.
4. Після виконання епітимії та її завершення прощений грішник може бути знову допущений до таїнства причастя.
Чи можливе тут накладення анафеми? Лише в крайньому випадку, якщо грішник, тривалий час не відгукуючись на заклик Церкви, свідомо ігноруючи його, не сповідуючись і не причащаючись, косніє у своєму гріху й чинить гріхи нові, ще тяжчі. Тим самим він показує, що фактично вже і не є членом Церкви, оскільки не живе християнським життям, не виконує церковних заповідей і повністю нехтує участю в таїнствах.
Що ми маємо у випадку Мазепи? Про його перехід на бік Карла XII Петру I стало відомо наприкінці жовтня 1708 року, а підданий анафемі Мазепа був уже 12 листопада того самого року, тобто всього через два тижні. Анафематствували Мазепу за ініціативою імператора, а не Церкви, без засідання церковного суду або Собору, і двома роздільними групами архієреїв Російської Церкви (одна – в Глухові, в присутності імператора, інша – в Москві) – без загального схвалення цього рішення ними на засіданні Архієрейського Собору.
За церковними канонами (правила свт. Василія Великого), за добровільне клятвопорушення передбачена зовсім не анафема, а відлучення від причастя (терміном на 10 або 11 років, хоча на початку XVIII століття епітимії Книги Правил за всією суворістю практично вже не застосовувалися).
Що повинна була зробити Церква? Вона мала відлучити Мазепу від причастя, викрити його в гріху клятвопорушення і чекати на його покаяння (покаяння – не повернення під прапори Петра, а сповідь в єпископа або священика в порушенні клятви й накладення епітимії). І лише в разі явної відсутності покаяння і вчинення нових тяжких гріхів церковним судом у майбутньому могло бути порушено питання вже і про анафематствування, а загальноцерковне визнання цієї анафеми для Російської Церкви могло бути здійснено винятково лише на засіданні загальноцерковного ж органу.
Насправді ж Івану Мазепі одразу було проголошено анафему – тобто винесено «вищу міру покарання», яка мала б свідчити про те, що людина остаточно й безповоротно відпала від Православної Церкви – чи то з тієї причини, що (1) сповідує відверто неправославне вчення, чи то з тієї ж причини, що (нехай навіть номінально вважаючи себе православним) (2) веде відверто аморальний, антицерковний спосіб життя, тривалий час не відгукується на заклики Церкви до покаяння та ігнорує участь у церковних таїнствах, або ж (3) є очільником чи активним послідовником церковного розколу, так само не відгукується тривалий час на заклик до покаяння та бореться з єдністю Церкви.
Анафема (як це слово використовується не в ранньому християнстві, а в пізньосередньовічному і пізніше) – це констатація духовної смерті, після довгих спроб духовної реанімації.
Якщо постаратися розглянути випадок Мазепи неупереджено, абстрагуючись від тогочасного та від сучасного політичного аспекту питання (війна, Росія, Україна, Європа, «європейський вибір»), а лише з позицій Церкви (гріх клятвопорушення та передбачена за канонами процедура епітимії за цей гріх), то що ми маємо?
Я взяв за основу статтю «Анафема» з «Православної енциклопедії», що видається з благословення спочилого в Бозі Патріарха Алексія II, а зараз – Святішого Патріарха Кирила. Я буду послідовно цитувати найважливіші уривки цієї енциклопедичної і ґрунтовної статті, які допоможуть нам оцінити «випадок Мазепи» з позицій Церкви.
«Анафема (anathema) – відлучення християнина від спілкування з вірними та від святих таїнств, що застосовується як вища церковна кара за тяжкі гріхи (передусім за зраду Православ’я та ухилення в єресь або розкол) і соборно проголошується».
Зрада Православ’я тут – це насамперед «ухилення в єресь або розкол» (хочу наголосити, що фраза «зрада Православ’я» тут позбавлена жодного політичного чи воєнного відтінку; ідеться винятково про особисте віросповідання людини, а не про віросповідання монарха, на чиєму боці будь-хто воює).
Іван Мазепа такої «зради Православ’я» не здійснював. Він залишався за своєю вірою до останніх днів православним християнином і помер, прийнявши останнє напуття від православного священика. Його перехід на бік лютеранина під час війни є зрадою політичною, але не церковною. Щодо «соборно проголошується» було вже достатньо сказано: анафема Мазепі була соборно проголошена – двома окремими групами архієреїв, але цьому не передувало засідання будь-якого соборного церковного органу, який би цю анафему затвердив.
«Церковну анафему (або велике відлучення) не слід плутати з «відлученням» (aphorismos), яке являє собою тимчасове виключення індивіда з церковної громади із забороною брати участь у таїнствах і (для духовних осіб) обіймати церковні посади. Воно називається іноді також «малим відлученням» і, на відміну від анафеми, слугує покаранням за менші проступки, наприклад, крадіжку, блуд (Ап. 48), участь в одержанні церковної посади за допомогою хабара (Ап. 30) тощо, не вимагає соборного рішення і не потребує соборного проголошення для набрання чинності».
За церковними канонами (правила свт. Василія Великого), за клятвопорушення передбачається саме відлучення (або «мале відлучення»), але в жодному разі не анафема.
«У Православ’ї церковна анафема являє собою соборно проголошуване відлучення особи (групи осіб), думки і дії якої (яких) загрожують чистоті віровчення і єдності Церкви…»
Мазепа зовсім не був, подібно до Арія або Несторія, засновником нового єретичного вчення і не був ініціатором церковного розколу. Його дії не несли загрози вченню Православної Церкви. Він був підданий анафемі саме за порушення присяги, складеної імператору, і за перехід на бік ворога під час воєнних дій. Той факт, що Карл XII був лютеранином і що перехід Мазепи на його бік у разі їхньої перемоги міг би (теоретично) спричинити і спроби відділити малоросійську Церкву від великоросійської (деякі припущення стосовно цього питання буде розглянуто нижче), стосується не безпосереднього тексту анафеми (де Мазепі ставлять за провину зовсім не сповідування єресі і не розкольницькі дії, а клятвопорушення і перехід на бік єретика), а наших можливих історичних прогнозів.
«… «лікувальний» акт ізоляції від спільноти віруючих, акт виховний і щодо анафематствуваного, і щодо спільноти вірних».
Якби анафема Мазепі була б «виховним» актом Церкви по відношенню до нього, тоді цьому безумовно передував би тільки заклик Церкви до покаяння лише з погрозою анафеми, але не одразу з накладенням її (оскільки раптово накладене надмірне покарання здатне лише деморалізувати людину і позбавити її бажання покаятися). Факти свідчать скоріше про те, що ця анафема була не «виховним засобом» у руках Церкви, спрямованим на якнайшвидше покаяння Мазепи (заклику до покаяння в анафемі 12 листопада 1708 року не міститься), а зброєю в «інформаційній війні» держави: її метою скоріше за все й було деморалізувати Мазепу і його прибічників та присікти авторитетом Церкви будь-які нові спроби зради.
«Анафема застосовується після неодноразових марних спроб викликати у того, хто вчинив злочин, покаяння та з надією на покаяння і повернення його в церковне спілкування в майбутньому, а отже, і на спасіння його».
«Неодноразових марних спроб викликати покаяння» у випадку Мазепи не було – його було анафематствувано практично одразу ж (через 2 тижні), як стало відомо про його злочин. Жодних спроб звернень церковних осіб до нього з проханням покаятися в гріху клятвопорушення не зафіксовано. В анафемах, проголошених 12 листопада, взагалі ніде не висловлюється надія на покаяння Мазепи, на повернення його до церковного спілкування і на його спасіння.
У розлогому «Слові перед прокляттям Мазепи», яке виголосив у Москві 12 листопада 1708 р. митр. Стефан Яворський, спершу мимохідь ідеться про те, що Спаситель «заплакал бы еси над его душею», але потім автор уточнює: «Но что жалети лукавого? Того мощно жалети, кто случаем впадает в яму. Аще же кто самохотне вскочит в ров, а еще иных хощет за собою повлещи, недостоин есть жаления». Таким чином, єпископи, які проклинали Мазепу, відкрито не висловлювали навіть жалю про його гріх.
«Діяння, які заслуговують на анафему, як правило мають характер великого догматичного або дисциплінарного злочину, тому персональну анафему застосовували в стародавній Церкві здебільшого до єресіархів, лжевчителів, розкольників. Через тяжкість цього покарання до нього воліли вдаватися в крайніх випадках, коли більш м’які засоби впливу на тих, хто грішить, виявлялися безрезультатними».
Мазепа не підпадає під категорію ні єресіархів, ні лжевчителів, ні розкольників. Він не скоював великих догматичних або дисциплінарних (по відношенню до Церкви, а не держави) злочинів. Першим засобом впливу на Мазепу за канонами повинно було стати, як я вже говорив, відлучення від причастя.
«Зважаючи на серйозність і відповідальність такого кроку, як піддання будь-кого анафемі, уповноваженим органом для цього міг бути спочатку тільки представницький собор архієреїв, синод на чолі з Патріархом, а в найскладніших випадках – Вселенський Собор. Патріархи навіть у тих випадках, коли одноосібно вирішували питання про піддання кого-небудь анафемі, воліли представити це як офіційне соборне рішення».
Як я вже неодноразово говорив раніше, Мазепа був підданий анафемі двома групами архієреїв (одна – на чолі з Патріаршим Місцеблюстителем), але не Синодом і не Собором архієреїв. Останній передбачає насамперед певну процедуру засідань і ведення документації («діянь»).
Наступна велика цитата, я вважаю, не потребує жодних коментарів:
«Оскільки анафема є вищим церковним покаранням, її використання в позацерковних (зокрема, політичних) цілях не вважається канонічним: воно не має підстави в канонічному праві. Однак в умовах тісного зближення церковної та світської влади в православних державах іноді мала місце анафема політичного характеру.
В історії Візантії відомі випадки піддання анафемі бунтівників та узурпаторів імператорської влади: у 1026 р. за діяльної участі імператора Костянтина VIII було ухвалено соборну постанову про анафему організаторам та учасникам заколоту. Аналогічні ухвали видавали й наступні імператори (в 1171 і 1272). (У 1294 р. Патріарх Іоан XII Косма і єпископи не допустили видання аналогічної постанови на користь Михайла IX Палеолога).
До «політичного» використання анафеми вдавалися у Візантії також у період громадянської війни в 40-х рр. XIV ст. Однак і тоді ця практика зустріла різку відсіч з боку таких провідних каноністів і богословів, як Патріарх Філофей Коккін і Матфей Ангел Панарет, які спиралися у своїй аргументації на вже розглянутий трактат, який приписують свт. Іоану Златоусту, і думку Феодора Вальсамона. Противники «політичної» анафеми, крім того, справедливо вказували на те, що узурпаторами були і православні візантійські імператори, імена яких, отже, мали бути викреслені з диптихів і не згадуватися на літургії, чого, однак, не відбувалося.
В історії Російської Церкви аналогічний випадок мав місце на Соборі 1667 р., коли виникла суперечка між грецькими та російськими єпископами щодо припустимості анафеми для змовників, які намагаються повалити існуючу владу. Греки, посилаючись на якесь Олександрійське патріарше «зібрання законів», наполягали на анафемі для таких осіб, однак російські архієреї, визнаючи законність анафеми для єретиків і розкольників, не бачили підстав відлучати від Церкви осіб, які виступають не проти церковної, а проти світської влади.
За часів імператора Петра I, в умовах повного контролю держави над Церквою, є відомий випадок анафеми державному злочинцеві, накладеної не собором єпископів, а імператорським указом (відлучення від Церкви заколотника Стефана Глєбова за указом від 23 серпня 1718 р.)».
Наступна цитата:
«Піддання анафемі не є актом, який безповоротно закриває шлях до повернення в Церкву і, зрештою, до спасіння. Зняття анафеми як вищого церковного покарання відбувається за допомогою складної юридичної дії, що включає: а) покаяння анафематствуваної особи, яке відбувається в особливому, як правило, публічному порядку; покаяння приноситься безпосередньо через звернення до органу церковної влади, що наклав анафему, або через особу, призначену ним (наприклад, через духівника); б) за наявності достатніх підстав (щирість і повнота каяття, виконання призначеного церковного покарання, відсутність небезпеки з боку анафематствуваної особи для інших людей) ухвалення рішення органом, який виніс стягнення, про прощення цієї особи».
Однак, тут слід зазначити, що сам орган церковної влади (зібрання єпископів), який проголосив анафему Мазепі, без офіційного засідання, без попередження, без канонічних підстав, без тривалих закликів до покаяння, без формального виклику Мазепи, перебував для нього вже «по той бік лінії фронту». Ми перебуваємо тут в особливих умовах – воєнних дій.
Можна, безумовно, виправдати єпископів, які проголосили анафему Мазепі, певною мірою тим, що офіційний виклик Мазепи на церковний суд був практично неможливий або зайняв би дуже тривалий час через ведення війни. Проте, якщо йдеться про орган, перед яким Мазепа мав би приносити покаяння, то й вимога, щоб це обов’язково було саме зібрання російських архієреїв, яке без засідання церковного суду і без виклику до нього якнайшвидше проголосило анафему і, найголовніше, перебувало «по той бік фронту», – таку вимогу також навряд чи можна співставити зі звичайною процедурою, необхідною для зняття анафеми, процитованою вище, і яка не обтяжена жодними політичними чи воєнними нюансами.
«Анафема може бути знята і після смерті – в цьому випадку знову допускаються всі види поминання покійного».
Тут стаття в енциклопедії нічого не уточнює щодо причин для посмертного скасування анафеми і процедури такої дії. Можна припустити, що подібне посмертне скасування анафеми може бути здійснено повноважним церковним органом у тому разі, якщо, наприклад, буде переконливо доведено, що накладення анафеми на того чи іншого померлого християнина було здійснено без канонічних підстав та/або неповноважним органом або особою, а також під тиском світської влади.
«Застосування анафеми в Російській Церкві має низку істотних особливостей порівняно з давньою Церквою. В історії РПЦ, на відміну від візантійської Церкви, не було такої кількості єресей, вона майже не знала випадків явного відпадіння від християнства в язичництво або інші релігії. <…> Серед населення західних регіонів Російської держави траплялися ухилення в католицтво чи протестантство, втім проти співвітчизників, що вступили в унію з Римом чи перейшли в протестантство, РПЦ ніколи не застосовувала анафеми, вона молилася про возз’єднання їх із православною Церквою. Характерною рисою РПЦ у боротьбі з єресями, сектами і розколами було, як правило, обережне і зважене застосування анафеми – її проголошували непримиримим розкольникам і єретикам згідно з канонічним правом».
Гетьман Мазепа не ухилявся ні в католицтво, ні в протестантизм, він не був ні непримиримим єретиком, ні непримиримим розкольником. Анафема йому була проголошена без жодних молитов про покаяння гетьмана і про «возз’єднання його з православною Церквою», що ясно показує політичне, а не канонічне підґрунтя цієї анафеми.
«У «Духовному регламенті» (ухвалений у 1721 р. – д. А. Г.) докладно йдеться про те, в яких випадках, за які злочини виноситься анафема («…аще кто явственно хулит имя Божие или Священное Писание, или Церковь, или явно грешник есть, не стыдяся дела своего, но и паче тем чваняся, или без правильной вины покаяния и святыя Евхаристии больше году не приемлет; или чтолибо иное творит с явным закона Божия ругательством и посмеянием, таковый, по повторенном наказании, упрям и горд пребыв, достоин судится толикой казни. Ибо не просто за грех подлежит анафеме, но за явное и гордое презрение суда Божия и власти церковныя с великим соблазном немощных братий…» – Ч. 2. О епископах. 16)…».
Мазепа, згідно з текстом анафеми, був засуджений тільки за зраду імператора і за перехід на бік єретика, але зовсім не за хулу імені Божого, або Писання, або Церкви, або за те, що не причащався перед цим протягом більш ніж року. Продовження про «Духовний регламент» (хоча його ухвалено після смерті Мазепи і тому він не може залучатися строго юридично для його випадку):
«…яка процедура анафеми (якщо після неодноразових закликів «непреклонен и упрям будет преступник, то епископ и тогда не приступит еще к анафеме, но прежде о всем том, как деялось, напишет к Духовному Коллегиум, а от Коллегиум получив соизволение на письме, предаст явно грешника анафеме…» – Там само), які наслідки анафеми для анафематствуваного і його сім’ї («…сам точию единолично анафеме сей подлежит, но ни жена, ни дети…» – Там само) та умови зняття анафеми, якщо «вивержений» розкається і захоче принести покаяння, якщо ж не покається і «учнет еще ругать анафему церковную», то Духовний Колегіум просить суду світської влади. Анафемою відсікається людина від Тіла Христового, Церкви, перебуваючи вже нехристиянином і «отчужден наследия всех благ, смертию Спасителевою нам приобретенных» (Там само)».
Жодних «неодноразових закликів» по відношенню до Мазепи, як ми вже говорили, Російська Церква не робила. Мазепа ж, зі свого боку, хоча й не покаявся перед російськими єпископами (в умовах війни це означало насамперед здатися в руки Петра, тобто ув’язнення та тортури), не допускав будь-якої публічної наруги над анафемою, продовжував вважати себе православним християнином і помер, прийнявши останнє напуття від канонічного православного священика (з юрисдикції Константинопольського патріархату).
Нарешті, останній абзац із цитованих мною, побіжно згадує анафему і на Мазепу і таким чином обґрунтовує її:
«Церковне відлучення проголошувалося також проти осіб, які вчиняли тяжкі злочини проти держави – самозванців, бунтівників, зрадників. У всіх цих конфліктах зі світською владою був присутній, однак, елемент виступу і проти Православ’я – або у формі змови з єретиками (перехід самозванця Григорія Отрєп’єва на бік польських інтервентів на поч. XVII ст., зрада гетьмана Малоросії Івана Мазепи 1709 р., під час війни зі шведами), або у вигляді прямих гонінь на Церкву, як під час селянських воєн XVIII ст.»
Таким чином, з точки зору авторів, єдине обґрунтування анафеми на Мазепу – це політична зрада (причому вище в самій же цій статті сказано, що анафематствування з політичних мотивів «не має підстав у канонічному праві»), в якій «був присутній елемент виступу і проти Православ’я»: Мазепі тут поставлена у провину «змова з єретиками».
Не існує абсолютно жодних історичних фактів, які б свідчили про те, що Мазепа в разі перемоги Карла мав намір вчинити бодай якісь дії щодо віровчення малоросійської Церкви (як немає доказів і того, що було одразу ж поставлено Петром I у провину гетьману – тоді ж 27 жовтня, щойно Петро дізнався про зраду Мазепи – ніби той має намір «малороссийскую землю поработить по-прежнему под владение Польское, и церкви Божии и славные монастыри отдать в унию». Нагадаю, що Карл XII був шведом, а не поляком, і був лютеранином, а не католиком).
Факти беззаперечно свідчать, що до кінця своїх днів Мазепа за своєю вірою залишався православним християнином. Його союз із Карлом був союзом суто політичним і не мав абсолютно ніякої релігійної складової.
Мазепу поставлено у «Православній енциклопедії» в одному ряду з Григорієм Отрєп’євим (Лжедмитрієм I). Таке рядоположення не є коректним, тому що, якщо у випадку Лжедмитрія I ми маємо всі докази «змови з єретиками» (тобто свідомих дій, пов’язаних з віровченням), то у випадку Мазепи такі факти геть відсутні.
Лжедмитрій, по-перше, ще до анафематствування прийняв католицизм, по-друге, сповідував погляди, буцімто між православною вірою, католицькою і протестантською немає суттєвої відмінності, по-третє, дав перед походом у Росію обіцянку королю Сигізмунду підтримувати в Росії католицизм і допустити туди єзуїтів (і дав схожу обіцянку на підтримання католицької віри в Росії Римському Папі), і, по-четверте, під час свого походу на Москву робив дійсні спроби «екуменічних контактів». Під час «путивльського сидіння», наприклад, на його обідах було присутнє однаково православне і католицьке духовенство – з тією метою, що Лжедмитрій намагався зблизити їх між собою.
Абсолютно нічого подібного сказати про Мазепу не представляється можливим. Повторю, що наскільки дозволяють судити історичні дані, його союз із Карлом був суто політичним.
***
Задамося тепер питанням, якими могли бути плани Мазепи щодо Православної Церкви на той випадок, якби його розрахунки на звільнення України від Росії під протекцією Швеції здійснилися. Абсолютно неймовірними видаються «уніатські» проєкти, спочатку відразу ж приписані Мазепі Петром I, щойно останній дізнався про його зраду. Мазепа ніколи у своєму житті не виявляв жодних уніатських симпатій. І тому як в анафемах 12 листопада, так і в пізньому «повному» тексті анафеми звинувачення в бажанні підпорядкувати Україну уніатству відсутні – вочевидь, вони звучали надто безглуздо.
Тим більше зі сфери ненаукової фантастики видаються проєкти протестантизації України. По-перше, геть відсутні будь-які дані для такого припущення; по-друге, Мазепа був глибоко віруючим православним християнином; по-третє, спроби запровадження протестантизму заздалегідь були приречені на повний крах і миттєво позбавили б гетьмана підтримки цілком як серед населення, так і серед його ж власного війська.
Звичайно ж, цілком можливо припустити (як це робить проф. [прот.] Юрій Мицик), що Мазепа в разі воєнно-політичного успіху почав би домагатися звільнення малоросійської Православної Церкви від великоросійської і зворотного підпорядкування українських єпархій Константинопольському Патріархату. Однак тут тепер необхідно сказати кілька принципово важливих речей:
1). Ми перебуваємо в області припущень, а не історичних фактів.
2). Навіть якби Мазепа і почав би докладати подібних зусиль для відокремлення малоросійської Церкви від великоросійської, то сам власною владою він би зробити нічого не зміг – остаточне вирішення цього питання залишалося б за єпископами і Патріархом, а не за гетьманом. Сам Мазепа не зміг би висвятити жодного нового єпископа.
3). Анафема може накладатися винятково тільки за вже скоєні гріхи (причому якщо це гріх розколу, а не єресі – то також ще й після закликів Церкви до покаяння в цьому гріху), але в жодному разі не за один лише гіпотетичний намір вчинити гріх.
4). У пізнішому тексті анафеми, складеному митрополитом Київським Іоасафом (Кроковським) уже після смерті гетьмана, не згадуються жодні плани Мазепи щодо Православної Церкви в Україні. Мазепі ставлять у провину: зраду Петру I і тим самим відкидання «Христа Господнього», перехід на бік «ворога Божого і святих його проклятого єретика» (узято в дужках, тобто, вочевидь, присутнє не у всіх списках) Карла XII, військова допомога Карлу, війна проти Петра, «благодійника свого та Государя», і бажання відторгнути малоросійську землю від великоросійської.
Як бачимо, більшість злочинів, які закидаються в тексті анафеми в провину Мазепі, є насправді політичними та воєнними. До релігійних гріхів Мазепи необхідно віднести тільки клятвопорушення і те, що він «отвержеся Христа Господня», але останнє (зречення від Христа) зовсім не мало місця в житті Мазепи [(втім, можливо припустити також, що слово «христос» тут використовується у значенні «помазанник» – тобто мається на увазі імператор)].
Жодних планів Мазепи щодо також і відокремлення малоросійської Церкви від великоросійської в тексті анафеми йому не закидають. В анафемах же, виголошених гетьману 12 листопада 1708 року, в провину йому було взагалі поставлено тільки зраду і клятвопорушення. Таким чином, теоретичні плани на відокремлення малоросійської Церкви, навіть якщо вони і мали місце у свідомості гетьмана, то як такі, що взагалі не здійснилися (навіть не почали здійснюватися), і як такі, що не ввійшли до тексту анафеми, мають бути, безумовно, з питання про канонічність накладеної на Мазепу анафеми повністю виключені.
Таким чином, Мазепу аж ніяк не можна поставити в один ряд із Лжедмитрієм I: на відміну від останнього, він особисто не переходив в інослав’я, сам не сповідував «екуменічних» поглядів і не мав жодних планів на зміну віровчення православної Церкви в Україні чи на запровадження «терпимішої» політики щодо інославних конфесій (принаймні, таких відомостей геть немає).
Мазепа уклав військову угоду з королем Швеції, який був лютеранином, але це неможливо охарактеризувати як «змову з єретиками» з питань віровчення. Петро I під час тієї ж самої Північної війни проти Швеції укладав союзи з Саксонією і Данією (чи означає це «змову з єретиками»?). Суто ж гіпотетичні плани Мазепи в майбутньому на перепідпорядкування малоросійської Церкви Константинополю, про які припускають деякі сучасні історики, так і не почали скільки-небудь здійснюватися.
Я побіжно проаналізував найсуттєвіші пункти статті «Анафема» з «Православної енциклопедії», намагаючись зіставити їх зі «справою Мазепи». Як я переконався, практично весь зміст цієї статті не відповідає накладеній на Мазепу анафемі. А саме:
1) Мазепа не здійснював зради Православної віри і не ухилявся в єресь або розкол. Він не належить до єресіархів або лідерів розколів, до яких зазвичай в історії Церкви і застосовували анафему (яка констатує пошкодженість догматичного вчення або тривалу наполегливу боротьбу проти єдності Церкви).
2) За той злочин, який він вчинив (клятвопорушення), за церковними канонами (правила свт. Василія) передбачено «мале відлучення» (відлучення від причастя на певний термін), але аж ніяк не анафема.
3) Дії Мазепи, за які його було анафематствувано (клятвопорушення і зрада) геть не загрожували на той момент чистоті віровчення Православної Церкви.
4) Анафемі, накладеній практично одразу після переходу Мазепи на бік Карла, зовсім не передували «неодноразові марні спроби» Церкви закликати Мазепу до покаяння; до такого засобу вирішили вдатися зовсім не «в самому крайньому випадку, коли інші засоби впливу виявилися безрезультатними». Церковні ієрархи не висловили жодного жалю з приводу анафематствування ними Мазепи.
5). Мазепа був підданий анафемі не архієрейським собором на його офіційному засіданні, а просто двома групами архієреїв під час богослужіння, з ініціативи імператора.
6). Із двох злочинів, що були поставлені Мазепі за провину під час анафематствування 12 листопада 1708 року – клятвопорушення та зрада – перший підлягає епітимії, а другий є не церковним, а політичним (хоча, безумовно, теж може розглядатися як гріх і підлягати епітимії), тоді як «використання анафеми з позацерковною (зокрема, політичною) метою не вважається канонічним». У пізньому тексті анафеми, складеному вже після смерті Мазепи, вже більшість злочинів, що закидаються Мазепі, є політичними та воєнними, а не церковними.
7). В умовах ведення війни абсолютно неймовірним видається виклик Мазепи на суд російських архієреїв; однак, архієреї навіть не повідомили Мазепу якимось чином про намір його анафематствувати. Ще більш неймовірним видається і проходження Мазепою звичайної процедури «зняття» анафеми – покаяння перед тим органом, який анафему наклав. Гріх клятвопорушення сам по собі у звичайній духівничій практиці підлягає просто сповіді у священика або єпископа і накладенню епитимії на грішника.
8). Нарешті, у переході Мазепи на бік Карла XII мною не було виявлено жодних «елементів виступу проти Православ’я» і «змови з єретиками» з віронавчальних, а не з воєнних питань – настільки очевидних, навпаки, у випадку Лжедмитрія I (який і сам прийняв католицизм, і мав заздалегідь задекларовані ним плани на пропаганду католицизму в Росії).
Післямова від 4 січня 2025 року
У 2009 році я навмисно відмовився закінчувати статтю відповіддю на запитання «що далі?». Я вважав її досить очевидною, але й такою, що не належить до сфери моєї особистої компетенції як приватної особи. Зараз я дозволю собі висловити невелике особисте міркування з цього приводу.
Мій загальний висновок той, що «знімати» анафему з Івана Мазепи не потрібно.
Церковним органам, якщо хтось поставить перед ними таке питання, слід просто офіційно констатувати, що цю «анафему» було накладено вочевидь всупереч канонам, всупереч процедурі, за відсутності «складу злочину» (хоча й порушення присяги є гріхом клятвопорушення) та неповноважними особами/органами.
Як наприклад, якщо хтось заявляє, буцімто він виносить «вирок суду», але сам суддею не є і жодного засідання суду не відбувалося, то ніхто й не стане офіційно «скасовувати вирок». Слід лише визнати, що насправді ніякого «вироку» і не було. Навіть попри те, що тривалий час цей вирок кимось публічно «проголошувався».
І останнє зауваження. Історія з «анафемою Мазепі» максимально ясно вчить нас, що Церква ніколи не повинна бути слухняною іграшкою в руках державної влади. Адже якщо світська влада стане використовувати її як один із «видів зброї» в політичній або воєнній боротьбі, Церква перестане бути сама собою, і розплата за це може розтягнутися на довгі роки. Якщо вимоги влади на адресу Церкви відкрито суперечать віровченню і канонам, церковні сановники завжди – в будь-якій країні, в будь-який час, за будь-яких обставин – повинні мати мужність відповісти сановникам державним: «Ні, цього я не зроблю».
