Із цього запитання розпочався наш з отцем Феодотом діалог: навіщо вас відправили служити в малесеньке село, якщо у вас така важка життєва ситуація. Він почав розповідати історію свого храму, і я зрозуміла, що про це треба робити окремий текст.
Я побачила їхнє фото під оголошенням в одній із православних груп. Зачепилася за слова «я 23 роки один виховую сина Романа». Думала, вдівець. Але ні, дружина жива й здорова, проте не змогла понести труднощів важкої форми ДЦП, з якою народилася дитина, і 20 років тому залишила сім’ю.
Ми домовлялися про розмову, щоб встигнути між прогулянками і годуванням Роми. Отець Феодот обмовився, що його сина «всі бояться», тому ніхто інший не може його доглядати.
Чому Рому бояться інші, чому його не боїться його батько і як може одна людина витримувати стільки складнощів — читайте сьогодні дивовижну історію боротьби та людяності.
Цей текст також є російською мовою.
Для нас було за щастя сніг біля храму прибирати
До храму я сам прийшов, ніхто мене не вмовляв. Було мені, напевно, років вісім-дев’ять. Просто повз ходив, мені подобалося. Не пам’ятаю, що саме підштовхнуло зайти всередину, але архітектура, спів мене надихнули. Тоді ще Спаський собор, якщо не помиляюся, музеєм був. І я став потихеньку, не скажу, що відразу, до церкви ходити. Мене приваблювало там усе.
Я не один, ми вдвох із товаришем починали. Казали, що виростемо й обов’язково підемо у священики. Так життя склалося, що я пішов, а він ні.
У п’ятому класі я вже паламарив. У Казанському храмі в Чернігові. Для нас там було за щастя навіть сніг прибирати — так до храму хотілося. Школа була поряд, і на великій перерві біжиш між другим і третім уроком, коли є п’ятнадцять чи двадцять хвилин, і допомагаєш бабці доріжки від снігу чистити.
Постійно було це відчуття — коли вже вихідні, коли вже служба буде. У п’ятницю ввечері в нас служили, в суботу вранці, і ми від тижня до тижня чекали, чимшвидше б у храм.
Усе мені подобалося. І запах ладану, і духовенство, і служба. Хор наймали з філармонії, і артисти співали красиво дуже. Може, не все я розумів, але на мене, дитину, це сильно впливало. Потім уже, з часом, почав слова розбирати, замислюватися про те, що співається, Кому співається.
У свій день народження батько пішов у бік Чернігова і пропав
Батьки мої до Церкви не мали відношення, хоча прадід священиком був. Ну а дід і батько вже ніби атеїсти. Мати, напевно, раз на рік на Великдень сходить до церкви, та й усе.
Тепер уже батька немає. Коли почалася повномасштабна війна, 5 або навіть 3 березня росіяни підійшли до Ягідного. 13 березня в батька день народження, він пішов із Ягідного в бік Чернігова і пропав. Досі його не можуть знайти. Числиться безвісти зниклим.
Мати моя теж, можна сказати, інвалід. І сестра. Раніше батьки допомагали мені з Романом іноді, а тепер мати після інфарктів, інсультів не може його ні підняти, ні погодувати. Тому ми з дитиною залишилися вдвох.
Коли він був маленьким, могли інші люди допомогти, сусідка, наприклад. А зараз ані посадити у візок, ані погодувати ніхто не може. Занадто великий тонус м’язів у нього. Буває, скручується так, що головою до куприка дістає. У його історії хвороби так і написано: «Дитина потребує постійного догляду та нагляду».
Мене він слухається, а з іншими бешкетує. Бачить, що ніхто одягнути його не може, і ще більше починає руками махати. Тому й бояться його — не дай Боже щось зламати. Курточку інша людина буде йому півгодини одягати, бо Рома і крутиться, і вертиться. А я за хвилину його одягнув, та й усе.
Дружина не витримала. З такою дитиною дуже складно
Я з самого початку думав чернецтво приймати. Ходив на служби в монастир у Чернігові, де подвизалися монахині ще ті, які при преподобному Лаврентію були — покійна ігуменя Амвросія, схимонахиня Феодосія та багато інших. Після літургії залишався на панахиду, співав із сестрами. Батюшка помітив мене і запросив паламарити.
Матушки старі говорили, щоб я не одружувався. Але не послухав їх тоді. Тому, може, Господь інший хрест дав, не менш важкий, ніж чернечий. А чернецтво попереду буде.
Дружина не витримала, залишила нас. 20 років тому. З такою дитиною дуже складно, а вона з Ромкою постійно в лікарнях лежала. Коли залишаєшся один у лікарні, це як у тюремній камері — сидиш, нікуди не вийти, не пройтися.
Зараз він спокійний, а раніше постійно плакав. Напевно, щось йому боліло, може, голова. Його цілодобово доводилося на руках носити. Потім напади почалися. Ось дружина й не витримала. Нерви здали.
Я не звинувачую нікого. Не у всіх вистачає сил. Для мене головне — що мій син зі мною. Що в нього є я.
Лікарі бояться, коли бачать мого сина
Щоб не злукавити, скажу, що всякі думки в голову лізуть. Але життя йде і треба жити.
До того ж, це моя дитина. Як Адам сказав про Єву: «Це кістка від кісток моїх і плоть від плоті моєї» (Бут. 2, 23). Тому хоч як буває важко, треба далі йти.
Мені важко, а йому ще важче! Він же не скаже, що в нього болить або що він хоче. Дивлячись на нього, я розумію, що мені ще в нього треба терпіння й смирення повчитися та перенесення скорбот. Тому що я принаймні можу щось висловити, а він — ні.
У нього одна нога коротша за іншу, тому що тіло деформується. Руки покручені. Навіть лікарі деякі бояться його. Я звик, я знаю, як його за руки, за ніжки акуратно взяти, а інші переживають, щоб не поламати йому нічого.
Навесні він захворів сильно. Для нього це найнеприємніше, тому що температуру він погано переносить. Привіз я його в лікарню, лікарі дивляться: «Давайте швидку викликати, бо він задихається». А для нього це, на жаль, у порядку речей.
Села як такого не залишилося. Але для мене тут усі умови
Уже 23 роки я священик. Спочатку служив у Новгород-Сіверському. Туди мене архієрей відправив, тому що це все ж таки місто, там лікарня є. Щоб із дитиною можна було звернутися.
Але ми з дружиною обидва з Чернігова, з одного двору. І для нас їздити в Новгород-Сіверський далеченько було. Тоді не ходили маршрутки одна за одною, автобус п’ять годин їхав, то на ньому з дитиною добиратися — суцільні тортури.
Коли я залишився з Ромкою один, то сказав архієрею, що служити в місті просто не можу. Окрім служб ще й похорони часто, а мені сина ні з ким залишити. Попросив владику перевести мене на інше місце. Господь так дав, що знайшлося село недалеко від Чернігова. Тоді ще й батьки приїжджати могли, слава Тобі, Господи.
Людей тут практично немає. Може, чоловік сорок. З них половина до церкви не ходять. У свята в нас дві-три дівчини співають. Якщо проста служба, одна співає й паламар мені допомагає. Ну і я.
Села як такого не залишилося. Але для мене тут усі умови, щоб служити й молитися. Більше залишається вільного часу на дитину.
Скільки тут є людей, усі наші
У цьому селі довго не було храму. Хтось каже, село молоде, 1900 року. Але хроніки свідчать, що ще в російсько-турецьку війну воно існувало.
У 1900-х люди захотіли побудувати храм. Грошей не було. Чи то віщий сон хтось побачив, чи наяву Матір Божа з’явилася і сказала на острівці землі в центрі болота посіяти пшеницю: «Урожай продасте, і будуть вам гроші на храм». Так і зробили. Отримали багатий урожай, продали зерно й заробили стільки, що змогли навіть винайняти з Києва архітектора та художників, які розписали храм.
У 1914 році церкву добудували. Коли її освячували (чи коли хрест ставили, не пам’ятаю точно), у сонячний день на небі над куполом з’явилася зірка. Усе село це бачило. Жителі вірили, що Матір Божа ніколи не залишить це місце.
У 1939 році більшовики храм розібрали. Через два роки на тому місці люди звели молитовний будинок, служили там. У 60-х роках за Хрущова хотіли закрити і його, але жителі стали в три-чотири ряди й не дозволили цього зробити. Церква залишилася, одна на всю округу.
Мене сюди призначили 2008 року. Практично парафії вже не існувало. Раз на місяць батюшка приїжджав, літургію звершував, треби служив.
Так Господь сподобив, що прослужив я тут два роки і зустрів людей, які допомогли храм відновити. Воістину Матір Божа піклується про це місце. Головне — щоб ми тут були, службу не полишали, тоді й Матір Божа нас не залишить.
Скільки тут не є людей, це все наші люди. Ми за них молимося, і вони моляться в храмі. Тому вже як Господь дав, так воно і буде.
Дитина хоче бачити не доглядальницю, а мене
Живемо на пенсію по догляду за дитиною. Усе робимо самі — і дрова треба рубати, і навколо церкви траву косити. Є чим зайнятися. А так Господь дає все, що потрібно, дякуємо Богові за все, що є в нас.
За ці роки Ромка так до мене звик і настільки мене відчуває, що щойно я під’їжджаю з вулиці, він уже прокидається. Хоче, щоб я завжди з ним поруч був, щоб на вулиці з ним гуляв, носив його або тримав на руках. Моя дитина хоче бачити поруч із собою не доглядальницю, а мене.
У нас немає такого, щоб я чимось в одній кімнаті займався, а він в іншій. Якщо читаємо вечірні молитви, я його саджаю собі на коліна, і ми разом молимося. І йому добре, що він перед сном зі мною посидить, і мені.
Вихід є завжди і в усьому. Можна, звісно, вигадувати відмовки, що не можу молитися, бо треба тільки стоячи молитви читати. Бог чує, Бог бачить людину. Просто не треба собі вигадувати лінь якусь — «я не можу»… Все ми можемо, просто лінощі іноді затьмарюють усе.
За ніч разів десять треба прокидатися й перевертати його
Наш день починається по-різному, залежить від того, як Рома почувається. Буває, спить до восьмої години. А буває, прокидається о шостій ранку або о пів на шосту.
Тому ми й живемо в селі: дитині з таким захворюванням необхідний спокій. А тут тиша. Нам ніхто не заважає, і, що важливо, ми не заважаємо нікому.
Вранці встаємо — одразу ж умилися і починаємо молитовне правило. Помолилися, попили чай і пішли на вулицю кататися. Годинку гуляємо. Повертаємося, Рома відпочиває, і я з ним поруч читаю «Закон Божий», «Апостол» або іншу свою літературу.
Ну а далі починається. Треба щось приготувати, о пів на дванадцяту-дванадцяту його годую. Після цього займаюся своїми справами — то дрова привезуть і треба їх рубати, то траву біля церкви косити, бо територія велика. Завжди є робота. Ще я рамочки роблю для ікон. Це моє захоплення з дитинства, дуже мені подобається. Усі кіоти в нашому храмі я зробив своїми руками.
Рома в цей час лежить мультики дивиться або аудіокнижки слухає. Потім його треба посадити в коляску. Поки він у візочку, за ним обов’язково потрібен нагляд. Тому на подвір’ї що-небудь роблю і ходжу постійно у вікно за ним заглядаю.
Одному часу не вистачає іноді: і те треба, й те, й те. Увечері перед сном на руки його посаджу, помолилися і спати. Але спати він не завжди може. У таких діток уночі щось може боліти.
За ніч разів десять треба прокидатися й перевертати його, бо сам він повернутися не може. І вкривати треба. Розкривається він сам, коли уві сні руками махає. Тому я звик чуйно спати. Чуєш, коли він перевертається уві сні.
Вранці встали, помолилися. І так проходять наші дні.
Хотілося б поміняти вікна
Якби знайшлися охочі допомогти, я б хотів у нашому будинку вікна поміняти. Для життя практично все в нас є, слава Тобі, Господи. Дах над головою, продукти. Але вікна треба поставити інші, щоб поменше чутність була. Згодом і підлогу мінятиму, бо місцями прогнила.
Пенсії Ромчиної вистачає нам на життя. Думав улітку басейн зробити, бо Ромці дуже подобається, він від води верещить, пищить і радіє. Але якось пропустив момент, та й не було фінансів. Раніше йому на памперси тисячі півтори йшло, а зараз їх прислали стільки, що на рік вистачить. Тож, менше доведеться витрачати.
Я зараз відмовився від газу, тому що його, як такого, тут і немає. Газ іде з повітрям, а викидати гроші на вітер якось не дуже хочеться. Тому в мене в будинку піч. Узимку готую в печі і нею ж опалюю дві наші кімнати.
Раніше стояв котел, але з цими перебоями світла треба купувати акумулятори. Є безперебійник для котла, але з ним свої складнощі. А піч натопив, і вона віддає тепло 10 годин.
Бог любить нас сильно, тому дає все для того, щоб людина рай знайшла
Якщо з Богом жити, Господь дає все. І міцність, і сили. Що будемо в Нього просити невпинно, те Він і дасть.
Дуже допомагає читання житій святих. Таких, як Пимен Багатохворобливий, наш, Печерський. Як вони боролися з хворобою, як кріпилися, молилися. Тоді й самому стає легше — відчуваєш підтримку, бо святі — наші друзі.
У молитві «Отче наш» ми говоримо: «Хай буде воля Твоя». Я прошу в Бога для сина, щоб хоча б у нього нічого не боліло. Для чогось же Господь дав мені таку дитину. Може, для терпіння, може, для смирення. Він любить нас сильно, тому дає те, щоб людина рай знайшла.
Розумію, що здоров’я, можливо, і не буде, але хоча б щоб Рома почувався добре. Тому що коли в нього щось болить, це найгірше. Нещодавно п’ять днів він практично не спав і не їв. Стогне, стогне, а як йому допомогти, навіть і не придумаєш.
А так він на все реагує жваво. Коли з ним розмовляєш — усміхається, починає стрибати на спині. Може скривитися, як щось не подобається. Я за стільки років уже вивчив усі його звички, що він любить і не любить.
Я розумію, що на мене чекає
Я не знаю, як це — боятися майбутнього. За все, що Господь дає, слава Тобі, Господи! Але я розумію, що на мене чекає.
Такі діти довго не живуть. Один професор у Києві говорив, що не бачив жодної дитини, яка б до 27 років дожила. А моєму синові 23 роки. Лікарі кажуть, що це через належний догляд. З іншого боку, не хочу навіть думати, що буде далі, тому що мізки відразу починають плавитися.
Але ж і зі мною може будь-що трапитися. Тому бережеш інший раз і себе, десять разів подумаєш, перш ніж щось зробити. Тому що я в Роми один, нікому він без мене не буде потрібен.
Може, не в наших силах змінити все, але в наших силах полегшити хоч щось. Тому треба сподіватися, молитися Богу, щоб Господь давав міцність і сили все перетерпіти і хрест свій донести.
***
ВІД РЕДАКЦІЇ.
Ну що, поміняємо вікна Ромчику? А може, вже заразом і підлогу?
Для тих, хто вважає за потрібне допомогти, залишаємо тут реквізити отця Феодота.
Картка Приват: 5457082523667223
Ощадбанк: 5167803269813056
Качан Богдан Олександрович (ПІБ о.Феодота в паспорті).
І пом’яніть у своїх молитвах без вісті зниклого Олександра, хворого Романа та протоієрея Феодота.
