Це інтерв’ю ми записали задовго до знаменитого відкриття Олімпіади в Парижі. І поки численні «охоронителі» дружно обговорюють нашумілу церемонію, в тих, хто не був у Європі або не стикався з її справжнім життям — по суті глибоко християнським, — може скластися враження, що Європа це і є те, що багато мільйонів людей з жахом побачили по телетрансляції.
Про те, якою насправді є Європа, яка прийняла мільйони біженців з України і зберігає традиції та віру своїх предків, — наша сьогоднішня розмова.
***
У вас є знайомі, які перестали ходити до церкви? З тих чи інших причин поставили своє релігійне життя на паузу. І що ви з цим робите? Дозволяєте йти своїм шляхом чи намагаєтеся принаймні вести розмови, щоб утримати людину в церковній огорожі?
Без храмів, без авторитету в суспільстві, без багатолюдних служб, без великих монастирів Церква все одно житиме. От тільки як?
Наш сьогоднішній співрозмовник — православний священик, який служить у Німеччині. І не просто служить, але й заснував та будує там монастир.
Поки що в монастирі більше біженців з України, ніж монахинь, бо з початку повномасштабної війни тут приймають українців, допомагаючи людям адаптуватися в непростих реаліях незнайомої держави.
Запитуємо, як знову розпочинати релігійне життя «з нуля», в того, хто має такий досвід.
Цей текст також є російською мовою.
У нас спільна тисячолітня історія
— Отче, дякую, що погодилися на цю розмову. Давно мене турбує ця тема.
Як так виходить? Православні країни колишнього Радянського Союзу вважають себе чи не останнім оплотом традиційних цінностей і постійно протиставляють себе так званій «гейропі».
Водночас ми бачимо, як Європа прийняла мільйони біженців з України. Злі язики подейкують, що до наших людей там ставляться як до «дешевої робочої сили», але мої співвітчизники постійно зазначають в особистих розмовах, що стикаються виключно з милосердним, добрим, людяним та співчутливим до себе ставленням.
Що за парадокс такий? «Бездуховна» (в лапках) Європа виявляє себе з істинно євангельської сторони і вчиняє набагато милосердніше за країни, які називають себе православними, і особливо за так звану «духоносну» (теж у лапках) росію.
— Не лише на пострадянському просторі, а й серед православних країн загалом, включаючи Грецію, Сербію, хоча вони також належать до європейського простору, не знають про ті цінності, які є в Європі. Не знають, не сприймають, не думають в принципі про те, що тут залишилося бодай щось християнське.
— Чому так?
—Тут є декілька моментів. Насамперед, це така історично сформована реальність, як розкол Церкви 1054 року, який розділив, роздер церковне тіло на дві половини —католицьку і православну.
Відтак між цими світами складалися досить непрості відносини (у тому числі мали місце суто політичні моменти, як, наприклад, Четвертий хрестовий похід, який буквально стер з лиця землі Константинополь. Місто було дуже сильно розорене і так і не відновилося після цього). І ці відносини свідчать, що не тільки східна сторона, а й західна колись сказала: «Ви не такі, як ми. Ви єретики, ми християни. Ми істинно віруючі, а ви ні. Тому ми навіть можемо влаштувати хрестовий похід…»
Подібні речі відбувалися і в зворотному порядку. Коли, наприклад, після Другої світової війни греко-католицькі храми на Західній Україні були переведені під омофор московського патріархату. Там особливо не розбирали, що та як — просто перевели, і все.
Згодом також виникало дуже багато суперечок. Те ж саме питання канонічної території — наприклад, Україна, з приводу якої стався конфлікт між константинопольським патріархатом і московським.
Тобто уже всередині православ’я траплялися непорозуміння і розриви.
Тому коли заходить мова безпосередньо про християнські цінності, традиції та будь-які інші позитивні моменти в суспільному церковному житті, багато хто з обох сторін про них банально не знає. Хоча, начебто, інтернет мав би допомогти в цьому плані, але насправді кожен сидить у своїй бульбашці й рідко виходить за межі своєї аудиторії.
Ми двадцять років займаємося паломництвом, знайомимо православних із простором єдиної неподіленої Церкви, який зберігся в Європі. Зі святинями, які з тих чи інших причин, і навіть унаслідок уже згаданого Четвертого хрестового походу, опинилися в межах Західної Церкви. Серед них — терновий вінець, згадуваний і у візантійських, і в західних джерелах; поховальні пелени Христа, відомі як Туринська плащаниця; шипи від тернового вінця, вивезені свого часу з Візантії.
Безліч спільних святих шануються як Православною Церквою, так і Католицькою. Зрештою, у нас спільна тисячолітня історія, яка дає нам змогу як до святителя Спиридона на територію Греції приїжджати молитися, так і в Італію, в Барі, до мощей святителя Миколая, або до місця мученицької кончини святих апостолів Петра і Павла в Римі.
Рим — узагалі одне з найголовніших міст саме для православних прочан, тому що там цілий сонм мучеників, святих, імена яких є і в православному календарі.
Святитель Іоанн Шанхайський розпочав цей процес
Цікавий момент пов’язаний із тим, хто відкрив європейських святих для православної аудиторії.
Це святитель Іоанн Шанхайський, відомий як досить суворий прихильник православної традиції. У нього був духовний дар: він щиро любив святих, розумів і відчував їхній подвиг. Розумів значення святості й важливість носіїв святості.
Тому що ми бачимо Христа саме в конкретних людях.
Чому це важливо для тієї ж проповіді? Апостол Павло каже, що «віра від слухання». Але не тільки від слухання, а й від бачення. Бо якщо ти бачиш людину у Христі, живого носія Святого Духа, тоді відбувається це диво — передача не просто якихось ідей, а диво передачі досвіду переживання дії Святого Духа наскільки це можливо для людини. Святі — це ті, хто синергію, співробітництво з Богом втілили у своєму житті й мають дар передавати іншим цей досвід.
Так от, коли Промислом Божим святитель Іоанн Шанхайський опинився на Заході, то був буквально вражений подвигом таких святих, як Женев’єва (або Геновефа, про яку, до речі, прекрасно знали в Антіохії V століття, і Симеон Стовпник посилав прочан до неї у Францію), Герменгільд, Ансгар, Гонорат. Тобто ті, хто подвизався в часи спільної історії, але чиї імена призабулися через трагічний розкол у Церкві.
І святитель Іоанн починає цей процес — навіть збирає Собор Руської Православної Церкви Закордоном, який затверджує для шанування цілий сонм святих.
Більшовики, на жаль, прекрасно знали, як боротися з Церквою
Важливий момент, чому ще люди не знають про християнські святині Європи, полягає в тому, що Європа дуже різна.
Є сталий вираз, який мені не подобається, — «західний світ», «там на Заході». Ніби існує якийсь спільний простір, забудований хмарочосами. Це не так. Навіть у плані церковної ситуації в країнах Європи ситуація складалася по-різному.
Візьмемо Албанію. Це країна, яка пережила трагедію ХХ століття і де взагалі було знищено церковне життя, перервано апостольську спадковість. Коли, умовно кажучи, там закінчився комунізм, у 90-х роках ХХ століття, на території держави не залишилося жодного храму.
Це, до речі, те, що Сталін хотів зробити з Радянським Союзом. У 1937 році там почалася так звана «безбожна» п’ятирічка, і до 1942 року мали бути знищені взагалі всі церкви і репресовані всі священнослужителі та єпископи, хто не погодився б співпрацювати з владою і не зняв би з себе сан.
— Цьому є документальні підтвердження?
— Звісно. Це факти відкриті й загальновідомі.
Щоправда, зараз архіви знову закриваються. Сподіваюся, тимчасово. Але джерел багато. Подивіться історію Поспеловського і цілу низку інших робіт, присвячених репресіям проти Церкви.
Практично всі монастирі на початок 1941 року в Радянському Союзі були розорені або знищені. Крім, хіба що, Почаївської Лаври і Псково-Печорського, і то тому, що ці території — Західної України та Естонії — стали частиною Союзу тільки 1940 року і з ними просто «не встигли розібратися».
А так велася абсолютно цілеспрямована, чітка, спланована політика, яка поступово нищила і мала остаточно знищити, зокрема, єпископську спадковість. Більшовики, на жаль, прекрасно знали, як боротися з Церквою, і розуміли, що насамперед треба робити.
Тому Албанія — це одна історія. Там віра християнська, по суті, тільки відроджується.
Ви серйозний християнин і платитиме податок
У Франції інша ситуація. Там Церква відокремлена від держави досить давно, але останні 20 років у країні триває, я вважаю, справжнє церковне відродження. З колосальними труднощами, але тим не менш.
Хоча б той факт можна вказати, що вже 10 років тому всі французькі приватні католицькі коледжі були переповнені, і глава французьких католиків навіть змушений був оголосити, що на той рік вони більше нікого прийняти не можуть. Ось таке люди виявляють бажання навчатися в католицьких коледжах, за які, до того ж, треба платити.
До речі, у Франції прекрасна християнська освіта. Дійсно, дуже гарна.
Крім цього, французи дуже жваво зреагували на спробу ухвалити закон (згодом його все ж таки було ухвалено), який дозволяє віддавати дітей на виховання одностатевим парам. У Швеції, Норвегії та низці інших країн ухвалення подібних законів пройшло досить тихо, а у Франції супроводжувалося серйозними протестами. Близько мільйона християн вийшли на громадські акції.
Дуже радісно було чути, що цього року 16 тисяч французьких християн пройшли, уявіть собі, річну (!) катехізацію і прийняли Хрещення на Великдень. Шістнадцять тисяч дорослих людей свідомо увійшли в Церкву, розуміючи, як за давніх часів, не тільки своє право, а й відповідальність.
Або візьміть Німеччину: в нас інша церковна ситуація. Тут дві державотворчі релігії — католицька та євангелічна — перебувають у злагоді, а віряни під час влаштування на роботу чи відкриття своєї фірми платять церковний податок. У податкових документах є графа: «Ваша релігійність». Ви можете написати там що завгодно — «не вірю в Бога», прочерк поставити або вказати, що ви буддист. Але якщо зазначаєте, що ви «католик» або «євангелік», отже, ви серйозний християнин і платитимете податок. У кожній землі він свій, але так і називається — Kirchensteuer.
Це не означає, що священик біля Чаші відганяє від неї всіх, хто цього податку не сплачує — про це взагалі не йдеться. Але в Німеччині ось із такою відповідальністю ставляться до питань релігійної самоідентифікації.
У Бельгії, Нідерландах, Люксембурзі священикам платять зарплату. Особливо в Бельгії — якщо ти маєш європейський паспорт і офіційно обіймаєш посаду священика на парафії, байдуже, православної чи католицької, то отримуєш і зарплату, і пенсію від короля чи королеви.
Інша ситуація в Іспанії, інша в Італії. Повторюся, у різних країнах по-різному. Але від питань загальних і всім відомих хотілося б перейти до особистих, суб’єктивних відчуттів. Так чи інакше, кожен із нас ділиться тим досвідом, який у нього склався в тій чи іншій країні, і мені хотілося б розповісти, чим вразила мене Німеччина, коли я приїхав сюди жити 24 роки тому.
«Дивіться, якого плаща Мені подарував Мій друг Мартін»
— Якраз хотіла запитати, з чого для вас почалося знайомство з християнськими святинями Європи.
— Коли ми з сім’єю приїхали до Німеччини, після року поневіряння по таборах для біженців зрештою осіли в Трірі. Донька наша була ще маленька, йшла до другого класу школи. Згодом, уже дещо пізніше, народився в нас тут, у Німеччині, син. Хочу розповісти про те, що вразило конкретно в його випадку, оскільки весь процес ми спостерігали від самого початку.
Минає три роки, дитину потрібно оформляти в дитячий садок. Зазвичай це все відбувається в другій половині серпня. Вересень-жовтень чадо водять, з перемінним успіхом. Воно плаче, із садка телефонують, ви кидаєте все, стрімголов мчите, щоб його забрати. Микита наш до садочка дуже довго звикав…
Але. Настає листопад. Це час, коли в Німеччині особливо шанують пам’ять глибоко православного святого, ім’я якого є і в наших святцях, — преподобного Мартіна Турського. Подвижник IV століття, один із засновників чернецтва, зокрема в Західній Європі.
Чим відомий Мартін, якщо в двох словах? Один із найяскравіших моментів його життя — це коли ще молодою людиною, вихованою в християнській родині, він просив Бога відкрити йому його шлях. Батьки Мартіна були потомственими військовими, мріяли, щоб їхній син одружився, зробив військову кар’єру — чого всі батьки, в принципі, бажають. Але він прагнув чогось іншого. І через це стався у нього з батьками конфлікт, та й внутрішній конфлікт він переживав також.
Мартін весь час молився, щоб Господь відкрив йому шлях. Але Бог не відкривав.
Якось у листопаді повертався він на чолі свого військового загону до міста Ам’єн. Ішов сніг, було холодно. Перед міськими воротами лежав жебрак, який уже замерзав. Ясна річ, ніхто навіть не думав звертати на нього увагу. І тут щось таке Мартіна зупинило, він зійшов з коня, відкрив свій довгий, дуже теплий, римський армійський офіцерський плащ на хутрі, розрізав його навпіл і віддав половину цьому бездомному.
Солдати промовчали, подумали, мабуть, що в їхнього командира через релігію зовсім розум відібрало. Тієї ж ночі Мартін бачить сон, як сидить Христос у його плащі, навколо апостоли — Петро, Павло та інші святі. І Христос каже: «Дивіться, якого плаща Мені подарував Мій друг Мартін».
Усе для Мартіна стало зрозуміло. Наступного дня він залишає службу і йде своїм шляхом.
Вияви милість, і Господь відкриє тобі шлях
У чому сенс цієї історії? Вияви милість, і Господь відкриє тобі шлях. Тобто шлях до волі Божої лежить через милість, смиренність і любов до ближнього.
Щойно людина видирається зі свого егоїзму, як одразу ж починає бачити і розуміти, чого від неї хоче Бог. Якщо, звичайно, залишається чесною перед собою і готова волю Божу прийняти.
У Німеччині довкола особистості святого Мартіна склалася цікава традиція. Ми ж із вами говоримо саме про традицію. Тому що коли вживаються терміни «духовність» або «бездуховність», дуже часто люди не зовсім розуміють, про що йдеться.
Дух, спілкування в дусі — глибоко особисті речі для християнина і для цього необхідно пройти певний шлях. Я вже не кажу про суспільство. Тому ми з вами зараз говоримо саме про ті традиції, які реальним чином виявляють внутрішній культурний і релігійний інтерес, запит, що існував у суспільстві раніше і є для сучасників актуальним.
Так от, у певний день листопада в кожному селі в Німеччині відбуваються спеціальні ходи, присвячені святому Мартіну. І обов’язково з дітьми. Взагалі перший святий, з яким знайомляться дитсадівські діти в Німеччині, це святий Мартін. Їм розповідають його історію і на його прикладі вчать бути добрими, вміти миритися і звертати увагу на потреби інших.
Для ходи запалюють спеціальні латерни — світильники, підвішені на паличках — і з цими вогниками всі йдуть вулицями, хором співають святкові пісні. Хтось із дорослих переодягається в костюм римського воїна, сідає на коня і також бере участь у ході. На площі розпалюють велике багаття. І вважається, що будь-яка людина може прийти в будь-яке місто або селище цього дня й попросити милостиню. Її зобов’язані нагодувати, а про недовірливість слід забути, тому що в особі жебрака ми зустрічаємо Самого Христа.
Так діти отримують перші релігійні переживання. У дитячому віці особливо важливо не просто про щось дізнатися, бо інформації навколо стільки, що дві третини потім вивітриться з голови. Тоді як переживання залишаться, особливо дитячі.
Наш син настільки любив цю історію, що в нас навіть склалася своя гра: я — кінь, старша донька Ліза — жебрак, а Микита — святий Мартін. І мені доводилося проскакувати в цей день «90 миль і ні дюймом менше». Тому перші мої враження про європейські традиції пов’язані саме з цим святом.
У духовному житті нічого не можна прищепити — тільки пережити самому
Тут же за святим Мартіном слідує день пам’яті святителя Миколая, 6 грудня за григоріанським календарем — коли, знову ж таки, згадується дивовижна милість і любов святого Миколая до дітей.
А потім починається неповторний різдвяний період.
Тобто це все не просто окремі фрагменти, вирвані з загального контексту, а певна послідовність церковного календаря, яка знайшла своє відображення в календарі громадському.
До речі, в Німеччині практично немає світських свят. День об’єднання Німеччини (3 жовтня), Міжнародний день солідарності трудящих (1 травня) — і все. Я коли приїхав, назву Новий рік чув, але місцеві називали 1 січня «Сильвестром» — днем пам’яті папи Сильвестра, який подвизався в роки правління святого рівноапостольного царя Костянтина в III столітті. Зараз це частково минає, але я пам’ятаю, як усі вітали одне одного «з Сильвестром». У магазинах висіли плакати «Гарного Нового року! Зі святом святого Сильвестра». І так далі.
З Різдвом зрозуміло: це цілий цикл особливих днів, які відіграють серйозну роль у житті людей. Різдвяні канікули — також без жодних питань. Наступні великі канікули — Великодні. Досі в Німеччині дні, починаючи зі Страсної п’ятниці, — вихідні, коли відпочиває вся країна, не важливо, віруючий ти чи ні. День Вознесіння Христового, четвер, — теж вихідний. На П’ятдесятницю, день Святої Трійці — вихідний не тільки в неділю, а й у понеділок.
Таким чином увесь цей великий канікулярний період змалечку вводить людину в певні святкові переживання, які супроводжують її потім протягом усього життя.
Я навмисне зараз не говорю про проблеми Церкви, бо їх і так багато обговорюють. Так, відтік християн відбувається. Дехто, щоправда, вважає це «відливами і припливами», але все одно це є. Так, світська влада намагається чинити тиск на той самий Ватикан. Але ми зараз говоримо про інше — про те, що поки що працює.
І в зв’язку з цим у Німеччині підготовка до Різдва починається практично після дня святого Мартіна, дня святого Миколая і завершується періодом так званого адвента — часу посту, очікування зустрічі.
Існує дуже красива традиція різдвяних вінків, на яких послідовно одна за одною запалюються чотири свічки адвенту. Щоразу запалюючи чергову свічку, ми присвячуємо її тому чи іншому переживанню й осмисленню Різдва, приготування всього світу до зустрічі з Господом.
Різдво тут справді сприймається зовсім по-іншому — як устремління Бога до людини.
Звісно, у різних землях по-різному. Але я пам’ятаю, що в тій місцевості, де ми жили, я, як староста парафії, від імені православної громади якось першої неділі адвенту пішов до місцевого католицького священика знайомитися. Що сказати, я був просто приголомшений. Тому що в церкві стояло повно-повнісінько людей, буквально людське море. Дехто навіть примудрився залізти нагору до органіста, оскільки внизу не вистачало місця, і сидів там.
Я не міг приховати здивування. Підійшов до священика і кажу: «Вітаю, так у вас усе добре…» А він дещо з сумом відповідає: «Ну, це тільки в період адвенту. В інший час приходять набагато менше».
Та й то добре, що принаймні на чотири тижні людина вибирається з метушні, відривається від повсякденних справ.
З усього було видно, що віряни цей період по-особливому переживали. Тому що в духовному житті нічого не можна прищепити — тільки пережити самому. Те, що ми намагаємося прищепити іншим, може навіть зіграти негативну роль. Не треба нічого нав’язувати, однак варто прикрашати своє життя.
Найголовніше диво — це зміна людини
Усі ці традиції ненав’язливо передають атмосферу радості, передчуття того, що дуже скоро все буде добре. Наприклад, розпочнуться канікули. Або до тебе прийде твій родич, з яким ви не розмовляли рік, два чи три. Тому що Різдво примирює.
Сенс різдвяного дива для західного християнина не в тому, що тобі подарунок подарують. Взагалі з фільмів складається враження, що Різдво — галасливе, веселе свято. Нічого подібного. Я теж 25 років тому так думав. І коли ми тільки приїхали, то пішли з дружиною подивитися, як святкують Різдво в нашому місті, Трірі.
По-перше, весь транспорт перестав ходити о другій годині дня. По-друге, коли ми нарешті дісталися до центру, побачили абсолютно порожнє місто. Взагалі нікого, окрім групи китайців, які теж, мабуть, забажали подивитися, як весело і шумно святкується Різдво в Німеччині.
Ні, це тихе сімейне свято, на яке запрошуються родичі та найближчі друзі. Цього дня 80% людей, хоча б раз на рік, але йдуть до храму. А ввечері дивляться старе добре кіно. І все проходить дуже радісно та тихо.
Ось це дивовижне відчуття тиші, радості, спілкування, очікування дива і становить сенс святкування Різдва.
А найголовніше різдвяне диво — це зміна людини. Уся велика література про це, починаючи з Діккенса і циклу різдвяних оповідань О’Генрі.
Історія про Скруджа — не просто весела містична казка, а насправді глибоко християнська повість. Тому що вона про те, що дається найважче. Бо коли ми говоримо або думаємо про диво, насамперед уявляємо якісь події — мироточення ікон або зцілення від хвороби. Це також дива і вони теж трапляються.
Проте найбільше диво, дуже рідкісне і цінне, — це внутрішня зміна. Коли людина була такою, як Скрудж — замкнутою в полоні власного егоїзму, цього пекла на землі, яке вона сама для себе вибудувала. І раптом стається щось.
На Різдво Господь приходить і торкається її серця. І людина змінюється.
Як облаштувати життя Церкви та подолати помилки синодального періоду
— Складається враження, що іноді в православ’ї ми зовсім забуваємо про радість. Навіть по тому, як готуємося до церковних свят — довго-довго постимо, потім багато-багато готуємо їжі і після тривалої служби падаємо за стіл, щоб як слід наїстися — відчувається, ніби втрачаємо головне. Те, що Господь називав у Євангелії «єдиним на потребу».
Чому так відбувається і як повертати собі цю тиху радість? І не тільки собі, а й дітям, молоді, яким наші служби здаються надто довгими і виснажливими.
— Якщо брати територію колишнього Радянського Союзу, то понад 70 років, до 1988 року, Церква там перебувала під дамокловим мечем атеїстичної держави, яка всіляко прагнула її знищити. Генсек Хрущов у 60-х обіцяв показати по телевізору останнього попа, потім у часи Андропова починаються чергові гоніння. Наприклад, у нас у місті 1984 року було підірвано храм, бо пішла нова антицерковна хвиля.
Тож коли Церкві раптом дали можливість діяти якийсь час у вільному просторі (держава вирішувала інші проблеми, що виникли внаслідок розвалу Радянського Союзу), їй довелося поспіхом шукати ті форми, з якими можна себе ідентифікувати. І найчастіше пошук звертався до літератури ХІХ століття, того способу життя, буття і традицій, яких, по суті, вже не існувало.
Саме в цьому я вбачаю причину багатьох негативних явищ, зокрема того, про що ви говорите.
Ті ж самі 16 тисяч французів, які прийняли цього року Хрещення на Великдень. Дорослі люди, молоді, пройшли річну катехізацію, яка включала в себе вивчення того, що таке Церква, історію Церкви, як розвивалася літургічна традиція тощо. І в момент звершення таїнства вони прекрасно усвідомлювали, що з ними на службі відбувається.
У нас цей аспект часто втрачається. Парафіяни не розуміють, у чому логіка вечірнього богослужіння, який сенс утрені, і найголовніше — як розкривається в словах і символах літургія. Якщо запитати, може виявитися, що багато хто в нас досі не знає або якось по-своєму уявляє, що відбувається на богослужінні. Причому інтернет жодним чином тут не допоміг, хоча в кожного в телефоні є доступ до сайтів, де тобі все чудово пояснять.
Самі не знають і дітям не можуть пояснити. Тому тільки й залишається, що слідувати зовнішнім формам: з опівночі не їсти й не пити перед Причастям, наприклад. Гаразд, коли дитині 12 років, вона може й потерпіти, якщо літургія о 7 або о 8 ранку. А якщо в нас, на Заході, в основному о 10.00, а то й пізніше? Навіщо мучити дітей, які, до того ж, далеко не всі розуміють, що відбувається.
Церква в принципі не для цього
Тому в нинішній, пострадянський, період існування Церкви головним завданням для нас залишається місіонерство.
У чому сенс найважливішої служби — літургії. Навіщо людині літургія. Чому вона повинна щонеділі ходити до храму. Чому ми хрестимо малюків у дитинстві. Зовсім не тому, що вони після цього «будуть менше хворіти». Для лікування є лікарі, для успішного складання іспитів — педагоги. Безумовно, молитися ніколи не завадить, але Церква в принципі не для цього.
Церква має породити в людині запит — але не на успіх у цьому житті, чого в нас дуже часто дітей навчають. Мовляв, будеш до Боженьки молитися, і все в тебе складеться добре, а якщо не молитимешся, то заміж не вийдеш і взагалі дурепою виростеш.
Церква і Христос — про інше.
Господь прийшов, щоб людину врятувати для вічності. І саме цей запит — на спасіння у вічності — має народжуватися в громаді.
До речі, те, про що ми зараз із вами говоримо, — довгі служби, на яких діти нудьгують, — це все моменти організаційні, які необхідно обговорювати на парафіяльних зборах. І тут хочу поділитися досвідом існування Церкви за кордоном, де парафіяльні збори вельми активні.
Мало хто знає, що Помісний Собор 1918 року, на якому обрали патріарха Тихона, був скликаний зовсім не для відновлення патріаршества. Це питання стояло не першим і навіть не другим. Насамперед обговорювалося, як організувати життя Церкви і подолати помилки синодального періоду. Тому що для учасників того Собору помилки були очевидні.
Одним із завдань Собору стала якраз активізація в церковному житті ролі мирян, і в тому числі жінок. На жаль, рішення Собору з безлічі причин залишилися абсолютно незатребуваними в колишньому Радянському Союзі і лише частково реалізовані в імміграції.
Тому перед нами стоїть завдання відродити громаду як спільноту християн і як співдружність.
Зараз для багатьох Церква — це батюшки. Людина прийшла, свічку поставила, пожертву залишила, а що там у вівтарі відбувається, їй «фіолетово». Вона й далі може займатися своїм життям, жодним чином його не змінюючи.
Але Церква — це аж ніяк не священик. Він просто один із представників громади, а всі інші учасники церковного життя так само важливі й рівноцінні. У кожного своє служіння, як апостол Павло писав: «Дари різні, а Дух той самий, і служіння різні, а Господь той самий» (1 Кор. 12, 4-5).
Саме так і має бути влаштована громада — як живий організм, що розв’язує питання і відповідає на виклики часу. Взагалі відповідь на будь-яке питання — це створення живої діяльної громади, яка прийматиме рішення і нестиме за них відповідальність.
